Від­сто­я­ти мі­сто

Во­ли­ня­ни — про бай­ду­жість, ве­ли­кі гро­ші та «лі­хта­ри­ки» ідей

Den (Ukrainian) - - Пошта «Дня» - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Ві­та­лі­на МАКАРИК, жур­на­ліст мі­ської га­зе­ти «Сло­во прав­ди» (Во­ло­ди­мир-Во­лин­ський):

— Ко­ли шу­ка­ю­ге­ро­їв до сво­єї мо­ло­ді­жної сто­рін­ки, ча­сто на­тра­пля­ю­на людей, спіл­ку­ва­н­ня з яки­ми — своє­рі­дний брейн­стор­мінг. У роз­мо­ві спон­тан­но за­па­лю­ю­ться «лі­хта­ри­ки» ідей, фор­му­ю­ться за­ду­ми, на­ро­джу­ю­ться спіль­ні про­е­кти. Ось і під час ін­терв’юз фо­то­гра­фом Іва­ном: в якусь мить ми го­во­ри­мо уже не про фо­то­гра­фію, а про те, як обла­шту­ва­ти про­стір у на­шо­му мі­сте­чку для бук-кро­син­гу — обмі­ну книж­ка­ми. Про­сто взя­ти кіль­ка шаф, яскра­во роз­ма­лю­ва­ти і по­ста­ви­ти в лю­дним мі­сцях, — ді­ли­ться іде­єю, що вже дав­но не дає йо­му спо­кою, мій спів­ро­змов­ник. «Чи ж дов­го во­ни там про­сто­ять», — сум­ні­ва­юсь я і вго­лос ді­лю­ся ці­єю не­при­єм­ною, але по­пу­ляр­ною дум­кою. Страх, що все бу­де по­тро­ще­но ван­да­ла­ми, — най­по­пу­ляр­ні­ша при­чи­на то­го, чо­му в мі­сті не по­спі­ша­ють змі­ню­ва­ти пу­блі­чний про­стір. На­ві­що ста­ви­ти кре­а­тив­ні лав­ки, якщо їх по­ла­ма­ють? На­що ство­рю­ва­ти ін­ста­ля­ції, якщо їх роз­бе­руть на зап­ча­сти­ни? На­ві­що де­ко­ру­ва­ти бу­дів­лі му­ра­ла­ми, якщо їх за­ма­зю­ка­ють на­пи­са­ми ти­пу «Тут був Ва­ся»? Тож і лі­хта­рі в пар­ку вста­но­ви­ли за тим са­мим прин­ци­пом: зов­сім не пар­ко­ві, за­те ви­со­кі, щоб ні­хто не роз­бив...

Якось по­ка­зу­ю­чо­ло­ві­ко­ві фото з Ін­тер­не­ту: в не­ве­ли­чко­му поль­сько­му мі­сте­чку поблизу Кра­ко­ва обла­шту­ва­ли на­бе­ре­жну — рі­зно­рів­не­вий де­рев’яний по­міст, а між до­шка­ми — на­тя­гну­ті сі­тки-га­ма­чки, щоб ді­ти й до­ро­слі мо­гли со­бі ве­се­ло вов­ту­зи­ти­ся. «У нас це все по­рі­за­ли б за одну ніч», — ко­мен­тує чоловік. Ме­ні ду­же хо­че­ться, щоб у нас на­ре­шті з’явив­ся кре­а­тив­ний про­стір, і ду­же хо­че­ться ві­ри­ти в зем­ля­ків. Але на мої за­пе­ре­че­н­ня чоловік на­га­дує про кар­ти­ну, яку ре­гу­ляр­но спо­сте­рі­га­є­мо в пар­ку: біля ар­хі­те­ктур­ної пер­ли­ни — уні­каль­ної цер­кви-ро­тон­ди що­ве­чо­ра тов­чу­ться хміль­ні ком­па­нії і за­ли­ша­ють по со­бі го­ри смі­т­тя. «Ти ві­риш, — ка­же, — що во­ни зда­тні не ни­щи­ти?» Си­джу й мір­кую: ну, до­бре, ді­тей мо­жна ви­хо­ва­ти пра­виль­но. А до­ро­слих хі­ба пе­ре­ви­хо­ва­єш?

Ан­дрій БАДЗЮНЬ, го­ло­ва Іва­ни­чів­ської ра­йон­ної ра­ди:

— Жи­т­тя се­ля­ни­на ми­нає в по­стій­них тур­бо­тах і важ­кій пра­ці, ча­су на від­по­чи­нок пра­кти­чно не за­ли­ша­є­ться. Але в се­лі Гри­бо­ви­ця був такий день, ко­ли мо­жна бу­ло від­во­лі­кти­ся від що­ден­них кло­по­тів, по­спіл­ку­ва­ти­ся з дру­зя­ми, роз­ва­жи­ти­ся. Це — День се­ла. По­го­стю­вав і я на свя­ті се­ла! Ор­га­ні­за­то­рам вда­ло­ся зна­йти свій, ду­же ори­гі­наль­ний під­хід до йо­го від­зна­че­н­ня, а жи­те­лі се­ла з ве­ли­че­зним ен­ту­зі­а­змом під­три­ма­ли це. Ці­ка­ве по­ча­ло­ся із са­мо­го по­ча­тку: ме­не при в’їзді до се­ла зу­стрі­чав вер­шник та свя­тко­во при­бра­ні кін­ні бри­чки.

Цьо­го дня до се­ла з’їха­лось ба­га­то го­стей. За гар­ним укра­їн­ським зви­ча­єм гри­бов­ці зу­стрі­ча­ли їх пі­сне­юі за­па­шним ко­ро­ва­єм на ви­ши­то­му ру­шни­ко­ві. Всю­ди па- ну­ва­ла свя­тко­ва атмо­сфе­ра. А що вже сма­ко­ли­ків по­на­ви­го­тов­ля­ли! Адже жи­те­лі ко­жної ву­ли­ці пе­ре­ко­ну­ва­ли, що в Гри­бо­ви­ці — най­кра­щі го­спо­да­рі та ку­лі­на­ри. А осо­бли­во ми­лу­ва­ла зір не­по­си­дю­ча ді­тво­ра. Са­ме во­ни, усмі­хне­ні й ща­сли­ві, — на­дія і на­ше май­бу­тнє. Під час уро­чи­сто­стей традиційно ві­та­ли най­кра­щих пред­став­ни­ків гро­ма­ди. Най­ви­ща ша­на — ге­ро­ям: Іго­ре­ві Кан­то­ру та Ана­то­лі­ю­Ар­те­мен­ку, які на схо­ді кра­ї­ни у війні про­ти ро­сій­сько­го агре­со­ра від­да­ли най­до­рож­че — своє жи­т­тя, щоб ми мо­гли за­сі­я­ти й зі­бра­ти хліб і ось так свя­тку­ва­ти.

З те­пло­то­юі вдя­чні­стюв­ша­ну­ва­ли тих, хто по­вер­нув­ся, та ни­ні­шніх уча­сни­ків кри­ва­вої вій­ни, які за­хи­ща­ють на­шу Укра­ї­ну, їхні ро­ди­ни, тих, хто бе­ре актив­ну участь у по­лі­пшен­ні бла­го­устро­ю­се­ла.

Оле­на РОМАНЮК, ми­сте­цтво­зна­вець:

— Що хорошого? Ма­буть, те, що я від на­ро­дже­н­ня жи­ву в пре­кра­сно­му древ­ньо­му мі­сті Лу­цьку. Лю­блю йо­го без­ме­жно і пи­ша­ю­ся йо­го істо­рі­єю, від­чу­ва­ю­сво­ю­спо­рі­дне­ність та при­че­тність до всьо­го, що від­бу­ва­є­ться з мо­їм мі­стом. Ме­ні не бай­ду­же, як ни­ні­шнє по­ко­лі­н­ня роз­по­ря­ди­ться істо­ри­чним та куль­тур­ним спад­ком по­пе­ре­дніх по­ко­лінь лу­чан і що за­ли­шить по со­бі на­щад­кам. Луцьк ба­га­тий на пам’ятки ар­хі­те­кту­ри рі­зних років та епох, ство­ре­них пра­це­юі та­лан­том лу­чан ба­га­тьох на­ціо­наль­но­стей та ві­ро­спо­відань, — це своє­рі­дний лі­то­пис, який ні­би пе­ре­чи­ту­єш, про­гу­лю­ю­чись бру­ко­ва­ни­ми ву­ли­чка­ми Ста­ро­го мі­ста. На не­ве­ли­кій те­ри­то­рії мо­жна по­ба­чи­ти се­ре­дньо­ві­чний за­мок, ка­то­ли­цький ко­стел, ні­ме­цьку кір­ху, пра­во­слав­ну цер­кву, єв­рей­ську си­на­го­гу, квар­та­ли ста­ро­вин­ної жи­тло­вої за­бу­до­ви. Ко­жно­го при­їжджо­го го­стя не­о­дмін­но при­ве­дуть до Ста­ро­го мі­ста, а ко­ли в го­стя не­має ча­су, то йо­го від­ве­дуть на огля­до­вий май­дан­чик чи на міст че­рез рі­чку Стир, де мі­сто ні­би на до­ло­ні й мо­жна одра­зу огля­ну­ти всі ви­зна­чні пам’ятки. А ще Луцьк має над­зви­чай­ну при­ро­дну зо­ну — роз­ло­гі за­лив­ні лу­ги з уні­каль­но­ю­ро­слин­ні­стю­та жи­ви­ною, які й да­ли на­зву на­шо­му мі­сту. Усе це разом ство­рює не­ймо­вір­ної кра­си па­но­ра­му, яку лю­ди мо­гли спо­гля­да­ти сто­лі­т­тя­ми. Ця па­но­ра­ма зображена на ста­ро­вин­них гра­вю­рах та кар­ти­нах. Гра­фі­чний си­лу­ет мі­ста є впі­зна­ва­ним і ча­сто від­тво­рю­є­ться в ло­го­ти­пах та ре­кла­мі.

Що поганого? На­пев­но, те, що все це хо­чуть зни­щи­ти су­ча­сною ви­со­тно­ю­за­бу­до­во­ю­жи­тло­вих кор­пу­сів, тор­го­вель­но-роз­ва­жаль­них цен­трів і транс­порт­ни­ми розв’яз­ка­ми. Ро­би­ться це зу­хва­ло й ци­ні­чно, всу­пе­реч здо­ро­во­му глу­зду, пе­ре­кон­ли­вим до­ка­зам істо­ри­ків, ар­хе­о­ло­гів, ар­хі­те­кто­рів, еко­ло­гів, актив­них і не­бай­ду­жих гро­ма­дян мі­ста. Фа­хо­ві ар­гу­мен­ти без­си­лі пе­ред ту­по­ю­бай­ду­жі­стюі ве­ли­ки­ми гро­ши­ма. Кня­жий град — Лу­чеськ Ве­ли­кий тер­пить стра­шну на­ру­гу від на­ва­ли вузь­ко­ло­бих тов­сто­су­мів та про­да­жних чи­нов­ни­ків. Нев­же не за­хи­сти­мо своє мі­сто?..

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.