Як від­най­ти лю­ди­ну?

Но­вий фі­ло­соф­ський ро­ман-при­тча Іго­ря Пав­лю­ка по­ба­чив світ у ви­дав­ни­цтві «Апрі­о­рі»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Ро­ман — Ви­ро­щу­ва­н­ня ал­ма­зів — Іго­ря Пав­лю­ка — своє­рі­дне ви­про­бу­ва­н­ня і для чи­та­чів, і для фа­хо­вих кри­ти­ків та лі­те­ра­ту­ро­знав­ців. Цей твір мі­стить еле­мен­ти ро­ма­ну-спо­віді, уто­пії та ди­сто­пії, еко­ло­гі­чно­го ро­ма­ну та ро­ма­ну ка­та­стро­фи. Зре­штою, ви­дав­ни­цтво й ав­тор за­зна­чи­ли, що це — фі­ло­соф­ський ро­ман. Про­те ме­ні йде­ться про сприйня­т­тя цьо­го тво­ру пе­ред­усім як каз­ки, «до­ро­слої» каз­ки-при­тчі про лю­ди­ну як су­тність, по­збав­ле­ну істо­ри­чно­го де­тер­мі­ні­зму. Людина — осо­бли­вий про­дукт на­шої ре­аль­но­сті, який ми ма­є­мо роз­гля­да­ти че­рез від­по­від­ну опти­ку, — ці­лі­сну, муль­ти­ви­мір­ну. Твір прин­ци­по­во еман­си­по­ва­ний від на­шої жит­тє­вої кон­кре­ти­ки, від мо­мен­ту сьо­го­де­н­ня, в яко­му людина, зда­є­ться, десь роз­чи­ни­ла­ся. Пи­сьмен­ни­ки за­бу­ли або за­гу­би­ли лю­ди­ну.

«Ви­ро­щу­ва­н­ня ал­ма­зів», на­пев­но, мо­жна вва­жа­ти й ме­та­фі­зи­чним ро­ма­ном. Ігор Пав­люк на­пи­сав не­ти­по­вий укра­їн­ський ро­ман, який на­га­дує сим­во­ліст­ську при­тчу-па­ра­бо­лу про но­во­го Ада­ма, про по­мил­ку Со­фії, про Са­ва­о­фа. Ті, хто зда­тен ви­ро­щу­ва­ти в со­бі ал­ма­зи, — лю­ди по­ко­лі­н­ня Х чи Z. Але зав­да­н­ня ко­смі­чних де­мі­ур­гів — за­без­пе­чи­ти умо­ви для ви­ро­щу­ва­н­ня цих стру­ктур. Без цьо­го люд­ство при­ре­че­не на са­мо­зни­ще­н­ня: «Лю­ди — рак на ті­лі Зем­лі. Во­ни її до­ни­щать разом із усім жи­вим, тва­рин­ним і ро­слин­ним сві­том... Звід­си Гі­тлер — най­бо­же­ствен­ні­ша істо­та, бо во­на зни­щи­ла най­біль­шу кіль­кість людей... Ні, це са­та­нин­ська істо­та, бо Твор­цю по­трі­бна не кіль­кість і якість, які­сна кіль­кість, вре­шті­решт» (с. 110). У цьо­му ро­ма­ні чи­ма­ло па­ра­до­ксаль­них ви­слов­лю­вань, фі­ло­соф­ських сен­тен­цій та афо­ри­змів, вель­ми про­во­ка­тив­них і по­ча­сти жорс­тких ду­мок. Але ж люд­ська істо­та — те, що по­тре­бує опо­ру, а на­ше жи­т­тя — це по­стій­ний опір ре­аль­но­сті. «А лю­ди як лю­ди. Уя­віть со­бі, — ска­зав про­фе­сор, — лю­ди вре­шті-решт усі одна­ко­ві, осо­бли­во в екс­тре­маль­них умо­вах» (с. 38). У ро­ма­ні І. Пав­люк по­мі­щає ге­ро­їв у екс­тре­маль­ні умо­ви. І ось то­ді по­чи­на­є­ться «пє­рє­дєл­ка чє­ло­вє­ка», ось то­ді люд­ська істо­та трі­ска­є­ться, і на по­верх­ню ви­хо­дить щось геть не­зна­не. Уко­гось це чор­не лай­но, агре­сія, жор­сто­кість, пра­гне­н­ня до вла­ди і жа­да­н­ня під­ко­ри­ти слаб­шо­го; у ін­ших (і та­ких зна­чно мен­ше) в екс­тре­маль­них умо­вах по­чи­на­ють ви­ро­ста­ти ал­ма­зи — осо­бли­вий про­дукт люд­ської бо­роть­би зі сві­том, бун­тар­ства і вну­трі­шньої не­зба­гнен­ної си­ли. Для опо­від­а­ча одна з та­ких си­ту­а­цій — ар­мія, в якій хтось сам стає без­жаль­ною збро­єю і зна­ря­д­дям убив­ства, хтось вда­є­ться до ди­кта­ту­ри і під...ра­стії, а хтось ті­кає в чер­то­ги вну­трі­шньо­го ви­мі­ру, в яко­му геть зни­ка­ють ви­яви люд­ської не­до­ско­на­ло­сті.

«Ви­ро­щу­ва­н­ня ал­ма­зів» — ро­ман про лю­ди­ну, яка са­ма по со­бі по­стає най­тра­ди­цій­ні­шим і най­не­пе­ре­дба­чу­ва­ні­шим ство­рі­н­ням. І на­віть існу­ва­н­ня в ін­шо­му ме­та­фі­зи­чно-ла­бо­ра­тор­но­му ви­мі­рі Ча­су, Про­сто­ру, Ви­пад­ку, До­лі не ство­рює вра­же­н­ня, що пе­ред на­ми — див­ний світ. За­гад­ко­вий ста­рець Лоа — бо­же­віль­ний екс­пе­ри­мен­та­тор, який знає всі шпа­ри­ни люд­сько­го єства, а про­те все одно має зда­тність чу­ду­ва­ти­ся лю­ди­ною. Ви­па­док і До­ля, на­при­клад, — та­кі ж са­мі Істо­ти, на­ді­ле­ні основ­ною люд­ською ри­сою — емо­цій­ні­стю. Мо­жли­во, во­ни та­ки Над-Лю­ди, про­те Над-Людина — ли­ше по­хі­дна про­е­кція ро­зу­му, зда­тно­го ба­чи­ти цю ре­аль­ність у люд­ських, пи­то­мо люд­ських, а от­же, обме­же­них і не­пов­них па­ра­ме­трах і ка­те­го­рі­ях. «Не-люд­ське» людина ба­чи­ти прин­ци­по­во не зда­тна. А то­му всі роз­мо­ви про Над-Лю­ди­ну в ні­цше­ан­ській або по­стні­цше­ан­ській па­ра­ди­гмі — ли­ше гра ро­зу­му, яка по­ро­джує або чу­до­виськ, або ме­та­фі­зи­чні су­тно­сті, про які ми ду­ма­є­мо де­да­лі мен­ше в на­шо­му зем­но­му ви­мі­рі. А ро­ман І. Пав­лю­ка зму­шує нас по­ди­ви­ти­ся на ре­аль­ність як на ба­га­то­ви­мір­ний світ, у яко­му є свої не­пі­зна­ва­ні, схо­ва­ні, суб­тель­ні шпа­ри­ни та схо­ван­ки.

Са­ме по со­бі ми­сте­цтво, зда­є­ться, та­ки не зда­тне на­бли­зи­ти лю­ди­ну до пі­зна­н­ня су­ті цьо­го сві­ту. Мо­жли­во, по­трі­бна вза­є­мо­дія ми­сте­цтва, ре­лі­гії та на­у­ки, що­би з ча­сом на­бли­зи­ти­ся до ін­шо­го бо­ку ре­аль­но­сті. Про­те та­ке на­бли­же­н­ня зов­сім не озна­ча­ти­ме де­ши­фру­ва­н­ня Основ­ної За­гад­ки Бу­т­тя. «У пам’яті Ге­не­раль­но­го Комп’юте­ра ба­чив ду­же ба­га­то за­род­ків людей на ри­бно­му, зем­но­во­дно­му, тва- рин­но­му рів­нях роз­ви­тку. Їх вби­ва­ли-абор­ту­ва­ли свя­ще­ни­ки, мо­на­хи, пе­ре­лю­бни­ки. Де­які з них Про­стір і Час або й сам Лоа зра­зу ж вво­дять у ло­на за­плі­дне­них жі­нок як цін­ний (ал­ма­зний) ма­те­рі­ал для на­сту­пних по­ко­лінь. Вво­дять, зви­чай­но, на ген­но­му рів­ні. А з де­яких пір і ме­ні, Ви­пад­ку, до­зво­ля­є­ться втру­ча­ти­ся... У нас те­пер де­мо­кра­тія» (с. 60). Кон­це­пція лю­ди­ни, яку змо­де­льо­ва­но в ро­ма­ні, пе­ред­ба­чає по­єд­на­н­ня ге­не­ти­чно­го де­тер­мі­ні­зму та ви­пад­ко­во­сті. Людина, за Пав­лю­ком, — Бо­жий про­ект, на­ді­ле­ний ви­пад­ко­ві­стю (від жит­тє­вих си­ту­а­цій до ви­пад­ко­во­го спо­лу­че­н­ня ДНК). У сві­ті не­має До­бра і Зла, не існує бі­нар­них опо­зи­цій і не­при­ми­рен­них меж. Церква мо­гла за­по­ді­ю­ва­ти не мен­ше зла, ніж фа­на­ти­ки на­ци­зму. Зло — це ін­ший ви­яв До­бра, ін­ший Лоа, яко­го при­мі­тив­ні лю­ди кли­чуть Са­та­ною. Істи­на, хоч якою б по­тен­цій­но мно­жин­ною бу­ла, кри­є­ться в гли­би­нах люд­сько­го єства. І ли­ше ви­пад­ко­ва си­ту­а­ція та фа­тум зда­тні роз­ста­ви­ти акцент: або в лю­ди­ні пе­ре­мо­же істи­на до­бра, або істи­на зла.

Оскіль­ки людина не зда­тна до кін­ця пі­зна­ти до­бро і зло у сві­ті, то і ви­ро­ків людина не по­вин­на ви­но­си­ти. Ли­ше комп’ютер Лоа на Стра­шно­му Су­ді змо­же вста­но­ви­ти істи­ну. Людина — слаб­ка, а то­му не­без­пе­чна істо­та: ке­ру­ю­чись пра­гне­н­ням «мо­раль­но­го ім­пе­ра­ти­ву», ча­сто во­на за прин­ци­пом ком­пен­са­ції ви­но­сить та­кі ви­ро­ки, які ди­ктує її вла­сна «без ал­ма­зна» жор­сто­ка су­тність. «Лу­ка­вить той, хто ка­же, що Бо­га лю­бить, хоч бли­жньо­го сво­го не­на­ви­дить, — якось так зву­чать сло­ва Бо­га у люд­ській Кни­зі. Лю­бов — це і є най­сут­тє­ві­ша озна­ка Бо­га. Лю­бов не має за­ко­нів. Лю­бов са­ма — за­кон» (с. 129).

У ро­ма­ні по­ру­ше­но ком­плекс фі­ло­соф­ських про­блем про люд­ську су­тність, про стра­ж­да­н­ня і хви­ли­ни ща­стя, про справ­жнє і фа­ри­сей­ське, про ін­фор­ма­цій­не і ме­та­фі­зи­чне, ло­гі­чне та па­ра­до­ксаль­не. У су­ча­сно­му сві­ті мо­жна лю­би­ти Бо­га й не­на­ви­ді­ти по­пів, як за­ува­жує опо­від­ач ро­ма­ну. Біль­ше не існує к’єр­ке­го­рів­сько­го «або-або», на­то­мість ми­сле­н­ня лю­ди­ни ХХІ сто­лі­т­тя де­да­лі впев­не­ні­ше по­чу­ває се­бе в ко­ор­ди­на­тах «іі» з мно­жин­ною ва­рі­а­тив­ні­стю «і».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.