ONUKA: «Укра­їн­ська куль­ту­ра – у ста­дії «Ре­не­сан­су»

На­та Жиж­чен­ко — про се­крет по­єд­на­н­ня еле­ктрон­ної му­зи­ки з фоль­кло­ром та від­мо­ву від га­стро­лей у Ро­сії

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ва­ди­мЛУБЧАК, «День», Ан­на ГОЛІШЕВСЬКА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2016

— Чо­му ви ви­рі­ши­ли по­єд­на­ти еле­ктрон­ну му­зи­ку з фоль­кло­ром? Яка ре­а­кція укра­їн­ської ау­ди­то­рії на та­кий фор­мат?

— Річ у тім, що моє жи­т­тя по­ді­ли­ло­ся на дві ча­сти­ни, і до 15 ро­ків я за­йма­ла­ся су­то укра­їн­ською му­зи­кою — це бу­ли чи­слен­ні на­ро­дні ко­ле­кти­ви. Мій ді­дусь Оле­ксандр Шльон­чик був май­стром укра­їн­ських на­ро­дних ін­стру­мен­тів, він ме­не при­вчив до хо­ро­шої укра­їн­ської му­зи­ки, і до 15 ро­ків я з ним за­йма­ла­ся на­ро­дною твор­чі­стю. Пі­зні­ше ме­не за­хо­пив юна­цький ма­кси­ма­лізм, то­ді ав­то­ри­тет ба­тьків і ді­ду­ся ві­ді­йшли на дру­гий план. При­йшов ав­то­ри­тет стар­шо­го бра­та, який за­хо­плю­вав­ся су­ча­сною му­зи­кою, в основ­но­му це бу­ла еле­ктро­ні­ка — Pink Floyd, Deepesh Mood, і я ду­же хо­ті­ла бу­ти схо­жою на стар­шо­го бра­та, я ко­пі­ю­ва­ла все, що він слу­хає. З 15 до 30 ро­ків — це бу­ла еле­ктрон­на епо­ха в мо­є­му жит­ті, це бу­ла участь у про­е­кті «Ку­кла», ми пра­цю­ва­ли з мо­сков­ським ком­по­зи­то­ром Ар­те­мом Хар­чен­ком, та­кож це був гурт Tomato Jaws, за яким ве­ли­ка кіль­кість ау­ди­то­рії «Ону­ки» ме­не пам’ятає, але ко­ли Tomato Jaws як про­ект за­кін­чив­ся, не­об­хі­дно бу­ло ство­рю­ва­ти до­ро­слий про­ект. То­ді на­став важ­кий пе­рі­од у мо­є­му жит­ті. І я ска­за­ла: або ро­би­ти щось цін­не, або не ро­би­ти вза­га­лі ні­чо­го. То­му це ста­ло по­єд­на­н­ням рі­зних му­зик, які я впі­зна­ла за своє жи­т­тя. Та­ким чи­ном, по­єд­нав­ся еле­ктрон­ний звук ра­зом із пев­ни­ми на­ціо­наль­ни­ми спле­ті­н­ня­ми. Ме­ні не хо­ті­ло­ся, аби це бу­ла на­ціо­наль­на му­зи­ка в су­ча­сній оброб­ці, то­му що це — ан­ти-ONUKA. Ме­ні хо­ті­ло­ся гра­ти еле­ктро­ні­ку укра­їн­ськи­ми ін­стру­мен­та­ми. Так і ви­ник наш гурт. Пу­блі­ка ре­а­гує на це дру­жно, мо­жли­во, це ви­кли­ка­но ча­сом, який за­раз іде.

— До­во­ди­ло­ся чу­ти дум­ку, що укра­їн­ська пу­блі­ка — за­над­то кон­се­рва­тив­на. Сво­єю твор­чі­стю ви спро­сто­ву­є­те цей факт?

— Див­ля­чись яка пу­блі­ка. На мій по­гляд, на­ша мо­лодь — аб­со­лю­тно не кон­се­рва­тив­на. І та мо­лодь, яким по 20 ро­ків, — во­на обі­зна­на, ці­ка­ва, кре­а­тив­на. Та мо­лодь, на яку я орі­єн­ту­ю­ся, го­то­ва до екс­пе­ри­мен­тів. Во­ни зна­ють ар­ти­стів із цьо­го са­мо­го ру­сла. То­му я не мо­жу ска­за­ти, що мо­лодь за­раз, яка ме­не слу­хає, кон­се­рва­тив­на. Якщо го­во­ри­ти про стар­ше по­ко­лі­н­ня, то во­но ме­ні зда­є­ться не осві­че­ним в му­зи­ці. Це те по­ко­лі­н­ня, яке зро­сло на «по­псі» та «стан­дар­тах» ТБ. Це та ау­ди­то­рія, з якою ду­же важ­ко, і я ду­маю, що во­ни за­над­то за­пу­ще­ні, якщо мо­жна так ска­за­ти. Але на­дія є. На сво­їх кон­цер­тах, окрім мо­ло­дої пу­блі­ки, зу­стрі­чаю лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, ді­тей. На мою дум­ку, ди­ти­ну обду­ри­ти — в прин­ци­пі не мо­жли­во. Їй не мо­жна нав’яза­ти сво­їх му­зи­чних сма­ків. Ко­ли ді­ти хо­дять на кон­цер­ти — зна­чить, їм це по­до­ба­є­ться. В ме­не є ці­ла ко­ле­кція ві­део, де ма­лень­кі ді­тки тан­цю­ють під рі­зні пі­сні, й це — най­ви­ща оцін­ка, при­єм­ність, за­ра­ди якої по­трі­бно ру­ха­ти­ся да­лі. — Хто ваш го­лов­ний кри­тик? — Основ­ний кри­тик — Єв­ген Фі­ла­тов. Він є ча­сти­ною про­е­кту ONUKA, він від­по­від­аль­ний за аран­жу­ва­н­ня цих пі­сень. Яка ме­ло­дія, зміст, кон­це­пція — це все про­хо­дить че­рез Єв­ге­на. Це основ­ний «ла­кму­со­вий па­пі­рець» для ме­не. Ще ва­жли­вою є дум­ка мо­єї ма­ми. Во­на — пі­а­ніс­тка, вчи­ла ме­не в ди­тин­стві му­зи­ки.

— Ви ви­сту­па­ли на фе­сти­ва­лях у Гру­зії, Бі­ло­ру­сі, Поль­щі. Як спри­йма­ють цю му­зи­ку іно­зем­ці?

— Укра­їн­ську му­зи­ку в сві­ті спри­йма­ють чу­до­во! Скрізь від­чу­ва­є­ться не­пі­дро­бний ін­те­рес са­ме до укра­їн­ської му­зи­ки. Зви­чай­но, це ду­же при­єм­но, але це збіль­шує від­по­від­аль­ність. Той по­сил, який іде від му­зи­кан­тів, — ду­же кру­тий, а то­бі йо­го тре­ба пе­ре­плю­ну­ти. Вже є за­да­на своя план­ка укра­їн­сько­го ми­сте­цтва. Ко­ли ми ви­сту­па­є­мо в Укра­ї­ні для сво­єї пу­блі­ки, — це одне. А ко­ли ти при­їжджа­єш за кор­дон, то пе­ре­ва­жну біль­шість ау­ди­то­рії ма­єш за­во­йо­ву­ва­ти, ні­би впер­ше. І це ко­жно­го ра­зу — ні­би іспит. У за­кор­дон­них лю­дей ви­кли­кає ці­ка­вість на­ші укра­їн­ські ін­стру­мен­ти, і їхнє осо­бли­ве зву­ча­н­ня не мо­же не ро­би­ти сво­єї мі­сії. Цьо­го лі­та ми зби­ра­є­мо­ся до Поль­щі та Бі­ло­ру­сі. Во­се­ни пла­ну­є­мо здій­сни­ти тур США та Ка­на­дою. Ми ма­кси­маль­но на­ма­га­є­мо­ся роз­ши­рю­ва­ти кор­до­ни га­стро­лей, то­му що це — єди­на мо­жли­вість для роз­ви­тку. Не­мо­жли­во роз­ви­ва­ти­ся ли­ше в Укра­ї­ні, бо все «кон­сер­ву­є­ться», во­дно­час не­мо­жли­во ви­сту­па­ти у всіх мі­стах — зни­жу­є­ться ефект очі­ку­ва­н­ня. То­му, це єди­ний ви­хід для са­мов­до­ско­на­ле­н­ня. До ре­чі, це ще своє­рі­дна пе­ре­вір­ка на «про­ф­при­да­тність», бо на сві­то­во­му рів­ні на­ба­га­то скла­дні­ше ви­ді­ля­ти­ся, та­ке со­бі зав­да­н­ня « із зі­ро­чкою » . Для укра­їн­сько­го ар­ти­ста це до­сить скла­дний шлях, а ор­га­ні­за­цій­но — важ­ко бу­ти при­су­тнім в то­му ме­діа-про­сто­рі.

— Зна­є­мо, що ви від­мо­ви­ли­ся від га­стро­лей у Ро­сії. По­я­сніть свою мо­ти­ва­цію.

— Ми їзди­ли ли­ше один раз в Кра­сно­дар, кіль­ка ро­ків то­му. Це був пер­ший і остан­ній раз. Пі­сля цьо­го мав бу­ти ве­ли­кий тур Ро­сі­єю, кон­цер­ти в Мо­скві та Пе­тер­бур­зі, але по­дії, що по­ча­ли на­ша­ро­ву­ва­ти­ся одна на одну, зму­си­ли ме­не ба­га­то чо­го зва­жи­ти. За­раз я не го­то­ва їзди­ти в Ро­сію з кон­цер­та­ми. Я ду­маю, що ко­лись ми все-та­ки по­їде­мо ту­ди з кон­цер­та­ми, але ко­ли все на­ла­го­ди­ться. Як­би ми­сте­цтво не­сло свою про­сві­тни­цьку, лі­ку­валь­ну фун­кцію, це бу­ло би пре­кра­сно. В ме­не ве­ли­ка ау­ди­то­рія слу­ха­чів у Ро­сії, вже є ба­га­то про­по­зи­цій са­ме там ві­ді­гра­ти кон­цер­ти, але, на жаль, це не мо­жли­во. Чи­сто і з осо­би­стої то­чки зо­ру, і з му­зи­чної. Але я спо­ді­ва­ю­ся, що в цьо­му сві­ті по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня від­бу­ду­ться, й я сво­їм ми­сте­цтвом на­ма­га­ю­ся цьо­го до­би­ти­ся яко­мо­га швид­ше.

— Однак для вас не є но­ви­ною, що чи­ма­ло укра­їн­ських му­зи­кан­тів ви­сту­па­ють у Ро­сії, і для них пи­та­н­ня мо­раль­но­го ви­бо­ру не сто­їть у прі­о­ри­те­ті...

— Я ду­маю, це осо­би­сте рі­ше­н­ня ко­жно­го му­зи­кан­та. І осо­би­ста від­по­від­аль­ність. Єди­не, що ме­ні не по­до­ба­є­ться, — ко­ли лю­ди від­мов­чу­ю­ться. Якщо ти щось ро­биш, то ма­єш за це від­по­від­а­ти, або по­ясни­ти. Ко­ли лю­ди­на мо­же об­ґрун­ту­ва­ти свою по­зи­цію, то я її за це ли­ше по­ва­жаю.

— Зна­є­мо, що ви під­три­му­є­те укра­їн­ську ар­мію. Але про кон­цер­ти на схо­ді Укра­ї­ни чу­ти не до­во­ди­ло­ся.

— Кон­цер­тів, на жаль, ми да­ва­ти по­ки не мо­же­мо. Це не­мо­жли­во чи­сто з те­хні­чної то­чки зо­ру. У нас ду­же ве­ли­че­зна кіль­кість ко­стю­мів та ін­стру­мен­тів. А про­сто зі­гра­ти під гі­та­ру — це не ONUKA, це не той ва­рі­ант, який мо­же бу­ти. Що­до під­трим­ки, то ми до­по­ма­га­ли жер­твам АТО, та­кож бра­ли участь в за­пи­сі ди­ску: ко­жен ве­ли­кий тур оби­рав одну ком­по­зи­цію й тим са­мим підтримували во­я­ків. Ми за­пи­са­ли пі­сню «Ту­ман яром», і во­на ви­йшла аб­со­лю­тно не схо­жою на ONUKU, але з ці­ка­вою ін­тер­пре­та­ці­єю. За­раз я не знаю, що ста­ло­ся з цим про­е­ктом, то­му не мо­жу ви­кла­сти пі­сню в до­ступ. На мій по­гляд, гір­ше за все — за­йма­ти­ся бла­го­дій­ні­стю й це афі­шу­ва­ти. Це — «по­двій­не дно». Ро­би­ти до­бру спра­ву по­трі­бно мов­чки, і тіль­ки то­ді во­на за­ра­хо­ву­є­ться то­бі на не­бе­сах. Якщо про неї кри­ча­ти, то це по­двій­не ли­це­мір­ство.

— До ре­чі, в одно­му зі сво­їх ін­терв’ю ви ска­за­ли, що у спіл­ку­ван­ні пов­ні­стю пе­ре­хо­ди­те на укра­їн­ську мо­ву. Який був най­пе­ре­кон­ли­ві­ший ар­гу­мент зва­жи­ти­ся на цей крок?

— Я по­яснюю це про­сто: ме­ні ду­же силь­но по­до­ба­є­ться укра­їн­ська мо­ва. Зре­штою, я її знаю кра­ще, гра­мо­тні­ше. Біль­шість сво­їх кни­жок я про­чи­та­ла са­ме укра­їн­ською мо­вою, я вчи­ла­ся в укра­ї­но­мов­ній шко­лі, і в ін­сти­ту­ті теж ви­кла­да­ли укра­їн­ською. На жаль, в жит­ті я ні­ко­ли не ро­змов­ля­ла укра­їн­ською в по­бу­ті, то­му що в ме­не — ро­сій­сько­мов­на ро­ди­на, чо­ло­вік, дру­зі. Однак, ко­ли я роз­мов­ляю ро­сій­ською, то це ду­же при­мі­тив­ний рі­вень, з без­ліч­чю слів-»па­ра­зи­тів». Ро­сій­ська не від­обра­жає мій вну­трі­шній світ, не по­ка­зує мої справ­жні дум­ки. Це ду­же важ­ке зав­да­н­ня для ме­не, то­му що ме­не ото­чу­ють ро­сій­сько­мов­ні лю­ди, в то­му чи­слі й мої му­зи­кан­ти. Але я йду до цьо­го по­сту­по­во. Май­же зав­жди з не­зна­йо­ми­ми лю­дьми я роз­мов­ляю укра­їн­ською. Я не хо­чу ні­ко­му по­да­ва­ти пев­них по­лі­ти­чних си­гна­лів. Ме­ні про­сто ду­же шко­да, що та­ка пре­кра­сна мо­ва на пе­ри­фе­рії. Та я ві­рю і то­чно знаю, що во­на не зни­кне. Во­на над­то силь­на, щоб за­ли­ши­ти­ся тіль­ки в спо­га­дах.

— Остан­ні два ро­ки в укра­їн­ській му­зи­ці від­бу­ва­є­ться пев­ний « зсув » . Ство­рю­є­ться ба­га­то гур­тів, які пи­шуть укра­їн­ські текс­ти, во­ни га­стро­лю­ють Єв­ро­пою. На ваш по­гляд, це — від­ро­дже­н­ня укра­їн­ської му­зи­ки, чи тим­ча­со­ве яви­ще?

— Цей «зсув» не­мо­жли­во не по­мі­ти­ти. Кіль­кість ар­ти­стів зро­стає ко­жно­го дня, не­мов гри­би пі­сля до­щу, це своє­рі­дний фон­тан жи­во­го на­тхне­н­ня, і ці мо­ло­ді ви­ко­нав­ці ду­же ди­ву­ють. Я ро­зу­мію, що кон­ку­рен­ція вже на­стіль­ки ве­ли­ка, що тим, хто має ве­ли­кий ав­то­ри­тет, не мо­жна роз­сла­бля­ти­ся. Мо­лодь бу­кваль­но на­сту­пає на п’яти. Це від­чу­ва­є­ться з ко­жним но­вим ре­лі­зом, з ко­жним но­вим ві­део. Це ду­же ті­шить. Для ме­не ве­ли­ка честь бу­ти в ко­гор­ті з ци­ми мо­ло­ди­ми му­зи­кан­та­ми. Що­дня я ди­ву­ю­ся, ра­дію й ду­маю, як кру­то тво­ри­ти в та­кий час! Ці по­дії — во­ни піджив­лю­ють мо­мент на­тхне­н­ня. Го­во­рять нам, що зу­пи­ня­ти­ся не час.

— Чи ви­но­шу­є­те істо­ри­чні гло­баль­ні те­ми у сво­їй твор­чо­сті за­раз?

— Є пев­ні ідеї. Але во­ни ґрун­то­ва­ні на про­бле­мах люд­ства в ці­ло­му. Не бу­ду роз­кри­ва­ти всіх карт, адже ці ідеї за­раз ли­ше фор­му­ю­ться в го­ло­ві. І на­сту­пним аль­бо­мом або мі­ні-аль­бо­мом це бу­де за­до­ку­мен­то­ва­но і ви­пу­ще­но. В ме­не бу­ла мрія пра­цю­ва­ти на Чор­но­биль­ській АС, я на­ма­га­ла­ся зро­би­ти все, щоб це від­бу­ло­ся. І як ви­яви­ло­ся, аби там пра­цю­ва­ти, тре­ба ма­ти сер­йо­зну ме­ди­чну пе­ре­вір­ку, по­тім скла­да­ти іспи­ти, а в ме­не на це не­має ча­су. Ме­ні по­ща­сти­ло: два ти­жні то­му я бу­ла у Сла­ву­ти­чі й ко­жно­го дня про­хо­ди­ла пра­кти­ку на еле­ктро­стан­ції. Це був над­зви­чай­но гли­бо­кий екс­курс у про­бле­му ава­рії, це бу­ло єд­на­н­ня з лю­дьми, яких я не ба­чу в бу­ден­но­му жит­ті. Це бу­ли дні, ко­ли я їзди­ла що­ден­но на еле­ктри­чці на стан­цію, то­ді я від­чу­ва­ла се­бе ча­сти­ною укра­їн­сько­го на­ро­ду, зви­чай­них гро­ма­дян. Пер­ші два дні, пі­сля то­го як звід­ти при­їха­ла, не мо­гла го­во­ри­ти на цю те­му, не спіл­ку­ва­ла­ся з дру­зя­ми.

Я по-ін­шо­му пі­зна­ла для се­бе цю тра­ге­дію, з ін­шої то­чки зо­ру. Я зна­йшла спра­ву та­та, який пра­цю­вав на стан­ції у 1986 ро­ці, ді­зна­ла­ся про йо­го до­зу і зро­би­ла ко­пію до­ку­мен­тів — це був своє­рі­дний подарунок йо­му від стан­ції. Че­рез 30 ро­ків я зна­йшла всі ар­хів­ні за­пи­си, які ще від ру­ки бу­ли зро­бле­ні. Це був спа­лах істо­рії, яка ні­би для ме­не за­вер­ши­ла­ся, але во­дно­час — по­гли­би­ла­ся. Це спо­ну­кає за­ду­ма­ти­ся над про­бле­мою зне­ці­не­н­ня жи­т­тя, яке від­бу­ва­є­ться ни­ні й бу­ло ра­ні­ше. Ці про­бле­ми ні­ко­ли не пе­ре­ста­нуть ме­не хви­лю­ва­ти, для ме­не це — ві­чне.

— У вас ви­йшов мі­ні-аль­бом Vidlik, при­свя­че­ний чор­но­биль­ській те­ма­ти­ці. Чи пі­сля ві­зи­ту в «Зо­ну» пла­ну­є­те про­дов­жи­ти роз­ви­ва­ти цю те­му?

— На цій те­мі ду­же лег­ко пе­ре­гну­ти пал­ку. Це вже про­сто мо­же ста­ти не­ці­ка­вим. Ко­ли ти про щось дов­го го­во­риш — це пе­ре­стає ди­ву­ва­ти. Пі­зні­ше має бу­ти ві­део­ро­бо­та, яка по­ка­же цю по­до­рож. Із неї ба­га­то чо­го ви­пли­ве но­во­го, що ви­пли­ває із тра­ге­дії, але я зро­би­ла свій ве­ктор на люд­ських від­но­си­нах.

— Ча­сто мо­жна по­мі­ти­ти, що укра­їн­ське ТБ не ду­же під­три­мує укра­їн­ську куль­ту­ру. Як вза­га­лі укра­їн­ські ме­діа ре­а­гу­ють на но­ві пер­спе­ктив­ні гур­ти?

— Ме­ні ду­же по­ща­сти­ло, що про­е­кту ONUKA бу­ло при­ді­ле­но ба­га­то ува­ги. Я не очі­ку­ва­ла цьо­го. Ме­не по­мі­ча­ли рі­зні ра­діо­стан­ції як но­ве яви­ще, і в цьо­му бу­ли за­ці­кав­ле­ні. У ме­не бу­ла хо­ро­ша під­трим­ка від ЗМІ, хоч ми не роз­ра­хо­ву­ва­ли на та­кий резонанс. Однак су­ча­сні ка­на­ли M1 і M2 я вза­га­лі не вва­жаю за ЗМІ. Це про­сто кло­а­ка. Ці ка­на­ли уби­ва­ють ба­жа­н­ня ми­сли­ти, тво­ри­ти. Якщо ко­лись во­ни на­ма­га­ли­ся ство­рю­ва­ти ба­га­то про­е­ктів, то за­раз їх не­має. Ду­маю, що кра­ще б кво­ти на які­сну му­зи­ку за­сто­су­ва­ли по від­но­шен­ню до ТБ, зокре­ма ка­на­лів М1 і М2.

— За­раз є де­ся­тки му­зи­чних шоу на рі­зних ка­на­лах, як їх спри­йма­є­те?

— На «Х-фа­кто­рі» ми ви­сту­па­ли як го­сті, й ко­жно­го фі­наль­но­го ти­жня во­ни за­про­шу­ва­ли іно­зем­них го­стей. Але за­про­шу­ва­ли і хо­ро­ші мо­ло­ді укра­їн­ські гур­ти. І це був ду­же пра­виль­ний крок. Це хо­ро­ша мо­жли­вість по­ка­за­ти ве­ли­кій ау­ди­то­рії укра­їн­ську му­зи­ку. За це — ве­ли­ка по­дя­ка. На­віть від­бір на «Єв­ро­ба­че­н­ня» на­ба­га­то біль­ше зро­бив, ніж сам кон­курс « Єв­ро­ба­че­н­ня » . Ми від­кри­ли для ши­ро­ко­го за­га­лу PUR: PUR, BSB, Сен­сея і ба­га­тьох ін­ших ви­ко­нав­ців. Я ра­дію, що ба­чу в прайм-тайм по те­ле­ба­чен­ню всіх сво­їх дру­зів, і я на­віть не зна­ла, за ко­го го­ло­су­ва­ти. Але що­до фор­ма­тних про­е­ктів, я не вва­жаю, що це ство­ре­но для роз­ви­тку му­зи­ки, це біль­ше тя­жіє до шоу. Це той мо­мент, ко­ли ду­же спів­о­чі лю­ди, та­ла­но­ви­ті й які спів­а­ють кра­ще на­ших зі­рок, зму­ше­ні гра­ти по сце­на­рію, їх на­ла­што­ву­ють на емо­цій­ність, на «на­дрив». Це в пев­но­му сен­сі — як цирк. Ці шоу вчать спів­а­ти по-одна­ко­во­му, хо­ча при­хо­дять ту­ди та­лан­ти аб­со­лю­тно рі­зни­ми. Сло­вом, не му­зи­ка, а фа­бри­ка. Се­ред фі­на­лі­стів цих шоу я не по­мі­ча­ла жо­дно­го, який став би му­зи­кан­том із вла­сним ре­пер­ту­а­ром. Одне ді­ло ко­пі­ю­ва­ти ма­не­ри й емо­ції, а ін­ше — справ­жня му­зи­ка. В якій на­ба­га­то біль­ше емо­цій.

— У ве­ре­сні по­чи­на­є­ться при­йом за­явок на на­ціо­наль­ний від­бір «Єв­ро­ба­че­н­ня». Ми­ну­ло­го ро­ку ви не по­да­ва­ли­ся. Цьо­го — пла­ну­є­те?

— Я то­чно не бу­ду по­да­ва­ти­ся, бо вва­жаю, що це не мій фор­мат. Усі свої кон­кур­си я вже ві­ді­гра­ла в ди­тин­стві. І зма­га­н­ня — це аб­со­лю­тно не для ме­не, я лю­ди­на ін­шо­го ти­пу. Я зов­сім не впев­не­на в со­бі, й я не впев­не­на, що маю пра­во на та­ку ве­ли­че­зну від­по­від­аль­ність. І якщо я в се­бе не ві­рю, то як в ме­не по­ві­рять гля­да­чі? До то­го ж — це аб­со­лю­тно не моя ау­ди­то­рія. Я б бу­ла ща­сли­ва ви­сту­пи­ти го­стем, але як кон­кур­сант — ні. Джа­ма­ла за­слу­же­но пе­ре­мо­га, при­ве­зла нам цей кон­курс. У неї на­стіль­ки ви­со­кий рі­вень, що пе­ре­вер­ши­ти з во­каль­ної то­чки зо­ру йо­го — це на­дзав­да­н­ня для всіх кон­кур­сан­тів. Ми з Єв­ге­ном Фі­ла­то­вим, як «сі­рі кар­ди­на­ли», спо­сте­рі­га­ли за кон­кур­сан­та­ми « Єв­ро­ба­че­н­ня » , адже він робив аран­жу­ва­н­ня пі­сень трьом ви­ко­нав­цям. Ве­ли­ка по­дя­ка всім тим, хто при­ду­мав від­бір ві­тчи­зня­но­го «Єв­ро­ба­че­н­ня» та­ко­го фор­ма­ту.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.