Та­кі рі­зні пе­ре­мо­ги

«05-11.08.2016»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Хо­ча сьо­го­дні­шня моя ко­лон­ка й при­свя­че­на Олім­пі­а­ді в Ріо, во­на аж ні­як не про скан­дал дов­ко­ла дис­ква­лі­фі­ка­ції російських спортс­ме­нів, що не схо­дить зі сто­рі­нок укра­їн­ських і сві­то­вих ЗМІ. До­пінг як фор­ма дер­жав­ної по­лі­ти­ки у сфе­рі спор­ту зов­сім не ви­на­хід ни­ні­шніх жи­те­лів під­мо­сков­них уря­до­вих ре­зи­ден­цій (я са­ме про дер­жав­ну по­лі­ти­ку — на­га­даю, кіль­ка укра­їн­ських спортс­ме­нів че­рез про­бле­ми з до­пін­гом та­кож за­ли­ши­ли­ся без Олім­пі­а­ди, але це їхня про­ви­на, а не укра­їн­ських чи­нов­ни­ків від спор­ту). Істо­ри­ки спор­ту, ціл­ком мо­жли­во, зда­тні про­ве­сти й глиб­ший екс­курс в істо­рію, але осо­би­сто я мо­жу за­зир­ну­ти не глиб­ше хо­ло­дної вій­ни, ко­ли спорт був одним з ба­га­тьох від­но­сно мир­них і не­до­ро­гих спосо­бів фа­ло­ме­трії між сві­то­ви­ми дер­жа­ва­ми.

■ У СРСР мо­го ди­тин­ства ще мов­ча­ли про на­ших спортс­ме­нів, але анек­до­ти про спортс­ме­нів НДР уже хо­ди­ли по обидва бо­ки За­лі­зної за­ві­си, уре­шті-решт уві­чне­ні пер­со­на­жем філь­му «Джу­ні­ор» у ви­ко­нан­ні май­бу­тньо­го гу­бер­на­то­ра Ка­лі­фор­нії, який, якщо пам’ята­є­те, на­звав­ся ва­гі­тною схі­дно­ні­ме­цькою спортс­мен­кою. Вер­ши­ни аб­сур­ду си­ту­а­ція з до­пін­гом до­ся­гла ще на Олім­пі­а­ді в Пе­кі­ні-2008, і те, що по­ка­зо­вим при­кла­дом для ре­шти ста­ла не збір­на Ки­таю, а ли­ше ро­сі­я­ни пі­сля Со­чі-2014, всьо­го ли­ше свід­чить про те, що сьо­го­дні­шнє ке­рів­ни­цтво Ро­сії, як і ро­сі­я­ни в ці­ло­му, пе­ре­оці­нює ре­аль­ний ав­то­ри­тет і мо­гу­тність сво­єї кра­ї­ни в очах ре­шти сві­ту. Тіль­ки не тре­ба слі­дом за Па­ла­ма­рем го­во­ри­ти, що це ча­сти­на по­лі­ти­ки ізо­ля­ції Ро­сії як агре­со­ра. Гло­бус зов­сім не обме­жу­є­ться одні­єю Укра­ї­ною, і кри­за дов­ко­ла ки­тай­ської екс­пан­сії в Пів­ден­но-Ки­тай­сько­му мо­рі про­бле­ма на­ба­га­то го­стрі­ша і за­гро­жує сві­ту, як мі­ні­мум, не мен­ши­ми бі­да­ми, ніж пу­тін­ська екс­пан­сія в Криму й на Дон­ба­сі.

■ Ну от, по­обі­цяв, що сьо­го­дні про ін­ше, і слова не до­три­мав­ся. Адже му­зою ці­єї ко­лон­ки ста­ла ти­жне­вої дав­но­сті за­ява ні ма­ло ні ба­га­то ці­ло­го мі­ні­стра мо­ло­ді й спор­ту Укра­ї­ни Іго­ря Жда­но­ва з при­во­ду ін­терв’ю укра­їн­ських спортс­ме­нів — чле­нів олім­пій­ської збір­ної — ро­сій­ським жур­на­лі­стам. На­га­даю, скан­дал ви­ник дов­ко­ла ціл­ком ней­траль­них, у спор­тив­но­му ду­сі ви­слов­лю­вань, у яких укра­їн­ські спортс­ме­ни ви­яв­ля­ли жаль, що їхні ро­сій­ські ко­ле­ги зов­сім не зі спор­тив­них при­чин не по­тра­пи­ли на Олім­пі­а­ду. Що тут не так? Хі­ба до­пінг — це спор­тив­на при­чи­на? Та й олім­пій­ський спорт, при­найм­ні на дум­ку за­снов­ни­ків су­ча­сно­го олім­пій­сько­го ру­ху, має в іде­а­лі сто­я­ти ви­ще всіх між­дер­жав­них ре­лі­гій­них або між­е­тні­чних кон­флік- тів. Має, якщо, зві­сно, Укра­ї­на слі­дом за Ро­сі­єю не роз­гля­дає спорт як ще одну зброю хо­ло­дної або га­ря­чої вій­ни.

■ Ми щи­ро за­хо­плю­є­мо­ся, на­при­клад, вір­ні­стю спор­тив­ним іде­а­лам іспан­сько­го бі­гу­на Іва­на Фер­нан­де­са Анайї, який 2012-го, за­мість то­го щоб ско­ри­ста­ти­ся по­мил­кою су­пер­ни­ка й пе­ре­мог­ти, під­ка­зав то­му, що фі­ніш — на 50 ме­трів да­лі, ніж йо­му зда­ло­ся. То чо­му від­мов­ля­є­мо на­шим вла­сним спортс­ме­нам у пра­ві хо­ча б на де­щи­цю бла­го­род­ства? Чо­му обу­ре­ний на­товп ко­мен­тує те, що від­бу­ва­є­ться, в то­му ду­сі, що спортс­ме­ни ні­ко­ли не ви­рі­зня­ли­ся ве­ли­ким ро­зу­мом? Чо­му мі­ністр спор­ту від­мов­ляє укра­їн­ським спортс­ме­нам у пра­ві ма­ти й ви­слов­лю­ва­ти вла­сну дум­ку? Ме­ні в цій си­ту­а­ції ми­мо­во­лі при­га­да­ли­ся ча­си СРСР, ко­ли не­при­мі­тні ге­бі­ські щу­ри в сі­рих ко­стю­мах су­про­во­джу­ва­ли за кор­до­ном ко­жну ра­дян­ську де­ле­га­цію, чи то спортс­ме­ни, чи ар­ти­сти або про­сто ту­ри­сти, й сте­жи­ли, що, де й ко­му ті го­во­рять. А ме­не, ще 12-рі­чно­го шко­ля­ра, мій кла­сний ке­рів­ник — пар­торг шко­ли, ін­стру­кту­вав, що від­по­від­а­ти жур­на­лі­стам з ка­пкра­ї­ни, якщо ті ра­птом зу­пи­нять ме­не по­се­ред ву­ли­ці й ви­ма­га­ти­муть пред’яви­ти до­ка­зи, що в СРСР не­має без­ро­бі­т­тя. Я щось за­плу­тав­ся, де від­нов­лю­ють СРСР — в укра­їн­сько­му Ка­бмі­ні чи в Крем­лі?

■ Не мен­ше ко­мен­та­рів укра­їн­ських екс­пер­тів ви­кли­ка­ють і по­рів­ня­но скром­ні успі­хи укра­їн­ських спортс­ме­нів у Ріо. Де­які, у по­шу­ках вин­них, до­ба­ла­ка­ли­ся до то­го, що це че­рез ро­сій­ську мо­ву й низь­кий вміст па­трі­о­ти­зму в їхній кро­ві... У чо­му на­справ­ді се­крет спор­тив­них пе­ре­мог — у па­трі­о­ти­змі, на­ціо­наль­ній гор­до­сті чи у про­фе­сіо­на­лі­змі, у ві­рі в се­бе, в не­мо­жли­ве? Адже пе­ре­мо­га в спор­ті — це не тор­же­ство пе­ре­мож­ця над пра­по­ром кра­ї­ни пе­ре­мо­же­но­го про­тив­ни­ка, на­сам­пе­ред це пе­ре­мо­га спортс­ме­на над са­мим со­бою. За­ли­шив­ши збо­ку зо­ло­тий блиск і мо­раль­ну убо­гість остан­ніх Олім­пі­ад, два чу­до­ві при­кла­ди та­ких пе­ре­мог по­да­ру­ва­ла нам Олім­пі­а­да в Кал­га­рі-88 — зна­ме­ни­та ямай­ська че­твір­ка боб­слею й Еді «Орел» Едвардс — пер­ший бри­тан­ський ли­жник, який пред­став­ляв кра­ї­ну на зи­мо­вій Олім­пі­а­ді в стриб­ках з трам­плі­на. Бу­де хви­лин­ка, обов’яз­ко­во по­ди­ві­ться «Кру­ті ві­ра­жі» й «Еді «Орел»». Ні ямай­ські боб­сле­їсти, ні бри­тан­ський ли­жник так і не ви­бо­ро­ли ме­да­лей, але їхні іме­на на­ві­ки впи­са­ні в істо­рію сві­то­во­го спор­ту, їх пам’ята­ють як лю­дей, які зро­би­ли те, у що не ві­рив ні­хто.

■ От­же, не тре­ба ди­ви­ти­ся на п’єде­стал, і тим па­че на за­галь­ний ме­даль­ний за­лік. Олім­пій­ський спорт — це на­сам­пе­ред ма­лень­кі ін­ди­ві­ду­аль­ні пе­ре­мо­ги. Мо­жна так й не за­во­ю­ва­ти ме­да­лей, але пе­ре­мог­ти в стар­то­во­му ма­тчі ра­ке­тку №1 Се­ре­ну Ві­льямс, мо­жна зно­ву ви­йти на бі­го­ву до­ріж­ку пі­сля трав­ми, ко­ли у твоє від­нов­ле­н­ня вже ні­хто не ві­рив, мо­жна від­мо­ви­ти­ся від не­че­сної пе­ре­мо­ги, по­дав­ши ру­ку су­пер­ни­ко­ві, що ви­пад­ко­во осту­пив­ся. Ні, я не зво­джу сфор­му­льо­ва­ний Етель­бер­том Тал­бо­том прин­цип «Го­лов­не не пе­ре­мо­га, а участь» в аб­со­лют. Але ме­даль — це ли­ше при­єм­ний до­ва­жок, бу­ти се­ред кра­щих, вчи­ти­ся у них — для справ­жньо­го спортс­ме­на це вже на­го­ро­да са­ма по со­бі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.