Ди­тин­ство за­кін­чи­лось у 12

Ган­на Во­ло­шин пе­ре­жи­ла ко­ле­кти­ві­за­цію, жа­хли­вий го­ло­дний 33-й, жор­сто­ке во­єн­не ли­хо­лі­т­тя, тяж­ку ро­бо­ту в кол­го­спах за тру­до­дні...

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Лю­дми­ла ШВИДКА

Уще­дру по­ру на­ро­ди­ла­ся Ган­на Пе­трів­на Во­ло­шин із Зо­ло­то­но­шки. Та­ко­юж кра­си­во­ю­та ба­га­то­ю­обі­ця­ла бу­ти й до­ля дів­чи­ни, адже при­йшла Ган­на у світ на ве­ли­ке свя­то Спа­са, що про­ро­чи­ло ща­стя та до­лю... Уже на вті­ху со­бі та на ра­дість ді­тям, ону­кам і прав­ну­кам зу­стрі­ла Ган­на свій 90-й сер­пень. Чо­го тільки не до­ве­лось пе­ре­жи­ти їй за ці ро­ки! Ко­ле­кти­ві­за­ція, жа­хли­вий го­ло­дний 33- й, жор­сто­ке во­єн­не ли­хо­лі­т­тя, тяж­ка ро­бо­та в кол­го­спах за тру­до­дні, біль утра­ти рі­дних гли­бо­ко­ю­бо­ро­зно­ю­пе­ре­тну­ли жи­т­тя, на­ві­ки ли­шив­ши по­дря­пи­ни в душі жін­ки.

■ Та, дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, крізь приз му всіх цих бід і ли хо літь про­гля­да­ла й бар­ви­ста ве­сел­ка у жит­ті Ган­ни: одру­же­н­ня з ко­ха­ним чо ло ві ком, на род жен ня та теп лі усміш ки ді тей, ону ків, прав ну ків, які вдяч но грі ють сер­це.

... Спли ва ють спо га ди про все жи те- пе ре жи те, роз ка за не та пі зна не. « Ма ти Олек сан д ра ка за ли, що мою ба бу Лу кер ку ви­мі­няв пан у сво­го ки­їв­сько­го то­ва­ри­ша на со­ба­ку. Так по­тра­пи ла во на у Зо ло то нош ку, де й одру жи ла ся з міс це вим хлоп - цем Ва­си­лем — мо­їм ді­дом», — час то зга дує Ган на один із вра - жа ю чих епі зо дів іс то рії сво го ро­ду.

■ Да­лі — спо­га­ди про ди­тинст во, хоч і не ба га те, та до по ри до ча­су ве­се­ле. З ди­тин­ства ма­ла Га­ля вда­чу бо­йо­ву, ве­се­лу, а що вже бу­ла ба­ла­ку­чою та кмі­тли­вою! У шко­лі вчи­ла­ся на «від­мін­но» та «до­бре», лю­би­ла свою вчи­тель­ку Їв­гу На­за­рів­ну. А ще лю би ла лі те ра ту ру і ма ла над - зви­чай­ну пам’ять. І за­раз мо­же про дек ла му ва ти вір ші з то діш - ньої шкіль­ної про­гра­ми.

Та по­ча­ли­ся сму­тки. Ко­ле­кти­ві­за­ція... Роз­кур­ку­ле­н­ня...

■ Не був рід Ган­ни ба­га­тим, та й бі­дни­ми не бу­ли, бо ро­бо­тя­щі всі. Га лін дід Ва силь ( Тка - чен­ко) ду­же до­ро­жив сво­їм мли­ном, і ко ли « зга ня ли » се лян у кол­го­спи, не по­спі­шав ту ди. Та забрали все. При­йшли і ви­ве­ли зі стай ні ко ня, чо ти ри ко ро ви, 10 ове чок,.. а ді да з мли на ви - гна­ли. За­пе­ча­лив­ся дід за сво­їм до­бром. Пі­шов до мли­на, ліг там на си­ру зем­лю і за­снув. На­сту­пно­го дня вже не став на но­ги. А че­рез три дні ді­да не ста­ло. Узяв то ді бать ко Пет ро свою ко ро ву та ко­ня і «до­бро­віль но» пі­шов у кол­госп.

■ А да лі — го лод ний 33- й. Акти віс та ми вже за бра но май - же все. Іще ма­ло. Ще при­йшли шу­ка­ти хлі­ба. Ме­та­ле­вою клю­чкою про­штри­ка­ли до­лів­ку в сі­нях; у ха ті, де був ви ямок від вер­ста­та, теж пе­ре­ко­па­ли під­ло­гу, роз­дов­ба­ли при­пі­чок. Роз­ча­ро ва ні, що хлі ба не знай ш ли, пе ре по ло ви ни ли скри ні та за - бра­ли най­кра­щий крам і клю­чкою по ча ли стя га ти ви ши ва ні руш ни ки з ікон. І тут... о зна - хід ка! З- за іко ни Бо жої Ма те рі ви­ва­лю­є­ться клу­но­чок з ква­со - лею, при­хо­ва­ний ма­тір’ю Оле­ксан д рою в на дії, що іко ни не тор к неть ся жор с то ка ру ка. і донь кам Лі ді та Ган ні хоч най - ближ­чим ча­сом бу­де що да­ти їсти. Та не ті то бу­ли лю­ди, щоб їх спи­ни­ла Ма­тір Бо­жа.

■ На ступ ний фраг мент... Удо ма вже не ма чо го їс ти. Ді - стає ма ти зі скри ні за лиш ки при­да­но­го і ра­зом з Га­лею їдуть на Чер ні гів щи ну мі ня ти все те на хліб. Так їзди­ли чо­ти­ри ра­зи, до­ки по­ви­во­зи­ли все. Дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, ви­жи­ли. Та й при­ве­зе­ні до­до­му клу­но­чки хар­чів ма­те­рі Олек сан д рі до во ди лось ді ли ти не тіль ки на свою сім’ ю, ад же скіль­ки бу­ло го­ло­дних, ще зне­до ле ні ших лю дей, яким на віть мі­ня­ти не бу­ло чо­го, або про­сто не бу­ло сил.

■ За кін чи ло­ся ди тин ст во Га­лі у 12 ро­ків, ко­ли влі­тку пі­шла з дів­ча­та­ми в кол­госп те­лят пас ти. А вже зов сім роз п ро ща - ла ся Ган на з без тур бот ною по - рою у свої 14. Був то рік 1941-й. То ді ж пов ніс тю за кін чи лось і шкіль­не на­вча­н­ня.

■ Да­лі дів­чи­ні до­ве­лось пра­цю­ва­ти на вкрай не­ди­тя­чих ро­бо тах. За фа шис­тсь кої вла ди стіль­ки по­по­ті­ла на Лу­бен­сько­му шля­ху, стіль­ки мо­ло­до­го здо­ров’я від­да­ла, що го­ді й ка­за­ти.

■ Та і то ні що по рів ня но з вер бу ван ням до Ні меч чи ни. Дев’ ять ра зів при му со во на ма - га­ли­ся ви­вез­ти Ган­ну, і дев’ять ра зів уті ка ла, ри зи ку ю чи жит - тям: то з по­тя­га на хо­ду ви­стри­бу ва ла, то, за при мі тив ши, що кон во їр на мить за га яв ся, пря - мо з-під но­са у ньо­го ви­сли­за­ла. Уті ка ла зу хва ло, якось на віть по- ди тя чо му без дум но. Бо хі ба ж ду ма єть ся ба га то у 15?.. Ось де най більш зна до би ла ся бой о - ви тість ха рак те ру та без страш - ність. А втік ши, по вер та лась у дощ, у спе­ку чи хо­лод пе­ре­ва­жно го­ло­дна. Но­чу­ва­ла або в по­лі, або се­ред зруйнованих будівель, при ча їв шись десь бі ля вці лі ло - го ко­ми­на чи опіч ка.

■ Піз ні ше, ко ли ви зво ли ли се­ло від фа­ши­стів, Ган­на ра­зом з ін­ши­ми жін­ка­ми та дів­ча­та­ми для ра дянсь ких бій ців ко па ла око­пи, ро­би­ла на­си­пи на авіа­по­лі­го­ні, про­ти­тан­ко­ві за­го­ро­жі в лі сах бі ля Зо ло то но ші та Ка не - ва. Не раз по трап ля ла під авіа - уда­ри.

■ Звіс т ку про пе ре мо гу зу - стрі ла й із за па мо роч ли вою ра - ді­стю, й із пе­ку­чим бо­лем во­дно­час, адже з вій­ни не по­вер­нув­ся ба­тько Пе­тро. Остан­ньо­го ли­ста отри­ма­ли від ньо­го з го­спі­та­лю Тбі лі сі. Пи са ла ме дич на сес т - ри­чка, що тяж­ко по­ра­не­ний у гру­ди... Біль­ше зві­сток не бу­ло. Ра­ді­ла хоч за по­друж­ку Сань­ку (Лев­чен­ко), адже та на­пе­ре­до­дні, 8 трав­ня, отри­ма­ла ли­ста від сво го бать ка, який пи сав, що жи вий і здо ро вий. А Ган на ту - жи­ла за сво­їм. Та зго­дом за­ри­да­ла й Сань­ка, бо отри­ма­ла похо­рон­ку на ба­тька. А Ган­ні не­за­ба­ром та­ки усмі­хну­ло­ся сон­це.

■ Одно­го черв­не­во­го дня, са­ме в хра­мо­вий день, ко­ли Ган­на з ін­шою по­друж­кою Ган­ною (Ку­то­вою) па­сли «за Тро­хи­мом» ко­ні, за­при­мі­ти­ли, що з Пер­во­май­сько­го ішов сол­дат. І вко­тре за­ще­мі­ло в Ган­ни сер­це: «Вер­та­є­ться до ко­гось ба­тько, а мо­го не­ма...» Та при­йшли лю­ди з се­ла ко­ней за­пря­га­ти й при­не­сли звіс­тку: «Галь­ко! Ка­жуть, твій ба­тько до­до­му пі­шов!» Ді­бра­лась до дво­ру, а там за сто­ла­ми вже си­ді­ло чи­ма­ло лю­дей. Під­хо­ди­ла ближ­че, шу­ка­ла очи­ма ба­тька й не мо­гла зна­йти чи то від ра­до­сті, чи від хви­лю­ва­н­ня, аж по­ки ве­се­ло не скри­кну­ла ма­ти: «Пе­тре, Галь­ка прийш ла!» І по­вер­нув­ся сол­дат у гім­на­стер­ці... Усі сло­ва за­стря­ли в гор­лі...

■ Та ра дість від зу стрі чі з ба­тьком зго­дом бу­ла за­тьма­ре­на роз по від дю про йо го тяж ке по - ра нен ня і про гноз лі ка ря, що тільки п’ять ро­ків про­жи­ве Пе­тро з оскол­ком бі­ля сер­ця, а то­ді він зру шить ся. На жаль, про - гноз справ див ся, чо ти ри ро ки жив із від лам ком сна ря да, на п’ято­му він та­ки уп’яв­ся у сер­це. Вій­ни не бу­ває в ми­ну­ло­му...

■ На той час Ган­на вже бу­ла одру­же­на. Пі­сля вій­ни по­вер­та­ли ся хлоп ці до до му, за ко ху ва - лись у дів чат. Упо до бав со бі й Ган ну вчо раш ній фрон то вик Ми ко ла Во ло шин. У 1947- му від­гу­ля­ли скром­не ве­сі­л­ля, по­єд на ли до лі. Та в щас ли ве по - друж нє жит тя ввір вав ся і пер - ший сму­ток. Усьо­го три дні про­жи ла їх ня донь ка- пер віс ток. На пев не, і тут на здог нав від го - ло­сок вій­ни...

■ Пі­зні­ше, дя­ку­ва­ти Бо­го­ві, Ган на з Ми ко лою на ро ди ли трьох ді тей: до ньок Ма рію та Оль гу і си на Ми хай ла. Важ ко бу­ло, скрізь роз­ру­ха, та не су­му­ва­ли, нев­си­пно пра­цю­ва­ли й по­тро ху на но ги ста ва ли, ді тей під­ні­ма­ли. У ста­рій ха­ти­ні бу­ло вже ті­сно. Ви­рі­ши­ли но­ву бу­ду­ва ти, вже не гли ня ну, а де - рев’яну. По­їхав Ми­ко­ла в Ка­ре­лію ліс пи­ля­ти й со­бі дров на ха­ту за­ро­би­ти. По­вер­нув­ся — жа - лів ся, що по ло ви ну здо ров’ я сво го ли шив у ка рель сь ких лі - сах. А Ган на і вдо ма тяг ла гос - по­дар­ство, і в кол­го­спі пра­цю­ва­ла на най­тяж­чій ро­бо­ті — до­яр­кою. Та Ган­на не шко­дує, ка­же, що лю би ла свою фер му, ко рів, те лят. 35 ро ків про пра цю ва ла до яр кою. А всьо го близь ко 55 ро­ків тру­ди­ла­ся в кол­го­спі.

■ По­вер­нув­шись із Ка­ре­лії, Ми­ко­ла з Ган­ною по­ча­ли зво­ди­ти ха ту. Та спіт ка ло сім’ ю не - спо ді ва не ли хо. На 47- му ро ці жит тя рап то во по мер Ми ко ла. Го ре Ган ни та ді тей бу ло не - втіш ним. Го ло си ла за чо ло ві - ком дня ми й но ча ми ( і за раз, зга ду ю чи, ве ли чає йо го: « Мій ха­зя­їн»).

■ Від­то­ді вже 46 ро­ків са­ма, без « сво го ха зя ї на » . Са ма ха ту до бу до ву ва ла, ді тей одру жу ва - ла, вну­ків нянь­чи­ла і, як зав­жди, — не­втом­но й тяж­ко пра­цю­ва­ла: і на фер­мі, і в по­лі на бу­ря­ках, і вдо­ма на го­ро­ді, а ще зна­хо ди ла час ви ши ва ти, ме ре жи - ва в’ яза ти, на вер с та ті тка ти, вну­кам на свя­та ко­ро­ваї пе­кти. Чо­го тільки ті ру­ки за своє жи­т­тя не ро­би­ли!

■ То дай же, Бо же, Ган ні Пе­трів­ні ще не одне де­ся­ти­лі­т­тя ве се лих пі сень спі ва ти та буй - но­цві­т­тям кві­тів рі­дне по­двір’я, се ло і всю на шу Укра ї ну при - кра­ша­ти...

ФОТО З РОДИННОГО АРХІВУ

ГАН­НА З ЧОЛОВІКОМ МИКОЛОЮ, МА­ТІР’Ю ОЛЕКСАНДРОЮ ТА ДІ­ТЬМИ — МАРУСЕЮ, МИХАЙЛОМ І ОЛЕЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.