Ви­хо­дить про­дю­сер!

Про не­ре­а­лі­зо­ва­ні про­е­кти Ва­ле­рія Кал­ми­ко­ва та приз ОМКФ філь­му «5 те­ра­пія»...

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДЕЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня» (з Оде­си)

Про­дю­сер Ва­ле­рій Кал­ми­ков з’явив­ся в на­ціо­наль­но­му кі­но­спів­то­ва­ри­стві (до­сить вузь­ко­му, на­справ­ді, де всі одне одно­го зна­ють), мов джин з пля­шки. Для ме­не, в уся­ко­му ра­зі. Не­спо­ді­ва­но, не­зро­зумі­ло звід­ки, й одра­зу з успі­шним про­е­ктом. З філь­мом «Моя ру­сал­ка, моя Ло­ре­ляй» ві­до­мо­го ре­жи­се­ра На­ни Джор­джа­дзе. Що вже при­вер­ну­ло ува­гу до прі­зви­ща про­дю­се­ра.

Да­лі — ще ці­ка­ві­ше. Ви­яви­ло­ся, що Кал­ми­ков — за фа­хом ма­те­ма­тик. За­хи­стив кан­ди­дат­ську ди­сер­та­цію, ви­кла­дав в ін­сти­ту­ті, пра­цю­вав в Ака­де­мії на­ук в Ір­кут­ську. Ра­зом з ба­тька­ми, оде­си­та­ми, на по­ча­тку пе­ре­бу­до­ви пе­ре­їхав до Оде­си. Про­те ро­бо­ти за фа­хом не зна­йшов і ра­зом з бра­том ви­рі­шив зайня­ти­ся бі­зне­сом. По­дру­жив­ся з ко­мік-гру­пою «Ма­ски-шоу» в се­ре­ди­ні 90-х, во­ни на­віть ви­сту­па­ли в не­ве­ли­чко­му ре­сто­ран­чи­ку, одно­му з пер­ших оде­ських клу­бів, вла­сни­ком яко­го бу­ли бра­ти. Ви­клик спів­пра­цю­ва­ти з «Ма­ска­ми» прийняв, не за­ми­слю­ю­чись. Ки­нув бі­знес на бра­та, і з го­ло­вою за­ну­рив­ся у про­дю­сер­ство. З ча­сом пар­тне­ри роз­лу­чи­ли­ся, але жи­ву­ча «ба­ци­ла» ва­бли­вої й віль­ної про­фе­сії вже при­жи­ла­ся в до­лі Ва­ле­рія Кал­ми­ко­ва. І ко­ли, кіль­ка ро­ків то­му, Ві­ктор Но­здрю­хін-За­бо­ло­тний (в ті ро­ки — ди­ре­ктор Оде­ської кі­но­сту­дії) за­про­по­ну­вав йо­му від­кри­ти кі­но­те­атр на те­ри­то­рії сту­дії, він з ра­ді­стю по­го­див­ся. Так з’явив­ся кі­но­зал «U-Cinema», який пам’ятає ба­га­то оде­си­тів. Бо цей кі­но­те­атр став ма­ло не єди­ним мі­сцем в Оде­сі, де кру­ти­ли сер­йо­зні арт-ха­у­сні філь­ми, про­во­ди­ли Дні на­ціо­наль­но­го кі­но рі­зних кра­їн, ту­ди при­їжджа­ли ві­до­мі акто­ри й ре­жи­се­ри з прем’єр­ни­ми ро­бо­та­ми. Са­ме у «U-Cinema» Ва­ле­рій Кал­ми­ков і по­зна­йо­мив­ся з На­ною Джор­джа­дзе, яка за­про­по­ну­ва­ла йо­му ста­ти про­дю­се­ром сво­го но­во­го філь­му.

ПРО ВДАЛИЙ ДЕБЮТ І ВТРА­ЧЕ­НІ МО­ЖЛИ­ВО­СТІ

— Ва­ле­рію, ваш імідж спо­кій­ної ре­спе­кта­бель­ної лю­ди­ни, в мо­є­му ро­зу­мін­ні, тяж­ко спів­від­но­си­ться з май­же аван­тюр­ни­ми вчин­ка­ми в жит­ті. Як ви на­ва­жи­ли­ся, на­віть ма­ю­чи до­свід про­дю­су­ва­н­ня те­а­траль­них про­е­ктів і му­зи­чних груп, на зйом­ки пов­но­ме­тра­жно­го філь­му? Тим па­че з ре­жи­се­ром На­ною Джор­джа­дзе, при­зе­ром «Зо­ло­тої ка­ме­ри » Канн­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю за кар­ти­ну «Ро­бин­зо­на­да, або Мій ан­глій­ській ді­дусь» і но­мі­нан­том на «Оскар» з філь­мом «Ти­ся­ча й один ре­цепт за­ко­ха­но­го ку­лі­на­ра».

— (Смі­є­ться) По-пер­ше, кі­но я зав­жди лю­бив. По-дру­ге, на­пев­но, то­му, що бі­знес, за ве­ли­ким ра­хун­ком, спо­ча­тку зда­вав­ся ме­ні ну­дним за­ня­т­тям. Я щи­ро ди­ву­ю­ся лю­дям, які ви­тра­ча­ють гро­ші на ку­пів­лю ду­же до­ро­гих ма­шин, ве­ли­че­зних без­глу­здих бу­дин­ків то­що. Адже че­рез ти­ждень зви­ка­єш до но­вої ігра­шки, не по­мі­ча­єш її кра­си, і що да­лі?.. Ме­ні ні­ко­ли не зро­зу­мі­ти тих, хто не вміє роз­по­ря­джа­ти­ся сво­єю до­лею, ор­га­ні­зо­ву­ва­ти по­бут і до­зві­л­ля так, щоб бу­ло ці­ка­во жи­ти! То­му я без осо­бли­вих ко­ли­вань по­го­див­ся на про- по­зи­цію На­ни Джор­джа­дзе. І про­цес ро­бо­ти над філь­мом ме­не не­зви­чай­но за­хо­пив! Мо­жли­во, са­ме то­му, що пер­ший до­свід був з та­ким чу­до­вим ре­жи­се­ром і лю­ди­ною, як На­на. У неї на май­дан­чи­ку па­ну­ва­ла, без пе­ре­біль­ше­н­ня, свя­тко­ва атмо­сфе­ра, й то­му, ко­ли ми за­кін­чи­ли стрі­чку «Моя ру­сал­ка, моя Ло­ре­ляй» (во­на, до ре­чі, по­бу­ва­ла вже більш ніж на 20 фе­сти­ва- лях, отри­ма­ла між­на­ро­дні при­зи), я на­віть уяви­ти со­бі не міг, що у нас утво­рю­є­ться пе­ре­р­ва в зйом­ках. І негайно по­чав тер­за­ти На­ну, мов­ляв, не­об­хі­дно по­чи­на­ти ро­бо­ту над но­вим філь­мом. Во­на за­про­по­ну­ва­ла кіль­ка про­е­ктів на ви­бір.

Най­біль­ше ме­ні спо­до­бав­ся сце­на­рій па­трі­ар­ха кі­но Іра­клія Кві­рі­ка­дзе «Чер­во­ні ан­ге­ли» («Лі­мі­та», «Ан­дер­сен. Жи­т­тя без ко­ха­н­ня», «Мі­ся­чний та­то», «Ти­ся­ча і один ре­цепт за­ко­ха­но­го ку­лі­на­ра», «Ра­спу­тін». — Авт.). Це роз­по­відь про двох дів­чат, які про­йшли вій­ну, й пі­сля її за­кін­че­н­ня опи­ни­ли­ся в укра­їн­сько­му се­лі. Кві­рі­ка­дзе — сце­на­рист від Бо­га, це аксі­о­ма. У йо­го істо­рії є все — і ко­ха­н­ня, і не­на­висть, і кри­ти­ка ра­дян­сько­го устрою то­го ча­су. Ні­чо­го ці­ка­ві­шо­го я у сво­є­му жит­ті не чи­тав! «Чер­во­ні ан­ге­ли» на­пи­са­ні дав­но, 20 ро­ків то­му. І пра­ва на сце­на­рій то­ді ж бу­ли про­да­ні аме­ри­кан­сько­му про­дю­се­ро­ві стро­ком на 15 ро­ків. Про­те фільм за ним так і не зня­ли, оскіль­ки ам­бі­тний аме­ри­ка­нець сам хо­тів ста­ти ре­жи­се­ром, а на це ні­хто не пі­шов. Пі­сля за­кін­че­н­ня цьо­го тер­мі­ну ми отри­ма­ли пра­ва на сце­на­рій. Чу­до­во про­йшли пер­ший пі­тчинг в Держ­кі­но Укра­ї­ни, на­брав- ши най­біль­шу кіль­кість ба­лів. Про­е­ктом за­ці­ка­ви­ли­ся кіль­ка кра­їн і бу­ли го­то­ві вкла­сти гро­ші у фільм — Фран­ція, Ні­меч­чи­на й Бол­га­рія. Усе скла­да­ло­ся чу­до­во, ми го­ту­ва­ли­ся до зйо­мок, але стався Май­дан, змі­ни­ла­ся по­лі­ти­чна си­ту­а­ція в кра­ї­ні й сві­ті. І на чер­го­во­му пі­тчин­гу ті са­мі екс­пер­ти, які го­ло­су­ва­ли за «Чер­во­них ан­ге­лів», пов­ні­стю про­і­гно­ру­ва­ли йо- го. Го­лов­ний ар­гу­мент — Укра­ї­ні в да­ний час не­ці­ка­ві кар­ти­ни про Ра­дян­ську ар­мію.

— Тоб­то ця сто­рі­но­чка істо­рії ви­кре­слю­є­ться з жи­т­тя май­бу­тніх по­ко­лінь?

— Та сю­жет Кві­рі­ка­дзе вза­га­лі не про Ра­дян­ську ар­мію! Це роз­по­відь про жи­т­тя й до­лю двох дів­чат, чию юність ска­лі­чи­ла вій­на. Го­лов­ний ге­рой — ні­ме­цький вій­сько­во­по­ло­не­ний, що по­тра­вив у те са­ме укра­їн­ське се­ло, що й дів­ча­та. І він ви­яв­ля­є­ться єди­ним справ­жнім чо­ло­ві­ком по­ряд зі спів­ро­бі­тни­ка­ми КДБ, які ко­ять стра­шні ре­чі, з сіль­ськи­ми му­жи­ка­ми, спо­тво­ре­ни­ми бій­нею й те­пер не­лю­дя­ми. І обидві дів­чи­ни за­ко­ху­ю­ться в цьо­го по­ло­не­но­го нім­ця. По­вір­те, на рів­ні сце­на­рію фільм міг ста­ти оска­рів­ським но­мі­нан­том! Біль­ше то­го, на філь­мі ре­аль­но мо­жна бу­ло за­ро­би­ти й під­ня­ти ре­пу­та­цію укра­їн­сько­го кі­но! Ну не­хай би екс­пер­ти спо­ча­тку не прийня­ли про­ект, дум­ка — спра­ва суб’єктив­на. Але кар­ди­наль­но по­мі­ня­ти її, на­во­дя­чи без­глу­зді ар­гу­мен­ти... Ме­ні цьо­го не зро­зу­мі­ти. І ду­же шко­да чо­ти­ри­рі­чних зу­силь, ви­тра­че­них на про­су­ва­н­ня про­е­кту.

— Без уча­сті Укра­ї­ни ре­а­лі­за­ція цьо­го про­е­кту не­мо­жли­ва?

— Річ у тім, що Ро­сія від­па­дає за ви­зна­че­н­ням. Укра­ї­на гро­шей не дає. Фран­цу­зи не мо­жуть бу­ти ге­не­раль­ни­ми спон­со­ра­ми, оскіль­ки це не їхня істо­рія. Про­те під­три­ма­ти го­то­ві, як і ні­ме­цька ком­па­нія. Але в си­ту­а­ції, що скла­ла­ся, їхня до­по­мо­га су­ті спра­ви не мі­няє.

ПРО НЕПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ ЕКПЕРТІВ І ФЕСТИВАЛЬНУ ПЕ­РЕ­МО­ГУ

— На­скіль­ки я ро­зу­мію (свя­те мі­сце по­ро­жнім не бу­ває), са­ме в цей час і ви­ни­кла «5 те­ра­пія»?

— «5 те­ра­пія» ви­ни­кла аб­со­лю­тно ви­пад­ко­во. Я за­ймав­ся «Чер­во­ни­ми ан­ге­ла­ми» й па­ра­лель­но ще одним ду­же ці­ка­вим до­ку­мен­таль­ним про­е­ктом про Оде­ську кі­но­сту­дію, що ба­зу­вав­ся на її фон­дах і який мав зні­ма­ти ре­жи­сер Сер­гій Ра­хма­нін. До ре­чі, цей про­ект та­кож по­сів одне з пер­ших місць на до­май­да­нів­сько­му пі­тчин­гу, як і «Чер­во­ні ан­ге­ли». А на на­сту­пно­му, вже пі­сля революції, так са­мо, як і «Чер­во­ні ан­ге­ли», вза­га­лі не про­йшов.

Са­ме у той час до ме­не пі­ді­йшла мо­ло­да на­їв­на дів­чи­на, ре­жи­сер Алі­са Па­влов­ська, ска­за­ла, що хо­че зні­ма­ти свій но­вий фільм за но­ве­ла­ми Ста­са Дом­бров­сько­го в Оде­сі, і на­ші спіль­ні дру­зі по­ра­ди­ли їй звер­ну­ти­ся до ме­не по до­по­мо­гу. Я ба­чив пер­шу ро­бо­ту Алі­си «Не хо­чу вми­ра­ти», і во­на ме­ні ду­же не спо­до­ба­ла­ся. Дом­бров­сько­го то­ді я не знав, йо­го по­сти у «Фейс­бу­ці», но­ве­ли й вір­ші не чи­тав, і то­му по- ста­вив­ся до про­по­зи­ції Алі­си ске­пти­чно. Про­те во­на ска­за­ла, що фі­нан­со­ва до­по­мо­га їй не по­трі­бна, по­трі­бна ли­ше під­трим­ка у про­су­ван­ні стрі­чки. До­мо­ви­ли­ся — по­див­люсь уже го­то­вий фільм і при­йму рі­ше­н­ня. Але я так вла­што­ва­ний, що ко­ли по­ча­ли­ся зйом­ки, не зміг за­ли­ша­ти­ся осто­ронь і по­сту­по­во по­тра­пив в ау­ру за­галь­но­го за­хва­ту й ен­ту­зі­а­зму, які су­про­во­джу­ва­ли зйом­ки «5 те­ра­пії» в Оде­сі. Я теж за­ну­рив­ся в ідею про­е­кту, і він став для ме­не рі­дним.

— Фільм ще май­же ні­хто не ба­чив — кіль­ка слів про йо­го сю­жет.

— Це до­ку­мен­таль­на істо­рія мо­ло­дої лю­ди­ни — са­мо­го Ста­са Дом­бров­сько­го, який про­йшов усі жа­хи па­ра­лель­но­го жи­т­тя, на­зве­мо йо­го так. СНІД, нар­ко­ти­ки, кіль­ка від­си­док у зо­ні су­во­ро­го ре­жи­му. Він ді­йшов, зда­ва­ло­ся, до то­чки не­по­вер­не­н­ня, по­тра­пив­ши у в’язни­ці у «п’яту те­ра­пію», ку­ди, по су­ті, від­прав­ля­ють ув’язне­них вми­ра­ти. У па­ла­ті, де ле­жав Стас, з 22 осіб не ста­ло 17-ти. А Дом­бров­ський зміг впо­ра­ти­ся зі стра­шною за­ле­жні­стю й по­вер­нув­ся до нор­маль­но­го жи­т­тя, яко­го ра­ні­ше вза­га­лі не знав. Сьо­го­дні у ньо­го є сім’я, ро­бо­та, він здо­ро­вий, та­ла­но­ви­тий і за­тре­бу­ва­ний.

Ми зня­ли фільм, не звер­та­ю­чись по до­по­мо­гу до дер­жа­ви. На на­ро­дні гро­ші. Алі­са Па­влов­ська не лю­бить та­ке ви­зна­че­н­ня, але це дій­сно бу­ли гро­ші зви­чай­них оде­си­тів, які при­но­си­ли, хто скіль­ки міг. На які­сний звук фі­нан­сів не ви­ста­чи­ло, ми по­да­ли за­яв­ку на пі­тчинг у Держ­кі­но, але не про­йшли йо­го. Аргументація все та ж — за­раз Укра­ї­ні не ці­ка­ві про­е­кти на по­ді­бну те­ма­ти­ку.

— Не хо­чу про­во­ди­ти па­ра­ле­лі, але зга­дав­ся кон­флікт, пов’яза­ний з філь­мом «Плем’я», який ба­га­тьом зда­вав­ся зви­чай­ною чор­ну­хою, що по­ро­чить на­шу кра­ї­ну.

— (По­смі­ха­є­ться) Так, ме­ні див­но, що про­фе­сіо­на­ли оці­ню­ють про­ект не за твор­чи­ми, а за яки­мись ін­ши­ми кри­те­рі­я­ми. І то­му осо­бли­во при­єм­но, що на Оде­сько­му фе­сти­ва­лі «5 те­ра­пія» ви­зна­на най­кра­щим про­е­ктом WorkinProgress і на­го­ро­дже­на сер­ти­фі­ка­том на су­му 3000 до­ла­рів від ком­па­нії Між­на­ро­дні авіа­лі­нії Укра­ї­ни для здій­сне­н­ня пе­ре­льо­тів рей­са­ми авіа­ком­па­нії. Не­хай це не кон­кре­тні гро­ші, які по­трі­бні нам для за­вер­ше­н­ня ро­бо­ти, але без­пе­ре­чне ви­зна­н­ня то­го, що по­ді­бні со­ці­аль­ні кар­ти­ни дій­сно по­трі­бні й ва­жли­ві сьо­го­дні.

ПРО ГЕ­РО­ЇВ «5 ТЕ­РА­ПІЇ» І ЇХНІ ДО­ЛІ

— Го­лов­ну роль у філь­мі грає сам Стас Дом­бров­ський. Хтось з не­про­фе­сій­них акто­рів ще за­ді­я­ний у філь­мі?

— У нас не­має ви­га­да­них ге­ро­їв, усі гра­ють са­мі се­бе. Не­має ви­га­да­них імен, усі справ­жні. Ме­ні як про­дю­се­ро­ві вза­га­лі ім­по­нує за­лу­че­н­ня не­про­фе­сій­них акто­рів до зйо­мок, це до­дає при­ро­дно­сті й ре­а­лі­сти­чно­сті істо­рії. Для ме­не осо­би­сто бу­ло ду­же ва­жли­во, що наш фільм зі сві­тлим фі­на­лом. У стрі­чці, на­при­клад, пра­цю­ва­ло кіль­ка лю­дей, за­ле­жних від нар­ко­ти­ків. Спо­ча­тку во­ни про­сто при­хо­ди­ли по­ди­ви­ти­ся, що та­ке кі­но­з­йом­ки, а по­тім «сі­ли на цю гол­ку», й сьо­го­дні пов­ні­стю змі­ни­ли своє жи­т­тя. Во­ни «чи­сті», ка­жу­чи тер­мі­но­ло­гі­єю нар­ко­ма­нів. І са­ме цей факт спра­вив на ме­не ко­ло­саль­не вра­же­н­ня, адже ста­ти­сти­ка ствер­джує, що ли­ше 18 від­со­тків нар­ко­за­ле­жних мо­жуть впо­ра­ти­ся з ці­єю стра­шною хво­ро­бою.

— Ба­жаю вам вда­ло за­вер­ши­ти ро­бо­ту над філь­мом і успі­шно­го про­ка­ту в Укра­ї­ні та за кор­до­ном!

ФОТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.