«Я на­ле­жу п’яти кра­ї­нам»

Що «ро­би­ти» з Хри­сти­я­ном Ра­ков­ським?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Юрій ШАПОВАЛ, про­фе­сор, до­ктор істо­ри­чних на­ук

■ І справ­ді, що ро­би­ти? Мар­ксист? Бе­зу­мов­но, при­чо­му пе­ре­ко­на­ний. Ста­вив­ся з по­ва­гою до біль­шо­ви­цько­го во­ждя Во­ло­ди­ми­ра Ле­ні­на, з яким впер­ше зу­стрів­ся в Па­ри­жі 1902 ро­ку? Ще й з якою по­ва­гою! Са­ме за ле­нін­ською ре­ко­мен­да­ці­єю очо­лю­вав ко­му­ні­сти­чний уряд Укра­ї­ни у 1919 — 1923 ро­ках. Чи го­во­рив у 1919 ро­ці, що «де­кре­ту­ва­н­ня укра­їн­ської мо­ви як дер­жав­ної є ре­а­кцій­на, ні­ко­му не по­трі­бна спра­ва»? Бу­ло та­ке.

Чи очо­лю­вав і був пря­мо при­че­тний до по­лі­ти­чної ком­бі­на­ції з пар­ті­єю «бо­роть­би­стів», яка «зли­ла­ся» з біль­шо­ви­ка­ми (а во­ни по­тім «бо­роть­би­стів» не­ща­дно по­ни­щи­ли)? Зно­ву ствер­дна від­по­відь. Чи був близь­ким при­я­те­лем і аде­птом Льва Тро­цько­го? Ого, ще й яким! Чи ж це не він у сер­пні 1936-го у стат­ті для га­зе­ти «Прав­да» зрі­кав­ся ці­єї дру­жби і пи­сав про «по­чу­т­тя без­ме­жної й га­ря­чої лю­бо­ві до лю­би­мо­го во­ждя й учи­те­ля тру­дя­щих мас то­ва­ри­ша Ста­лі­на»? Він!

■ От­же, є під­ста­ви «де­ко­му­ні­зу­ва­ти» осо­бу Ра­ков­сько­го, себ­то ого­ло­си­ти біль­шо­ви­цьким по­сі­па­кою, не гі­дним згад­ки. За­че­кай­те!

Чи ж не він за­хи­щав ін­те­ре­си Укра­ї­ни, по­пра­цю­вав­ши прем’єром уря­ду і по­ба­чив­ши, як бру­таль­но і без­жаль­но Кремль втру­ча­є­ться в її спра­ви? Це ж йо­го усу­ну­ли з по­лі­ти­чної аре­ни за прин­ци­пом «По­сол вон» (тоб­то при­зна­чи­ли по­слом СРСР до Ан­глії).

■ Чи ж не він ки­нув ви­клик Ста­лі­ну, гур­ту­ю­чи на­при­кін­ці 1920-х ро­ків по­лі­ти­чну опо­зи­цію і не йду­чи на ком­про­міс із ди­кта­то­ром аж до по­ча­тку 1930-х ро­ків? Так, це був Ра­ков­ський. Ви­клю­че­ний у гру­дні 1927 ро­ку з пар­тії, ви­ки­ну­тий на по­ча­тку 1928 ро­ку на за­сла­н­ня до Астра­ха­ні, він на­пи­сав текст, що мі­стив ре­а­лі­сти­чну оцін­ку то­го, що на­зи­ва­ли «ін­ду­стрі­а­лі­за­ція» та «ко­ле­кти­ві­за­ція». Тим са­мим він ство­рив до­ктрин­ний ба­зис у про­ти­дії Ста­лі­ну, до­вів­ши, що ста­лін­ська Ро­сія є бю­ро­кра­ти­чною і де­спо­ти­чною.

Чи ж не Ра­ков­сько­го як «ан­глій­сько­го і япон­сько­го шпи­гу­на» у 1938 ро­ці по­са­ди­ли на ла­ву під­су­дних по­руч з ін­ши­ми ві­до­ми­ми пар­тій­ни­ми ді­я­ча­ми у сфа­бри­ко­ва­ній спра­ві «ан­ти­ра­дян­сько­го пра­во­троць кіст­сько­го бло­ку»?

■ Це йо­го, 68-рі­чно­го, че­кі­сти роз­стрі­ля­ли 11 ве­ре­сня 1941 ро­ку ра­зом із гру­пою в’язнів у Ме­две­дів­сько­му лі­сі не­по­да­лік російського мі­ста Орел.

Як же ста­ви­ти­ся до Ра­ков­сько­го, яко­го сво­го ча­су «де­ко­му­ні­зу­вав» Ста­лін так, що ли­ше у гор­ба­чов­ську «пе­ре­бу­до­ву» Ра­ков­сько­го «по­вер­ну­ли» в істо­рію? Зно­ву «де­ко­му­ні­зу­ва­ти»?

■ ...Він ствер­джу­вав, що «на­ле­жить п’яти кра­ї­нам: Бол­га­рії, Ру­му­нії, Ро­сії, Укра­ї­ні та Фран­ції». Фран­цузь­кий со­ці­а­ліст Ан­дре Мо­рі­зе вва­жав йо­го «гро­ма­дя­ни­ном сві­ту» і за­зна­чав: «Ра­ко, як ми, дав­ні то­ва­ри­ші, йо­го на­зи­ва­ли, вва­жав­ся та­ким са­мим фран­цу­зом, як і ру­му­ном, бол­га­ри­ном, ро­сі­я­ни­ном... У Фран­ції, Ні­меч­чи­ні, Іта­лії, Ан­глії, в Ро­сії — він жив по­всю­ди — ви­вчив усі мо­ви, аси­мі­лю­вав­ся з усі­ма куль­ту­ра­ми. З якої ж кра­ї­ни цей вро­дже­ний ін­тер­на­ціо­на­ліст?»

Йо­го справ­жнє ім’я — Кри­стьо Гер­гі­єв Стан­чев, і він на­ро­див­ся 13 сер­пня 1873 ро­ку в бол­гар­сько­му мі­сте­чку Котел. Ра­ков­ський пи­шав­ся тим, що вся йо­го ро­ди­на «з по­ча­тку ХVIII сто­лі­т­тя за­ймає одне з пер­ших місць в істо­рії ре­во­лю­цій­ної бо­роть­би на Бал­ка­нах». Мо­жли­во, це і ключ до ро­зу­мі­н­ня йо­го до­лі...

■ Ка­пі­тан Ге­ор­гій Ма­мар­чев, який був офі­це­ром у ар­мії ге­не­ра­ла Іва­на Ди­би­ча-За­бал­кан­сько­го, в 1834 ро­ці зро­бив пер­шу і не­вда­лу спро­бу ор­га­ні­зу­ва­ти ан­ти­ту­ре­цьке пов­ста­н­ня. За­кін­чив він жи­т­тя на за­слан­ні. Пле­мін­ник ка­пі­та­на Ге­ор­гій (Сав­ва) Ра­ков­ський упро­довж трид­ця­ти ро­ків бо­ров­ся з тур­ка­ми, дві­чі йо­го за­су­джу­ва­ли до смер­тної ка­ри, по­мер у ви­гнан­ні 1867 ро­ку. Ро­ди­чкою цьо­го ре­во­лю­ціо­не­ра, а до то­го ще й по­е­та, бу­ла ма­ти Хри­сти­я­на Ра­ков­сько­го. По­ді­бно до то­го, як Сав­ва Ра­ков­ський узяв ім’я Ге­ор­гія Ма­мар­че­ва, Кри­стьо ще в гім­на­зи­чні ро­ки за­мі­нив ба­тьків­ське прі­зви­ще на прі­зви­ще ро­ди­ча-па­трі­ар­ха ви­зволь­но­го ру­ху.

До слова, ба­тько був ба­га­тою лю­ди­ною, по­мі­щи­ком і до то­го ж ру­со­фі­лом. Остан­ню ри­су Хри­сти­ян успад­кує, в чо­му сам зі­зна­є­ться, а ось успад­ко­ва­ний від ба­тька ма­є­ток ви­ко­ри­сто­ву- ва­ти­ме для під­трим­ки ре­во­лю­цій­но­го ру­ху. При­чор­но­мор­ське мі­сте­чко Ман­га­лія, по­бли­зу яко­го був ма­є­ток, згі­дно з рі­ше­н­ня­ми Бер­лін­сько­го кон­гре­су, в 1878 ро­ці уві­йшло до скла­ду Ру­му­нії. Ось так ця кра­ї­на ста­ла ча­сти­ною біо­гра­фії Ра­ков­сько­го, який з 15 ро­ків при­єд­нав­ся до тих, хто, за Мар­ксо­вим за­по­ві­том, хо­тів не ли­ше по­ясню­ва­ти, а й змі­ню­ва­ти світ.

■ Кіль­ка ви­клю­чень з гім­на­зії, ор­га­ні­за­ція со­ці­ал-демократичних гур­тків, ти­ра­жу­ва­н­ня мар­ксист­ської лі­те­ра­ту­ри (хто ж то­ді з кри­ти­чно на­ла­што­ва­них ін­те­ле­кту­а­лів не за­хо­плю­вав­ся мар­кси­змом?), спри­я­н­ня ви­дан­ню бол­гар­ською мо­вою книж­ки Фрі­дрі­ха Ен­гель­са «Роз­ви­ток со­ці­а­лі­зму від уто­пії до на­у­ки» — все це сторінки з жи­т­тя ще зов­сім мо­ло­до­го Ра­ков­сько­го. І ось гео­гра­фія йо­го жи­т­тя роз­ши­рю­є­ться: в 1890 ро­ці він всту­пає до Же­нев­сько­го уні­вер­си­те­ту. Обрав ме­ди­чний фа­куль­тет, хо­ча на­сам­пе­ред йо­го ці­ка­ви­ла по­лі­ти­ка, а не ме­ди­ци­на. Про­те упро­довж сту­дент­сько­го жи­т­тя (а во­но три­ва­ти­ме від 1890 до 1897 ро­ків) він вчи­ти­ме­ться на ме­ди­чних фа­куль­те­тах університетів Же­не­ви, Бер­лі­на, Цю­рі­ха, Мон­пе­льє (у Фран­ції). В остан­ньо­му мі­сті 31 ли­пня 1897 ро­ку він за­хи­стить ди­сер­та­цію на те­му «Еті­о­ло­гія (при­чи­ни) зло­чин­но­сті й зви­ро­дні­н­ня». Цю ро­бо­ту по­мі­тять, ци­ту­ва­ти­муть, на­дру­ку­ють бол­гар­ською мо­вою, а у 1900 ро­ці ви­да­дуть книж­кою в Ро­сії під на­звою «Не­ща­снень­кі. Про зло­чи­ни і зло­чин­ців. На­рис з су­спіль­ної па­то­ло­гії та гі­гі­є­ни» (дру­ге ро­сій­сько­мов­не ви­да­н­ня з’яви­ться у 1927 ро­ці). Ав­тор­ський під­пис ви­гля­дав так: Жін­ка-лі­кар Стан­че­ва. Ра­ков­ський пе­ре­ко­на­ний, що рі­вень зло­чин­но­сті за­ле­жить від су­спіль­них умов.

Тим ча­сом в рік за­хи­сту ди­сер­та­ції змі­ни­ло­ся йо­го осо­би­сте жи­т­тя. Йо­го на­ре­че­ною, а по­тім дру­жи­ною ста­ла ро­сі­ян­ка Єли­за­ве­та Ря­бо­ва, ба­тьком якої був актор мо­сков­сько­го Ма­ло­го те­а­тру. Обвін­ча­ли­ся во­ни в Ман­га­лії, але Єли­за­ве­ті тут бу­ло дис­ком­фор­тно. Ра­ков­сько­го за­би­ра­ють в ар­мію (він був лі­ка­рем, по­тім за­ві­ду­вав шпи­та­лем у Кон­стан­ці, оскіль­ки ба­тько на­по­ліг на про­хо­джен­ні вій­сько­вої слу­жби в Ру­му­нії, іна­кше Ра­ков­ський втра­чав пра­во на спад­щи­ну), а во­на їде на ба­тьків­щи­ну.

■ Якщо по­ди­ви­ти­ся на цей пе­рі­од жи­т­тя Ра­ков­сько­го, не мо­жна не ди­ву­ва­ти­ся. Звід­ки у цьо­го мо­ло­до­го лі­ка­ря та­ка енер­гія? У 1898-му ви­хо­дить йо­го мо­но­гра­фія «Ро­сія на Схо­ді» (знов єв­ро­пей­ський роз­го­лос, а для ба­га­тьох — зброя в ідей­ній бо­роть­бі з ру­со­філь­ськи­ми пар­ті­я­ми в Бол­га­рії). Тро­хи зго­дом дру­ку­ють йо­го книжку «За­твор­ник Чор­то­во­го остро­ва (про по­лі­ти­чне зна­че­н­ня спра­ви Дрей­фу­са)», бро­шу­ру «На­у­ка і чу­де­са», а влі­тку 1900 ро­ку в Пе­тер­бур­зі з’яв­ля­є­ться йо­го мо­но­гра­фія «Су­ча­сна Фран­ція. Істо­рія Тре­тьої ре­спу­блі­ки» (тут три роз­ді­ли при­свя­че­но Па­ризь­кій ко­му­ні, про яку на той час не бу­ло спе­ці­аль­них до­слі­джень). При цьо­му Ра­ков­ський по­стій­но пи­ше до со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чної пре­си.

А ще ка­лей­до­скоп ді­я­чів, з яки­ми він зна­йо­ми­ться і кон­та­ктує в цей час! Ге­ор­гій Пле­ха­нов, Карл Ка­ут­ський, Жан Жо­рес, Ві­ра За- су­лич, Ро­за Лю­ксем­бург, Карл Ліб­кнехт, Пе­тро Стру­ве... Зві­сно, Во­ло­ди­мир Ле­нін і Лев Тро­цький (із ним Ра­ков­ський впер­ше зу­стрів­ся 1903-го). Спектр йо­го зна­йомств і зв’яз­ків ко­ло­саль­ний. Не­має мо­жли­во­сті пе­ре­по­від­а­ти все, що він робив то­ді, але ко­ро­тко мо­жна ска­за­ти: це бу­ло жи­т­тя про­фе­сій­но­го ре­во­лю­ціо­не­ра, який за кре­до мав — ви­бо­рю­ва­ти со­ці­аль­ну спра­ве­дли­вість, а то­му все, що пра­цю­ва­ло на де­стру­кцію ста­ро­го ла­ду, є спра­ве­дли­вим. І як тут не зга­да­ти слова Жор­жа Кле­ман­со (про яко­го, до ре­чі, Ра­ков­ський пи­сав): «Той, хто в мо­ло­до­сті не був со­ці­а­лі­стом, на ста­рість бу­де за­вер­ше­ним не­гі­дни­ком»...

■ Ра­ков­ський при­їздить в Ро­сію, але йо­го там не ба­жа­ють ба­чи­ти — над­то до­бре ві­до­мий по­лі­ції. Во­ни з дру­жи­ною ви­їздять за кор­дон. У кві­тні 1901 ро­ку — він знов у Пе­тер­бур­зі, де, за йо­го зі­зна­н­ням, «за­став пу­сте­лю», оскіль­ки ба­га­тьох йо­го дру­зів-ре­во­лю­ціо­не­рів бу­ло ви­сла­но. Сло­во «пу­сте­ля» на­бу­ло й ін­шо­го зна­че­н­ня. Під час по­ло­гів по­мер­ла йо­го дру­жи­на. Він їде з Ро­сії, за­пи­су­є­ться сту­ден­том на юри­ди­чний фа­куль­тет у Па­ри­жі. Во­дно­час за­йма­є­ться і по­лі­ти­кою, і лі­кар­ською пра­кти­кою, близь­ко пів­ро­ку пра­цює в се­лі Бо­льє, що в де­пар­та­мен­ті Лу­а­ри. В Па­ри­жі в 1902 р. слу­хає ви­ступ Ле­ні­на, яко­го за жорс­ткі по­ле­мі­чні при­йо­ми на­зи­ває «бо­ксе­ром». Во­ни з Ле­ні­ним ще не раз дис­ку­ту­ва­ти­муть (і до 1914 ро­ку Ра­ков­ський був ближ­че до лі­бе­раль­но­го мар­ксист­сько­го ме­тра Ге­ор­гія Пле­ха­но­ва, ніж до Ле­ні­на), про­те у по­лі­ти­чний «нок­аут» йо­го від­пра­вить ін­ший «бо­ксер» — Ста­лін...

Якось див­но швид­ко Ле­нін роз­гле­дів у ньо­му «спе­ці­а­лі­ста з укра­їн­ських пи­тань». У 1918 ро­ці Ра­ков­ський став пов­но­ва­жним чле­ном, а по­тім го­ло­вою біль­шо­ви­цької де­ле­га­ції для пе­ре­го­во­рів з Укра­їн­ською Цен­траль­ною Ра­дою, а по­тім з уря­дом геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. При­їхав він до Ки­є­ва з дру­жи­ною Оле­ксан­дри­ною, якій мі­сто ду­же спо­до­ба­ло­ся. З пер­спе­кти­ви де­ся­ти­літь мо­же не зов­сім по­до­ба­тись ця мі­сія Ра­ков­сько­го, який, хо­ча й в при­та­ман­ній йо­му єв­ро­пей­ській ма­не­рі, ви­ко­ну­вав роль крем­лів­сько­го емі­са­ра, який не ба­чив Укра­ї­ну по­за Ро­сі­єю. Крім то­го, він вмі­ло грав на су­пе­ре­чно­стях укра­їн­ців.

■ Дві да­ти. 18 січня 1919 ро­ку — день, ко­ли Ле­нін за­про­по­ну­вав Ра­ков­сько­му очо­ли­ти уряд в Укра­ї­ні. 13 ли­пня 1923 ро­ку — день, ко­ли Ра­ков­ський востан­нє го­ло­ву­вав на за­сі­дан­ні уря­ду. Чи­ма­ло всьо­го бу­ло між ци­ми да­та­ми. Бу­ли, на­при­клад, рі­ше­н­ня про кон­фі­ско­ва­ні зем­лі, що їх пе­ред­ба­ча­ло­ся ви­ко­ри­ста­ти пе­ре­д­усім для так зва­но­го ко­ле­ктив­но­го зем­ле­роб­ства і ли­ше у дру­гу чер­гу — для по­треб одно­о­сі­бно­го ко­ри­сту­ва­н­ня. За­би­ра­ли в укра­їн­ських се­лян зем­лю. Гра­бу­ва­ли, щоб по­тім, у 1921 ро­ці, за­про­ва­ди­ти но­ву еко­но­мі­чну по­лі­ти­ку, сти­му­лю­ва­ти еко­но­мі­ку. Втім, не­на­дов­го... І про­ле­та­рі­а­ту ді­ста­ва­ло­ся. По­ді­ляв Ра­ков­ський то­чку зо­ру Тро­цько­го, що ро­бі­тни­ки по­вин­ні пра­цю­ва­ти 16 го­дин (адже во­ни пра­цю­ють те­пер на се­бе, а не на екс­плу­а­та­то­рів), що тре­ба за­про­ва­ди­ти «мі­лі­та­рист­ський со­ці­а­лізм», ко­ли б усе на­се­ле­н­ня кра­ї­ни жи­ло і пра­цю­ва­ло за прин­ци­па­ми вій­сько­вої ди­сци­плі­ни. Са­мі б ке­рів­ни­ки спро­бу­ва­ли так жи­ти...

Та бу­ло й ін­ше. Ста­лін на­лі­пив на Ра­ков­сько­го яр­лик кон­фе­де­ра­лі­ста, ко­ли той при ство­рен­ні СРСР ви­ма­гав ма­кси­маль­ної кон­кре­ти­за­ції від­но­син між Ро­сі­єю та Укра­ї­ною у ро­зу­мін­ні ви­зна­че­н­ня й уто­чне­н­ня прав і обов’яз­ків Укра­ї­ни. Вва­жа­ють, що са­ме Ра­ков­ський озна­йо­мив Ле­ні­на із ста­лін­ським про­е­ктом ав­то­но­мі­за­ції, що пе­ред­ба­чав вхо­дже­н­ня то­ді­шніх ра­дян­ських ре­спу­блік до Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції на пра­вах ав­то­но­мії. Оче­ви­дна про­ти­дія Ста­лі­ну, чо­го той, як ми вже зна­є­мо, не за­був.

■ ...Ко­ли Ра­ков­ський їхав з Укра­ї­ни у 1923 ро­ці, йо­го ім’я при­сво­ї­ли Дер­жав­но­му за­по­від­ни­ку «Аска­нія-Но­ва», Ки­їв­сько­му по­лі­те­хні­чно­му й Хар­ків­сько­му ін­сти­ту­ту сіль­сько­го го­спо­дар­ства й лі­сів­ни­цтва. По­тім са­мі здо­га­ду­є­те­ся, що з ци­ми на­зва­ми зро­би­ли. А що ж те­пер ро­би­ти з Хри­сти­я­ном Ра­ков­ським? На мою дум­ку, не ускла­днюй­мо від­по­відь. Про­сто про ньо­го пам’ятай­мо, а го­лов­не — не тре­ба ство­рю­ва­ти но­вих мі­фів.

Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ХРИ­СТИ­ЯН РА­КОВ­СЬКИЙ (ФОТО) В ОСТАН­НІ, ТРАГІЧНІ РО­КИ ЖИ­Т­ТЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.