«На вій­ні є лише «свої» та «чу­жі»

Дра­ма­тург Те­тя­на Ки­цен­ко — про ко­ристь «бо­лю­чих» ви­став і про те, як у Ма­где­бур­зі спри­йма­ли укра­їн­ське ми­сте­цтво

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ся НАЙДЮК

Зу­спі­хом у Ма­где­бурзь­ко­му те­а­трі про­йшов те­а­траль­ний фе­сти­валь із про­во­ка­цій­ною на­звою «Ди­кий Схід. Яви­ще Укра­ї­на». В йо­го рам­ках бу­ло пред­став­ле­но три по­ста­нов­ки за текс­та­ми су­ча­сних укра­їн­ських дра­ма­тур­гів. Те­тя­на Ки­цен­ко — одна із них. Її п’єса «Жін­ки та снай­пер» (пер­ша пре­мія на VІІІ Бі­є­на­ле су­ча­сної дра­ма­тур­гії «Віль­ний те­атр»-2016 в но­мі­на­ції «П’єса на су­спіль­но-по­лі­ти­чну те­му») — про до­лі лю­дей під час Май­да­ну та вій­ни. Осо­бли­вість по­ста­нов­ки в то­му, що всі акто­ри — нім­ці.

Со­ці­аль­но-по­лі­ти­чна те­ма­ти­ка є основ­ною для Т. Ки­цен­ко-дра­ма­тур­га: «Бі­ло­ха­ла­тність» при­свя­че­на про­бле­мам ме­ди­ци­ни, «Моя мі­лі­ція мене» — си­ту­а­ції в ор­га­нах вну­трі­шніх справ. В ін­терв’ю «Дню» ав­тор­ка по­яснює, як з’явив­ся снай­пер у п’єсі про му­зей, про ко­ристь «бо­лю­чих» ви­став і про те, як в Ма­где­бур­зі спри­йма­ли укра­їн­ське ми­сте­цтво.

— П’єсу «Жін­ки та снай­пер» впер­ше бу­ло про­чи­та­но у Бр­но, а по­став­ле­но укра­їн­ським ре­жи­се­ром Оле­ксан­дрою Сен­чук у Ма­где­бур­зі. Це ви­гля­дає так, ні­би ві­тчи­зня­ний гля­дач пси­хо­ло­гі­чно не го­то­вий до сприйня­т­тя та­ко­го про­ду­кту?

— Дій­сно, до­во­лі сим­пто­ма­ти­чно. Де­ко­му не зов­сім зро­зумі­ло, на­ві­що п’єса про вій­ну в кра­ї­ні, де йде війна. Ми всі так чи іна­кше під­да­є­мось ма­ні­пу­ля­ці­ям, і про по­дії на схо­ді кра­ї­ни у ба­га­тьох над­то іде­а­лі­сти­чне уяв­ле­н­ня. Ра­зом із тим, бу­кваль­но ко­жен, хто во­ю­вав в АТО, по­чи­нає свою роз­по­відь із фра­зи: «Війна — це не те, що по­ка­зу­ють по те­ле­ві­зо­ру». Я про­по­ную по­ди­ви­ти­ся на яви­ще під ін­шим ку­том, про­во­кую уві­мкну­ти кри­ти­чне ми­сле­н­ня.

Ко­ли пи­са­ла «Жін­ки та снай­пер», бу­ла ве­ли­ка спо­ку­са пред­ста­ви­ти пев­ну то­чку зо­ру на по­дії, змо­ра­лі­зу­ва­ти. І все ж та­ки на­ма­га­лась бу­ти ма­кси­маль­но ней­траль­ною. Хо­ча б то­му, що війна — це війна: тут не­має «хо­ро­ших» та «по­га­них». На вій­ні є лише «свої» та «чу­жі».

— Ти не бо­ї­шся, що, тор­ка­ю­чись по­ді­бних тем, ро­биш гля­да­че­ві бо­ля­че?

— Якщо біль не про­жи­ва­ти, «па­ку­ва­ти» в со­бі, він іде у під­сві­до­мість та отру­ює ор­га­нізм. Тож у пси­хо­те­ра­пії є при­йом: лю­ди­на за­мість уни­кне­н­ня не­при­єм­них емо­цій, нав­па­ки, у них пе­ре­бу­ває, сві­до­мо по­си­лює пси­хо­ло­гі­чний біль — до край­но­щів, до аб­сур­ду. Аж по­ки та му­ка не трі­сне і не ві­ді­йде. Це ще про одну фун­кцію го­стро­со­ці­аль­них тем: му­жньо про­дер­шись крізь шквал емо­цій, ви­хо­ди­мо на якийсь кон­стру­ктив.

— Яке у п’єсі спів­від­но­ше­н­ня фі­кшн і нон­фі­кшн?

— В осно­ві текс­ту — до­ку­мен­таль­ний ма­те­рі­ал. Ра­зом з тим, ви­ко­ри­сто­вую ху­до­жні за­со­би: ме­ні по­до­ба­є­ться роз­кри­ва­ти сюр­ро­вість ре­а­лій, до яких ми на­стіль­ки зви­кли та при­сто­су­ва­лись, що пе­ре­ста­ли по­мі­ча­ти. — Чо­му ти ви­рі­ши­ла пи­са­ти про Май­дан? — Ма­буть, ін­стинкт са­мо­збе­ре­же­н­ня: ма­ла пси­хо­ло­гі­чно та емо­цій­но ста­бі­лі­зу­ва­ти­ся. З ін­шо­го бо­ку, по­ки зби­ра­ла ін­терв’ю, пев­ною мі­рою со­ці­а­лі­зу­ва­ла­ся. Ма­те­рі­а­лу на­ба­га­то біль­ше, ніж ви­ко­ри­ста­ла, і це біль до­ку­мен­та­лі­стів: ба­га­то зі­бра­них ці­ка­вих ін­терв’ю зре­штою до­во­ди­ться скла­да­ти до ав­тор­сько­го «порт­фе­ля», спо­ді­ва­ю­чись за­ді­я­ти у май­бу­тньо­му.

— Звід­ки у п’єсі му­зей­на те­ма­ти­ка?

— Це вза­га­лі мав бу­ти текст про му­зей­них ро­бі­тни­ків, про­сто жи­т­тя йо­го по-сво­є­му ско­ре­гу­ва­ло. Пра­ців­ни­ки НХМУ під час га­ря­чих по­дій на Май­да­ні за­хи­ща­ли му­зей, йо­го фонд, сам бу­ди­нок: у п’єсі це більш-менш до­кла­дно опи­са­но. До ре­чі, го­лов­ною цін­ні­стю вва­жа­ли­ся не тво­ри ми­сте­цтва, а спів­ро­бі­тни­ки: це ду­же зво­ру­ши­ло.

— Але чо­му твій го­лов­ний ге­рой — СБУшник?

— По­трі­бна бу­ла ре­аль­ність, яка б ма­кси­маль­но ди­со­ну­ва­ла з му­зей­ною: те­ма во­ї­нів ме­ні ці­ка­ва й зро­зумі­ла. До то­го ж, при­га­да­ла, як мій ко­ле­га Же­ня Мар­ков­ський одно­го ра­зу ска­зав: «Май­дан по­трі­бно опи­су­ва­ти оча­ми яко­гось бер­ку­тів­ця — оце бу­ла б те­ма». Спо­ді­ва­ю­ся, ко­лись цю ідею бу­де вті­ле­но пов­ною мі­рою. А по­ки бер­ку­тів­ці ви­яви­ли­ся не­го­вір­ки­ми, й у мене ви­йшов офі­цер із гру­пи «Аль­фа»: та­кий со­бі су­ча­сний Ар­джу­на, який від­рі­зня­є­ться від сво­го ко­ле­ги з «Ма­хаб­ха­ра­ти» тим, що бе­ре участь у зов­сім не свя- щен­ній вій­ні. То­му за­мість Бо­га Крі­шни у ньо­го в дру­зях де­мон ілю­зії... Й оскіль­ки у п’єсі пред­став­ле­ні два сві­ти — умов­но мир­ний та вій­сько­вий — го­лов­ний ге­рой, як го­ди­ться, роз­ри­ва­є­ться між ни­ми.

— Фа­кти­чно, ці два сві­ти ти по­єд­ну­єш. А чи про­ти­став­ля­єш ген­де­ри? На­зва на­чеб­то на це на­тя­кає.

— На вій­ні істо­ри­чно біль­ше чо­ло­ві­ків: це ста­ти­сти­ка. То­му, хо­ча й опо­се­ред­ко­ва­но, ген­дер­ний аспект при­су­тній. Про­те мене біль­ше ці­ка­вить, що пев­на ча­сти­на бій­ців АТО, не­за­ле­жно від ген­де­ра, йдуть на вій­ну, аби вте­кти від се­бе, про­блем мир­но­го жи­т­тя — і та­ким чи­ном тіль­ки по­гли­блю­ють вну­трі­шню прір­ву. Бо зре­штою не­ва­жли­во, що ти ро­биш, ва­жли­во, чо­му. — Як сприйня­ли ви­ста­ву в Ні­меч­чи­ні? — Для гля­да­чів це бу­ла, на­сам­пе­ред, своє­рі­дна по­лі­т­ін­фор­ма­ція: про по­дії в Укра­ї­ні во­ни зна­ють зі ЗМІ, й ін­фор­ма­ція іно­ді ду­же су­пе­ре­чли­ва. Спри­йма­ли до­бре: пі­сля по­ка­зів (і це сто­су­є­ться всіх ви­став на фе­сті) дов­го апло­ду­ва­ли — при то­му, що нім­ці за­зви­чай до­сить стри­ма­ні. Ба­чи­ла, що в кін­ці «Жін­ки та снай­пер» в за­лі де­хто пла­кав, і це озна­чає: та­ки по­ді­я­ло.

— Що най­біль­ше спо­до­ба­ло­ся на фе­сти­ва­лі «Ди­кий Схід. Яви­ще Укра­ї­на»?

— Це був до­сить ве­ли­кий за­хід, пов­ні­стю при­свя­че­ний укра­їн­сько­му те­а­траль­но­му ми­сте­цтву. Спе­ці­аль­но до фе­сту в Ма­где­бурзь­ко­му те­а­трі по­ста­ви­ли «Жін­ки та снай­пер» (ре­жи­сер — Оле­ксан­дра Сен­чук), «Вій» На­та­лії Во­ро­жбит (ре­жи­сер — Макс Го­лен­ко) і «На початку і на­при­кін­ці ча­сів» Пав­ла Ар’є (ре­жи­сер — Стас Жир­ков). Кіль­ка го­то­вих ви­став бу­ли при­ве­зе­ні: два спе­кта­клі Хар­ків­сько­го те­а­тру ля­льок (ре­жи­сер — Окса­на Дми­трі­є­ва) і «Го­ло­до­мор» (ре­жи­сер — Ма­ри­на Шу­барт). Плюс від­бу­ли­ся чи­та­н­ня текс­тів су­ча­сних укра­їн­ських дра­ма­тур­гів, кон­церт гур­ту DakhDaughters, па­нель­на дис­ку­сія.

Всі по­ста­нов­ки ба­чи­ла хо­ча б один раз — і це бу­ло до­стой­но: ду­же цим ті­шу­ся. Втім, ще більш ва­жли­вий сам факт: та­кий фе­сти­валь від­був­ся. Впев­не­на, для ре­жи­се­рів, акто­рів і всіх, хто при­ймав участь в про­е­кті, це був без­цін­ний до­свід. Осо­би­сто для мене — то­чно.

ФОТО З САЙТА THEATER-MAGDEBURG.DE

СЦЕНА З ВИ­СТА­ВИ «ЖІН­КИ ТА СНАЙ­ПЕР» НА ФЕ­СТИ­ВА­ЛІ «ДИ­КИЙ СХІД. ЯВИ­ЩЕ УКРА­Ї­НА». (ОСО­БЛИ­ВІСТЬ ПО­СТА­НОВ­КИ В ТО­МУ, ЩО ВСІ АКТО­РИ — НІМ­ЦІ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.