Як від­сто­я­ти іден­ти­чність?

Остап Дро­здов про ав­тор­ську кни­гу: «Дух бун­тар­ства, ру­ху про­ти мейн­стри­му, бо­роть­ба за се­бе — це моя те­ма»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ва­ди­мЛУБЧАК, «День»

Ві­до­мий укра­їн­ський жур­на­ліст, по­лі­ти­чний огля­дач, ав­тор та ве­ду­чий по­лі­ти­чної про­гра­ми «Пря­мим текс­том» та хард-ток-шоу Drozdov на те­ле­ка­на­лі ZIK Остап Дро­здов на­пи­сав де­бю­тну кни­гу «№1. Ро­ман­ви­бух». Очі­ку­є­ться, що во­на ви­йде дру­ком у «Ви­дав­ни­цтві Анет­ти Ан­то­нен­ко» вже напередодні Львів­сько­го фо­ру­му ви­дав­ців. По­пе­ре­дній про­даж ро­ма­ну вже стар­ту­вав на сай­ті ви­дав­ни­цтва. «День» роз­пи­тав Оста­па, що на­ди­хну­ло йо­го на на­пи­са­н­ня книж­ки, в чо­му сю­же­тна осо­бли­вість і, зре­штою, чо­му українці ма­ють її про­чи­та­ти.

«Жур­на­лі­сти ма­ють про­фе­сій­ну хво­ро­бу — во­ни слі­по вва­жа­ють, бу­цім­то ко­мусь є ці­ка­вою їхня пу­блі­ци­сти­ка. В мо­є­му до­роб­ку за остан­ні 15 ро­ків на­зби­ра­ло­ся текс­тів, бло­гів і есе­їв десь так на п’ять кни­жок, але ме­не не ці­ка­вить їхнє ви­да­н­ня. Я не вва­жаю гі­дним для се­бе про­сто зі­бра­ти в одну кни­гу свої вже опу­блі­ко­ва­ні бло­ги, видати їх і по­ті­ши­ти своє са­мо­люб­ство. То­му моя деб’ютна кни­га ста­не в де­якій мірі сен­са­ці­єю для тих лю­дей, які зна­ють ме­не як жур­на­лі­ста. Те­пер їм до­ве­де­ться по­ба­чи­ти в ме­ні пи­сьмен­ни­ка, — роз­по­вів «Дню» Остап Дро­здов. — Пов­на об­кла­дин­ка зву­чить так: «№1. Ро­ман-ви­бух». Ко­ли мій ви­да­вець Анет­та Ан­то­нен­ко пе­ре­чи­та­ла текст, то пер­шим її пи­та­н­ням бу­ло: «Ви не бо­ї­те­ся роз­кри­ва­ти­ся аж на­стіль­ки?» Пи­са­ти тре­ба або щи­ро, або не пи­са­ти вза­га­лі. На яку ау­ди­то­рію орі­єн­ту­ва­ли­ся? На вдум­ли­ву. На ту, яка лю­бить сма­чні, ха­ри­зма­ти­чні текс­ти. Я тре­тій рік є чле­ном жу­рі на лі­те­ра­тур­но­му кон­кур­сі, й му­шу ска­за­ти, що гра­фо­ман­ство б’є фон­та­ном у нас. Ду­же ба­га­то слаб­ких, кон’юн­ктур­них текс­тів, без­дар­них. Я пре­тен­дую на які­сно­го чи­та­ча, який ба­чить гли­бо­ку ко­но­та­цію у всьо­му, що чи­тає. Моя ау­ди­то­рія — це лю­ди, які лю­блять не про­сто чи­та­ти, а зба­га­чу­ва­ти­ся чи­та­н­ням, втя­гу­ва­ти­ся в чи­та­н­ня. Во­ни бу­дуть ду­же зди­во­ва­ні по­ба­чи­ти ме­не в не­спо­ді­ва­но­му ам­плуа.

Мій «№1» — це спо­відь кіль­кох по­ко­лінь, об’єд­на­них на­скрі­зною іде­єю — від­сто­я­ти свою іден­ти­чність. Від одно­го з кри­ти­ків я по­чув, що це ро­дин­на дра­ма­ти­чна са­га. Там є одра­зу де­кіль­ка біо­гра­фій на тлі рі­зних епох, усе це про­ши­те ав­то­біо­гра­фі­чні­стю, де моя від­вер­тість як ав­то­ра ін­ко­ли ме­жує з пу­блі­чним ого­ле­н­ням. Для ме­не це теж сво­го ро­ду ви­клик».

Фа­бу­ли роз­кри­ва­ти не бу­ду. Ска­жу ли­ше, що всі сю­же­тні лі­нії ті­сно пе­ре­пле­те­ні й роз­га­ня­ють одна одну. Ба­га­то хто че­кав би від ме­не по­лі­ти­чно орі­єн­то­ва­но­го текс­ту — але я сві­до­мо від­клав це до сво­го на­сту­пно­го, дру­го­го ро­ма­ну, по­ло­ви­на яко­го вже на­пи­са­на. У ро­ма­ні «№1» ме­не не ці­ка­вить на­род—на­ція—дер­жа­ва, всі ці іден­ти­чно­сті зав­жди є вто­рин­ни­ми. Ме­не ці­ка­вить лю­ди­на, її до­ля, її страх, її нон­кон­фор­мізм. Дух бун­тар­ства, ру­ху про­ти мейн­стри­му, бо­роть­ба за се­бе — це моя те­ма.

— Чи є кни­га ав­то­біо­гра­фі­чною?

— Ду­же. Я сві­до­мо пі­шов на та­ку зна­чну при­су­тність са­мо­го се­бе в ро­ма­ні. Я ри­зи­кую цим. Бо будь-яка книж­ка, що­ден­ник чи ін­ша пу­блі­чна пи­са­ни­на — це ду­шев­ний екс­гі­бі­ціо­нізм. Ось ури­во­чок із ро­ма­ну: «Це на­го­да мов­чки ска­за­ти те, що мо­же бу­ти ви­ко­ри­ста­не про­ти те­бе, і бу­де ви­ко­ри­ста­не. Ти ні­би вла­сно­руч вру­ча­єш ко­мусь зброю про­ти се­бе. Ко­жна спо­відь — це дія про­ти се­бе. Пі­сля­сма­ком ко­жної спо­віді є не очи­ще­н­ня, ні, не очи­ще­н­ня. А без­по­ща­дність. Без­по­ща­дність до се­бе. Ви­вер­та­н­ня всьо­го со­кро­вен­но­го, а пе­ре­дов­сім — вла­сних стра­хів і про­ра­хун­ків. Ко­жна спо­відь (якщо во­на щи­ра) ви­пу­скає на­зов­ні всіх тво­їх під­шкір­них де­мо­нів, із ко­пи­та­ми, ро­га­ми, хво­ста­ми, ба­гря­ни­ми зі­ни­ця­ми, ікли­стою па­щею. І ці ма­те­рі­а­лі­зо­ва­ні ви­па­ри тво­го дна ди­ха­ти­муть на твою по­ти­ли­цю, і ти бо­я­ти­ме­шся озир­ну­ти­ся в пі­тьму по­за­ду се­бе, і твоя тінь бу­де роз­че­твер­то­ву-ва­ти­ся на­віть у ва­ку­у­мі. Не ко­жен до цьо­го го­то­вий. А я цим ма­рив».

— Чо­му українці ма­ють про­чи­та­ти «№1»?

— Якщо ві­ри­ти ав­то­ри­те­тно­му ре­цен­зен­то­ві Іго­ре­ві Бон­да­рТе­ре­щен­ку, хі­ба мо­жна пропу­сти­ти го­лов­ну лі­те­ра­тур­ну по­дію ро­ку? Дур­но­го я не на­пи­шу, а тим па­че не по­ра­джу. Ме­ні ва­жли­во ви­прав­да­ти по­зи­ціо­ну­ва­н­ня ро­ма­ну «№1» як ро­ман-ви­бух. Ме­ні зда­є­ться, що укра­їн­цям тре­ба по­чи­на­ти ди­ви­ти­ся і на істо­рію, і на свою су­ча­сну кра­ї­ну ли­ше крізь при­зму пер­со­наль­ної до­лі. Ми ду­же ра­дян­ські, ко­ли ви­гу­ку­є­мо «Ге­рої не вми­ра­ють». У ро­ма­ні є рі­зні сю­же­тні лі­нії в ді­а­па­зо­ні від до­во­єн­но­го Льво­ва до по­дій АТО. Я на дух не пе­ре­но­шу ура-па­трі­о­ти­чно­го на­ра­ти­ву, то­му ко­жне сло­во, яке схо­дить із сто­рі­нок кни­ги, є сві­жою ре­фле­ксі­єю, іно­ді па­ра­до­ксаль­ною. Я роз­ра­хо­вую, що чи­тач оці­нить са­ме це.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.