Де­сять при­чин для гор­до­сті

Спи­сок най­кра­щих ві­тчи­зня­них кар­тин, зня­тих за час Не­за­ле­жно­сті

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

До­сі ще до­во­ди­ться зу­стрі­ча­ти твер­дже­н­ня, що «укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа не­має». Во­но зда­є­ться сум­нів­ним вже з огля­ду на те, що до кін­ця цьо­го ро­ку в про­кат, в кін­це­во­му обра­хун­ку, ви­йде 26 пов­но­ме­тра­жних укра­їн­ських стрі­чок. Ще пе­ре­кон­ли­ві­шим ар­гу­мен­том є спи­сок най­кра­щих кар­тин, зня­тих за час Не­за­ле­жно­сті.

Обра­ні мною філь­ми над­то різні жан­ро­во і сти­лі­сти­чно, то­му на­зи­ва­ти­му їх за хро­но­ло­гі­єю.

«ОЧIКУЮЧИ ВАНТАЖ НА РЕЙДI ФУЧЖОУ БIЛЯ ПАГОДИ» (ре­жи­сер — Михайло IЛЛЄНКО, Укра­ї­на, 1994)

З огля­ду на то­таль­ну кри­зу укра­їн­ської кі­но­ін­ду­стрії в се­ре­ди­ні 1990-х, ви­хід цьо­го філь­му зда­є­ться справ­жнім ди­вом. Го­лов­ний ге­рой, на­ща­док укра­їн­ських емі­гран­тів, упер­ше по­тра­пляє з Аме­ри­ки до Укра­ї­ни й за­ко­ху­є­ться в сіль­ську дів­чи­ну. Та між за­ко­ха­ни­ми по­ста­ють різні, ін­ко­ли до­во­лі хи­мер­ні пе­ре­по­ни. «Фучжоу» во­дно­час і ні­жно-лі­ри­чний, і ку­ме­дний; Іл­лєн­ко врів­но­ва­жує мі­сти­ку й фоль­клор­ну ек­зо­ти­ку м’яким гу­мо­ром. Ця ро­бо­та є гі­дним про­ща­н­ням зі по­во­єн­ною шко­лою «по­е­ти­чно­го кі­на».

«ДРУГОРЯДНI ЛЮ­ДИ» (Кі­ра МУРАТОВА, Укра­ї­на, 2001, Го­лов­ний приз кі­но­фе­сти­ва­лю «Go East-2001» — Віс­ба­ден, Ні­меч­чи­на).

У цій чор­ній ко­ме­дії ін­фер­наль­на гли­би­на спо­лу­ча­є­ться з май­стер­ною лег­кі­стю ре­жи­су­ри. Став­ши свід­ка­ми ви­пад­ко­вої смер­ті одно­го з бра­тів-бли­зню­ків, гля­да­чі плу­та­ють жи­вих і мер­твих, ди­ва­ків і на­ві­же­них, сум­бур на­кла­да­є­ться на ко­ме­дій­не бо­же­ві­л­ля, яке так чи іна­кше охо­плює всіх ге­ро­їв, — про­та­го­ніс­тку-по­штар­ку, роз­гу­бле­но­го діль­ни­чно­го лі­ка­ря, ма­фі­о­зі — ко­ли­шньо­го вчи­те­ля лі­те­ра­ту­ри, йо­го до­бро­сер­до­го ті­ло­охо­рон­ця, ро­ман­ти­чно­го па­ці­єн­та пси­хі­а­три­чно­го за­кла­ду, не­роз­то­ро­пних мі­лі­ціо­не­рів. На осо­бли­ву від­зна­ку за­слу­го­вує ор­га­ні­чна гра акто­рів (На­та­ля Бузь­ко, Сер­гій Че­твер­тков, Жан Да­ні­ель, Пи­лип Па­нов). Їхні пер­со­на­жі — зво­ру­шли­ві у вда­ва­ній рі­шу­чо­сті й без­по­ра­дно­сті, не спро­мо­жні на справ­жню жор­сто­кість, на­їв­ні «дру­го­ря­дні» лю­ди.

«ЙШОВ ТРАМВАЙ №9» (Сте­пан КОВАЛЬ, Укра­ї­на, 2002, «Срі­бний ве­дмідь» Бер­лін­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю, Гран-прі фе­сти­ва­лю «Крок», Укра­ї­на).

Бли­ску­ча ані­ма­цій­на мі­ні­а­тю­ра про па­са­жи­рів трам­ваю. Ко­жен з цих пла­сти­лі­но­вих пер­со­на­жів про­яв­ляє вла­сний ха­ра­ктер і на­віть пев­ний ге­ро­їзм, яко­го по­тре­бує по­до­рож у пе­ре­пов­не­но­му трам­ваї. За кіль­ка хви­лин у ва­го­ні розгортаються при­стра­сті, які ча­сто ба­чи­мо в жит­ті, — від ко­ло­ри­тних скан­да­лів до пал­ко­го ко­ха­н­ня. Сте­па­ну Ко­ва­лю вда­лось по­ка­за­ти га­ле­рею ти­по­вих та бли­ску­чих обра­зів укра­їн­ських мі­стян. Ро­бо­та над­зви­чай­но до­те­пна, а пла­сти­лі­но­ва те­хні­ка на вір­ту­о­зно­му рів­ні. Цей фільм — для гля­да­чів будь-яко­го ві­ку.

«ПОДОРОЖНI»

(Iгор СТРЕМБIЦЬКИЙ, Укра­ї­на, 2005, «Зо­ло­та паль­мо­ва гіл­ка» ко­ро­тко­ме­тра­жно­го кон­кур­су Канн­сько­го фе­сти­ва­лю).

Це ко­ро­тко­ме­тра­жна чор­но-бі­ла ві­зу­аль­на по­е­ма, зня­та у пан­сіо­на­ті для лі­тніх акто­рів і в ди­спан­се­рі для пси­хі­чно хво­рих. По­я­ва стрі­чки — осо­би­стий по­двиг ре­жи­се­ра, адже Стрем­бі­цький мав зда­ти ди­плом­ну ро­бо­ту, для якої отри­мав на кі­но­фа­куль­те­ті ли­ше урив­ки ста­рої кі­но­плів­ки. Їх ледь ви­ста­ча­ло, то­му пра­кти­чно все зня­те з пер­шо­го ду­бля. Тут є про­ни­зли­ві ка­дри — лі­тній слі­пий актор чи­тає вір­ші про ко­ха­н­ня, па­ці­єн­ти псих­ди­спан­се­ру ра­ді­сно усмі­ха­ю­ться на ка­ме­ру, — а та­кож лег­кі, те­плі сце­ни ро­дин­но­го за­ти­шку, по­е­ти­чні обра­зи ве­сня­них са­дів, ла­гі­дні на­ро­дні пі­сні. Усі ці епі­зо­ди утво­рю­ють кі­но­по­ло­тно, яке за­пам’ято­ву­є­ться з пер­шо­го пе­ре­гля­ду.

«НА­ЗВИ СВОЄ IМ’Я» (Сер­гій БУКОВСЬКИЙ, Укра­ї­на— США, 2006).

Ви­ко­нав­чим про­дю­се­ром ці­єї до­ку­мен­таль­ної стрі­чки ви­сту­пив Сті­вен Спіл­берг (до США двоє йо­го ді­ду­сів емі­гру­ва­ли з Укра­ї­ни). Бу­ков­сько­му вда­ло­ся роз­по­ві­сти про не­ви­мов­но стра­шні ре­чі ви­шу­ка­ною по­е­ти­чною кі­но­мо­вою. В осно­ву філь­му ля­гли ві­деосвід­че­н­ня тих, хто пе­ре­жив Го­ло­кост. Над за­пи­са­ми пра­цю­ва­ли во­лон­те­ри фон­ду «Шоа», за­сно­ва­но­го Спіл­бер­гом. Оче­вид­цям по­дій Дру­гої сві­то­вої до­ве­лось при­га­да­ти ди­тин­ство, ко­ли їм бу­ло по 8—10 ро­ків. На сьо­го­дні «На­зви своє ім’я» за­ли­ша­є­ться най­більш­гі­дною, з ми­сте­цько­го по­гля­ду, укра­їн­ською кар­ти­ною, при­свя­че­ною тра­ге­дії Ба­би­но­го Яру та ін­шим по­ді­ям Го­ло­ко­сту, що від­бу­лись в Укра­ї­ні у 1941— 1942 ро­ках.

«КРОС» (Ма­ри­на ВРОДА, Укра­ї­на, 2011, «Зо­ло­та паль­мо­ва гіл­ка» ко­ро­тко­ме­тра­жно­го кон­кур­су Канн­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю).

Це ко­ро­тко­ме­траж­ка у жан­рі ро­ма­ну — ви­хо­ва­н­ня про ста­нов­ле­н­ня го­лов­но­го ге­роя. 14-лі­тній під­лі­ток, один зі шко­ля­рів, що про­гу­лю­ють фіз­куль­ту­ру, за один ра­нок пі­знає ви­гна­н­ня, ба­чить смерть і на­ре­шті, по­би­тий і зне­хту­ва­ний одно­лі­тка­ми, опи­ня­є­ться в див­но­му раю, де на одно­му бе­ре­зі бі­жать без­глу­здий крос йо­го одно­кла­сни­ки, на дру­го­му — від­по­чи­ва­ють без­тур­бо­тні до­ро­слі, а в цен­трі, на во­ді, в про­зо­рій ку­лі бор­са­є­ться на­пів­го­лий хло­пець — чи то та­кий же ізгой, чи то та­кий же упер­тюх, чи то зри­мий сим­вол май­бу­тньо­го, що че­кає ге­роя. У Вро­ди ви­йшла гли­бо­ка, зрі­ла ро­бо­та про са­мо­тність, до­ро­слі­ша­н­ня й не­без­пе­чний смак сво­бо­ди.

«ВСЕ ПАЛАЄ» (Оле­ксандр ТЕЧИНСЬКИЙ, Оле­ксій СОЛОДУНОВ, Дми­тро СТОЙКОВ, Укра­ї­на, 2014, при­зер фе­сти­ва­лю DOK Leipzig).

«Все палає» аб­со­лю­тно ви­па­дає з низ­ки май­да­нів­ської до­ку­мен­та­лі­сти­ки — че­рез іна­кший сми­сло­вий ра­курс ті­єю ж мі­рою, на­скіль­ки й че­рез ві­зу­аль­ний під­хід ав­то­рів.

Ре­жи­се­ри фі­ксу­ють на­силь­ство і озло­бле­н­ня з обох бо­ків, але, ко­ли тре­ба, зу­пи­ня­ють ка­ме­ру на де­та­лях. Та­ких по­дро­биць ви­ста­чає, щоб ви­ве­сти сти­лі­сти­ку філь­му за су­то до­ку­мен­та­ліст­ські рам­ки. У «Все палає» по­ка­за­на за­гроз­ли­ва кра­са ре­во­лю­ції, за­мі­ша­на на во­гні, кро­ві й без­пе­рерв­но­му ру­сі. Але це не есте­ти­за­ція як са­мо­ціль. Ре­жи­се­ри не схи­ля­ю­ться до жо­дної зі сто­рін. Мо­жна ска­за­ти, що Течинський, Солодунов і Стойков зма­льо­ву­ють ре­во­лю­цію як кла- си­чне по­ло­тно, на яко­му вже не так ва­жли­во, хто ви­нен, як са­ма кар­ти­на ве­ли­ко­го зі­ткне­н­ня — ве­ли­кої тра­ге­дії, що ви­па­ла всім нам.

«МАЙДАН» (Сер­гій ЛОЗНИЦЯ, Укра­ї­на—Ні­дер­лан­ди, 2014, Гран-прі кі­но­фе­сти­ва­лю «Астра» (Ру­му­нія), приз у но­мі­на­ції «Най­кра­щий до­ку­мен­таль­ний фільм» Єру­са­лим­сько­го та Лон­дон­сько­го фе­сти­ва­лів та фе­сти­ва­лю з прав лю­ди­ни у Нюрн­бер­зі).

Спо­ча­тку Лозниця близь­ко го­ди­ни зо­се­ре­джу­є­ться на опи­сі си­ту­а­ції. Змі­ня­ю­ться за­галь­ні та се­ре­дні пла­ни; в три­ва­лих, до п’яти хви­лин, зня­тих не­ру­хо­мою ка­ме­рою епі­зо­дах май­же ні­чо­го не від­бу­ва­є­ться — лю­ди ру­ха­ю­ться крізь кадр, за­йма­ю­ться що­ден­ни­ми спра­ва­ми. Пал­кі про­мо­ви, за­кли­ки во­ждів зі сце­ни ли­ша­ю­ться на мар­гі­не­сі, го­лов­не — оця до­ро­го­цін­на ру­ти­на, в ко­тру за­ну­рю­є­шся, на­че в ме­ди­та­цію. Ба­чи­мо май­же бро­у­нів­ський рух, сти­хію, для якої ще не на­ро­ди­ла­ся фор­ма, зда­тна її прийня­ти.

У дру­гій ча­сти­ні люд­ська ма­са всту­пає зі сво­їм важ­ким тан­цем на сце­ну істо­рії, яв­ля­ю­чи со­бою во­дно­час і хор, і про­та­го­ні­ста тра­ге­дії, що роз­гор­та­є­ться тут і за­раз. Те, що Лозниця по­ка­зує в епі­зо­дах про­ти­сто­янь, — пла­виль­ний ти­гель, в яко­му утво­рю­є­ться на­ція, не етнос, а від­по­від­аль­на спіль­но­та — та са­ма по­лі­ти­чна на­ція, на ко­трій і три­ма­є­ться су­ча­сна ци­ві­лі­за­ція. Ре­жи­сер дві­чі дає про­зву­ча­ти жа­ло­бній пі­сні «Пли­ве ка­ча», зби­ва­ю­чи па­фос епі­зо­ду і на­то­мість зно­ву вдив­ля­ю­чись у лю­дей: во­ни геть іна­кші, ніж на по­ча­тку кар­ти­ни.

У ко­жно­го на­ро­ду є свій фільм про на­ро­дже­н­ня на­ції. Ло­зни­ці вда­ло­ся зро­би­ти ве­ли­че­зний крок у цьо­му на­прям­ку.

«ПЛЕМ’Я» (Ми­ро­слав СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Укра­ї­на—Ні­дер­лан­ди, 2014, три на­го­ро­ди Ти­жня кри­ти­ки Канн­сько­го фе­сти­ва­лю, приз «Від­кри­т­тя ро­ку» Єв­ро­пей­ської кі­но­а­ка­де­мії, за­га­лом по­над 40 між­на­ро­дних на­го­род)

Ця кри­мі­наль­на дра­ма є пов­но­ме­тра­жним де­бю­том ре­жи­се­ра. Го­лов­ний ге­рой — юнак, що по­тра­пляє до ін­тер­на­ту для не­пов­но­лі­тніх з ва­да­ми слу­ху й швид­ко зна­хо­дить вла­сне мі­сце у жорс­ткій кри­мі­наль­ній іє­рар­хії се­ред ви­хо­ван­ців. Та че­рез по­чу­т­тя до спів­у­че­ни­ці хло­пець вхо­дить у смер­тель­ний кон­флікт з пле­ме­нем зди­ча­ві­лих під­лі­тків. Жо­дних діа­ло­гів чи ти­трів: гля­дач опи­ня­є­ться у сві­ті же­стів і шо­ку­ю­чих мов­ча­зних сцен. За­мість слів ав­тор за­сто­су­вав мо­ву ви­ра­зної хо­ре­о­гра­фії, тож ця кар­ти­на — своє­рі­дна пла­сти­чна по­е­ма, фільм-та­нець. За ви­зна­н­ням кри­ти­ків, ана­ло­гів «Пле­ме­ні» в су­ча­сно­му сві­то­во­му кі­ні не існує.

«РIДНI» (Ві­та­лій МАНСЬКИЙ. Ні­меч­чи­на— Ла­твія—Есто­нія—Укра­ї­на, 2016, най­кра­щий до­ку­мен­таль­ний фільм Кар­ло­вар­сько­го фе­сти­ва­лю, Че­хія).

Ду­же осо­би­сте кі­но про ро­ди­чів ре­жи­се­ра, які по-рі­зно­му пе­ре­жи­ва­ють по­дії, пов’яза­ні з ро­сій­ською агре­сі­єю в Укра­ї­ні. Зні­ма­ю­чи фільм, Манський з ве­сни 2014 до ве­сни 2015-го по­бу­вав у Льво­ві, Оде­сі, Ки­є­ві, Се­ва­сто­по­лі, До­не­цьку. В Укра­ї­ні жи­вуть йо­го ма­ма й ті­тки, пле­мін­ни­ки, ді­дусь, дво­ю­рі­дні бра­ти й се­стри. Усі во­ни ма­ють різні про­фе­сії, по­гля­ди на жи­т­тя й по­лі­ти­чні пе­ре­ко­на­н­ня. Ав­тор дає сло­во ко­жно­му, ча­сто і сам з’яв­ля­є­ться у ка­дрі (при­йом для до­ку­мен­та­лі­ста до­во­лі ри­зи­ко­ва­ний), але уни­кає пря­мих оці­нок. Йо­му йде­ться не про по­шу­ки вин­них, а про тра­ге­дію вла­сної ро­ди­ни, де че­рез по­дії остан­ніх ро­ків рі­дні лю­ди ста­ли геть чу­жи­ми.

На­о­ста­нок ли­ша­є­ться до­да­ти: цей спи­сок мо­же бу­ти на­ба­га­то дов­шим.

ФОТО З САЙТА FILM-PARK.RU

«ДРУГОРЯДНI ЛЮ­ДИ», КІ­РА МУРАТОВА, 2001, ГО­ЛОВ­НИЙ ПРИЗ КІ­НО­ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ «GO EAST-2001» — ВІС­БА­ДЕН, НІ­МЕЧ­ЧИ­НА

ФОТО З САЙТА WIKIMЕDIA.ORG

«ВСЕ ПАЛАЄ», ОЛЕ­КСАНДР ТЕЧИНСЬКИЙ, ОЛЕ­КСІЙ СОЛОДУНОВ, ДМИ­ТРО СТОЙКОВ, 2014, ПРИ­ЗЕР ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ DOK LEIPZIG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.