Між смі­хом і сльо­за­ми

Den (Ukrainian) - - Культура - Га­ли­на КАНАРСЬКА

Се­ре­ди­на лі­та — «мер­твий» се­зон для те­а­трів. Але ін­ко­ли бу­ва­ють не­спо­ді­ва­ні ви­ня­тки, на­при­клад при­їзд Львів­сько­го обла­сно­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру ім. Ю. Дро­го­би­ча з мі­ні­га­стро­ля­ми до Льво­ва. До Дро­го­би­ча на­чеб­то не­да­ле­ко, але укра­їн­ський гля­дач не та­кий актив­ний, щоб за­для ви­ста­ви зі­бра­ти­ся в до­ро­гу. Тож ди­ре­ктор Дро­го­би­цько­го те­а­тру Ми­ко­ла Гна­тен­ко що­лі­та ро­бить львів’янам по­да­ру­нок, ви­ру­ша­ю­чи на мі­ні-тур­не до Льво­ва. Їх не так лег­ко ор­га­ні­зу­ва­ти, бо орен­да й без­ліч ще рі­зних еко­но­мі­чних про­блем — дов­го до­ве­де­ться пе­ре­лі­чу­ва­ти. А з чим у дро­го­би­чан не­має про­блем, то це з гля­да­чем. Не­зва­жа­ю­чи на не­ймо­вір­ну спе­ку і роз­та­шу­ва­н­ня Па­ла­цу куль­ту­ри ім. Г. Хо­тке­ви­ча тро­хи на від­да­лі від цен­тру мі­ста, зал був за­пов­не­ний.

На сце­ні — ви­ста­ва «Кре­дит для ка­мі­ка­дзе» за п’єсою Ана­то­лія Кри­ма «Єван­ге­ліє від Іва­на», за ви­зна­че­н­ням те­а­тру це — «стра­шно смі­шна ко­ме­дія». Ре­жи­сер — Олег Му­сій­чук, з ним те­атр спів­пра­цює впро­довж де­ся­ти­літь, то­му акто­ри йо­го ро­зу­мі­ють із пів­сло­ва. У цьо­му, ма­буть, ма­гія йо­го ре­жи­су­ри, ко­ли, зда­ва­ло­ся б, ба­наль­на п’єса на зло­бу дня зро­стає до при­тчо­во­го ка­тар­си­су. Ре­жи­сер має по­бра­ти­ма в осо­бі мо­ло­до­го сце­но­гра­фа Юлії Гна­тен­ко, яка ви­бу­до­вує світ над про­зою бу­т­тя, бо що та­ке зем­ні бла­га — мар­но­та мар­нот. То­му за­мість роз­кі­шно­го осо­бня­ка на п’ять кім­нат гля­дач ба­чить умов­ну те­ри­то­рію ри­шту­вань, асо­ці­а­ції мо­жуть бу­ти рі­зни­ми: чи це осе­ля Іва­на, чи — про­образ зруй­но­ва­но­го се­ла, чи це Укра­ї­на на краю бо­лю? На ко­ду сце­ні­чний про­стір ого­ли­ться, бо все втра­че­но, тіль­ки ду­ша все ще по­ри­ва­ти­ме­ться у ви­со­чінь, в обійми ку­паль­сько­го він­ка, і до сльо­зи зво­ру­шить мов­ле­не Іва­ном — Іва­ном Га­ра­сим­чу­ком: «У лю­ди­ни мо­жна за­бра­ти все: ха­ту, гро­ші, на­віть жи­т­тя, але якщо лю­ди­на не за­хо­че, ні­ко­ли в неї не від­бе­руть ду­ші...» Вла­сне, існу­ва­н­ня на рів­ні ду­ші в цій ви­ста­ві най­більш до­вер­ше­не і зво­ру­шли­ве. Не та мить, ко­ли акто­ри пе­ре­ки­да­ю­ться сло­ва­ми, як у пінг-пон­гу, і зал ви­бу­хає смі­хом, а мить, ко­ли ру­ка не­спо­ді­ва­но тор­кне­ться пле­ча, як тор­кне­ться Ан­же­ла (Со­ло­мія Стус) пле­ча Іва­на (Іван Га­ра­сим­чук), і при­ту­ли­ться Син (Юрій Фед­чук), і за­бри­нить ін­ша мить — па­у­за Істи­ни. Ось ці ми­ті най­цін­ні­ші в цій ви­ста­ві, як, за­ми­слив­шись, схи­лить го­ло­ву над ба­я­ном Ва­си­ли­на (Ал­ла Шкон­ді­на), як ма­ри­ти­ме скри­пкою Хло­пчик (Оле­на Но­во­сьо­ло­ва-Ільїн­чик), ко­тро­му су­дже­но ви­би­ва­ти ритм на ба­ра­ба­ні...

Ри­тми ви­ста­ви ко­ли­ва­ю­ться в ша­ле­но­му тем­пі від « од­кро­вень » Вєр­ки Сер­дю­чки до ледь вга­да­ної ме­ло­дії «Чом, чом, чом, зем­ле моя, так лю­ба ти ме­ні...» У цьо­му ме­ло­дій­но­му ха­о­сі ор­га­ні­чно по­чу­ва­ти­му­ться акто­ри, всі без ви­ня­тку « ко­рін­ні дро­го­би­ча­ни» — Сер­гій Ду­тка, Адам і На­дія Ци­буль­ські, Во­ло­ди­мир Ле­ви­цький, Лю­бов Смир­но­ва, Яро­слав Дзен­дзе­ро­вич, Те­тя­на Мель­ник та лу­ган­ча­нин Оле­ксандр Мо­ро­зов, в уні­сон з ни­ми спів­пе­ре­жи­ва­ти­ме гля­да­цький зал — дав­но вже не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти гля­да­ча, який так від­чу­вав би ви­ста­ву, а Істи­на прор­ве­ться з бре­ха­чки-кол­го­спни­ка: «Одна ка­ли­на за ві­кном, одна ро­ди­на за сто­лом, і Укра­ї­на...»

Ні­хто з гля­да­чів не со­ро­ми­ти­ме­ться сліз...

ФОТО АНАСТАСІЇ КАНАРСЬКОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.