Вплив дав­ньо­бол­гар­ської куль­ту­ри

на куль­ту­ру Ки­їв­ської Ру­сі

Den (Ukrainian) - - Iсторія та «Я» - Пе­тро КРАЛЮК, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

Ва­жли­вим куль­тур­ним чин­ни­ком у Се­ре­дні ві­ки для слов’ ян­ських на­ро­дів, які прийня­ли пра­во­слав’я, а та­кож пред­ків ру­му­нів і мол­да­ван бу­ла ста­ро­слов’ян­ська мо­ва, ко­тра спо­ча­тку внор­мо­ву­ва­ла­ся в Бол­га­рії. Ці­є­ю­мо­во­ю­здій­сню ва­ла­ся куль­тур­на ко­му­ні­ка­ція в пра­во­слав­но­му слов’ян­сько­му сві­ті. То­ді во­на ві­ді­гра­ва­ла при­бли­зно та­ку роль, як ла­тин­ська мо­ва в ка­то­ли­цьких кра­ї­нах Єв­ро­пи. Не­ю­пе­ре­кла­да­ли­ся кла­си­чні текс­ти пе­ре­ва­жно з гре­цької мо­ви, а та­кож пи­са­ли­ся ори­гі­наль­ні пра­ці. Ці тво­ри не бу­ли на­дба­н­ням ли­ше одно­го пра­во­слав­но­го на­ро­ду. Зро­бле­ні у ІХ—Х стст. на те­ри­то­рії Ве­ли­кої Мо­ра­вії та Бол­га­рії пе­ре­кла­ди ре­лі­гій­них текс­тів, а та­кож на­пи­са­ні ори­гі­наль­ні тво­ри зна­йшли по­ши­ре­н­ня в Ки­їв­ській Ру­сі та в ін­ших пра­во­слав­них кра­ї­нах Схі­дної Єв­ро­пи. Це сто­су­є­ться пи­сем­ної спад­щи­ни Ко­стян­ти­на й Ме­фо­дія, чор­но­риз­ця Хра­бра, Іо­ан­на ек­зар­ха Бол­гар­сько­го, Кли­мен­та Охрид­сько­го та ін­ших.

■ Зна­чне по­ши­ре­н­ня в пра­во­слав­них зем­лях Схо­ду Єв­ро­пи мав пе­ре­кла­де­ний у Бол­га­рії «Збір­ник ца­ря Си­ме­о­на». Він став ві­до­мий на Ру­сі як «Ізбор­ник Свя­то­сла­ва». Йо­го ру­ський ва­рі­ант став осно­вою ство­ре­н­ня чи­слен­них спи­сків цьо­го тво­ру. Зокре­ма зна­йде­но Хі­лен­дар­ський спи­сок, по­ши­рю­ва­ний се­ред сер­бів, а та­кож Бу­ха­рест­ський спи­сок, який, від­по­від­но, роз­по­всю­джу­вав­ся се­ред пра­во­слав­них ру­му­нів. І «Збір­ник ца­ря Си­ме­о­на», й ін­ші вка­за­ні текс­ти ви­тво­ри­ли не­об­хі­дну текс­то­ло­гі­чну ба­зу для фі­ло­соф­ству­ва­н­ня в пра­во­слав­них кра­ї­нах Схо­ду Єв­ро­пи.

■ У ХІІ—ХІІІ стст., ко­ли Бол­га­рія пе­ре­жи­ва­ла за­не­пад, во­на жи­ви­ла­ся куль­тур­ни­ми здо­бу­тка­ми Ки­їв­ської Ру­сі. Тут ста­ли ві­до­ми­ми тво­ри Фе­о­до­сія Пе­чер­сько­го, Не­сто­ра, Ки­ри­ла Ту­ров­сько­го. Але осо­бли­во по­пу­ляр­ним бу­ло «Сло­во про за­кон і бла го дать » Іла рі о на. 1264 ро ку афон­ський чер­нець До­мен­ті­ан, роз­по­від­а­ю­чи про по­ши­ре­н­ня хри­сти­ян­ства се­ред пів­ден­но­слов’ян­ських на­ро­дів, до­слів­но по­вто­рює окре­мі мі­сця з цьо­го тво­ру.

■ Якщо ми звер­не­мо­ся до ран­ньо­мо­дер­них ча­сів, то по­ба­чи­мо, що ви­да­на в Укра­ї­ні Острозь­ка Бі­блія (1581), ін­ші укра­їн­ські дру­ки, на­пра­цю­ва­н­ня Ки­їв­сько­го ми­тро­по­ли­та Пе­тра Мо­ги­ли та йо­го укра­їн­ських спо­дви­жни­ків («Тре­бник», «Ка­те­хі­зис») бу­ли ві­до­мі не ли­ше в Укра­ї­ні, ай у Бі­ло­ру­сії, Ро­сії, Мол­да­вії, Ру­му­нії, Бол­га­рії, Сер­бії.

■ Ви­ще­ска­за­ні фа­кти да­ють під­ста­ви го­во­ри­ти про існу­ва­н­ня єди­но­го куль­тур­но­го про­сто­ру, до яко­го в пе­рі­од Се­ре­дньо­віч­чя вхо­ди­ли пра­во­слав­ні на­ро­ди Схі­дної Єв­ро­пи, що по­слу­го­ву­ва­ли­ся ста­ро­слов’ян­ською мо­вою. Зві­сно, куль­тур­на єд­ність цьо­го про­сто­ру бу­ла від­но­сною, як і, на­при­клад, куль­тур­на єд­ність «ла­тин­ської» Єв­ро­пи чи му­суль­ман­сько­го сві­ту. Але на рів­ні елі­тар­ної куль­ту­ри між пра­во­слав­ни­ми на­ро­да­ми Схі­дної Єв­ро­пи бу­ло ба­га­то спіль­но­го. Це й одна­ко­ва ре­лі­гія, й одна са­краль­но-елі­тар­на мо­ва, при­бли­зно одна­ко­ва ле­кту­ра то­що.

■ Ста­нов­ле­н­ня пра­во­слав­но-слов’ян­ської тра­ди­ції пов’яза­не з по­ши рен ням хрис ти ян ст ва се ред слов’ян­ських на­ро­дів. У 60-х рр. ІХ ст. хри­сти­ян­ство схі­дно­го обря­ду стає офі­цій­ною ре­лі­гі­єю у Ве­ли­кій Мо­ра­вії, Бол­га­рії й на те­ре­нах Ки­їв­щи­ни.

■ Че­рез пев­ні об­ста­ви­ни Ве­ли­ка Мо ра вія, де ді яли « апос то ли слов’ян» Ко­стян­тин і Ме­фо­дій, так і не ста­ла основ­ним куль­тур­ним осе­ред­ком пра­во­слав­но-слов’ян­сько­го сві­ту. Ця роль ді­ста­ла­ся Бол­га­рії. Куль­тур­не під­не­се­н­ня в цій кра- їні спо­сте­рі­га­ло­ся за прав­лі­н­ня ца­ря Си­ме­о­на (893—927).

■ Си­ме­он про­вів мо­ло­ді ро­ки в Кон­стан­ти­но­по­лі й «вку­сив пло­дів» ві­зан­тій­ської осві­че­но­сті. На за­мов­ле­н­ня ца­ря бу­ло укла­де­но зга­ду­ва­ний «Збір­ник ца­ря Си­ме­о­на», осно­вою яко­го бу­ла ство­ре­на у Ві­зан­тії в ІХ ст. «Кни­га спа­сі­н­ня...» Цей твір ви­ник в умо­вах бо­го­слов­ських дис­ку­сій, а йо­го укла­да­чі по­ста­ви­ли пе­ред со­бою ме­ту в жи­вій та яскра­вій формі роз­кри­ти основ­ні прин­ци­пи хри­сти­ян­сько­го ві­ров­че­н­ня — про тро­ї­чність Бо­га, про бо­го­люд­ську при­ро­ду Хри­ста то­що. Однак зміст книж­ки не є су­то ре­лі­гій­ним. Тра­кту­ю­чи ту чи ін­шу про­бле­му, укла­да­чі ча­сто ви­хо­ди­ли за ме­жі чи­сто цер­ков­них пи­тань, за­лу­ча­ю­чи зна­н­ня з га­лу­зі фі­ло­со­фії, еко­но­мі­ки, істо­рії, гео­гра­фії, пра­ва то­що. Тоб­то це бу­ла ен­ци­кло­пе­ди­чна пра­ця, ку­ди вві­йшло 25 текс­тів гре­цьких ав­то­рів — Ва­си­ля Ве­ли­ко­го, Ки­ри­ла Оле­ксан­дрій­сько­го, Іо­ан­на Да­ма­скі­на, Ма­кси­ма Спо­від­ни­ка, Іо­ан­на Зла­то­уста й ін­ших ві­зан­тій­ських ми­сли­те­лів. Є там ві­до­мо­сті з «Ор­га­но­ну» Ари­сто­те­ля, тра­кту­ва­н­ня ари­сто­те­лів­ської «Ме­та­фі­зи­ки», здій­сне­не Ма­кси­мом Спо­від­ни­ком.

■ У «Збір­ни­ку ца­ря Си­ме­о­на» зу­стрі­ча­є­мо роз­ро­бле­ну фі­ло­соф­ську тер­мі­но­ло­гію ста­ро­слов’ян­ською мо­вою. Са­ме з ча­сів по­яви ці­єї книж­ки є під­ста­ви ве­сти мо­ву про по­ча­тки пра­во­слав­но-слов’ян­ської фі­ло­соф­ської тра­ди­ції.

«Збір­ник...» не ді­йшов до нас в ори­гі­наль­но­му ва­рі­ан­ті. Ча­си роз­кві­ту бол­гар­ської куль­ту­ри на­при­кін­ці ІХ — по­ча­тку Х стст. швид­ко змі­ни­ли­ся пе­рі­о­дом за­не­па­ду. Ба­га­то пи­сем­них пам’яток, ство­ре­них у цей пе­рі­од, бу­ло зни­ще­но. Однак «Збір­ник...» по­тра­пив у Ки­їв­ську Русь, де став ві­до­мий під на­звою «Ізбор­ник Свя­то­сла­ва» в двох ре­да­кці­ях — 1073 і 1076 рр.

■ Най­ви­да­тні­шим ми­сли­те­лем пе­рі­о­ду прав­лі­н­ня ца­ря Си­ме­о­на вва­жа­є­ться Іо­анн, ек­зарх Бол­гар­ський. Бо­го­слів’я та фі­ло­со­фію він ви­вчав у Кон­стан­ти­но­по­лі. Здій­снив пе­ре­клад зна­чної кіль­ко­сті тво­рів отців цер­кви, зокре­ма праць Ва­си­ля Ве­ли­ко­го. Йо­му на­ле­жить пе­ре­клад «Ді­а­ле­кти­ки» Іо­ан­на Да­ма­скі­на, ві­до­мий під на­звою «Не­бе­са». Оче­ви­дно, Іо­анн брав участь і в під­го­тов­ці «Збір­ни­ка ца­ря Си­ме­о­на».

■ Одним із най­більш ві­до­мих тво­рів Іо­ан­на був «Ше­сто­днев» і ко­мен­тар до ньо­го. У «Ше­сто­дне­ві» ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся тво­ри Ва­си­ля Ве­ли­ко­го, Іо­ан­на Хри­зо­сто­ма, Се­ве­ри­на Ге­валь­сько­го, Те­о­до­ра Кір­сько­го, Ку­зьми Ін­ди­ко­пло­ва та ін­ших. Та­кож Іо­анн звер­тав­ся до праць пред­став­ни­ків ан­ти­чної фі­ло­со­фії, Ари­сто­те­ля й Гіп­по­кра­та. У «Ше­сто­дне­ві» де­мон­стру­є­ться по­зи­тив­не став­ле­н­ня до фі­ло­со­фії Пла­то­на. Там зу­стрі­ча­є­мо твер­дже­н­ня, ні­би Пла­тон ви­слов­лює ті са­мі дум­ки, що й Бі­блія. Тоб­то ма­ла­ся на ува­зі віра в без­смер­тя ду­ші, єди­но­бож­жя то­що.

■ У «Ше­сто­дне­ві» да­є­ться де­таль­ний опис ма­те­рі­аль­но­го сві­ту. В йо­го осно­ві ле­жать чо­ти­ри сти­хії (во­гонь, во­да,зем­ля й по­ві­тря). Та­ка дум­ка ма­ла по­ши­ре­н­ня в ан­ти­чній фі­ло­со­фії. Бог, ство­рив­ши ці сти­хії, про­дов­жує ни­ми ке­ру­ва­ти, оскіль­ки во­ни са­мі по со­бі не зда­тні по­єд­ну­ва­ти­ся. Загалом же ма­те­рі­аль­ний світ тра­кту­є­ться по­зи­тив­но, бо він ство­ре­ний Бо­гом для лю­ди­ни. Людина, від­по­від­но, пе­ре­бу­ває в цен­трі Все­сві­ту.

■ Во­на во­ло­діє без­смер­тною ду­шею. Ду­ші ма­ють та­кож ін­ші жи­ві істо­ти, але тва­рин­ні ду­ші, на від­мі­ну від люд­ських, по­ми­ра­ють разом із ті­лом сво­їх го­спо­да­рів. Го­лов­ною які­стю люд­ської ду­ші є ро­зум, тоб­то зда­тність роз­мір­ко­ву­ва­ти й ду­ма­ти. Зав­дя­ки ро­зу­му людина пі­знає нав­ко­ли­шній світ, роз­рі­зняє до­бро та зло, не­прав­ду та істи­ну, ко­ри­сне та шкі­дли ве. Во ло дін ня ро зу мом тіс но пов’яза­не зі сво­бо­дою во­лі. Ко­жна людина ро­бить те, що хо­че.

■ Загалом людина жи­ве в по­двій­но­му сві­ті, де ве­дуть бо­роть­бу Бог та ди­я­вол, до­бро і зло. Спра­ва лю­ди­ни — ви­би­ра­ти, з ким іти — з Бо­гом чи ди­я­во­лом. За­ле­жно від по­ве­дін­ки лю­ди­ни на Зем­лі скла­да­є­ться її до­ля в по­той­бі­чно­му жит­ті.

■ Як ба­чи­мо, в «Ше­сто­дне­ві» Іо­ан­на по­єд­ну­ва­ли­ся ідеї ан­ти­чних фі­ло­со­фів (пе­ред­усім — Пла­то­на й Ари­сто­те­ля), хри­сти­ян­ських не­опла­то­ні­ків і, мо­жли­во, на­віть ідеї, при­та­ман­ні то­го­ча­сній бол­гар­ській «на­ро­дній» куль­ту­рі. Окрім Пре­сла­ва, сто­ли­ці Бол­га­рії ча­сів ца­ря Си­ме­о­на, ще одним цен­тром куль­тур­но­го жи­т­тя в кра­ї­ні стає Охрид на те­ри­то­рії ни­ні­шньої Ма­ке­до­нії. Сю­ди після ви­гна­н­ня із Ве­ли­кої Мо­ра­вії пе­ре­се­ли­ли­ся учні Ко­стян­ти­на й Ме­фо­дія, Кли­мент та На­ум. На жаль, ба­га­ту спад­щи­ну охрид­ської шко­ли бу­ло зни­ще­но в ХІ—ХІІ стст., і во­на не ді­йшла до на­шо­го ча­су.

■ Зо­ло­ті ча­си ца­ря Си­ме­о­на змі­ни­ли­ся фе­одаль­ни­ми усо­би­ця­ми, го­стри­ми кон­флі­кта­ми з Ві­зан­ті­єю. З до­по­мо­гою Ки­їв­сько­го кня­зя Свя­то­сла­ва ві­зан­тій­цям вда­ло­ся роз­гро­ми­ти Бол­гар­ське цар­ство. 971 року схі­дна ча­сти­на кра­ї­ни пе­ре­йшла під вла­ду Ві­зан­тії. То­ді на те­ре­нах Ма­ке­до­нії ви­ни­кає Бол­гар­ська дер­жа­ва зі сто­ли­цею в Охри­ді. На той ча­сі при­па­дає роз­квіт Охрид­ської шко­ли. Однак ця дер­жа­ва про­існу­ва­ла ли­ше до 1019 р., після чо­го під­па­ла під вла­ду Ві­зан­тії. По­не­во­ле­н­ня ві­зан­тій­ця­ми Бол­га­рії три­ва­ло до кін­ця ХІІ ст.

■ ХІ—ХІІ стст. для Бол­га­рії бу­ли ча­сом не ли­ше го­спо­дар­сько­го, по­лі­ти­чно­го, а й куль­тур­но­го за­не­па­ду. Гре­цьке ду­хо­вен­ство здій­сню­ва­ло жорс­тку ел­лі­ні­за­цію краю, ви­ко­рі­ню­ю­чи на­бу­тки слов’ян­ської куль­ту­ри.

■ В умо­вах роз­ру­хи й куль­тур­ної де­зо­рі­єн­та­ції ви­ни­кає і на­би­рає по­ши­ре­н­ня рух бо­г­умі­лів. У до­ктри­ні остан­ньо­го до­слі­дни­ки схиль­ні вба­ча­ти схі­дні, зокре­ма ма­ні­хей­ські мо­ти­ви. Бо­г­умі­ли ство­ри­ли чи­слен­ну лі­те­ра­ту­ру, в якій роз­ро­би­ли аль­тер­на­тив­не хри­сти­ян­ству вче­н­ня. Да­ле­ко не вся во­на ді­йшла до нас. Одним із ав­тен­ти­чних бо­го­міль­ських дже­рел вва­жа­є­ться «Та­єм­на кни­га» (або «Єван­ге­ліє Іо­ан­на»), в якій ви­кла­да­ю­ться по­гля­ди пред­став­ни­ків ці­єї до­ктри­ни.

■ Загалом мо­же­мо кон­ста­ту­ва­ти, що на­при­кін­ці ІХ — по­ча­тку Х стст. са­ме Бол­га­рія бу­ла цен­тром пра­во­слав­ної слов’ян­ської куль­ту­ри, а ді­яль­ність бол­гар­ських кни­жни­ків ма­ла вплив в рі­зних ку­то­чках слов’ян­сько­го сві­ту, зокре­ма на Ру­сі. Са­ме оста­н­ня «пе­ре­йня­ла еста­фе­ту» від Бол­га­рії. На­при­кін­ці Х ст., за ча­сів кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, хри­сти­ян­ство стало в Ки­їв­ській Ру­сі офі­цій­ною ре­лі­гі­єю. Ці­ка­во, що, за свід­че­н­ня­ми «По­ві­сті ми­ну­лих літ», одну з го­лов­них ро­лей у хре­щен­ні Во­ло­ди­ми­ра ві­ді­грав бол­гар­ський свя­ще­ник Ана­стас. Він ні­би­то до­по­міг Во­ло­ди­ми­ро­ві здо­бу­ти Хер­со­нес і там хре­стив кня­зя. Ймо­вір­но, Ана­стас був на­сто­я­те­лем Де­ся­тин­ної цер­кви — одно­го з най­ста­рі­ших хра­мів Ки­є­ва. Зав­дя­ки Ана­ста­со­ві та ін­шим осві­че­ним бол­га­рам в Ки­їв­ській Ру­сі з’яви­ли­ся книж­ки ста­ро­слов’ян­ською мо­вою. То­му від­ра­зу ж після Во­ло­ди­ми­ро­во­го хре­ще­н­ня князь ор­га­ні­зу­вав шко­лу в Ки­є­ві. Зро­зумі­ло, що без під­го­тов­ле­них вчи­те­лів та від­по­від­них кни­жок це бу­ло зро­би­ти не­мо­жли­во. І, схо­же, що вчи­те­лі та книж­ки бу­ли взя­ті з Бол­га­рії.

ФОТО З САЙ­ТА WIKIMEDIA.ORG

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА, ОДНА З НАЙ­ДАВ­НІ­ШИХ ТА НАЙВІДОМІШИХ НА РУ­СІ. СИМВОЛІЧНО, ЩО ЇЇ НА­СТО­Я­ТЕ­ЛЕМ БУВ БОЛГАРИН АНА­СТАС (1911 р.)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.