«Го­лов­ним бу­ло – зно­ву не по­тра­пи­ти до то­го пе­кла»

Ко­ли­шній укра­їн­ський по­літв’язень Юрій Іль­чен­ко роз­по­вів, як два мі­ся­ці то­му втікз-під до­ма­шньо­го аре­шту в Се­ва­сто­по­лі

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

«Для су­ча­сної Ро­сії я — во­рог на­ро­ду в тре­тьо­му по­ко­лін­ні», — ка­же Іль­чен­ко. Йо­го ді­ду­ся роз­стрі­ля­ла ра­дян­ська вла­да, а сам він та йо­го ба­тьки пі­сля ане­ксії Кри­му пер­ши­ми у Се­ва­сто­по­лі від­мо­ви­ли­ся від ро­сій­ських па­спор­тів.

Юрію Іль­чен­ку 37 ро­ків, він знає ві­сім мов і до ув’язне­н­ня ке­ру­вав шко­лою мов­них кур­сів. 2 ли­пня 2015 ро­ку спів­ро­бі­тни­ки ФСБ та Цен­тру про­ти­дії екс­тре­мі­зму за­три­ма­ли чо­ло­ві­ка та по­мі­сти­ли у СІЗО мі­ста Сім­фе­ро­поль. Спо­ча­тку ув’язни­ли на два дні, зре­штою це роз­тя­гну­лось на 11 мі­ся­ців.

«Вран­ці 2 ли­пня про­ки­нув­ся від силь­но­го сту­ку в две­рі, — зга­дує Юрій Іль­чен­ко. — Ба­тько від­чи­нив, і до квар­ти­ри за­ва­ли­ло­ся близь­ко де­ся­ти лю­дей. Про­ве­ли об­шу­ки вдо­ма і в мо­є­му офі­сі, за­бра­ли три те­ле­фо­ни, комп’ютер, фо­то­апа­рат, на­віть ста­рі ві­део­ка­се­ти. Спо­ча­тку при­чи­ною аре­шту вва­жав­ся один з по­стів в Ін­тер­не­ті, де я за­кли­кав укра­їн­ську вла­ду ді­я­ти актив­ні­ше, за­кли­кав до пов­ної бло­ка­ди Кри­му. Ко­ли про­вів за ґра­та­ми мі­сяць, ін­кри­мі­ну­ва­ли за­клик до здій­сне­н­ня те­ро­ри­сти­чно­го акту або ди­вер­сії — за пе­ре­пост зі сто­рін­ки Дми­тра Яро­ша». Юрію ін­кри­мі­ну­ва­ли 280 і 282 стат­ті Кри­мі­наль­но­го ко­де­ксу Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції — пу­блі­чні за­кли­ки до здій­сне­н­ня екс­тре­міст­ської ді­яль­но­сті і роз­па­лю­ва­н­ня між­на­ціо­наль­ної не­на­ви­сті або во­ро­жне­чі.

У СІЗО на укра­їн­ця на­ма­га­ли­ся ти­сну­ти: не да­ва­ли спіл­ку­ва­ти­ся з ін­ши­ми по­літв’язня­ми, які теж пе­ре­бу­ва­ли у цьо­му мі­сці, по­са­ди­ли ра­зом з за­тя­ти­ми кри­мі­наль­ни­ка­ми. «Хо­ті­ли, щоб я ви­знав ні­би­то є ко­ор­ди­на­то­ром «Пра­во­го се­кто­ру» у Се­ва­сто­по­лі або по всьо­му Кри­му, ні­би­то я хо­тів пі­ді­рва­ти пам’ятни­ки Ле­ні­ну, — роз­по­від­ає ко­ли­шній по­літв’язень. — Я від­мов­ляв­ся. По­гро­жу­ва­ли пе­ре­тво­ри­ти моє жи­т­тя на пе­кло, від­пра­ви­ти на 20 ро­ків до Ма­га­да­на. Би­ли як спів­ро­бі­тни­ки рі­зних служб, так і спів­ка­мер­ни­ки».

Че­рез 11 мі­ся­ців, 2 черв­ня 2016 ро­ку, Юрія пе­ре­ве­ли під до­ма­шній арешт, і він, усві­дом­лю­ю­чи, що ко­жно­го дня мо­жуть по­вер­ну­ти за ґра­ти, ви­рі­шив вте­кти. Зро­бив це на­пе­ре­до­дні 12 черв­ня, ко­ли відзначають День Ро­сії. «Вдя­гнув ба­тько­ву кур­тку, взяв ма­ми­ну па­ли­чку — щоб ті, хто си- дить пе­ред ка­ме­ра­ми спо­сте­ре­же­н­ня, не від­ра­зу ме­не впі­зна­ли. А та­кі ка­ме­ри роз­ві­си­ли скрізь, на­віть на де­ре­вах нав­ко­ло бу­дин­ку, — про­дов­жує Юрій Іль­чен­ко. — Ви­йшов з бу­дин­ку, по­віль­но про­йшов пе­ред ка­ме­ра­ми, по­тім по­біг, ки­нув кур­тку і па­ли­чку, зрі­зав з но­ги бра­слет для від­сте­же­н­ня мо­їх пе­ре­су­вань. По­тім ті­кав пів­то­ри го­ди­ни лі­сом, до кор­до­ну ді­став­ся ав­то­сто­пом».

Вже за кіль­ка го­дин пі­сля вте­чі до по­ме­шка­н­ня Юрія при­йшло з де­ся­ток си­ло­ви­ків із со­ба­ка­ми. Во­ни на­ма­га­ли­ся зна­йти чо­ло­ві­ка, але взя­ти слід їм не вда­ло­ся.

А Іль­чен­ко весь на­сту­пний день ді­ста­вав­ся кор­до­ну, який пе­ре­ти­нав вно­чі, че­рез за­мі­но­ва­ний ліс. «По­кла­дав­ся ли­ше на Все­ви­шньо­го: як бу­де, так бу­де, го­лов­не — зно­ву не по­тра­пи­ти до то­го пе­кла», — по­яснює Юрій. Ко­ли чо­ло­вік ви­йшов на до­ро­гу, ду­мав, що вже опи­нив­ся на під­кон­троль­ній Укра­ї­ні те­ри­то­рії. Але вій­сько­вий, яко­го зу­стрів, звер­нув­ся до ньо­го ро­сій­ською. Ви­я­ви­лось, що це ней­траль­на те­ри­то­рія, укра­їн­ський вій­сько­вий сто­яв за кіль­ка де­ся­тків ме­трів. Іль­чен­ко швид­ко по­біг, ро­сій­ський вій­сько­вий — за ним, але укра­ї­нець зміг ді­ста­ти­ся без­пе­чної зо­ни.

«Мо­же, це тро­хи те­а­траль­но, але спо­ча­тку впав на ко­лі­на і по­дя­ку­вав Бо­гу за ви­зво­ле­н­ня, по­ці­лу­вав укра­їн­ську зем­лю і тіль­ки по­тім про­йшов до мі­сця, де пе­ре­ві­ря­ють до­ку­мен­ти», — ді­ли­ться Іль­чен­ко. Ко­ли­шній по­літв’язень роз­по­вів істо­рію сво­єї вте­чі ли­ше че­рез два мі­ся­ці, бо йо­го ба­тьки пе­ре­бра­ли­ся з Кри­му на не­о­ку­по­ва­ну укра­їн­ську те­ри­то­рію ми­ну­ло­го ти­жня.

За­раз Юрій Іль­чен­ко обла­што­ву­є­ться у Льво­ві. З жи­тлом, ко­шта­ми, ме­ди­чною до­по­мо­гою та оформ­ле­н­ням до­ку­мен­тів йо­му ду­же до­по­мо­гла гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Крим SOS». Ко­ли­шній в’язень ре­зю­мує: «Ме­ні вже вда­є­ться тро­хи вста­ва­ти на но­ги. Ду­маю не стіль­ки про те, що Укра­ї­на мо­же зро­би­ти для ме­не, а про те, що я мо­жу зро­би­ти для ба­тьків­щи­ни. Які б тру­дно­щі не бу­ли, я і мої ба­тьки за­ли­ши­мось в Укра­ї­ні і ро­би­ти­ме­мо все, щоб на­ша кра­ї­на бу­ла про­цві­та­ю­чою».

Ця істо­рія — з ща­сли­вим фі­на­лом, але за­раз, за да­ни­ми кам­па­нії Let My People Go, на те­ри­то­рії Ро­сії та оку­по­ва­но­го нею Кри­му за­ли­ша­ю­ться за ґра­та­ми ще 28 укра­їн­ських по­літв’язнів. Пам’ята­ти про них, під­три­му­ва­ти їх ли­ста­ми — те, що під си­лу ко­жній лю­ди­ні. Адже ко­ли ми від­сто­ю­є­мо сво­їх гро­ма­дян, ствер­джу­є­мо­ся як дер­жа­ва.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.