Му­ра­то­ва

Ро­змо­ва з «жи­вою ле­ген­дою» укра­їн­сько­го кі­на

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Оде­са — Ки­їв

Свій по­пе­ре­дній фільм — «Ві­чне по­вер­не­н­ня» — Кі­ра Му­ра­то­ва зня­ла 2012-го. Від­то­ді від­бу­лось чи­ма­ло змін. Бе­зу­мов­ною ве­ли­чи­ною за­ли­ши­лось мі­сце Му­ра­то­вої в укра­їн­сько­му та сві­то­во­му кі­ні.

Я стою пе­ред ста­ро­вин­ним оде­ським бу­дин­ком. Це — сі­ра кам’яни­ця в мо­дер­ніст­сько­му сти­лі по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, з кіль­ко­ма ме­мо­рі­аль­ни­ми та­бли­чка­ми на фа­са­ді. Крізь ар­ку ви­дно за­ли­тий сон­цем двір.

От­же, кіль­ка про­стих дій. На­бра­ти код на зам­ку. Увійти в під’їзд, осві­тле­ний зго­ри че­рез скля­не пе­ре­кри­т­тя-лі­хтар. Пі­дня­ти­ся на останній по­верх, до ко­ри­чне­вих две­рей з під­ко­вою. На­ти­сну­ти дзві­нок. При­ві­та­ти­ся. Увійти у ві­таль­ню, до са­мої сте­лі за­ві­ша­ної кар­ти­на­ми й ко­ла­жа­ми. Сі­сти за стіл. Уві­мкну­ти ди­кто­фон.

ЗАМІШАННЯ

— Кі­ро Ге­ор­гі­їв­но, зі­зна­юсь, я у пев­но­му за­мі­шан­ні, бо на­ма­га­ю­ся сфор­му­лю­ва­ти за­пи­та­н­ня, яко­го вам ще не ста­ви­ли.

— Це ж ін­терв’ю. Ви­хід — ли­ше смерть.

— Га­разд, роз­по­чну ба­наль­но. Є щось жит­тє­ствер­дне у ба­наль­но­сті. Ко­ли ви зро­зумі­ли, що ста­не­те ре­жи­сер­кою?

— Ме­ні ще з ди­тин­ства кор­ті­ло чо­гось та­ко­го, ко­ли я за­йма­лась у шко­лі са­мо­ді­яль­ні­стю, в Ру­му­нії. Хо­ча ро­сла я в ро­ди­ні, до ми­сте­цтва не на­бли­же­ній. Один наш зна­йо­мий при­їхав з Мо­скви: він на­вчав­ся у Ге­ра­си­мо­ва, роз­по­від­ав із за­хва­том про ВДІК. То­ді ме­не й ося­я­ло. Моя ма­ма бу­ла лю­ди­ною ви­со­ко­по­став­ле­ною, мо­гла ске­ру­ва­ти ме­не на на­вча­н­ня. Так, ме­ні до­по­ма­га­ли. Ма­ла блат. Я скла­ла іспи­ти в Ру­му­нії — за­галь­но­куль­тур­но­го шти­бу. То­го року на­бо­ру до ВДІКу не про­во­ди­ли, але ме­ні все одно кор­ті­ло чи­мось за­йма­тись. Пров­чи­лась рік в МДУ на філ­фа­ці. Ви­кла­да­ли там ди­во­ви­жні, зов­сім до­ре­во­лю­цій­ні стар­ці, ав­то­ри ста­ро­вин­них під­ру­чни­ків, во­ни при­хо­ди­ли в ка­ло­шах, па­ра­со­лю за­ли­ша­ли на сце­ні, мо­гли ви­слов­лю­ва­тись ла­ти­ною і гре­цькою. Ме­ні там по­до­ба­лось, та я все ж хо­ті­ла за­йма­ти­ся кі­но. Тож на­сту­пно­го, 1951 року ме­не вла­шту­ва­ли у ВДІК до Ге­ра­си­мо­ва.

— А ви до­бре при­га­ду­є­те ро­ки, про­ве­де­ні в Ру­му­нії?

— Маю де­які спо­га­ди: за­па­хи, від­чу­т­тя. Зре­штою, я там за­кін­чи­ла шко­лу. До сьо­мо­го кла­су на­вча­лась у шко­лі для ді­тей ра­дян­ських слу­жбов­ців, по­тім та­кі ро­ди­ни від­пра­ви­ли до СРСР, цю шко­лу за­кри­ли, я пе­ре­йшла до мі­сце­вої. Ру­мун­ську лі­те­ра­ту­ру знаю по­га­но, во­на зда­ва­лась ме­ні над­то па­фо­сною, ко­ли ви­вча­ла її у шко­лі. З одно­кла­сни­ка­ми спіл­ку­ва­лась ру­мун­ською. Прав­да, звід­ти зав­жди хо­ті­лось по­їха­ти. Я при­їха­ла ту­ди вже у два­над­цять років.

КИДАННЯ КІСТОК

— Як до вас при­хо­дять ідеї філь­мів?

—( зі смі­хом) Най­скла­дні­ше за­пи­та­н­ня для ре­жи­се­рів ... Я ду­маю, від­по­віді во­ни ви­га­ду­ють. А до ме­не ідеї при­хо­дять ви­пад­ко­во, че­рез чор­ний хід. За ви­ня­тком «Змі­ни уча­сті». Опо­віда­н­ня Мо­е­ма «За­пи­ска» — буль­вар­не, не най- кра­ще — спра­ви­ло на ме­не гли­бо­ке фі­зіо­ло­гі­чне вра­же­н­ня. Ці ба­наль­ні мов­ні зво­ро­ти на зра­зок «в її очах за­па­ли­лись ди­я­воль­ські во­гни­ки» — про­сто хо­ло­док про­бі­гав шкі­рою. Чо­гось я хо­ті­ла від цьо­го опо­віда­н­ня. А то­ді ра­птом са­ма взя­лась пи­са­ти й від­хи­ли­лась на­стіль­ки, що ли­шив­ся тіль­ки за­галь­ний сю­жет. Ось ця істо­рія бу­ла ви­зна­че­на за­зда­ле­гідь. Ре­шта — ви­пад­ко­ві ося­я­н­ня.

— Вам, на­пев­но, вла­сти­во ім­про­ві­зу­ва­ти.

— У ме­не все ні­би­то ви­га­да­но за­зда­ле­гідь, але во­дно­час без­пе­рерв­но ви­ни­кає ім­про­ві­за­ція. Хтось щось до­пов­нює — від­чи­ни­лась ква­тир­ка, по­ві­я­ло про­тя­гом і так да­лі. Ре­не Клер ка­зав, що фільм уже на­пи­са­но, за­ли­ша­є­ться тіль­ки зняти. У ме­не ціл­ко­ви­та про­ти­ле­жність. Я по­стій­но, як то ка­жуть, під­став­ля­юсь. У будь-яко­му мо­є­му філь­мі є та­кі пер­со­на­жі. От він сто­яв по­руч, не­ква­пно ку­рив, спо­гля­да­ю­чи за зйом­ка­ми. А то­бі він спо­до­бав­ся й ти йо­го кли­чеш: «Хо­діть сю­ди, йдіть до ка­дру. Мо­же­те те і те ска­за­ти?» А він: «Мо­жу, зві­сно!» Ось то­му я і зні­маю су­ча­сне, не ко­стю­мо­ва­не кі­но, ге­рої су­ча­сно одя­гне­ні: мо­жу по­кли­ка­ти в кадр сто­рон­ню лю­ди­ну. Акто­ра обра­ли на го­лов­ну роль, а то­ді хтось за­хо­дить —і я ра­птом ба­чу, що мо­жна взя­ти йо­го чи її, хо­ча усе вже за­твер­дже­но — і то­ді пер­со­наж мо­же роз­дво­ї­тись. В «Асте­ні­чно­му син­дро­мі» спер­шу за­твер­ди­ли На­тал­ку Бузь­ко, але звід­кись ви­ни­кла див­на дів­чи­на Га­ли­на За­хур­да­є­ва — і так ме­ні спо­до­ба­лась, що я ви­рі­ши­ла: не­хай бу­де дві ге­ро­ї­ні. В «За­хо­пле­н­нях» ме­ні хо­ті­лось зні­ма­ти Ли­тви­но­ву, але во­на зов­сім не під­хо­ди­ла на за­пла­но­ва­ну роль цир­ка­чки, й Же­ня Го­лу­бен­ко (чоловік Кі­ри Ге­ор­гі­їв­ни, сце­на­рист, ху­до­жник. — Д.Д.) при­пу­стив: «Не­хай бу­де по­дру­гою». І так ду­же ча­сто. Щось ра­птом про­вер­та­є­ться у текс­ті, обра­зі, ха­ра­кте­рі, мон­та­жі. Усе втор­га­є­ться.

— А сни в цьо­му якусь роль ві­ді­гра­ють?

— Рад­ше пе­ре­хі­дна мить від сну до про­бу­дже­н­ня. Ось то­ді ви­ни­ка­ють дум­ки, ви­ді­н­ня — не знаю, як це на­зва­ти. Якщо не всти­га­єш за­но­ту­ва­ти чи за­пам’ята­ти, во­ни то­ді ви­сли­за­ють. Пев­ну роль сни ві­ді­гра­ють, але не най­ва­жли­ві­шу. Теж ви­пад­ко­вість. — А ча­сто ви ба­чи­те сни? — Тра­пля­ю­ться пе­рі­о­ди снів, а по­тім їхньої від­су­тно­сті. Ду­же ті­шусь, ко­ли ме­ні знов по­чи­на­ють їх по­ка­зу­ва­ти.

УЛАМОК

— Чи мо­жна в кі­но зов­сім об­хо­ди­тись без на­си­л­ля?

— Та­ких мо­мен­тів я не ви­окрем­люю. Во­ни про­сто ви­ни­ка­ють у по­то­ці. Не лю­блю, ко­ли за­ба­га­то стрі­ля­ни­ни. Але на­си­л­ля — це ча­сти­на жи­т­тя. Про­сто іно­ді не мо­жу йо­го обі­йти. Най­біль­шою мі­рою у ме­не люд­ській жор­сто­ко­сті й на­си­л­лю при­свя­че­но «Асте­ні­чний син­дром».

— Так, кадр із со­ба­ка­ми в утиль­це­ху за­бу­ти не­мо­жли­во.

— Я до тварин ні­як не ста­ви­лась. Лю­би­ла їх, але ба­наль­но, пе­ре­сі­чно. А то­ді на «Ко­ро­ткі зу­стрі­чі» нам зна­до­бив­ся пес. Хтось по­ра­див пі­ти до шку­ро­дер­ні. Я при­йшла до цьо­го утиль­це­ху. І те, що я там по­ба­чи­ла... я три дні ду­ма­ла, що вза­га­лі ні­чо­го не зні­ма­ти­му. По­тім, ко­ли отя­ми­лась, ви­рі­ши­ла: якщо я це зні­му, то ме­ні по­лег­шає. Зня­ла. Не до­по­мо­гло, так і си­дить у ме­ні уламок. Від­то­ді й на­ма­га­юсь до ка­дру вста­ви­ти яки­хось зві­рів — ко­тів, со­бак.

РОЗРИВ

— В «Асте­ні­чно­му син­дро­мі» у вас та­ко­жу­пер­ше з’явив­ся по­діл філь­му на ав­то­ном­ні ча­сти­ни. Що вам дає цей при­йом?

— Розрив. Є кар­ти­на, і ми вже зви­кли, це на­ша істо­рія. А по­тім раз — і ми її рве­мо. А що там за нею? Там же є щось ще! Та­кі мір­ку­ва­н­ня бу­ли й до то­го, але умо­гля­дні, а після 1990-го ста­ли пра­кти­чни­ми.

«Асте­ні­чний син­дром» по­чи­нав­ся з ко­ро­тко­ме­траж­ки за сце­на­рі­єм Сер­гія По­по­ва про жін­ку, у якої по­мер чоловік. Я ду­ма­ла, як її зні­ма­ти, а то­ді до рук по­тра­пив сце­на­рій Оле­ксан­дра Чер­них « Асте­ні­чний син­дром » , де бу­ла істо­рія чо­ло­ві­ка з нев­ро­зом: він, сти­ка­ю­чись з не­при­єм­но­стя­ми, за­си­нав. Ме­ні ця си­ту­а­ція спо­до­ба­лась, по­тім оби­дві істо­рії по­єд­на­лись. До то­го ж, ви­ни­ка­ло б ажа­н­ня ро­зі­рва­ти шир­му й по­ба­чи­ти, що там.

— У «Ві­чно­му по­вер­нен­ні» ви зро­би­ли ще біль­ше епі­зо­дів.

— Там це вже глу­зу­ва­н­ня. От ка­за­ти­муть усі одне й те са­ме. Ну­дно вам? То й ну­дьгуй­те. Там є пев­на бай­ду­жість, ає і ста­ра­н­ня, аби ко­жен епі­зод, на­віть з усі­ма по­вто­ра­ми, був чи­мось но­вим, і акто­ри ма­ють ство­рю­ва­ти роз­ма­ї­т­тя на екра­ні — як лю­ди в жит­ті. До то­го ж, цей фільм — та­ка сар­ка­сти­чна від­по­відь на ві­чне за­пи­та­н­ня: «чо­му у вас усі по­вто­рю­ють ті са­мі фра­зи?». Я від­по­від­а­ла, що так і в жит­ті, мов­ляв, і ви теж ме­ні ста­ви­те одне й те са­ме за­пи­та­н­ня. Лю­ди по­стій­но щось то­ро­чать, ду­ма­ють, що їх не зро­зумі­ли, і по­вто­рю­ють зно­ву. Ме­не це за­че­пи­ло, і ось я так і ро­блю. Ах, вас не за­до­воль­ни­ла від­по­відь? То­ді усі бу­дуть по­вто­рю­ва­ти! — І що, до­сі за­пи­ту­ють? — Вже ні. Ви­рі­ши­ли, що не­має сен­су роз­мов­ля­ти з ці­єю жін­кою, кра­ще да­ти їй спо­кій.

До ре­чі, « Ві­чне по­вер­не­н­ня » та­кож ви­ни­кло ви­пад­ко­во.

Я ма­ла ба­га­то но­вел рі­зних ав­то­рів. Хо­ті­ло­ся зняти збір­ку ко­ро­тко­ме­тра­жок. Гро­шей бра­ку­ва­ло. Ме­не зав­жди вра­жав ха­ра­ктер лю­ди­ни —а я ду­же люб лю ха­ра­кте­ри — ко­тра звер­та­є­ться про по­ра­ду, пе­ре­кла­да­ю­чи свою си­ту­а­цію на ко­гось ін­шо­го. І він на­справ­ді ні­ко­ли ці­єю по­ра­дою не ско­ри­ста­є­ться, якщо во­на не спів­па­де з рі­ше­н­ням, прийня­тим за­зда­ле­гідь. Се­ред тих но­вел бу­ла істо­рія чо­ло­ві­ка, який лю­бить і свою дру­жи­ну, і ко­хан­ку, при­хо­дить по­ра­ди­тись до зна­йо­мої, але, що бво­на не про­по­ну­ва­ла, йо­му ні­чо­го не під­хо­дить. І він її зви­ну­ва­чує в без­ду­шно­сті. І тут я, на­пев­но, че­рез брак ко­штів, ви­рі­ши­ла зняти одну но­ве­лу у схо­жих де­ко­ра­ці­ях, але з рі­зни­ми акто­ра­ми. І де­ше­во, і гар­но. А бу­ли б одра­зу гро­ші — ми бцьо­го кі­на не зня­ли. Ось у чо­му кра­са.

ГРА

— « Ві­чне по­вер­не­н­ня » — справ­жній па­рад ва­ших улю­бле­них акто­рок та акто­рів. Що тре­ба вмі­ти, аби по­тра­пи­ти до ва­шо­го ка­дру?

— Актор­ський фах не має зна­че­н­ня. Го­лов­не — вмі­ти ди­ву­ва­ти своє­рі­дні­стю. Май­стер­ність ме­не гли­бо­ко вра­жає, але я йду да­лі, хо­чу ще чо­гось. Не лю­блю по­пе­ре­дніх роз­мов про зер­но ро­лі. Актор має спро­бу­ва­ти зім­про­ві­зу­ва­ти на ре­пе­ти­ці­ях сам, без мо­їх вка­зі­вок — ко­трі, зві­сно, акто­ри ду­же лю­блять, бо пра­гнуть до­го­ди­ти. А ме­ні по­трі­бно, щоб актор, вла­сне, не ду­мав про те, чо­го хо­чу я, а про­бу­вав, про­бу­вав, і то­ді змо­же про­я­ви­тись він сам. Я хо­чу про­бу­ди­ти в акто­рі не акто­ра, а про­сто лю­ди­ну, а з лю­ди­ни зро­би­ти акто­ра. Бу­ню­ель, зда­є­ться, ка­зав, що не дає акто­рам чи­та­ти сце­на­рій, що­бво­ни не зна­ли, що бу­де да­лі. Це чу­до­во, але не­мо­жли­во, це мрія ( близь­ка і ме­ні), яку він ви­дає за дій­сність. Акто­ри так чи іна­кше зна­йдуть і про­чи­та­ють сце­на­рій. То­му, при­мі­ром, у «Дов­гих про­во­дах» є пе­ре­став­ле­ні сце­ни. Там, на­при­клад, ге­ро­ї­ня пе­ре­бу­ває спо­ча­тку в чу­до­во­му гу­мо­рі під час за­сті­л­ля, а то­ді сва­ри­ться з си­ном, і її настрій змі­ню­є­ться. Ми зня­ли та­ку по­слі­дов­ність, а при мон­та­жі — це ду­же ха­ра­ктер­ний ви­па­док — я став­лю дру­гу сце­ну на по­ча­ток, а пер­шу — да­лі, й ви­хо­дить так, як я хо­чу: ні­би­то див­на, але, з по­гля­ду пси­хо­ло­гі­чно­го, зро­зумі­ла ге­ро­ї­ня, ко­тра по­стій­но пе­ре­бу­ває в та­ко­му сі­па­но­му ста­ні; і дру­гу сце­ну ви­кли­кає не кон­кре­тний кон­флікт з си­ном, а, мо­жли­во, спо­га­ди про по­пе­ре­дні по­ді­бні свар­ки. І так са­мо, ні­би без­під­став­но, че­рез за­ли­ця­н­ня ін­шо­го ге­роя за сто­лом во­на ра­пто­во пе­ре­хо­дить до лег­ко­го чу­до­во­го на­строю. Це мон­та­жні спосо­би ор­га­ні­за­ції ма­те­рі­а­лу. Мон­таж — най­го­лов­ні­ша осми­сле­на ча­сти­на мо­єї ре­жи­су­ри.

— Жан- Люк Го­дар ( кла­сик фран­цузь­ко­го кі­на, за­снов­ник « но­вої хви­лі » . — Д. Д.) на­віть упо­ді­бню­вав мон­таж­кон­ти­нен­ту.

—( з усмі­шкою) Ну що « на­віть » ? Так і є. Мон­таж я лю­блю понад усе. Зйом­ка не­без­пе­чна: псу­є­ться по­го­да, по­ми­ра­ють акто­ри, бра­кує ко­штів. Але ось ти за­гнав усіх на плів­ку, си­диш у кім­на­ті, все спо­кій­но, і вже ні­що, крім тво­єї вто­ми, не мо­же цьо­го пе­ре­рва­ти. Ме­ні би ли­ше до­рва­тись до мон­та­жної і ска­за­ти: « До по­ба­че­н­ня, гру­по, до по­ба- че­н­ня, акто­ри, йдіть со­бі до бі­са чи ку­ди вам за­ма­не­ться, а я тут бу­ду з мо­їм мон­та­же­ром, з мо­ї­ми плі­во­чка­ми, і вже ні­хто нам не за­ва­дить». І якщо у те­бе щось не ви­йшло — ні­чо­го. За па­ру днів ви­йде. Ти ду­же ува­жно, дов­го, до­пи­тли­во, на­че крізь мі­кро­скоп, ви­вча­єш одне й те са­ме, аж ра­птом по­мі­ча­єш якийсь від­блиск у пра­во­му ку­ті ка­дру. І він мон­ту­є­ться з ру­хом в ін­шо­му ка­дрі. А вчо­ра ти йо­го не по­мі­тив.

Ду­же обна­дій­ли­ве за­ня­т­тя, спо­кій­не і най­го­лов­ні­ше. Ба­ви­шся з тим, що ма­єш. На­че пи­сьмен­ник, який си­дить со­бі, пи­ше й ні­ко­му ні­чим не зо­бов’яза­ний.

ЗАЛЕЖНІСТЬ

— Ви го­во­ри­те про кі­но з при­стра­стю...

— Це нар­ко­тик. Ди­во­ви­жна, за­хо­плю­ю­ча, жи­ва ро­бо­та. Я про все за­бу­ва­ла, ко­ли зні­ма­ла. Та маю зі­зна­ти­ся, що це для ме­не вже скін­чи­лось.

— Чо­му?

— По- пер­ше, че­рез моє здо­ров’ я. А по- дру­ге, щось у ме­ні зла­ма­лось. Най­го­лов­ні­ше — здо­ров’я. Кі­но — ду­же важ­ка, нер­во­ва, фі­зи­чно ви­сна­жли­ва про­фе­сія. Я не мо­гла зні­ма­ти, якщо хво­рі­ла. Якось я зла­ма­ла но­гу на зйом­ках « Трьох істо­рій » і пе­ре­р­ва­ла все, по­ки не ви­йшла з гіп-

су. Хо­ча всі ка­за­ли: « Ну, що ви їй-бо­гу, ми вас бу­де­мо в гі­псі во­зи­ти » . Ні, не мо­жу. Я маю бу­ти здо­ро­вою. Річ у тім, що я все жи­т­тя бу­ла фан­та­сти­чно здо­ро­вою лю­ди­ною — це мій чу­до­вий де­фект. А за­раз я від­чу­ваю відсутність здо­ров’я, і це ме­не під­ко­си­ло. То­му і не зні­маю, і не хо­чу.

— А де ви бра­ли си­ли?

— Так яі є ці­єю си­лою. Це си­ла нар­ко­ма­на, який жа­дає нар­ко­ти­ка. Ви вза­га­лі з нар­ко­ма­на­ми зна­йо­мі?

— Тра­пля­ло­ся.

— Во­ни мо­жуть ду­же стра­жда­ти, але це ни­ми ке­рує, дає бла­жен­ство. От кі­но ме­ні при­но­си­ло бла­жен­ство. Обов’ яз­ко­ва умо­ва мо­го жи­т­тя. Якщо ви хо­че­те сі­я­ти до­бро — обли­ште це від­ра­зу.

— То­жза­раз у вас ви­ни­кла ди­стан­ція з кі­но.

— Уя­віть со­бі, у ме­не на­віть ви­ни­кла від­ра­за.

— Важ­ко уяви­ти.

— Ка­жу вам, щось у ме­ні зла­ма­ло­ся. Ко­ли зга­дую, як це бу­ло, ко­ли пе­ре­гля­даю чу­жі філь­ми... Зна­н­ня то­го, як це пра­цює, так за­ва­жає... Хоч я ду­же лю­блю про­цес пе­ре­гля­да­н­ня — всі­ля­ко­го, вза­є­мо­су­пе­ре­чли­во­го. Я кі­но­ман, так.

— На­скіль­ки я при­га­дую, вас ма­ло роз­пи­ту­ва­ли про улю­бле­ні філь­ми, хо­ча це за­пи­та­н­ня оче­ви­дне.

— Се­ред су­ча­сних — «Лю­бов» Мі­ха­е­ля Ха­не­ке. Ще лю­блю Со­ку­ро­ва.

— Чо­му са­ме їх?

— То­му що ду­же гли­бо­кі. Во­ни ні в чо­му не пе­ре­гу­ку­ю­ться, крім одно­го: якийсь штир устром­ля­є­ться про­сто в гли­би­ну люд­ської пси­хі­ки, люд­ських від­но­син. Не ва­жли­во, що Со­ку­ров зні­має про Гі­тле­ра і Ле­ні­на, а Ха­не­ке — про лі­тніх чо­ло­ві­ка й дру­жи­ну. Мо­жна ска­за­ти, їхнє кі­но — не ли­ше про жи­т­тя пев­них людей, а про жи­т­тя як та­ке.

— А якщо ближ­че до кла­си­ки? Чи вва­жа­є­те гли­бо­ким фільм Го­да­ра «На остан­ньо­му по­ди­ху»?

— Я ду­же лю­блю Го­да­ра.

— Я теж .

—І я. Я з ва­ми у цьо­му зма­га­юсь ( з усмі­шкою). Хто з нас біль­ше лю­бить Го­да­ра? Є пе­рі­о­ди, ко­ли не ба­чиш, а по­тім ві­зьмеш і по­ди­ви­шся щось йо­го. Ду­ма­єш, ось же во­но! Так чу­до­во зро­бле­но! Ка­зна що, а кра­са яка. «На остан­ньо­му по­ди­ху » — це, зда­є­ться, йо­го пер­ший фільм, який я по­ба­чи­ла — під час на­вча­н­ня у ВДІКу. Ме­ні все у ньо­го по­до­ба­є­ться. Він ду­же ба­га­то­обра­зний і є в ньо­му щось оста­то­чне. Ди­ви­шся йо­го і ду­ма­єш: «не тре­ба ні­яко­го біль­ше кі­на. Усе вже є». Ду­же ща­сли­ве від­чу­т­тя. Але хи­бне — як і все, у чо­му ста­виш кра­пку. До­бре, Го­дар. Сьо­го­дні по­див­люсь йо­го, а по­тім за­хо­чу ще чо­гось. Фла­ер­ті, Ха­не­ке чи « Мій друг Іван Ла­пшин». Мо­жна зу­пи-

ни­тись, по­ду­ма­ти, що це ві­чне, а по­тім все одно за­хо­ті­ти... Як пи­са­ли ко­лись жар­то­ма на по­да­ро­ва­них книж­ках: « да­рую то­бі цю книж­ку на­зав­жди і ще на один день». «Ще на один день» хо­че­ться про­чу­ти. Адже про це зня­тий фільм « Хі­ро­сі­мо, лю­бо­ве моя » Але­на Ре­не. Там — жах лю­ди­ни, ко­тра усві­дом­лює, що за­бу­ває щось най­ва­жли­ві­ше у сво­є­му жит­ті. У цьо­му ра­зі — лю­бов, яка за­ги­ну­ла. А ге­ро­ї­ня ко­хає ін­шо­го і жа­ха­є­ться вла­сної зда­тно­сті щось від­чу­ва­ти після пе­ре­жи­то­го. Але в цьо­му й по­ля­гає основ­на те­ма ми­сте­цтва: про­дов­же­н­ня жи­т­тя.

— Го­дар осо­бли­вий ще тим, що не йде на жо­дні ком­про­мі­си з гля­да­чем.

— Так ба­га­то хто не йде. А яке за­до­во­ле­н­ня від ком­про­мі­су? По­трі­бно ж отри­ма­ти вла­сне за­до­во­ле­н­ня! Я вза­га­лі не ві­рю, ко­ли про ко­гось ка­жуть, що він, мов­ляв, зні­має за­ра­ди гро­шей. А я га­даю, він ро­бить те, що вва­жає най­кра­щим: « ме­ні по­до­ба­є­ться — і всім спо­до­ба­є­ться » . Іна­кше йо­му про­сто не вда­сться ні­чо­го ви­га­да­ти. А те, що при цьо­му ще й хо­че за­ро­би­ти — це теж пра­виль­но.

— Трюф­фо ( фран­цузь­кий ре­жи­сер, со­ра­тник Го­да­ра по « но­вій хви­лі » . — Д. Д.) ка­зав щось по­ді­бне — про не­су­мі­сність по­ді­лу на ми­сте­цтво за­ра­ди гро­шей і за­ра­ди ми­сте­цтва.

— Трюф­фо чо­мусь не лю­блю, хо­ча він на­дзви­чай­ний ре­жи­сер. Ме­ні по­до­ба­є­ться йо­го до­слід-

же­н­ня Гі­чко­ка. Кі­но він ро­бить май­стер­но, але зов­сім не моє. Ду­же фран­цузь­ке. Я на­даю пе­ре­ва­гу аме­ри­кан­сько­му. Хо­ча Го­дар і фран­цуз.

— ... але ви­ріс він з аме­ри­кан­сько­го кі­на.

— Аме­ри­кан­ці в кі­не­ма­то­гра­фі спор­тив­ні, й у цьо­му якась їхня ві­чна мо­ло­дість. Мо­жли­во, то­му, що там по­стій­но змі­шу­ю­ться рі­зні на­ціо­наль­но­сті, усе онов­лю­є­ться, а фран­цу­зи — на­ція за­ско­ру­зла і зга­са­ю­ча, во­ни над усім тря­су­ться: от по­глянь­те, як гар­но ми оцю кві­то­чку на­ма­лю­ва­ли. Та по­глянь­те ж ви на кві­то­чку!!! Ку­ди ви вза­га­лі ди­ви­тесь?!! І во­ни обра­жа­ю­ться, ко­ли їх не ці­ну­ють. Аме­ри­кан­ці ма­ють ін­ше став­ле­н­ня: не по­до­ба­є­ться — не­хай, ми вам ін­ше зро­би­мо. Це мо­лод­ший, ве­се­лі­ший по­гляд. Я на­зи­ваю йо­го спор­тив­ним.

ВІ­ЧНЕ ПО­ВЕР­НЕ­Н­НЯ

— Що вас ці­ка­вить за­раз ще, крім пе­ре­гля­да­н­ня філь­мів?

— По­вер­ну­лось чи­та­н­ня — під­лі­тко­ва та­ка при­страсть.

— Яких ав­то­рів чи­та­є­те, якщо не се­крет?

— Ан­ти­чних істо­ри­ків — Плу­тар­ха, Та­ци­та, Са­л­лю­стія. Як гар­но во­ни пи­шуть, яка мо­ва, які в них мо­раль­ні й фі­ло­соф­ські по­ня­т­тя! І що нав­ко­ло при цьо­му

Ча­сом ди­ви­шся на людей на ву­ли­ці і ду­ма­єш: «Во­ни жи­вуть, на­че без­смер­тні». А як же ще їм жи­ти? Це як у ві­до­мій при­тчі: людина ви­сить над прір­вою на тра­вин­ці, але при цьо­му з на­со­ло­дою сма­кує яго­да­ми з су­сі­дньої тра­вин­ки. Ось це і є жи­т­тя. А щой­но во­на цю яго­ду їсти пе­ре­ста­не — по­ба­чить бе­зо­дню. Від­чує, що тра­вин­ка за­кін­чу­є­ться. Адже людина знає, що по­мре так чи іна­кше — як би їй до­бре не бу­ло сьо­го­дні. І ця гли­би­на є сум­ною і жа­хли­вою, людина пра­гне про не­ї­не ду­ма­ти. То­му ду­же ба­га­то по­вер­хо­во­го ми­сте­цтва. І це пра­виль­но. Це жи­ва трем­ка по­верх­ня всьо­го

ді­є­ться. Су­ціль­ні під­ку­пи, убив­ства, вій­ни. Усе те са­ме, що й ни­ні. Ві­дмін­но­сті хі­ба що зов­ні­шні. І це за­би­рає ба­га­то опти­мі­зму. Є лю­ди — я ду­же їм за­здрю і спів­чу­ваю — які ві­рять у про­грес.

—І я се­ред них.

— Чу­до­во. Ме­ні по­до­ба­є­ться, ко­ли людина ві­рить у про­грес, во­на ви­кли­кає у ме­не сим­па­тію. Але я у про­грес не ві­рю. До­бре, як­би він існу­вав, але я йо­го не ба­чу. То­му й від­чу­ваю такий..

— Від­чай?

— Я би не на­зи­ва­ла це від­ча­єм — це, рад­ше, де­пре­сив­ний стан. Без­ви­хідь. Ми­на­ють сто­лі­т­тя, і геть усе за­ли­ша­є­ться без змін. Вкрай одно­ма­ні­тно.

— Але жЄв­ро­па на­вчи­лась жи­ти без вій­ни.

— Тро­хи на­вчи­лась. А то­ді раз — і кон­цта­бо­ри. Ні­меч­чи­на ма­ла та­ку ви­тон­че­ну куль­ту­ру. А по­тім — га­зо­ві ка­ме­ри. Ви ві­ри­те у про­грес? Про­дов­жуй­те. Це чу­до­вий стан ду­ші, жит­тє­во­го сприйня­т­тя. І як­би вам ще й уда­ва­лось якось змі­ню­ва­ти дій­сність, бу­ло би ще кра­ще. Але все по­вто­рю­є­ться. Та­ке одві­чне по­вер­не­н­ня у всіх люд­ських ді­я­н­нях, як у до­брих, так і в по­га­них. На­дзви­чай­на куль­ту­ра — і такий жах. Ну, як це мо­же по­єд­ну­ва­тись? Це, ма­буть, тва­рин­на су­тність лю­ди­ни. Є щось та­ке, що не при­пу­скає до­ко­рін­них змін цьо­го ста­но­ви­ща. Ли­ше по­вер­хо­во і тим­ча­со­во. Але я сво­єї зне­ві­ри ні­ко­му не нав’язую. Ві­ри­ти — кра­ще, ніж не ві­ри­ти.

— Зре­штою, люд­ство до­сі існує.

— То й що?

— Як­би во­но ціл­ко­ви­то за­ну­ри­лось у зло, то при­пи­ни­ло би своє існу­ва­н­ня.

— Усе це є во­дно­час. Тигр з’їв до­бру лю­ди­ну. Він так вла­што­ва­ний — йо­му по­трі­бно їсти м’ясо. І що? Бу­де­мо ду­ма­ти ли­ше про до­брих людей? Це вже ко­му­нізм: ко­го змо­же­мо, пе­ре­ла­шту­є­мо, а по­га­них пе­ре­стрі­ля­є­мо. По­чи­на­є­ться іна­кша зло­ба — зло­ба пра­ве­дни­ків. Ви чо­му та­кі спра­ве­дли­ві? Бо вам це те­пер до­зво­ли­ли. А ко­ли не до­зво­ля­ли — ви бу­ли не­спра­ве­дли­ви­ми? Сло­вом, я не ду­маю, що вам вар­то да­лі зі мною спе­ре­ча­тись, це бу­де не­при­єм­на для вас ро­змо­ва.

— Я ро­зу­мію.

— Та й на­ві­що ме­ні з ва­ми спе­ре­ча­ти­ся? Ви від­чу­ва­є­те так, як від­чу­ва­є­те. І все. Я вам сим­па­ти­зую. Але не ві­рю у пе­ре­мо­гу ва­шої спра­ви, чи що. Я би за­люб­ки. Та не ви­хо­дить. Мо­же, ви хо­че­те чаю чи ка­ви?

P.S. ПО­ВЕРХ­НЯ

— Є чу­до­ві по­вер­хо­ві філь­ми. Є глиб­ші, і во­ни рід­кі­сні. Про по­верх­ню у ме­не теж був фільм «За­хо­пле­н­ня». Про іпо­дром, про кра­си­вих ко­ней, про кра­си­вих дів­чат, про кра­си­ві пе­ре­го­ни, про кра­си­ві за­хо­пле­н­ня. Ко­ли ме­не за­пи­ту­ва­ли, що це за фільм, я від­по­від­а­ла: «Це фільм са­лон­ний». Тоб­то по­вер­хо­вий. Та­ке теж бу­ває кра­си­вим ( зі смі­хом). Ду­же гли­бо­кий фільм про по­верх­ню — теж мо­жна так ска­за­ти. Ро­зу­мі­є­те, якщо ска­за­ти «гли­бо­кий» — то ро­змо­ва три­ває. А ска­за­ла «про по­верх­ню» — і все, го­ді, від­че­пі­ться.

Гли­бо­ких філь­мів — один, другий і кі­нець. А по­вер­хо­вих — ба­га­то. По­верх­ню всім від­ра­зу ви­дно, во­на при­стой­на. Гли­бо­кі філь­ми зазвичай кри­ють у со­бі не­зви­чність, не­при­стой­ність, щось на­стра­шли­ве. Будь-який зво­ро­тній бік, тим па­че зво­ро­тній бік люд­ський — ля­кає. А по­верх­ня є при­ли­за­ною, окуль­ту­ре­ною, обро­бле­ною. Її лег­ко спри­йма­ти і ство­рю­ва­ти. Во­на бу­ває есте­ти­чно пре­кра­сною, на­віть му­дрою. Бо по­верх­ня — це і є жи­т­тя як та­ке. Лю­ди уни­ка­ють ду­мок про смерть. По­чнеш ду­ма­ти — не зу­пи­ни­шся. Або зу­пи­ни­шся — але бу­де ні­яко­во.

Ча­сом ди­ви­шся на людей на ву­ли­ці і ду­ма­єш: «Во­ни жи­вуть, на­че без­смер­тні». А як же ще їм жи­ти? Це як у ві­до­мій при­тчі: людина ви­сить над прір­вою на тра­вин­ці, але при цьо­му з на­со­ло­дою сма­кує яго­да­ми з су­сі­дньої тра­вин­ки. Ось це і є жи­т­тя. А щой­но во­на цю яго­ду їсти пе­ре­ста­не — по­ба­чить бе­зо­дню. Від­чує, що тра­вин­ка за­кін­чу­є­ться. Адже людина знає, що по­мре так чи іна­кше — як би їй до­бре не бу­ло сьо­го­дні. І ця гли­би­на є сум­ною і жа­хли­вою, людина пра­гне про неї не ду­ма­ти. То­му ду­же ба­га­то по­вер­хо­во­го ми­сте­цтва. І це пра­виль­но. Це жи­ва трем­ка по­верх­ня всьо­го.

Вза­га­лі так і тре­ба жи­ти. Тре­ба жи­ти по­верх­нею. Це чу­до­во, зви­чай­но — зро­би­ти твір, який від­ве­де те­бе у гли­би­ну. А то­ді гля­ну­ти на со­не­чко і жи­ти зно­ву так, на­че ти без­смер­тний.

ФОТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.