Во­ни з «тої ра­си, що кар­ку не гне»,

Або Іван Фран­ко та га­зе­та «День»: на пе­ре­хре­сті юві­ле­їв

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Га­ли­на ЯЦЕНКО, Ан­дрій ЯЦЕНКО, до­цен­ти фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка

Хва­ле­бні оди і хма­ро­дер­ні фра­зи чо­мусь зав­жди є не­змін­ни­ми су­пу­тни­ка­ми юві­лей­них дат ви­да­тних укра­їн­ців. Не вда­лось уни­кну­ти цьо­го й Іва­но­ві Фран­ку: до 160річ­чя від дня йо­го на­ро­дже­н­ня та 100-річ­чя від дня смер­ті бу­де ви­го­ло­ше­но ба­га­то про­мов, про­ве­де­но чи­ма­ло кон­фе­рен­цій, на­пи­са­но до­ста­тньо ста­тей, до­слі­дже­но-пе­ре­до­слі­дже­но фа­кти біо­гра­фії крізь при­зму вла­сно­го ж сві­то­гля­ду, а «Фейс­бук» ря­сні­ти­ме по­е­зі­є­ю­та по­ста­ми по­жов­клих фото у ви­ши­ван­ках. З одно­го бо­ку, та­ку « фран­ко­актив­ність » мо­жна ли­ше при­ві­та­ти, бо ж пам’ ята­ють, ша­ну­ють, зна­йом­лять мо­лодь із здо­бу­тка­ми укра­їн­сько­го ду­ху че­рез збіль­шу­валь­не скло фран­ків­ської твор­чо­сті та жит­тє­пи­су! З дру­го­го — у все­за­галь­но­му гу­би­ться ін­ди­ві­ду­аль­не, у фра­зах «ви­да­тний по­ет, про­рок, пу­блі­цист, пе­ре­кла­дач, на­у­ко­вець, еко­но­міст...» зни­кає « мій Фран­ко » , Фран­ко, який близь­кий ме­ні сві­то­гля­дно, який пліч- о- пліч зі мно­ю­бу­дує на­шу дер­жа­ву, який мо­же да­ти ба­тьків­ську по­ра­ду в не­лег­кі ча­си! Ма­буть, для Іва­на Яко­ви­ча та­кож най­прийня­тні­шим бу­ло б, щоб « не для ме­не це ни­ні­шнє свя­то, во­но... як знак то­го, що в ши­ро­ких кру­гах на­шої гро­ма­ди за­йма­є­ться або й силь­но вже го­рить те са­ме ба­жа­н­ня осві­ти, ба­жа­н­ня сво­бо­ди і ши­ро­ко­го ін­ди­ві­ду­аль­но­го та гро­мад­сько­го роз­вою... хай про­па­де моє ім’я, але не­хай ро­сте й роз­ви­ва­є­ться ру­ський на­род». Най­біль­ше б йо­го ті­ши­ло, що хтось та­ки ско­ри­став­ся з йо­го пи­сань, що на йо­го « фун­да­мен­ті здви­гну­ло­ся пи­шне, смі­ле скле­пі­н­ня». І це бу­ло б гі­дне йо­го вшанування! У цьо­му кон­текс­ті вже не зда­є­ться ви­пад­ко­вим, що дві зна­ко­ві для укра­їн­ців по­дії збі­гли­ся у ча­сі — рік Фран­ка і рік га­зе­ти « День » . Адже са­ме «День» був яскра­вою ілю­стра­ці­єю то­го, як і сло­вом, і ді­лом за­хо­ву­ва­ли­ся в сер­ця укра­їн­ців фран­ків­ські за­ві­ти, як ша­ну­ва­ли­ся йо­го ім­пе­ра­ти­ви й ілю­стру­ва­ли­ся спра­ве­дли­ві ін­ве­кти­ви. Як­би ми хо­ті­ли на­пи­са­ти про те, як « днів­ці » номер за но­ме­ром ро­би­ли ще­пле­н­ня су­спіль­ству від ру­тен­ства, ви­чав­лю­ва­ли із сві­до­мо­сті «змо­сков­ще­но­го Іва­на » , го­ту­ва­ли екс­тра­кти для по­вер­не­н­ня на­ціо­наль­ної пам’яті, від­кри­ва­ли очі на прав­ду, то й га­зе­тних шпальт цьо­го но­ме­ра бу­ло б за­ма­ло. Сьо­го­дні ж хо­че­ться най­біль­ше за­кцен­ту­ва- ти на то­му, на­скіль­ки га­зе­та « День » змо­гла ста­ти то­ю­які­сною, у Фран­ко­во­му ро­зу­мін­ні, га­зе­тою, мо­дель якої він ви­ма­лю­вав у сво­їй пу­блі­ци­сти­ці.

Оскіль­ки ре­фре­ном Фран­ко­вої твор­чо­сті бу­ла не­у­стан­на пра­ця на по­лі все­люд­сько­го по­сту­пу, то й ве­ктор йо­го жур­на­ліст­ської ді­яль­но­сті та­кож був спря­мо­ва­ний на ду­хов­ну мо­бі­лі­за­ці­ю­на­ро­ду та йо­го орі­єн­ту­ва­н­ня в су­спіль­но- по­лі­ти­чних ко­ор­ди­на­тах. Са­ме то­му він ство­рив вла­сний взі­рець ко­му­ні­ка­ції, пев­ний іде­ал вза­є­мо­дії жур­на­лі­ста й чи­та­ча, який пе­ред­ба­чав ін­фор­ма­цій­ний ко­ло­обіг: жур­на­ліст ге­не­рує ідеї, по­ру­шує акту­аль­ні пи­та­н­ня та про­бле­ми, які, про­е­кту­ю­чись че­рез ча­со­пи­си на сві­то­гляд чи­та­ча, пе­ре­лом­лю­ю­ться крізь при­зму йо­го ду­хов­них та су­спіль­них цін­но­стей та фо­ку­су­ю­ться у ви­гля­ді пев­них до­пи­сів, кри­ти­чних за­уваг зно­ву на сто­рін­ки дру­ко­ва- но­го ор­га­ну. Осно­во­ю­ці­єї ко­му­ні­ка­тив­ної мо­де­лі му­си­ла бу­ти сво­бо­да сло­ва, яку пу­блі­цист вва­жав пер­шо­чер­го­во­ю­для будь- яко­го ви­да­н­ня. «Ми на­до все ці­ни­ти бу­де­мо сво­бо­ду пе­ре­ко­нань і віль­ної обмі­ни ду­мок», — пи­сав у пе­ре­до­вій стат­ті «То­ва­ри­ша». Цей фран­ків­ський прин­цип сьо­го­дні спо­від­ує га­зе­та « День » . І на­віть як­би на її шпаль­тах не з’яви­ли­ся міль­йо­ни ста­тей, які що­дня ви­но­си­ли на по­верх­нюз су­спіль­ної ка­ла­му­ті бо­лю­чу, гір­ку, але прав­ду, то будь- яку книж­ку з Бі­блі­о­те­ки «Дня» — ві­зьме­мо за при­клад не­що­дав­ню­книж­ку Іва­на Ка­пса­му­на «Ко­тел», або Спра­ва без тер­мі­ну дав­но­сті » — мо­жна на­зва­ти квін­те­сен­ці­є­ю­двад­ця­ти­рі­чної ді­яль­но­сті га­зе­ти «День».

Ко­му­ні­ка­тив­на вза­є­мо­дія «жур­на­ліст — чи­тач», на дум­ку І. Фран­ка, ма­ла б ре­а­лі­зу­ва­ти­ся у трьох зо­нах: зо­ні по­ста­нов­ки про­бле­ми, зо­ні розв’ яза­н­ня про­бле­ми, зо­ні по­зи­тив­них емо­цій. От­же, « зо­на по­ста­нов­ки про­бле­ми» в цій ко­му­ні­ка­тив­ній вза­є­мо­дії пе­ред­ба­чає на­сам­пе­ред пре­ро­га­ти­ву чи­та­ча в на­дан­ні ін­фор­ма­ції. Іван Фран­ко вва­жає, що які­сну пре­су «цї­хує пев­на се­рі­о­зність у від­но­ше­ню­до жи­вої дїй­сно­сти, охо­та до шу­ка­н­ня глуб­ших зв’ яз­ків між фа­кта­ми та жи­ва ці­ка­вість до жи­вої су­ча­сно­сти та до на­су­щних ін­те­ре- сів гро­ма­ди». Це мо­жли­во ли­ше то­ді, ко­ли чи­тач та жур­на­ліст спіль­но шу­ка­ти­муть бо­лю­чі про­бле­ми, які ма­ти­муть су­спіль­ний ре­зо­нанс: « До га­зе­ти мо­же при­да­тну річ на­пи­са­ти не тіль­ки ко­жна осві­че­на жін­ка, але на­віть пи­сьмен­на се­лян­ка, бо тут са­мо жи­т­тя най­лі­пше ди­ктує, що і як пи­са­ти » . « По­шта Дня» — це пла­тфор­ма по­ста­нов­ки го­стрих су­спіль­них про­блем, їх спіль­но­го розв’ яза­н­ня, ре­зо­нан­су, адже га­зе­та «День» чи не єди­на в Укра­ї­ні при­слу­ха­є­ться до сво­їх чи­та­чів, спів­ав­то­ром «Дня» мо­же бу­ти ко­жен, не­зва­жа­ю­чи на зва­н­ня, осві­ту, до­ста­ток. Другий ва­жли­вий мо­мент, на дум­ку Іва­на Фран­ка, пра­во чи­та­ча на ін­фор­ма­ці­ю­без бу­дья­ких ідей­них філь­трів: « Не­ма ду­мок стра­шних, не­мо­раль­них або шкі­дли­вих. Уся­ка дум­ка сто­іть то­го, щоб йійі пе­ре­ду­ма­ти, ро­зі­бра­ти і справ­ди­ти » . Адже основ­на мі­сія жур­на­лі­ста не ли­ше по­да­ва­ти чи­та­чам го­то­вий ін­фор­ма­цій­ний про­дукт, а й на­вчи­ти їх са­мо­стій­но ге­не­ру­ва­ти пев­ні дум­ки та ідеї. Зав­да­н­ня, яке ста­вить він пе­ред жур­на­лі­ста­ми: «Дбай­мо про ви­ро­бле­нє се­ред на­шої гро­ма­ди вла­сної кри­ти­чної дум­ки та вла­сно­го ар­ти­сти­чно­го сма­ку». Мі­ри­лом справ­жньої су­спіль­ної вар­то­сті ви­да­н­ня є за­ці­кав­ле­н­ня пу­блі­ки, своє­рі­дний « ін­те­ле­кту­аль­ний пінг- понг » між чи­та­ча­ми та жур­на­лі­ста­ми, адже по­єд­на­н­ня кри­ти­чно­сті в сприйнят­ті ін­фор­ма­цій­них ма­те­рі­а­лів та їхньої об’єктив­но­сті до­зво­ляє фор­му­ва­ти гро­мад­ську дум­ку. Що­ти­жне­ва ру­бри­ка «Ре­зо­нанс» — це яскра­ве свід­че­н­ня то­го, що «Дню» та­ки вда­ло­ся сфор­му­ва­ти свою ми­сля­чу ау­ди­то­рію, що ре­да­кція зму­си­ла пра­цьо­ви­тих від при­ро­ди укра­їн­ців роз­ро­би­ти ще одну « гру­пу м’ язів » — вла­сні міз­ки, до­по­мо­гла по­вер­ну­ти своїм чи­та­чам атро­фо­ва­не пе­ре­ко­на­н­ня, що сво­бо­да сло­ва — в плю­ра­лі­змі ду­мок.

У зо­ні розв’ яза­н­ня про­блем основ­на роль від­во­ди­ться пу­блі­ци­сто­ві, який му­сить ви­сту­па­ти «сві­до­мим та жи­вим ви­ра­зом ін­те­ре­сів, сма­ку, по­гля­дів і по­чу­вань су­спіль­но­сти » , адже « чим ба­га­тший скарб єго спо­сте­ре­жень і по­чу­вань, ... тим ті­сній­ший і рі­жно­рі­дній­ший бу­де єго зв’язок з су­спіль­ні­стю, тим біль­ший і рив­кій­ший бу­де єго вплив на су­спіль­ність » . Ця зо­на і сьо­го­дні най­ва­жли­ві­ша, адже без ін­те­ле­кту­аль­но та мо­раль­но по­ту­жно­го ко­ле­кти­ву жур­на­лі­стів га­зе­ти б не існу­ва­ло. Са­ме во­ни ви­ко­ну­ють спіль­не зав­да­н­ня, яке Фран­ко фор­му­лює так: «...Ясно дер­жа­ти і си­сте­ма­ти­чно бо­ро­ни­ти стяг на­ціо­наль­но­сті...»

У да­ле­кі 1990-ті «День» став то­чко­ю­не­по­вер­не­н­ня у ра­дян­ське ми­ну­ле та ну­льо­вим від­лі­ком но­вої си­сте­ми ко­ор­ди­нат укра­їн­ської сві­до­мо­сті. Справ­жнім ін­те­ле­кту­аль­ним ви­бу­хом ста­ва­ла ко­жна книж­ка з пів­со­тен­ної Бі­блі­о­те­ки « Дня » , но­во­ю­ман­дрів­ко­ю­сві­до­мо­сті — ко­жен ма­те­рі­ал «Укра­ї­на Incognita» («де на ба­га­тьох рі­зних по­лях ду­хов­но­го та на­у­ко­во­го жи­т­тя при­хо­ди­ло­ся про­то­ри­ти пер­ші стеж­ки, роз­бу­джу­ва­ти за­ці­кав­ле­н­ня та нав’язу­ва­ти пер­ші ни­тки для бу­ду­щої тка­ни­ни»), спа­ла­хом емо­цій — чер­го­ві фо­то­ви­став­ки. Жур­на­лі­сти « Дня » сво­є­ю­пра­це­юв­же двад­цять років по­вто­рю­ють за Іва­ном Фран­ком: «Я з тої ра­си, що кар­ку не гне!»

У да­ле­кі 1990-ті «День» став то­чкою не­по­вер­не­н­ня у ра­дян­ське ми­ну­ле та ну­льо­вим від­лі­ком но­вої си­сте­ми ко­ор­ди­нат укра­їн­ської сві­до­мо­сті. Справ­жнім ін­те­ле­кту­аль­ним ви­бу­хом ста­ва­ла ко­жна книж­ка з пів­со­тен­ної Бі­блі­о­те­ки «Дня», но­вою ман­дрів­кою сві­до­мо­сті — ко­жен ма­те­рі­ал «Укра­ї­на Incognita» («де на ба­га­тьох рі­зних по­лях ду­хов­но­го та на­у­ко­во­го жи­т­тя при­хо­ди­ло­ся про­то­ри­ти пер­ші стеж­ки, роз­бу­джу­ва­ти за­ці­кав­ле­н­ня та нав’язу­ва­ти пер­ші ни­тки для бу­ду­щої тка­ни­ни»), спа­ла­хом емо­цій — чер­го­ві фо­то­ви­став­ки. Жур­на­лі­сти «Дня» своєю пра­цею вже двад­цять років по­вто­рю­ють за Іва­ном Фран­ком: «Я з тої ра­си, що кар­ку не гне!»

Зві­сно, одна з най­ва­жли­ві­ших мі­сій у цьо­му ко­ле­кти­ві на­ле­жить го­лов­но­му ре­да­кто­ро­ві Ла­ри­сі Ів­ши­ній. Упев­не­ні, що як­би Іван Фран­ко був із нею зна­йо­мий, то на­звав би її, як і зем­ля­чку — Ле­сю Укра­їн­ку, «чи не єди­ним муж­чи­ною на всю Укра­ї­ну!». Якщо в ко­гось за­кра­ла­ся би що­до цьо­го хоч кра­пля сум­ні­ву, то Ка­ме­няр від­ра­зу бпо­ра­див про­чи­та­ти «Мої уні­вер­си­те­ти» па­ні Ла­ри­си.

Ду­же ва­жли­вим для Іва­на Фран­ка бу­ло ство­ре­н­ня ін­фор­ма­цій­но­го імі­джу Укра­ї­ни як у Єв­ро­пі, так і в Ро­сії. « . .. Ні­ко­ли не бу­ло пі­зно на за­сно­ва­нє ор­га­ну чи­сто ін­фор­ма­цій­но­го, що зна­йо­мив би Ев­ро­пу з на­шим жи­тєм, з істо­рі­єю, етно­ґра­фі­єю, лі­те­ра­ту­рою та су­ча­сним роз­во­єм на­шо­го на­ро­да, не цу­ра­ю­чи ся й по­лі­ти­ки, та ви­сту­па­ю­чи твер­до, со­лі­дно, до ев­ро­пей­ців про­мов­ля­ю­чи по- ев­ро­пей­ськи, без пре­тен­зій, що­бво­ни до­кон­че встром­ля­ли но­са до всіх на­ших дрі­бних пе­ре­сва­рок та фі­ктив­них «борб»», — пи­ше він. Пу­блі­цист та­кож на­го­ло­шує на по­пи­ті укра­їн­сько­го ви­да­н­ня, яке бви­хо­ди­ло ро­сій­ською мо­вою, бо са­ме во­но мо­гло б на­ля­га­ти «в сво­їх чіль­них ста­тях го­лов­но на роз’ ясне­нє прін­ці­па на­ціо­наль­но­сти та ав­то­но­мі­чної по­лі­ти­ки в дер­жа­ві... » По­тре­бу спіл­ку­ва­ти­ся з єв­ро­пей­ця­ми на рів­ні ре­да­ктор « Дня » Ла­ри­са Ів­ши­на від­чу­ла ще на сві­тан­ку ви­да­н­ня: з 1998 року га­зе­та по­ча­ла ви­хо­ди­ти ан­глій­ською мо­вою, а на­ве­сні 1999 року ста­ла чле­ном Між­на­ро­дної га­зе­тної асо­ці­а­ції «Син­ди­кат».

Сьо­го­дні ж майже ко­жен номер га­зе­ти мі­стить акту­аль­ні ін­терв’ю чи до­пи­си єв­ро­пей­ських ін­те­ле­кту­а­лів. Що­до ро­сій­сько­мов- но­го на­се­ле­н­ня, то во­но ма­ло змо­гу чи­та­ти «День» ро­сій­ською ще з 1997 року. При­га­ду­є­мо, що за рік до ане­ксії Кри­му від­по­чи­ва­ли в Алу­шті й обі­йшли без­ліч кі­о­сків у по­шу­ках улю­бле­ної га­зе­ти. В одно­му з них про­дав­чи­ня нам роз­по­ві­ла, що ви­да­н­ня тре­ба за­мов­ля­ти за­зда­ле­гідь, бо «ме­стная ин­тел­ли­ген­ция га­зе­ту хва­та­ет, как го­ря­чие пи­рож­ки, но, к со­жа­ле­нию, ее очень ма­ло...».

Ще одна зо­на — зо­на по­зи­тив­них емо­цій. Во­ни ви­ни­ка­ють то­ді, ко­ли за­до­воль­ня­ю­ться по­тре­би чи­та­ча в ін­фор­ма­ції, не ви­ни­кає пси­хо­ло­гі­чно­го дис­ком­фор­ту під час її де­ко­ду­ва­н­ня, ви­ни­кає по­чу­т­тя со­лі­дар­но­сті на осно­ві спіль­них іде­а­лів та жит­тє­вих цін­но­стей. Ін­ко­ли су­ча­сні жур­на­лі­сти ство­рю­ють у сво­їй уяві пев­ний образ пу­блі­ки як су­ку­пно­сті ін­ди­ві­дів з абсолютно про­ти­ле­жни­ми ін­те­ре­са­ми, які він на­ма­га­є­ться за­до­воль­ни­ти, щоб « утри­ма­ти » сво­го чи­та­ча. У фей­ле­то­ні «На­ша пу­блі­ка» Фран­ко пи­сав, що якраз у цьо­му й кри­ю­ться при­чи­ни « мов­чан­ки о ва­жних та жи­знен­них рі­чах, і без­ко­не­чне мли­во на те­му « у го­ро­ді ло­бо­да, а в Ки­є­ві дядь­ко » , і ні­якою ло­гі­кою не­по­сте­жи­ме ска­ка­нє від «на­шо­го де­мо­кра­ти­зму» під бу­ла­ву «єго Ви­со­ко­пре­о­свя­щен­ства » і від про­гра­мо­во­го «ми по­сту­пов­ці і фе­де­ра­лі­сти» до «ми­ра, ви­ті­ка­ю­чо­го з мо­щів свя­то­го Ни­ко­лая», і дрі­бна по­ле­мі­ка о дрі­бні осо­би­сті ура­зи... » . Жур­на­ліст втра­чає свій мо­раль­ний ав­то­ри­тет, ко­ли «для єі до­го­ди ми раз чор­ні­є­мо, раз бі­лі­є­мо. Для єі ла­ски ми сьо­го­дні плю­є­мо, а зав­тра ли­же­мо » . Цін­но­сті га­зе­ти « День » абсолютно про­ти­ле­жні, адже во­на не «утри­мує», а «гру­пує». «Га­зе­та має те до се­бе, що гру­пує людей, гро­ма­дить йіх по­стій­но дов­ко­ла спіль­ної ро­бо­ти, бу­дить і під­дер­жує по­чу­тє то­ва­ри­ське... » — зно­ву ци­ту­є­мо І. Фран­ка. Вар­то за­кцен­ту­ва­ти, що це єди­на га­зе­та, яка на­тхнен­но гру­пує нав­ко­ло се­бе мо­лодь, ма­є­мо на ува­зі Лі­тню шко­лу «Дня»». Со­тні її ви­пу­скни­ків уже по­не­сли у світ той па­ро­сток прав­ди, який що­лі­та ви­ро­щує із зе­рен сво­бо­ди дум­ки га­зе­та « День » . А про­е­кти « Дня » на­ди­ха­ють їх на ство­ре­н­ня вла­сно­го ін­те­ле­кту­аль­но­го про­ду­кту. На­при­клад, сту­ден­ти пер­шо­го та тре­тьо­го кур­сів фа­куль­те­ту жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка ви­да­ли збір­ник есе­їв « Мій Фран­ко » ( за ре­да­кці­єю Андрія та Га­ли­ни Яцен­ків), у яко­му опу­блі­ко­ва­но ма­те­рі­а­ли тих, у ко­го « дух, що ті­ло рве до бою», тих, хто вміє слу­ха­ти і чу­ти го­лос сво­го Іва­на Фран­ка.

...Бе­ре­мо до рук сві­жий ти­жне­вик! Ма­буть, Іван Фран­ко теж йо­го бпе­ред­пла­чу­вав та ку­пу­вав! Чи­тав но­ча­ми, пи­ша­ю­чись, що жур­на­лі­сти «Дня» зав­жди пам’ята­ють, що за ни­ми «мі­ліо­нів стан сто­їть», що їхній «па­трі­о­тизм не пра­зни­чна оде­жи­на», що во­ни «гля­дять жи­т­тю і смер­ті в очі смі­ло», а та­кож пи­сав би по­ле­мі­чні стат­ті-від­по­віді на ці­ка­ві ма­те­рі­а­ли, ви­ру­шав у вір­ту­аль­ну ман­дрів­ку му­зе­я­ми сво­їх су­ча­сни­ків разом із «Днем». А ще Іван Фран­ко обов’яз­ко­во б при­йшов на зу­стріч з уча­сни­ка­ми Лі­тньої шко­ли «Дня»! Ці­ка­во, про що бнай­пер­ше во­ни йо­го за­пи­та­ли?

АН­ДРІЙ ЯЦЕНКО

ГА­ЛИ­НА ЯЦЕНКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.