Та, що да­рує каз­ку

У Ки­їв­сько­му ака­де­мі­чно­му те­а­трі ля­льок 45-й се­зон пра­цює за­слу­же­на ар­тис­тка Укра­ї­ни Лю­дми­ла Яси­нов­ська

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ма­ри­на СНІЖИНСЬКА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2016

Се­ред зна­ко­вих у твор­чо­сті актри­си ста­ли ро­лі: Ми­ро­нії («За дво­ма зай­ця­ми»), Ні­нет­ти («Де­ка­ме­рон»), Ма­те­рі («За щу­чим ве­лі­н­ням»), Ніф-Ні­фа («Троє по­ро­сят»), а най­мо­лод­ші те­ле­гля­да­чі зна­йо­мі з Лар­чи­ком, яко­го Лю­дми­ла Ми­хай­лів­на грає в ди­тя­чій­те­ле­про­гра­мі «Ма­річ­чин кі­но­зал».

— Усі дів­ча­та лю­блять ляль­ка­ми ба­ви­ти­ся, а по­тім ви­ро­ста­ють, оби­ра­ють рі­зні про­фе­сії. Ко­ли ви ви­рі­ши­ли ста­ти ляль­кар­кою?

— Мрія з’яви­ла­ся ще у шко­лі, ко­ли вчи­лась у че­твер­то­му кла­сі, при­йшла в гур­ток, який ве­ли пре­кра­сні пе­да­го­ги — Єв­ген Лі­ва­нов та йо­го дру­жи­на Ні­на Но­во­жи­ло­ва. Цей­ляль­ко­вий­гур­ток по­тім став Ди­тя­чим те­а­тром ля­льок ім. Сер­гія Образ­цо­ва. Да­лі на­вча­ла­ся у Ки­їв­сько­му те­а­траль­но­му ін­сти­ту­ті ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го (ни­ні На­ціо­наль­нийу­ні­вер­си­тет те­а­тру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня) на кур­сі акто­рів те­а­тру ля­льок. Очо­лю­вав йо­го ві­до­мий ар­тист Оле­ксандр Со­ло­мар­ський, який, до ре­чі, є за­снов­ни­ком на­шо­го ляль­ко­во­го те­а­тру 1927 ро­ку. Дру­гим мо­їм пе­да­го­гом був Ми­хай­ло Ру­дін. Ко­ли за­кін­чи­ла вуз, то при­йшла пра­цю­ва­ти у наш Ки­їв­ський(то­ді ще ре­спу­блі­кан­ський) те­атр ля­льок, за­раз — ака­де­мі­чний.

Ни­ні граю у ви­ста­ві для ма­лих «Троє по­ро­сят» Ніф-Ні­фа, який­за ха­ра­кте­ром — за­во­дій, а та­кож у ви­ста­вах для до­ро­слих, на­при­клад «Лю­бов, лю­бов». Хо­ча у ре­пер­ту­а­рі не­ба­га­то по­ста­но­вок для до­ро­слих: «За дво­ма зай­ця­ми», «Бо­же­ствен­на ко­ме­дія» і «Лю­бов, лю­бов». Вва­жаю, що тре­ба актив­но ре­а­лі­зу­ва­ти актор­ський склад, і гля­дач при­хо­див би не ли­ше вдень, а йу­ве­че­рі.

За­раз, огля­да­ю­чись на­зад, зда­є­ться, що най­яскра­ві­шим був пе­рі­од 1970-х, ко­ли наш те­атр очо­лив то­ді ще мо­ло­дий­ре­жи­сер, а ни­ні на­ро­днийар­тист ЮрійСі­ка­ло. Це був пе­ре­лом­ний­етап у ро­бо­ті ляль­ко­во­го те­а­тру. У тру­пі пра­цю­ва­ли пе­ре­ва­жно акто­ри 40—50 ро­ків. А тут при­йшла мо­лодь до 30 ро­ків. Ми по-ін­шо­му ба­чи­ли те­атр. Ча­сто їзди­ли на фе­сти­ва­лі кра­ї­ною та за кор­до­ном. У ре­пер­ту­а­рі з’яви­ли­ся ці­ка­ві по­ста­нов­ки, ко­ле­ктив екс­пе­ри­мен­ту­вав. У ви­ста­ві «Клоп» за Ма­я­ков­ським — ми текст не пе­ре­ро­бля­ли, але був та­кий пер­со­наж «Со­зда­тель» — Бог, який­ство­рю­вав світ. Він ду­же лю­бив на­го­ро­ди, як і ко­ли­шній ген­сек Л. Бре­жнєв: зні­мав зір­ки з не­ба і чі­пляв со­бі на гру­ди. Гля­да­чі ду­же смі­я­ли­ся, хо­ча то­ді­шнім цен­зо­рам та­кий«хід» не спо­до­бав­ся...

Ба­га­то бу­ло рі­зних ви­став, і го­лов­не, що ми є одним із пер­ших те­а­трів, ку­ди при­хо­дить ма­ле­ча, яка ду­же жва­во ре­а­гує на по­ба­че­не... Гра­ти для ді­тей над­зви­чай­но ці­ка­во...

Зна­є­те, бу­ли рі­зні пе­рі­о­ди у на­шо­му те­а­трі. Не­що­дав­но ста­ла­ся бі­да, по­мер Ми­ко­ла Пе­трен­ко, яки­йо­чо­лю­вав ляль­ко­ви­йте­атр трид­цять ро­ків. Ко­ле­ктив ду­же вдя­чний йо­му, що збе­ріг нас, не від­дав те­атр у при­ва­тні ру­ки, що ра­зом ми змо­гли ви­сто­я­ти у тяж­кі 1990-ті.

— У якій ви­ста­ві ви де­бю­ту­ва­ли на сце­ні?

— За ам­плуа я — лі­ри­чна актри­са, але ме­ні зав­жди по­до­ба­ли­ся ха­ра­ктер­ні ро­лі. Моя пер­ша роль — Ко­лоб­ка у ви­ста­ві «Наш ве­се­лийКо­ло­бок» Гри­го­рія Уса­ча. Цю ви­ста­ву ви­бра­ли на фе­сти­валь у Поль­щу 1972-го. За­раз її теж у нас став­лять, але во­на вже зов­сім ін­ша.

— Є рі­зні те­хні­ки гри з ляль­ка­ми. Яка вам най­ближ­ча?

— Най­кра­щи­ми для ме­не є тро­стя­ні ляль­ки, в яких пра­цю­ють ро­ти­ки йо­чі, а ру­чки — на тро­сти­нах. Є «Пе­тру­шки», ма­ріо­не­тки, але я їх не ду­же лю­блю. На­пів­ма­ріо­не­тка­ми гра­ли «Ко­та у чо­бо­тях», де я бу­ла прин­це­сою. Ко­ли ми по­чи­на­ли сім ро­ків то­му, я гра­ла Пе­тю­тю — дів­чин­ку, ро­ків се­ми-во­сьми...

— А гра­ти не в ляль­ко­во­му, а, на­при­клад, у дра­ма­ти­чно­му те­а­трі хо­ті­ли?

— Актор те­а­тру ля­льок по­ви­нен не тіль­ки про­фе­сій­но во­ло­ді­ти ляль­кою, а йспі­ва­ти, тан­цю­ва­ти, пра­цю­ва­ти на­жи­во, на­при­клад ве­ду­чим. Рід­ко, але йми гра­ли на­жи­во, ска­жі­мо, у ви­ста­ві « Ма­у­глі » . Ми пра­цю­ва­ли без ля­льок у ма­сках. Ма­буть, я ро­зумі­ла, що я — не ге­ро­ї­ня дра­ма­ти­чно­го те­а­тру. У те­а­трі ля­льок ми мо­же­мо пра­цю­ва­ти з рі­зни­ми ха­ра­кте­ра­ми: хло­пчи­ка­ми, дів­ча­тка­ми, тва­рин­ка­ми. Бу­ла у ме­не йроль без слів — Ка­штан­ка в одно­ймен­ній ви­ста­ві. Во­на на сце­ні з пер­шої по остан­ню хви­ли­ну, але єди­на її ре­плі­ка — ти­хень­ке під­ви­ва­н­ня за­ле­жно від емо­ції. Ку­ме­дно бу­ло, ко­ли при­хо­див ре­жи­сер і ка­зав: «Лю­дми­ло Ми­хай­лів­но, ви текст ви­вчи­ли?».

Ба­га­то ви­став бу­ло і для до­ро­слих, і для ді­тей, рі­зні ро­лі бу­ли і го­лов­ні, і не­го­лов­ні. За­раз під­би­ваю під­сум­ки і ро­зу­мію, що час да­ва­ти до­ро­гу мо­ло­ді — та­ла­но­ви­тій, ро­зум­ній, су­ча­сній, яка при­хо­дить нам на за­мі­ну.

ФОТО НА­ДА­НО ЛІТЧАСТИНОЮ КИ­ЇВ­СЬКО­ГО АКАДЕМІЧНОГО ТЕ­А­ТРУ ЛЯ­ЛЬОК

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ШУКАЙ ВІТРУ В ПОЛІ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.