Лю­ди­на без ком­про­мі­сів

18 сер­пня ми­нає 180 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня ав­то­ра ду­хов­но­го гім­ну «Мо­ли­тва за Укра­ї­ну» Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Сві­тла­на ПАНЬКОВА, ди­ре­ктор істо­ри­ко-ме­мо­рі­аль­но­го му­зею Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го Су­тність усіх ве­ли­ких справ, до яких був при чет ний Олек - сандр Ко­ни­ський, йо­го сві­то­гля­дне кре­до що­до вер­хов­но­го пра­ва та ви­щих обов’яз­ків гро­ма­дян — ви­со­кої ду­хов­но­сті й мо­раль­но­сті — за­ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми, спів­зву­чни­ми ду­хо­ві ча­су і на по­ча­тку ХХІ ст. У сво­їх що­ден­ни­ко­вих но­та­тках під на­звою «Дум­ки й по­мі­тки». 29 гру­дня 1883 р. це кре­до він ви­зна­чив так: «Всю ви­ну тро­хи не що­ден­них кра­ді­жок в ба­нях ін­ші звер­та­ють у нас на по­лі­ти­чний наш устрій і ка­жуть: «Ви­го­ї­ти сей не­дуг мо­же ли шень Кон с ти ту ція » . На­вряд чи так во­но! Ко­рінь ли­ха, не­мо­раль­но­сти ле­жить в при­ро­ді тих лю­дей: ли­хі до­бу­тки йо­го мо­жна змен­ши­ти ли­шень доб рим мо - раль­ним ви­хо­ва­н­ням, а се­го то у нас і Біг-ма, і ні­яка кон­сти­ту­ція не дасть йо­го».

« Мо­жна лю­бить Укра­ї­ну так, як її лю­бив Ко­ни­ський, але більш, як він, — лю­бить не мо­жна», — ці сло­ва ска­за­ні про ві­до­мо­го укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка, пе­да­го­га й гро­мад­сько­го ді­я­ча дру­гої по­ло­ви­ни ХІХ сто­лі­т­тя Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го, 180 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня яко­го ми­нає 18 сер­пня 2016 ро­ку.

Увесь свій вік він бо­ро­нив ін­те­ре­си укра­їн­ства, не йду­чи на жо­дні ком­про­мі­си в на­ціо­наль­ній спра­ві, «бу­див сон­них і пи­сьмом і сло­вом», го­рів лю­бов’ю до Укра­ї­ни і цим во­гнем за­па­лю­вав сер­ця сво­їх чи­слен­них ду­хов­них ви­хо­ван­ців. За цим во­гнем лю­бо­ві сто­я­ли ре­аль­ні спра­ви, а да­ле­ко­гля­дність Ко­ни­сько­го, йо­го та­лант ба­чи­ти пер­спе­кти­ву, і ві­ра в те, що Укра­ї­на своє ося­гне, вра­жа­ють і сьо­го­дні. На­віть свій най­ве­ли­чні­ший твір — ду­хов­ний гімн під на­звою «Мо­ли­тва за Укра­ї­ну», що вже по­над сто­лі­т­тя від ство­ре­н­ня (1885 р.) зву­чить в укра­їн­ських хра­мах, на­пи­сав для ди­тя­чо­го хо­ру. Він щи­ро ві­рив, що зі сло­ва­ми йо­го мо­ли­тви: «Бо­же Ве­ли­кий, єди­ний, Русь-Укра­ї­ну хра­ни...» зро­ста­ти­муть май­бу­тні укра­їн­ці май­бу­тньої не­за­ле­жної дер­жа­ви. Ці сло­ва зав­жди бу­ли й за­ли­ша­ю­ться зло­бо­ден­ни­ми.

Оле­ксандр Ко­ни­ський на­ро­див­ся на ді­дів­сько­му ху­то­рі Пе­ре­хо­дів­ка, що на Чер­ні­гів­щи­ні. Ра­но ли­шив­шись без ба­тька, пер­ші уро­ки гра­мо­ти отри­мав від ма­те­рі й ді­да. Пі­зні­ше йо­го від­ве­зли до «Си­ріт­сько­го до­му» в Чер­ні­го­ві, з яко­го хо­див до мі­сце­вої гім­на­зії. Там, в 11 ро­ків, по­чав пи­са­ти вір­ші рі­дною мо­вою, за що йо­го, пер­шо­го учня, ви­клю­чи­ли з гім­на­зії. Не вда­ло­ся за­кін­чи­ти й Ні­жин­ський лі­цей: бі­дність та не­ду­га очей зму­си­ли по­ли­ши­ти на­вча­н­ня. Про­те це не за­ва­ди­ло Ко­ни­сько­му ви­яви­ти свій при­ро­дний та­лант в лі­те­ра­ту­рі й гро­мад­ських спра­вах. На жи­т­тя ж за­ро­бляв адво­кат­ською пра­кти­кою, здав­ши екс­тер­ном уні­вер­си­тет­ські іспи­ти на прав­ни­ка.

Дру га по ло ви на ХІХ сто - лі­т­тя уві­йшла в істо­рію укра­їн­сько­го ру­ху на­сам­пе­ред актив­ною куль­тур­но-про­сві­тньою ді­яль­ні­стю Гро­мад, одним із лі­де­рів яких був Оле­ксандр Ко­ни­ський. 1859 р., пе­ре­бу­ва­ю­чи на су­до­вій слу­жбі в Пол та ві, він влив ся в гурт пер шої в Укра ї ні Гро ма ди, став фун­да­то­ром укра­їн­ських не­діль­них шкіл і гро мадсь ких бі б ліо - тек, ав то ром пер ших ук ра їнсь - ких під­ру­чни­ків — «Укра­їнсь - ких про­пи­сів» та «Ари­хме­ти­ки». У цей же час го­стрив і своє пу­блі­цис тич не пе ро, спів пра цю ю чи з пе­тер­бурзь­кою «Осно­вою». Пан­те­лей­мон Ку­ліш, по­зна­йо­мив - шись в Пол­та­ві з Оле­ксан­дром Ко­ни­ським, за­сте­рі­гав: «Му­си­ли йо­го за ру­ки дер­жа­ти, щоб з па­трі о тиз му не за шко див со бі, — і за­шко­див та­ки». За по­дви­жни­цьку ді яль ність на ни ві про сві ти рід но го на ро ду та « ук ра їнсь ку про­па­ган­ду» 1863 р. йо­го без су­ду бу­ло за­сла­но до Во­ло­гди, зго­дом ще да­лі — в То­тьму. Вла­сне, по ка ра ли не скіль ки за ді яль - ність, стіль­ки за пе­ре­ко­на­н­ня.

Від 1872 р. по­се­лив­шись у Ки­є­ві, спів­пра­цює з най­ав­то­ри­те­тні­шою укра­їн­ською ор­га­ні­за­ці­єю — Ки­їв­ською ста­рою гро­ма­дою, бе­ре ді­яль­ну участь у ре­да­гу­ван­ні лі­бе­раль­ної мі­ської га­зе­ти «Ки­ев­ский­те­ле­граф». 1878 р. О. Ко­ни­сько­го оби­ра­ють гла­сним Ки­їв­ської мі­ської ду­ми, три­бу­ну якої ви­ко­ри­сто­ву­вав для бо­роть­би за куль­тур­но-осві­тні пра­ва укра­їн­ства: ви­сту­пав за ство­ре­н­ня укра­їн­ських шкіл у мі­сті, одну з яких про­по­ну­вав на­зва­ти шко­лою Шев­чен­ка, пи­сав пе­ти­ції до ца­ря на за­хист рі­дної мо­ви. Ма­ю­чи без­ком­про­мі­сну йне­лег­ку вда­чу, з ча­сом ро­зі­йшов­ся зі ста­ро­гро­ма­дів­ця­ми, зо­се­ре­див­ши свою енер­гію на спів­пра­ці з мо­лод­дю. Іні­ці­ю­вав ство­ре­н­ня Гро­ма­ди при Ки­їв­ській­ду­хов­ній­се­мі­на­рії. Ві­рив, що ви­свя­че­ні се­мі­на­ри­сти по­не­суть до лю­дей­не ли­ше Бо­же, а йрі­дне сло­во. Він же став про­мо­то­ром пер­шо­го на те­ри­то­рії Ро­сій­ської ім­пе­рії укра­їн­сько­го ви­дав­ни­чо­го то­ва­ри­ства «Вік» (1895 р.), яке роз­бу­до­ву­вав зі сво­ї­ми ду­хов­ни­ми учня­ми: Ва­си­лем До­ма­ни­цьким, Оле­ксан­дром Ло­то­цьким, Сер­гі­єм Єфре­мо­вим, Фе­до­ром Ма­ту­шев­ським, Во­ло­ди­ми­ром Дур­ду­ків­ським та ін­ши­ми. Ки­їв­ська осе­ля Оле­ксан­дра Яко­ви­ча на Бі­бі­ков­сько­му буль­ва­рі № 38 (на мі­сці цьо­го бу­дин­ку на су­ча­сно­му буль­ва­рі Шев­чен­ка ни­ні роз­мі­ще­на спо­ру­да за­лі­зни­чних кас) ста­ла справ­жнім «укра­їн­ським клу­бом». Не бу­ло жо­дно­го сві­до­мо­го укра­їн­ця, який­ме­шкав чи на­вчав­ся в Ки­є­ві або при­їздив до мі­ста, хто б не за­ві­тав до Ко­ни­сько­го і в до­брі, йу ли­хі го­ди­ни йо­го жи­т­тя. Так, у сво­їх за­пи­сни­ках Оле­ксандр Яко­вич за­но­ту­вав, що за мі­сяць тяж­кої не­ду­ги, що спі­тка­ла 1897 р., йо­го від­ві­да­ли 375 осіб.

Ко­жен, хто бу­вав у го­спо­ді О. Ко­ни­сько­го, зга­ду­вав йо­го уні- каль­ну кни­го­збір­ню. Зав­сі­дник цьо­го «клу­бу» М. Гру­шев­ський за­зна­чав: «Ве­ли­ким атра­кціо­ном бу­ла йо­го бі­бліо­те­ка, зло­же­на го­лов­но з укра­їн­ських ви­дань — ро­сій­ських і за­кор­дон­них: у ньо­го бу­ло май­же все, чо­го не мо­жна бу­ло зна­йти ні­де біль­ше — але на ша­фах, де во­на мі­сти­лась, — при­чі­пле­ні бу­ли па­пір­ці з на­пи­са­ми, що книж­ки мо­жна чи­та­ти, скіль­ки хоч на мі­сці, але до до­му во­ни не по­зи­ча­ли­ся ні­ко­му». Цей­же на­пис — «книг з до­му не даю» — за­пам’ятав­ся і С. Єфре­мо­ву. Свою уні­каль­ну бі­бліо­те­ку Оле­ксандр Ко­ни­ський­збе­рі­гав для по­том­ків.

Пра­гну­чи об’єд­на­ти всі укра­їн­ські си­ли, О. Ко­ни­ський іні­ці­ю­вав ство­ре­н­ня За­галь­но­укра­їн­ської ор­га­ні­за­ції (1897 р.), від якої бе­руть по­ча­ток ба­га­то по­лі­ти­чних пар­тій по­ча­тку ХХ ст. Яскра­ві спо­га­ди укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка Му­сія Ко­но­нен­ка про цю іні­ці­а­ти­ву да­ють змо­гу за­зир­ну­ти в «ла­бо­ра­то­рію» то­го­ча­сно­го укра­їн­сько­го ру­ху: «Одно­го ве­чо­ра си­ді­ли ми у Ко­ни­сько­го, дис­ку­ту­ва­ли на рі­зні те­ми, а по­тім пе­ре­йшли на під­ра­ху­нок ві­до­мих нам укра­їн­ців, які сві­до­мо ста­ви­ли­ся до на­ціо­наль­них прав на­шо­го на­ро­ду і дба­ли про це так або іна­кше. Нас бу­ло то­ді че­тве­ро: Ко­ни­ський, Ан­то­но­вич, Си­ми­рен­ко (за­вод­чик) та я. Пер­ші троє, як лю­ди да­ле­ко стар­ші від ме­не, при­га­ду­ва­ли прі­зви­ща сві­до­мих укра­їн­ців та де хто з них жи­ве, а я олів­цем за­пи­су­вав по­чу­те на ар­ку­ші па­пе­ру. Пе­ре­бра­ли всю Укра­ї­ну та Мо­сков­щи­ну і на­ра­ху­ва­ли всьо­го 74 ду­ші, які роз­сі­я­ли­ся по ці­ло­му сві­ту і втра­ти­ли між со­бою зв’язок... Ло­гі­чним шля­хом ді­йшли ми в роз­мо­ві до дум­ки роз­шу­ка­ти оцих роз­сі­я­них лю­дей, по­ба­чи­тись із ни­ми і до­від­а­тись, чи жи­вуть во­ни своїм укра­їн­ським жи­т­тям, чи за­не­ха­я­ли йо­го. Дов­гень­ко го­во­ри­ли про це і, на­ре­шті, ви­рі­ши­ли по­роз­шу­ку­ва­ти тих лю­дей, та ще й по­ста­ра­ти­ся скли­ка­ти їх на з’їзд до Ки­є­ва... Ко­ли ми по­вер­ну­ли­ся до­до­му, то спи­сок сві­до­мих лю­дей збіль­шив­ся на 20 осіб». Але цей гурт па­трі­о­тів чи­сель­ні­стю мен­ше за со­тню пра­цю­вав за до­бру ти­ся­чу ді­я­чів, то­му й зміг так ба­га­то зро­би­ти за­ра­ди національної ідеї та не­за­ле­жної Укра­ї­ни.

Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го спра­ве­дли­во на­зи­ва­ють одним із най­актив­ні­ших і най­по­слі­дов­ні­ших ре­чни­ків ідеї Укра­їн­ської ака­де­мії на­ук. Він був не ли­ше одним із фун­да­то­рів То­ва­ри­ства іме­ні Шев­чен­ка у Льво­ві (1873 р.) та іні­ці­а­то­ром пе­ре­тво­ре­н­ня йо­го на На­у­ко­ве то­ва­ри­ство іме­ні Шев­чен­ка (1892 р.), а й стра­те­гом ці­єї пер­шої національної на­у­ко­вої ін­сти­ту­ції, по­слі­дов­но об­сто­ю­ю­чи дум­ку про ство­ре­н­ня на ба­зі НТШ Укра­їн­ської ака­де­мії на­ук. Для ньо­го НТШ бу­ло «зав­жди не­зви­чай­но ми­ле, як до­бро­му ба­тько­во­му сер­цю най­лю­бі­ший син». Са­ме то­му у сво­їй ду­хів­ни­ці за­пи­сав То­ва­ри­ство го­лов­ним спад­ко­єм­цем, за­по­від­а­ю­чи на йо­го роз­бу­до­ву не ли­ше вла­сні ка­пі­та­ли в су­мі близь­ко 20 тис. крб., а й свій най­до­рож­чий скарб — слав­но­зві­сну кни­го­збір­ню.

Про­від­ник ідеї національної єд­но­сті укра­їн­ців Га­ли­чи­ни й Над­дні­прян­щи­ни, па­трі­от Со­бор­ної Укра­ї­ни, Оле­ксандр Яко­вич пі­сля Ем­сько­го ука­зу 1876 р., вна­слі­док яко­го укра­їн­ське сло­во опи­ни­ло­ся по­за за­ко­ном, як, вла­сне, і укра­їн­ська книж­ка та укра­їн­ство вза­га­лі, актив­но пе­ре­но­сить свою ді­яль­ність у Га­ли­чи­ну, на­зи­ва­ю­чи її «лі­те­ра­тур­ною Січ­чю». По­ряд з Во­ло­ди­ми­ром Ан­то­но­ви­чем, Оле­ксан­дром Бар­він­ським, Юлі­а­ном Ро­ман­чу­ком та ін­ши­ми ді­я­ча­ми став ідей­ним на­тхнен­ни­ком, «мо­раль­ним ба­тьком» по­лі­ти­ки укра­їн­сько-поль­сько­го по­ро­зу­мі­н­ня. Ре­зуль­та­том до­ся­гну­тої уго­ди ста­ла пер­ша на укра­їн­ських те­ре­нах ка­фе­дра істо­рії Укра­ї­ни, за­сно­ва­на у Львів­сько­му уні­вер­си­те­ті. Са­ме зав­дя­ки О. Ко­ни­сько­му 1894 р. про­фе­со­ром на цій ка­фе­дрі бу­ло за­твер­дже­но 28-рі­чно­го ви­пу­скни­ка Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту, йо­го по­хре­сни­ка в гро­мад­ських спра­вах, йо­го «Хло­пця» Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го. В одно­му з ли­стів до при­я­те­ля із Ку­ба­ні він з гор­ді­стю пи­сав: «І ка­фе­дра, і про­фе­сор — ціл­ком на­ші ді­ти!»

Оле­ксандр Ко­ни­ський спра­ве­дли­во вва­жа­є­ться за­снов­ни­ком шев­чен­ко­знав­ства. Скла­дно за­пе­ре­чи­ти і той факт, що ста­тус на­ціо­наль­но­го ге­нія Та­рас Шев­чен­ко здо­був не в остан­ню чер­гу й за­хо­да­ми Ко­ни­сько­го. Ре­ор­га­ні­зу­ю­чи То­ва­ри­ство іме­ні Шев­чен­ка на на­у­ко­ве, пер­шо­чер­го­вим зав­да­н­ням вва­жав на­пи­са­н­ня жит­тє­пи­су па­тро­на То­ва­ри­ства. Ви­ко­ну­ва­ти вла­сну на­ста­но­ву ви­па­ло йо­му са­мо­му. Він став ав­то­ром най­пов­ні­шої на кі­нець ХІХ ст. біо­гра­фії Т. Шев­чен­ка, яку І. Фран­ко на­звав най­кра­щим пам’ятни­ком і Шев­чен­ко­ві, і са­мо­му ав­то­ро­ві. За­по­ча­тку­вав­ши цим са­мим шев­чен­ко­знав­ство, сві­до­мий був то­го, що тво­ре­на «і моз­ком, і сер­цем» йо­го хро­ні­ка «да­ле­ка ще від та­кої ба­жа­ної жит­тє­пи­сі» укра­їн­ця, яко­го він по­бо­жно ша­ну­вав. Мрі­яв ви­да­ти що­ден­ник та ли­сти Ко­бза­ря, зі­брав­ши най­пов­ні­шу на­при­кін­ці ХІХ ст. збір­ку ко­ре­спон­ден­цій по­е­та. Роз­шу­ку­вав не­ви­да­ні ав­то­гра­фи йо­го тво­рів, ви­дру­ку­вав і «Про­бу ула­што­ва­н­ня хро­но­ло­гії до тво­рів Та­ра­са Шев­чен­ка» з по­свя­тою сво­є­му ду­хов­но­му учне­ві М. Гру­шев­сько­му. Не­за­вер­ше­ні про­е­кти про­дов­жи­ли йо­го ви­хо­ван­ці та спо­дви­жни­ки. О. Ко­ни­ський — ав­тор чи­слен­них опо­відань і пу­блі­ци­сти­чних праць, які за умов цар­ської цен­зу­ри під­пи­су­вав псев­до­ні­ма­ми чи кри­пто­ні­ма­ми, яких мав по­над со­тню, а се­ред них улю­бле­ним був — «Вер­ни­во­ля».

Су­тність усіх ве­ли­ких справ, до яких був при­че­тний Оле­ксандр Ко­ни­ський, йо­го сві­то­гля­дне кре­до що­до вер­хов­но­го пра­ва та ви­щих обов’яз­ків гро­ма­дян — ви­со­кої ду­хов­но­сті й мо­раль­но­сті — за­ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми, спів­зву­чни­ми ду­хо­ві ча­су і на по­ча­тку ХХІ ст. У сво­їх що­ден­ни­ко­вих но­та­тках під на­звою «Дум­ки й по­мі­тки» 29 гру­дня 1883 р. це кре­до він ви­зна­чив так: «Всю ви­ну тро­хи не що­ден­них кра­ді­жок в ба­нях ін­ші звер­та­ють у нас на по­лі­ти­чний наш устрій і ка­жуть: «Ви­го­ї­ти сей не­дуг мо­же ли­шень Кон­сти­ту­ція». На­вряд чи так во­но! Ко­рінь ли­ха, не­мо­раль­но­сти ле­жить в при­ро­ді тих лю­дей: ли­хі до­бу­тки йо­го мо­жна змен­ши­ти ли­шень до­брим мо­раль­ним ви­хо­ва­н­ням, а се­го то у нас і Біг-ма, і ні­яка кон­сти­ту­ція не дасть йо­го».

На мо­ги­лі Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го на Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі сто­їть сти­лі­зо­ва­ний ко­за­цький хрест, до яко­го при­хо­дять по­мо­ли­ти­ся за Укра­ї­ну і пом’яну­ти її слав­но­го си­на.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.