«У по­шу­ках ве­ли­чі...»

Істо­рик Оле­ксандр АЛФЬОРОВ — про бол­гар­ські пра­гне­н­ня Свя­то­сла­ва Хо­ро­бро­го та ім­пер­ську скла­до­ву укра­їн­ської іден­ти­чно­сті

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Ру­сько­му кня­зю­Свя­то­сла­ву Іго­ре­ви­чу на­ле­жить осо­бли­ве мі­сце в укра­їн­ській істо­ри­чній сві­до­мо­сті. Під­ко­рю­вач хо­зар, волзь­ких бул­гар, ала­нів, ра­ди­ми­чів та ін­ших пле­мен, ззов­ні схо­жий на за­по­розь­ко­го ко­за­ка, він став одним із не­фор­маль­них сим­во­лів фа­нат­сько­го ру­ху ки­їв­сько­го «Ди­на­мо». Са­ме пам’ятник Свя­то­сла­ву на мі­сці по­ва­ле­но­го Ле­ні­на вста­но­ви­ли з іні­ці­а­ти­ви пол­ку «Азов» у Ма­рі­у­по­лі. А не­що­дав­но, за уча­стю тих-та­ки «азов­ців», до Укра­ї­ни з Ро­сії по­вер­ну­ли уні­каль­ний ар­те­факт — пе­ча­тку во­йов­ни­чо­го ки­їв­сько­го кня­зя. Про те, чо­му в ни­ні­шньо­му укра­їн­сько­му су­спіль­стві зро­стає «по­пит» на Свя

то­сла­ва, го­во­ри­мо з кан­ди­да­том істо­ри­чних на­ук, на­у­ко­вим спів­ро­бі­тни­ком Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, екс­ке­рів­ни­ком прес- служби пол­ку « АЗОВ » , прес- се­кре­та­рем Ци­віль­но­го кор­пу­су АЗОВ Оле­ксан­дром АЛФЬОРОВИМ.

— Оле­ксан­дре, з ва­шої то­чки зо­ру, чо­му в укра­їн­сько­му су­спіль­стві ви­ник за­пит на Свя­то­сла­ва Хо­ро­бро­го? Чим ва­жли­ва ця істо­ри­чна по­стать з то­чки зо­ру су­ча­сної укра­їн­ської іден­ти­чно­сті?

— Зазвичай при­тя­гу­ють лю­ди, які ма­ють ви­ра­зні ха­ра­кте­ри. Свя­то­слав — одна з най­більш ви­ра­зних по­ста­тей в істо­рії Укра­ї­ни. Йо­го ви­ра­зність пе­ре­бу­ває в то­чці, яка сьо­го­дні, на пре­ве­ли­кий жаль, не зав­жди є зро­зумі­лою. Честь, сла­ва, дер­жа­ва, вій­сько, ро­ди­на — це ті яко­сті, які чер­во­но­ю­ни­ткою про­хо­дять че­рез «По­вість ми­ну­лих літ», че­рез ску­пі сло­ва лі­то­пи­сця, що опи­сує по­дії, яких сам не ба­чив — про які йо­му роз­по­від­а­ють лю­ди стар­шо­го по­ко­лі­н­ня, які, в сво­ю­чер­гу, по­чу­ли їх від сво­їх ба­тьків і ді­дів.

По­стать Свя­то­сла­ва ба­га­то в чо­му кон­тро­вер­сій­на — шу­кав ща­стя не тіль­ки в Ба­тьків­щи­ні, хо­див за мо­ря, во­ю­вав із хо­за­ра­ми, пе­че­ні­га­ми, бол­га­ра­ми, з Ві­зан­ті­єю. Що він шу­кав? Від­по­відь одно­зна­чна: він шу­кав ве­ли­чі для сво­єї Ба­тьків­щи­ни.

Сьо­го­дні в Укра­ї­ні — не мен­ше чотирьох пам’ятни­ків Свя­то­сла­ву: два — в Ки­є­ві, й по одно­му — в За­по­ріж­жі й від­те­пер у Ма­рі­у­по­лі. Пам’ятник у Ма­рі­у­по­лі — своє­рі­дна кра­пка. Це мі­сто, яке на­ма­га­ли­ся за­хо­пи­ти ро­сій­ські вій­ська в сер­пні 2014-го, мі­сто, яке від­сто­яв то­ді ба­таль­йон «Азов». Іде­ться про пи­та­н­ня іден­ти­чно­сті, про своє­рі­дне мар­ку­ва­н­ня свій/чу­жий. Це та­кож крок до де­ко­му­ні­за­ції. Адже де­ко­му­ні­за­ція — це не ли­ше очи­ще­н­ня від не­зро­зумі­лих, не­до­ре­чних іде­о­ло­гі­чних орі­єн­ти­рів, а та­кож їх які­сне онов­ле­н­ня. На жаль, із цим зав­да­н­ням дер­жа­ва по­ки що не впо­ра­ла­ся. Якщо зно­сиш, не мо­жна за­ли­ша­ти мі­сце по­ро­жнім. Сьо­го­дні пам’ятник Свя­то­сла­ву сто­їть на по­ста­мен­ті, на яко­му ра­ні­ше сто­яв пам’ятник Ле­ні­ну.

Іні­ці­а­то­ри вста­нов­ле­н­ня — двоє ми­тців, син і ба­тько Ка­ні­бо­ри — оби­два Оле­ксан­дри. Ни­ні ба­тько тво­рить, а син во­ює в пол­ку «Азов». Во­ни ство­ри­ли ескіз, звер­ну­ли­ся з про­по­зи­ці­є­ю­до ко­ман­ди­ра «Азо­ва» Андрія Бі­ле­цько­го. І в цьо­му ра­зі йде­ться не ли­ше про ре­кон­стру­кці­ю­і­сто­ри­чно­го обра­зу, а й про осо­бли­вий су­ча­сний по­гляд на ньо­го. Ма­рі­у­поль­ський Свя­то­слав має ще­ти­ну, яка про­би­ва­є­ться крізь ву­са, це — Свя­то­слав у по­хо­ді. Мо­жли­во, цей образ не зов­сім від­по­від­ає істо­ри­чно­му опи­су ві- зан­тій­сько­го хро­ні­ста Ле­ва Ди­я­ко­на, але він від­би­ває во­йов­ни­чу при­ро­ду Свя­то­сла­ва. Пам’ятник був від­кри­тий на­при­кін­ці гру­дня 2015 року. При­йшло ду­же ба­га­то акти­ві­стів, на це­ре­мо­нії бу­ли при­су­тні понад чо­ти­ри ти­ся­чі осіб. Для Ма­рі­у­по­ля, який ще до­не­дав­на на­зи­вав­ся Жда­но­вим, це, зві­сно, був пев­ний куль­тур­ний шок. Мі­сто на­си­че­но ко­му­ні­сти­чни­ми то­по­ні­ма­ми, сим­во­лі­кою. Зро­зумі­ло, що ви­ни­ка­ли пи­та­н­ня: чо­му са­ме Свя­то­слав? Ни­ні нас роз­ді­ляє ти­ся­ча з га­ком років, але образ Свя­то­сла­ва на­кла­да­є­ться на су­ча­сний укра­їн­ський ви­мір. Й не ли­ше ві­зу­аль­но (адже зов­ні Свя­то­слав схо­жий на ко­за­ка-за­по­рож­ця). Тут кри­є­ться ве­ли­че­зна прір­ва між укра­їн­ським та ро­сій­ським на­ро­да­ми. Ро­сі­я­ни із за­до­во­ле­н­ням за­бра­ли б йо­го со­бі, але при­вла­сни­ти Свя­то­сла­ва не вда­є­ться, він ви­би­ває під­ґрун­тя з ро­сій­сько­го істо­ри­чно­го мі­фу. Са­ме то­му там йо­го тра­кту­ють як «ва­ря­га», як пра­ви­те­ля, який за своє не бо­ров­ся, чу­жо­го шу­кав.

— Що­до ре­акту­а­лі­за­ції істо­рії. Ці­ка­во, як ре­а­гує на по­ді­бні іні­ці­а­ти­ви й про­це­си на­у­ко­ва спіль­но­та? Адже відомо, що чи­ма­ло на­у­ков­ців став­ля­ться з ве­ли­че­зною за­сто­ро­гою до будь-яких спроб екс­тра­по­лю­ва­ти до­мо­дер­ну істо­рію на су­ча­сну Укра­ї­ну. Для них і Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го про­бле­ма­ти­чно на­зва­ти «укра­їн­цем», не ка­жу­чи вже про Свя­то­сла­ва, який жив у Х сто­літ­ті...

— До­слі­дни­ки істо­рії в Укра­ї­ні — це три окре­мі гру­пи. По-пер­ше, це на­у­ков­ці ра­дян­ської шко­ли — кі­стяк екс­пер­тів із ки­є­во­ру­ської істо­рії. Во­ни ма­ють бек­гра­унд, який скла­да­є­ться з рі­зних іде­о­ло­гі­чних кон­це­пцій. По-дру­ге, це істо­ри­ки, за­хо­пле­ні ран­ньо­мо­дер­ним пе­рі­о­дом, в яко­му, за їхні- ми уяв­ле­н­ня­ми, з’яв­ля­ю­ться пе­ред­умо­ви для по­яви на­цій. Са­мі ж на­ції ви­ни­ка­ють у ХІХ сто­літ­ті, а де­які не ви­ни­кли й до­сі. Тре­тя гру­па істо­ри­ків — це на­у­ков­ці-ама­то­ри, які пи­шуть книж­ки «зі сте­лі» і нав’язу­ють цей про­дукт укра­їн­ській ау­ди­то­рії. Так з’яв­ля­ю­ться пра­ці на­пів­лі­те­ра­тур­но­го жан­ру, які ґрун­ту­ю­ться на псев­до­дже­ре­лах, не­зрі­лих кон­це­пці­ях. Во­ни на­пи­са­ні до­сту­пно­ю­мо­вою , лег­ко чи­та­ю­ться й то­му ще з 1990-х років ко­ри­сту­ю­ться не­аби­якою по­пу­ляр­ні­стю. На­то­мість книж­ки пер­ших двох груп істо­ри­ків ма­ють су­хий ака­де­мі­чний стиль і є абсолютно не­чи­та­бель­ни­ми.

Мо­дер­ні істо­ри­ки, які не ви­зна­ють по­хо­дже­н­ня на­ції з гли­би­ни сто­літь, опи­ра­ю­ться на єв­ро­пей­ські істо­ри­чні шко­ли, але во­ни не зумі­ли осми­сли­ти той факт, що, на­при­клад, для фран­цу­зів на­зва­ти Кар­ла Ве­ли­ко­го фран­цу­зом — абсолютно нор­маль­но. Чо­му то­ді ми не мо­же­мо вва­жа­ти укра­їн­цем Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го? Нав’язу­ю­чи нам та­ке ба­че­н­ня істо­рії, во­ни фа­кти­чно за­ли­ша­ють ки­є­во-ру­ський спа­док на по­та­лу Ро­сії. Го­ді й го­во­ри­ти про ан­тів, скла­ви­нів, а ще ра­ні­ше чер­ня­хів­ську, пень­ків­ську, за­ру­би­не­цьку, ки­їв­ську ар­хе­о­ло­гі­чні куль­ту­ри. Ви­хо­дить, що пред­став­ни­ків усіх цих куль­тур аж до скі­фів, які за­ли­ши­ли нам со­тні гі­дро­ні­мів (Дні­про, Дні­стер, Дон, Ду­най та ін.), ми не мо­же­мо тра­кту­ва­ти як сво­їх пред­ків. Істо­рія пе­ре­тво­рю­є­ться на пи­ріг, по­рі­за­ний на шма­тки, і ли­ше де­які з них збе­рі­га­ють зв’язок із су­ча­сни­ми укра­їн­ця­ми.

Во­дно­час я за­хи­стив ди­сер­та­ці­ю­по ге­не­а­ло­гії, до­слі­див свій рід до 1450-х років. І го­то­вий ка­те­го­ри­чно за­пе­ре­чу­ва­ти то­му, хто ска­же, що мій пра-пра-пра...дід не має від­но­ше­н­ня до ме­не, бо був, на­справ­ді, ли­тви­ном, ру­си­чем чи ще ки­мось. Але жя — плоть від пло­ті, кіс­тка від кіс­тки сво­їх ді­дів і пра­ді­дів! Мій пре­док, один із за­снов­ни­ків мі­ста Су­ми Мар­ко Алфьоров, пи­сав­ся чер­ка­сом або ма­ло­ро­сом. Але хі­ба є прин­ци­по­ва рі­зни­ця між ним і мною, гро­ма­дя­ни­ном дер­жа­ви Укра­ї­на? Адже ДНК у нас одне. Пе­ре­ко­на­ний, що са­ме так ма­є­мо ро­зу­мі­ти істо­рію. Ми — на­род, який на­ро­див­ся тут, жив на цій те­ри­то­рії, бо­ро­нив ве­ли­кий степ. Ми ма­ли сво­ю­дер­жав­ність, втра­ча­ли її, але по­тім від­нов­лю­ва­ли. Нас за­во­йо­ву­ва­ли, але не зни­щи­ли. Якщо ми вва­жа­є­мо, що укра­їн­ці не є на­щад­ка­ми тих, хто жив при Бо­г­да­ні Хмель­ни­цько­му, Да­ни­ло­ві Га­ли­цько­му чи Свя­то­сла­ві Хо­ро­бро­му, то ма­є­мо ви­зна­ти, що вза­га­лі ні­чо­го не зна­є­мо про по­хо­дже­н­ня люд­ства. Де в та­ко­му ра­зі взя­ли­ся укра­їн­ці?

— Ви­хо­дить, укра­їн­ська істо­рія опи­ни­ла­ся під пе­ре­хре­сним во­гнем. З одно­го бо­ку — шо­ві­ні­сти­чна Ро­сія, яка на­ма­га­є­ться при­вла­сни­ти все, до чо­го тіль­ки мо­же до­тя­гну­ти­ся, а з ін­шо­го — єв­ро­пей­ці, які пе­ре­ко­ну­ють, що ми 100 років то­му — це зов­сім не ми, а хтось ін­ший...

— Ко­ли ми йде­мо Ки­є­вом, ба­чи­мо Со­фі­ю­Ки­їв­ську, Зо­ло­ті во­ро­та, ро­зу­мі­є­мо, що їх ство­ри­ли й за­ли­ши­ли нам лю­ди, які ге­не­ти­чно є на­ши­ми пред­ка­ми. Ко­ли людина йде Мо­сквою, Санкт-Пе­тер­бур­гом, Єка­те­рин­бур­гом чи Вя­ткою, їй важ­ко

зро­зу­мі­ти, де са­ме тут її спа­док. «Я — рус­ский, а кто-то — не­ме­цкий, ан­глий­ский...» — ду­має во­на. Ро­сія про­ва­дить та­ку по­лі­ти­ку не то­му, що во­на шо­ві­ні­сти­чна, а то­му, що її справ­жній спа­док хо­ва­є­ться у тем­ря­ві ХVI сто­лі­т­тя. Як на­род і на­ція, ро­сі­я­ни до­сі не пропу­сти­ли йо­го крізь се­бе. Зро­зумі­ло, що во­ни є на­щад­ка­ми тих пле­мен, які жи­ли на те­ри­то­рії су­ча­сної РФ. Ви­ни­ка­ють пи­та­н­ня до са­мо­го тер­мі­на — «ро­сі­я­нин», тоб­то «жи­тель Ро­сії». Ми чу­ли про «рус­ско­го» чу­кчу, «рус­ско­го» солдата-бу­ря­та, який во­ює про­ти Укра­ї­ни. Для су­ча­сної Ро­сії істо­рія Ру­сі — це не по­шук вла­сної іден­ти­чно­сті, це за­хо­пле­н­ня чу­жо­го спад­ку й чу­жої істо­ри­чної те­ри­то­рії. Кіль­ка років то­му в РФ від­свя­тку­ва­ли 1150 років ро­сій­ської дер­жав­но­сті. Але з та­ким са­мим успі­хом во­ни мо­гли свя­тку­ва­ти 600 років при­хо­ду яко­гось ха­на на пре­стол Зо­ло­тої Ор­ди. Якщо ди­ви­ти­ся на істо­рі­юв та­ко­му клю­чі, як це ро­блять во­ни, Ро­сія не мен­шо­ю­мі­ро­ює спад­ко­є­ми­цею Си­бір­сько­го та Ка­зан­сько­го царств.

— До­ба Свя­то­сла­ва — це ім­пер­ська до­ба в укра­їн­ській істо­рії. Чи є це ім­пер­ське ми­ну­ле ча­сти­ною іден­ти­чно­сті су­ча­сно­го укра­їн­ця?

— На мо­ю­дум­ку, укра­їн­цям пев­но­ю­мі­ро­юв­ла­сти­вий ім­пер­ський сві­то­гляд. Це — дру­га іден­ти­чність укра­їн­ця. Пер­ша — мі­цний вла­сник. Такий під­хід опи­ра­є­ться на єв­ро­пей­ську тра­ди­ці­ю­пра­во­вла­сно­сті, на рим­ське пра­во. Во­дно­час укра­їн­ці ма­ють ім­пе­рі­а­лі­сти­чний по­гляд на світ. Це по­мі­тно в кон­текс­ті на­шо­го став­ле­н­ня до Пі­дляш­шя, Холм­щи­ни, ін­ших етні­чних те­ри­то­рій. Справ­жня ду­ша укра­їн­ця ви­яв­ляє се­бе в той мо­мент, ко­ли він си­дить за сто­лом із ку­мом, зга­дує ко­за­цькі ча­си, які не пам’ята­ли ні йо­го ді­ди, ні пра­ді­ди, і го­во­рить про Ку­бань, про Зе­ле­ний Клин. Укра­їн­ський ім­пе­рі­а­лізм по­хо­дить від від­чу­т­тя вла­сно­сті — «там ми пра­цю­ва­ли, ті те­ри­то­рії ми обро­бля­ли». Ім­пер­ські від­чу­т­тя ви­ни­ка­ють що­до тих зе­мель, над яки­ми укра­ї­нець про­ли­вав свій піт. Во­че­видь, ця ри­са при­та­ман­на хлі­бо­роб­ським на­ці­ям.

Скла­дно уяви­ти, щоб укра­ї­нець пра­гнув за­гар­ба­ти Поль­щу або Бі­ло­русь. Але во­дно­час ми зав­жди бу­ду­ва­ли якісь гі­гант­ські про­е­кти. Сьо­го­дні це, на­при­клад, Бал­то­Чор­но­мор­ська вісь. У не­дав­ньо­му ми­ну­ло­му — це ді­а­спор­ні осе­ред­ки, які ви­ни­ка­ли по всьо­му сві­то­ві. Де збираються укра­їн­ці, там на­ко­пи­чу­є­ться по­ту­жний куль­тур­ний спа­док. Укра­їн­ський ім­пе­рі­а­лізм — пе­ред­усім куль­тур­ни­цький. Це — ці­ка­вий фе­но­мен, який по­тре­бує подаль­шо­го до­слі­дже­н­ня.

Ім­пе­рі­а­лізм Свя­то­сла­ва ду­же про­стий — «я — во­ло­дар на цій зем­лі, обме­же­ній пев­ни­ми мо­ря­ми і рі­чка­ми, але щоб моя дер­жа­ва існу­ва­ла, я му­шу пла­ти­ти вій­ську, а от­же — кон­тро­лю­ва­ти тор­го­вель­ні шля­хи, по­збу­ти­ся кон­ку­рен­тів». Са­ме то­му Свя­то­слав зни­щує Хо­зар­ський ка­га­нат, за­хо­дить у Крим і ство­рює Тьму­та­ра­кань, ви­ру­шає в по­хід у Бол­га­рію. Свя­то­слав — пер­ший пра­ви­тель, який на­ма­гав­ся ство­ри­ти со­юз слов’ян. Во­че­видь, він мав у голові про­ект слов’ян­ської су­пер­дер­жа­ви.

— Са­ме то­му він хо­тів пе­ре­не­сти сто­ли­цю до Бол­га­рії — у мі­сто Пе­ре­я­сла­вець? Во­но ма­ло ста­ти цен­тром май­бу­тньої дер­жа­ви?

— Про це уста­ми Свя­то­сла­ва по­ві­дом­ляє лі­то­пи­сець. Він пе­ре­по­від­ав сло­ва кня­зя че­рез понад 100 років після смер­ті остан­ньо­го, мо­жли­во, шу­ка­ю­чи об­ґрун­ту­ва­н­ня йо­го по­хо­дам.

Свя­то­слав не за­ми­слю­вав­ся над тим, хто бу­де пра­ви­ти в Ки­є­ві у час йо­го від­су­тно­сті. Спер­шу це бу­ла йо­го ма­тір Оль­га, по­тім син Яро­полк. Ідея Свя­то­сла­ва про ство­ре­н­ня над­дер­жа­ви во­че­видь кри­є­ться в то­му, що в ті ча­си кор­до­ни дер­жа­ви не бу­ли по­зна­че­ні ми­тни­ця­ми чи ін­ши­ми мар­ке­ра­ми. Це бу­ли тор­го­ві шля­хи, транс­порт­ні ар­те­рії, во­дні шля­хи. Чи за­ли­шив­ся би Свя­то­слав у Бол­га­рії? Не­ві­до­мо. Ду­маю, він все ж по­вер­нув­ся б. При­пу­скаю, як­би Свя­то­сла­ва не вби­ли, за кіль­ка років він прийняв би хри­сти­ян­ство. Адже він був дер­жав­ни­ком. Бол­га­рія на­ле­жа­ла до ві­зан­тій­ської ци­ві­лі­за­ції, а Свя­то­слав, по­при все, оче­ви­дно, ба­жав ста­ти її ча­сти­ною. Йо­го ма­тір Оль­га бу­ла ви­зна­на ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­то­ром. Свя­то­слав знав, що озна­чає бу­ти пе­ри­фе­рій­но­ю­дер­жа­во­ю­ві­зан­тій­ської ци­ві­лі­за­ції.

Не­зро­зумі­ло­ю­за­ли­ша­є­ться по­стать Оль­ги. Якщо во­на справ­ді бу­ла бол­гар­сько­ю­ди­нас­ткою , то Свя­то­слав мав пря­мі пра­ва на бол­гар­ський пре­стол. Під час йо­го по­хо­ду до Бол­га­рії від­бу­ла­ся змі­на вла­ди як у са­мій Бол­га­рії, так і у Ві­зан­тії. В цей істо­ри­чний мо­мент Свя­то­слав міг умов­но хре­сти­ти­ся і ста­ти умов­ним мо­нар­хом — бол­гар­ським ца­рем. Так са­мо він, во­че­видь, прийняв ти­тул ка­га­на після то­го, як зруй­ну­вав Хо­зар­ське цар­ство. Зго­дом цей ти­тул успад­ку­ва­ли йо­го син Во­ло­ди­мир та внук Мсти­слав Во­ло­ди­ми­ро­вич. Чо­му Свя­то­слав не одя­гнув бол­гар­ську ко­ро­ну? По­хо­ди Свя­то­сла­ва — це ве­ли­ка по­лі­ти­ка і дипломатія то­го­ча­сно­го сві­ту, в якій, на пре­ве­ли­кий жаль, він як людина абсолютно від­кри­та і від­вер­та за­плу­тав­ся. Свя­то­слав був пе­ред­усім во­ї­ном. Зре­што­ю­він ви­йшов звід­ти «пе­ре­мо­же­ним пе­ре­мож­цем».

— Ін­те­рес ру­сів-укра­їн­ців до Бол­га­рії збе­рі­гав­ся на рі­зних істо­ри­чних ета­пах — від Кия і до ко­за­ків, які оспі­ву­ва­ли у сво­їх пі­снях Ду­най. Які гли­бин­ні при­чи­ни та­ко­го пра­гне­н­ня і які йо­го на­слід­ки, окрім, мо­жли­во, най­більш оче­ви­дних — азбу­ки, ві­ри?

— По-пер­ше слід ска­за­ти, що все те, що ми сьо­го­дні на­зи­ва­є­мо ві­зан­тій­ським спад­ком Укра­ї­ни­Ру­си — це пе­ред­усім бол­гар­ський спа­док. Усі май­стри «з гре­ків», при­йшли до нас не з Кон­стан­ти­но­по­ля, а з Бол­га­рії, з Хер­со­не­са (Кор­су­ня). Хто во­ни бу­ли етні­чно — важ­ко ска­за­ти. Але якщо го­во­ри­ти про укра­їн­ську ар­хі­те­кту­ру кін­ця Х—XI сто­літь, то во­на по­ді­бна са­ме до бол­гар­ської, а не є су­то ві­зан­тій­ською, сто­ли­чною кон­стан­ти­но­поль­ською. Бол­га­рія бу­ла зна­чно­ю­ближ­чою , май­стри й ро­бі­тни­ки звід­ти ко­шту­ва­ли де­шев­ше, не існу­ва­ло мов­но­го бар’єра. На­віть мо­не­тне кар­бу­ва­н­ня ча­сів Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го та йо­го си­нів бу­ло здій­сне­но бол­гар­ськи­ми май­стра­ми. Бол­гар­ська куль­ту­ра зна­йшла своє від­обра­же­н­ня не ли­ше в пи­сьмі. Во­на ста­ла для нас пер­шо­ю­ім­пер­ською куль­ту­рою. Те, що в нас зазвичай на­зи­ва­є­ться «ві­зан­тій­ським», на­справ­ді є су­то бол­гар­ським.

У Х сто­літ­ті, в ча­си на­ро­дже­н­ня ве­ли­ких дер­жав, Укра­ї­на та Бол­га­рія бу­ли пер­ши­ми со­ю­зни­ка­ми та пар­тне­ра­ми.

— Чи усві­дом­лю­ють су­ча­сні бол­га­ри, бол­гар­ські вче­ні ці гли­бин­ні зв’яз­ки? До сло­ва, бол­гар­ський істо­рик Іво Ін­джев у ін­терв’ю на­шо­му ви­дан­ню на­звав Свя­то­сла­ва... «ро­сій­ським кня­зем».

— Остан­ні 200 років Бол­га­рія пе­ре­бу­ває під силь­ним впли­вом ро- сій­ської дум­ки. Але ми спіл­ку­є­мо­ся з бол­гар­ськи­ми істо­ри­ка­ми, які зна­хо­дять у Бол­га­рії пе­ча­тки ки­їв­ських ми­тро­по­ли­тів, укра­їн­ських єпис­ко­пів, зна­хо­дять пря­сель­ця, ви­ро­бле­ні з ов­ру­цько­го ши­фер­но­го слан­цю. Бол­га­ри ро­зу­мі­ють, що то­чки до­ти­ку, які за­ли­ши­ли­ся в ма­те­рі­аль­ній куль­ту­рі, ма­ють по­хо­дже­н­ня з ки­їв­сько­го ре­гіо­ну, з етні­чної Ру­сі. Зро­зумі­ло, що все це від­бу­ва­є­ться на фо­ні ма­ні­пу­ля­цій «Русь — Ро­сія». На жаль, укра­їн­ські істо­ри­ки не ча­сто звер­та­ють ува­гу на Бол­га­рію. Зв’яз­ки між Ки­їв­сько­ю­Рус­сю­та Бол­га­рі­є­ю­ма­ють чи­ма­ло ар­хе­о­ло­гі­чних під­твер­джень. Це мо­не­ти, пе­ча­тки бол­гар­ських чи­нов­ни­ків, зна­йде­ні в Укра­ї­ні, й пе­ча­тки ру­ських очіль­ни­ків, зна­йде­ні в Бол­га­рії. За ві­зан­тій­ськи­ми пе­ча­тка­ми з іме­на­ми і прі­зви­ща­ми, які по­тра­пи­ли на те­ри­то­рі­ю­Укра­ї­ни, ми мо­же­мо зро­зу­мі­ти, що йде­ться про бол­гар­ські сім’ї, які ма­ли тут свої тор­го­вель­ні, по­лі­ти­чні та ди­пло­ма­ти­чні ін­те­ре­си. Сьо­го­дні ми на­ма­га­є­мо­ся до­слі­ди­ти і ви­сві­тли­ти ці зв’яз­ки, але на­ших сил не зав­жди ви­ста­чає, щоб про­би­ти­ся крізь ро­сій­ські істо­ри­чні пе­ре­кру­чу­ва­н­ня.

— У трав­ні цьо­го року, зав­дя­ки пред­став­ни­кам пол­ку «Азов», до Укра­ї­ни з Ро­сії бу­ло по­вер­ну­то пе­ча­тку Свя­то­сла­ва. Як від­бу­ла­ся ця «спе­цо­пе­ра­ція»? Чи бу­ло до­ве­де­но ав­тен­ти­чність ар­те­фа­кту? Ко­ли «Азов» пе­ре­дасть йо­го у му­зей­ні уста­но­ви?

— У ве­ре­сні від­кри­є­ться ви­став­ка, при­свя­че­на Свя­то­сла­ву, де ре­лі­кві­ю­змо­жуть по­ба­чи­ти всі охо­чі. Її зна­йшли у 1980-х ро­ках у Ки­є­ві й не­за­кон­но ви­ве­зли в Ро­сію. Після по­вер­не­н­ня до Укра­ї­ни ми одра­зу пред­ста­ви­ли її ар­хе­о­ло­гам, уче­ним- сфра­гі­стам, які під­твер­ди­ли її ав­тен­ти­чність. Ни­ні ця ре­лі­квія не має ці­ни. Її вда­ло­ся по­вер­ну­ти по­при фа­кти­чний стан ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни. Для хло­пців на фрон­ті ця подія ста­ла по­штов­хом для по­ту­жно­го мо­раль­но­го та ду­хов­но­го під­йо­му. Ба­тьків­щи­ну, яка пра­гне збе­рег­ти свої ре­лі­квії, хо­че­ться за­хи­ща­ти.

Зна­хо­дя­чись да­ле­ко від Ки­є­ва, Свя­то­сла­ву не­об­хі­дно бу­ло ефе­ктив­но ке­ру­ва­ти дер­жа­во­юй во­дно­час на від­по­від­но­му ди­пло­ма­ти­чно­му рів­ні спіл­ку­ва­ти­ся з ві­зан­тій­ця­ми та бол­га­ра­ми. То­ді в йо­го кан­це­ля­рії з’яви­ла­ся пе­ча­тка. До­сі на­ші кня­зі пра­ви­ли че­рез кня­же сло­во — че­рез усні роз­по­ря­дже­н­ня. Пи­сем­ність не бу­ла на­стіль­ки роз­ви­ну­тою, щоб ефе­ктив­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти її в адмі­ні­стра­тив­них справах. Та­ким чи­ном, Свя­то­слав пе­ре­хо­дить на но­вий ди­пло­ма­ти­чний рі­вень.

На одній сто­ро­ні пе­ча­тки — кня­жий знак Свя­то­сла­ва, на ін­шій — дво­зуб, во­че­видь, кня­жий знак йо­го ба­тька Іго­ря. Має во­на й ін­шу но­ва­цію— на ній, по­руч з ім’ям Свя­то­слав, на­пи­са­но гре­цький ти­тул — «ар­хонт». От­же, йде­ться про по­єд­на­н­ня двох тра­ди­цій — ві­зан­тій­ської та ки­є­во­ру­ської. Во­че­видь, са­ме пе­ре­бу­ва­ю­чи в Бол­га­рії, Свя­то­слав над­си­лає лист-роз­по­ря­дже­н­ня до одно­го зі сво­їх си­нів, імо­вір­но до Яро­пол­ка, адже пе­ча­тка сво­го ча­су бу­ла зна­йде­на ро­бі­тни­ка­ми на те­ри­то­рії Де­ся­тин­но­го про­вул­ку, де зна­хо­див­ся кня­зів­ський па­лац.

Що­до май­бу­тньої до­лі ар­те­фа­кту ни­ні роз­гля­да­є­ться чи­ма­ло про­по­зи­цій. До нас звер­ну­ло­ся одра­зу кіль­ка му­зе­їв. Після ви­став­ки, де пе­ча­тка бу­де пред­став­ле­на по­руч з ін­ши­ми пре­дме­та­ми Х сто­лі­т­тя, її бу­де пе­ре­да­но на збе­рі­га­н­ня до одно­го з про­від­них дер­жав­них му­зе­їв. Ре­лі­квія, без­умов­но, має за­галь­но­укра­їн­ське, за­галь­но­єв­ро­пей­ське зна­че­н­ня.

— Бол­га­рія пе­ре­бу­ва­ла в ко­ло­ні­аль­но­му ста­ту­сі близь­ко 650 років! По­при це, від­ро­дже­н­ня вла­сної дер­жа­ви, зда­є­ться, да­ло­ся їм лег­ше, ніж нам. Чо­му? Їхня на­ціо­наль­на елі­та бу­ла більш актив­ною?

— На схі­дно-єв­ро­пей­сько­му про­сто­рі най­більш актив­но­ю­бу­ла са­ме укра­їн­ська елі­та. Укра­їн­ські ге­не­ра­ли ке­ру­ва­ли ро­сій­ськи­ми ар­мі­я­ми. На­ші елі­ти зав­жди бу­ли силь­ни­ми, однак, на жаль, во­ни не зав­жди ді­я­ли в ін­те­ре­сах Укра­їнсь- кої дер­жа­ви. Бол­га­рія, як і Ру­му­нія, опи­ни­ла­ся між двох ім­пе­рій, але не під­ко­ри­ла­ся ні Ту­реч­чи­ні, ні Ро­сії. Своїм успі­хом во­ни зав­дя­чу­ють об­ста­ви­нам, по­лі­ти­чній грі, яка три­ва­ла то­ді у всій Єв­ро­пі. Су­ча­сні Бол­га­рія та Ру­му­нія по­ста­ли в ХІХ сто­літ­ті. Фа­кти­чно їх ство­ри­ли ті ім­пе­рії, які на­ма­га­ли­ся зна­йти роз­мін­ну мо­не­ту для ко­лись мо­гу­тньої Осман­ської дер­жа­ви. Там пе­ре­мо­гла єв­ро­пей­ська ци­ві­лі­за­ція, від­но­ви­ли­ся від­по­від­ні ін­сти­ту­цій­ні ме­ха­ні­зми. В Укра­ї­ні, на жаль, скла­ло­ся іна­кше.

— Чо­му в ма­со­вій істо­ри­чній сві­до­мо­сті на­шо­го суспільства пра­кти­чно від­су­тнє ро­зу­мі­н­ня тих зв’яз­ків, які по­єд­ну­ють нас із Бол­га­рі­єю?

— Впро­довж ба­га­тьох де­ся­ти­літь ми жи­ли в ме­жах то­та­лі­тар­ної си­сте­ми, яка нав’яза­ла су­спіль­ству ідею«трьох брат­ських на­ро­дів», а та­кож со­ю­зу 15 ре­спу­блік і со­цта­бо­ру. Во­дно­час справ­жня істо­рія зв’яз­ків між укра­їн­ця­ми та бол­га­ра­ми, ін­ши­ми бал­кан­ськи­ми на­ро­да­ми — є уні­каль­ною.

Ни­ні актив­но до­слі­джу­є­ться по­стать Іван Ви­шен­сько­го, який на­при­кін­ці XVI сто­лі­т­тя по­їхав на Афон. Зо­граф­ський мо­на­стир на Афо­ні, який прийняв ве­ли­че­зну кіль­кість ру­ських мо­на­хів, тоб­то укра­їн­ців, є бол­гар­ським. Че­рез Афон між під­ко­ре­но­ю­Укра­ї­но­ю­та під­ко­ре­ною Бол­га­рі­є­ю­збе­рі­гав­ся ду­хов­ний зв’язок. Си­ла спіл­ку­ва­н­ня укра­їн­ських та бол­гар­ських чен­ців на Афо­ні біль­ше не має ана­ло­гій в істо­рії.

Будь-який мор­ський по­хід ру­си­чів до Кон­стан­ти­но­по­ля від­бу­вав­ся че­рез бол­гар­ське узбе­реж­жя. Вій­ська про­хо­ди­ла як мор­ським, так і су­хо­пу­тним шля­хом. Си­сте­ма во­гня­них веж Ві­зан­тії га­ран­ту­ва­ла ін­фор­му­ва­н­ня про на­бли­же­н­ня во­ро­га на ти­ся­чі кі­ло­ме­трів за 15 хви­лин. Во­дно­час ру­си­чам вда­ва­ло­ся прой­ти до Цар­го­ро­да не­по­мі­че­ни­ми. Во­че­видь, бол­га­ри ро­зумі­ли, що це да­ле­кий со­ю­зник, який опо­се­ред­ко­ва­но по­си­лює са­му Бол­га­рію. В пор­ту Вар­на бу­ло зна­йде­но чи­ма­ло ар­те­фа­ктів ру­ської ар­хе­о­ло­гії.

В Укра­ї­ні бу­ло по­ши­ре­но чи­ма­ло прі­звиськ, які ма­ють бол­гар­ське по­хо­дже­н­ня. В Бол­га­рії до­сі жи­вуть ле­ген­ди про ру­ських кня­зів XII сто­лі­т­тя. На­ші чер­ні­гів­ські кня­зі, на­щад­ки Ро­сти­сла­ва Ми­хай­ло­ви­ча, бу­ли ледь не бол­гар­ськи­ми ца­ря­ми.

Все це бу­ло за­бу­то, за­тав­ро­ва­но ро­сій­сько­ю­та ра­дян­сько­ю­ім­пер­сько­ю­і­де­о­ло­гі­єю . Ві­днов­лю­ва­ти цю­спад­щи­ну ду­же важ­ко — до­во­ди­ться не­мов крізь си­то про­сі­ю­ва­ти її, щоб від­ді­ли­ти укра­їн­ську істо­рі­ю­від ро­сій­ської. На­ша істо­ри­чна пам’ять по­тре­бує ре­кон­стру­кції та ре­став­ра­ції, які до­по­мо­жуть ви­йти за ме­жі нав’яза­но­го нам Мо­скво­ю­і­сто­ри­чно­го мі­фу.

Че­рез но­ві стра­те­гі­чні над­дер­жав­ні утво­ре­н­ня, на зра­зок Бал­то-Чор­но­мор­сько­го со­ю­зу, ми по­вин­ні від­но­ви­ти істо­ри­чну спів­пра­цю, куль­тур­ні зв’ яз­ки з Бол­га­рі­єю, Ру­му­ні­єю, Чор­но­го­рі­єю та ін. Іден­ти­чність цих на­ро­дів — абсолютно зро­зумі­ла укра­їн­цям. Во­ни так са­мо жи­ли на ме­жі хри­сти­ян­сько­го та му­суль­ман­сько­го сві­тів. Всі во­ни ма­ли сво­їх гра­ни­ча­рів — хри­сти­ян­ських воїнів по­гра­нич­чя, на зра­зок на­ших за­по­розь­ких ко­за­ків. Ці на­ро­ди так са­мо дов­гий час пе­ре­бу­ва­ли під во­ло­да­рю­ва­н­ням ін­ших дер­жав, то­му на рів­ні мен­таль­но­го сприйня­т­тя сві­ту ми ду­же близь­кі.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

ФОТО ЄВГЕНА СОСНОВСЬКОГО

ПАМ’ЯТНИК СВЯ­ТО­СЛА­ВУ В МА­РІ­У­ПО­ЛІ БУ­ЛО ВІДКРИТО НА МІ­СЦІ ПО­ВА­ЛЕ­НО­ГО ЛЕ­НІ­НА НА­ПРИ­КІН­ЦІ ГРУ­ДНЯ 2015 РОКУ. ІНІ­ЦІ­А­ТО­РИ ВСТА­НОВ­ЛЕ­Н­НЯ — ДВОЄ МИ­ТЦІВ, СИН І БА­ТЬКО КА­НІ­БО­РИ — ОБИ­ДВА ОЛЕ­КСАН­ДРИ. НИ­НІ БА­ТЬКО ТВО­РИТЬ, А СИН ВО­ЮЄ В ПОЛ­КУ «АЗОВ» НЕ­ЩО­ДАВ­НО, ЗА УЧА­СТЮ ТИХ-ТА­КИ «АЗОВ­ЦІВ», ДО УКРА­Ї­НИ З РО­СІЇ ПО­ВЕР­НУ­ЛИ УНІ­КАЛЬ­НИЙ АР­ТЕ­ФАКТ — ПЕ­ЧА­ТКУ ВО­ЙОВ­НИ­ЧО­ГО КИ­ЇВ­СЬКО­ГО КНЯ­ЗЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.