ТАЄМНИЦI Ге­ор­гія Ди­ми­тро­ва

Яким на­справ­ді був «вір­ний син бол­гар­сько­го на­ро­ду»

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Для по­ча­тку зро­блю­де­що для то­го, щоб ви не чи­та­ли ці­єї стат­ті. Ци­та­та: «Одним з та­ла­но­ви­тих учнів і по­слі­дов­ни­ків В. І. Ле­ні­на був вір­ний син бол­гар­сько­го на­ро­ду Ге­ор­гій Ди­ми­тров... Умі­н­ня твор­чо за­сто­со­ву­ва­ти мар­ксизм-ле­ні­нізм у кон­кре­тних істо­ри­чних об­ста­ви­нах, по­стій­ний не­ро­зрив­ний зв’язок з ма­са­ми, ор­га­ні­чне по­єд­на­н­ня те­о­рії з пра­кти­ко­ю­ре­во­лю цій­ної бо­роть­би — все це ви­зна­чаль­но­ю­мі­ро­ю­за­без­пе­чи­ло ста­нов­ле­н­ня Ге­ор­гія Ди­ми­тро­ва як за­галь­но­ви­зна­но­го во­ждя бол­гар­сько­го на­ро­ду і одно­го з най­по­пу­ляр­ні­ших ді­я­чів між­на­ро­дно­го ко­му­ні­сти­чно­го ру­ху».

■ Уяв­ля­є­те? Ось так пи­са­ли істо­ри­ки в Укра­ї­ні про Ди­ми­тро­ва. Істо­ри­ки по­тім з ін­тер­на­ціо­на­лі­стів пе­ре­тво­ри­ли­ся на па­трі­о­тів, ста­ли ди­ре­кто­ра­ми ака­де­мі­чних ін­сти­ту­тів, зро­зумі­ло, пал­ки­ми бор­ця­ми за не­за­ле­жність, а Ди­ми­тров так і за­ли­шив­ся зо­бра­же­ним у ціл­ком ідіот­ських то­нах і ка­те­го­рі­ях.

■ ...Хто б і що б ме­ні ка­зав, на вла­сно­му до­сві­ді я пе­ре­ко­нав­ся: пи­са­ти про лю­дей з про­зо­ро­юі « не­скла­дною » біо­гра­фі­є­ю­ча­сом важ­ко. Зда­ва­ло­ся б, до не­скла­дних пер­со­на­жів на­ле­жить ле­ні­нець, а по­тім ста­лі­нець Ди­ми­тров. Він на­ро­див­ся 18 черв­ня 1882 ро­ку в се­лі не­по­да­лік Со­фії. Ро­ди­на бу­ла ве­ли­кою, і до­ве­ло­ся йо­му за­мість на­вча­н­ня ра­но пі­ти пра­цю­ва­ти. Пра­цю­вав він у дру­кар­ні, й це ма­ло позитивний ефект — на­би­ра­ю­чи текс­ти, ба­га­то чи­тав. Вза­га­лі з ін­те­ле­ктом і зна­н­ням мов у Ди­ми­тро­ва все скла­ло­ся. Мо­жли­во, і че­рез це йо­го втя­гнув у сво­ю­ор­бі­ту спо­ча­тку проф­спіл­ко­вий, а по­тім бол­гар­ський со­ці­ал- де­мо­кра­ти­чний рух. Він опи­нив­ся се­ред «ті­сних со­ці­а­лі­стів» («ті­сня­ків»), себ­то про­біль­шо­ви­цьки на­ла­што­ва­них мар­кси­стів. У 1909 ро­ці йо­го обра­ли до Цен­траль­но­го ко­мі­те­ту ці­єї пар­тії, а у 1913 ро­ці він став « слу­го­ю­на­ро­ду » — де­пу­та­том то­ді­шньо­го бол­гар­сько­го пар­ла­мен­ту під назвою«На­ро­дні збо­ри». Пе­ре­бу­вав він у цьо­му ста­ту­сі до 1923 ро­ку.

■ « Ті­сня­ки » сер­йо­зно до­по­ма­га­ли ле­нін­цям і у транс­пор­ту­ван­ні га­зе­ти «Искра», й ін­шої мар­ксист­ської лі­те­ра­ту­ри, зокре­ма че­рез Оде­су. В цій та ін­ших спра­вах на Ди­ми­тро­ва, як за­свід­чу­ють дже­ре­ла, роз­ра­хо­ву­вав Во­ло­ди­мир Ле­нін та йо­го со­ра­тни­ки. Пі­сля при­хо­ду біль­шо­ви­ків до вла­ди Ди­ми­тров ра­зом з ін­ши­ми «ті­сня­ка­ми» ор­га­ні­зо­ву­вав кам­па­нії со­лі­дар­но­сті з ле­нін­ця­ми. 1919 ро­ку «ті­сня­ки» пе­ре­тво­ри­ли­ся на Бол­гар­ську ко­му­ні­сти­чну пар­тію. Ди­ми­тро­ва та йо­го ко­лег обра­ли де­ле­га­та­ми на ІІ кон­грес Ко­му­ні­сти­чно­го Ін­тер­на­ціо­на­лу ( Ко­мін­тер­ну), ство­ре­но­го у Мо­скві як ін­стру­мент роз­па­лю­ва­н­ня сві­то­вої ре­во­лю­ції. Ди­ми­тров із дру­зя­ми (та­кож де­ле­га­та­ми) у 1920 ро­ці, на­ма­га­ю­чись на чов­ні по­тра­пи­ти в Ро­сію, за­мість цьо­го по­тра­пив до ру­мун­ської по­лі­ції. Втім, йо­го до­сить швид­ко звіль­ни­ли, а до Мо­скви він по­тра­пив на­сту­пно­го ро­ку і був прийня­тий Ле­ні­ним. По­над пів­ро­ку Ди­ми­тров про­був у біль­шо­ви­цькій Росії, пе­ре­йняв­ся при­кла­дом за­хо­пле­н­ня вла­ди, і 23 ве­ре­сня 1923 ро­ку став одним із ке­рів­ни­ків пов­ста­н­ня у пів­ні­чно- за­хі­дній ча­сти­ні Бол­га­рії, де був йо­го центр. Уряд на чо­лі з Оле­ксан­дром Цан­ко­вим ( він ві­ді­брав вла­ду у Бол­гар­сько­го зем­ле­роб­сько­го на­ро­дно­го со­ю­зу — се­лян­ської пар­тії, що бу­ла при вла­ді у 1919 — 1923 ро­ках) пов­ста­н­ня при­ду­шив, а Ди­ми­тров зму­ше­ний був вті­ка­ти. По­над двад­цять ро­ків він пе­ре­бу­ва­ти­ме в емі­гра­ції, пе­ре­ва­жно в Ав­стрії та Ні­меч­чи­ні, пе­рі­о­ди­чно ви­їжджа­ю­чи до ін­ших кра­їн За­хі­дної Єв­ро­пи і до Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Тим ча­сом у Бол­га­рії за­о­чно йо­го за­су­ди­ли до смер­тної ка­ри. Ось пі­сля зга­да­но­го пов­ста­н­ня ім’я Ди­ми­тро­ва ста­ло ві­до­мим у сві­ті.

■ 27 лю­то­го 1933 ро­ку в Бер­лі­ні ста­ла­ся гран­діо­зна по­же­жа. О 22- й го­ди­ні за­па­лав Райх­стаг — ни­жня па­ла­та ні­ме­цько­го пар­ла­мен­ту. 15 по­же­жних бри­гад за­ли­ва­ли бу­ди­нок во­дою. За пів­то­ри го­ди­ни по­же­жу лі­кві­ду­ва­ли, але від за­лу за­сі­дань за­ли­ши­ли­ся ру­ї­ни, до то­го ж обва­ли­ла­ся ве­ли­че­зна скля­на сте­ля. Скан­дал. Зов­сім не­що­дав­но Адольф Гі­тлер, який при­йшов, до ре­чі, до вла­ди пар­ла­мент­ським шля­хом, при­ніс кля­тву як канцлер Німеччини. І ось пер­ша не­при­єм­ність. Втім, для ко­гось не­при­єм­ність, але не для на­ци­стів. Во­ни зна­ли, що ро­би­ти. Мі­ністр вну­трі­шніх справ Ге­рінг пря­мо в день по­же­жі ого­ло­сив їх іні­ці­а­то­ра­ми ко­му­ні­стів. Ко­ли хтось із жур­на­лі­стів ска­зав, що схо­пи­ли ли­ше одну осо­бу, він впев­не­но від­по­вів, що там бу­ла не одна лю­ди­на.

■ А за­три­ма­ли спо­ча­тку Ма­ри­ну­са ван дер Люб­бе ( у ньо­го ві­ді­бра­ли гол­ланд­ський па­спорт і ого­ло­си­ли гол­ланд­ським ко­му­ні­стом), а по­тім йо­го ко­лег — лі­де­ра пар­ла­мент­ської фра­кції ні­ме­цьких ко­му­ні­стів Ерн­ста Тор­гле­ра, ке­рів­ни­ка Ком­пар­тії Німеччини Ерн­ста Тель­ма­на та трьох бол­гар, одним з яких був Ге­ор­гій Ди­ми­тров. В бе­ре­зні на­цист­ський уряд отри­мав над­зви­чай­ні пов­но­ва­же­н­ня, ще за два мі­ся­ці ро­зі­гна­ли проф­спіл­ки, а по­тім роз­пу­сти­ли всі пар­тії, крім на­цист­ської. Ось як своє­ча­сно зго­рів Райх­стаг... Від­був­ся гу­чний су­до­вий про­цес у Вер­хов­но­му су­ді, що про­хо­див у Лей­пци­гу та Бер­лі­ні (там бу­ло кіль­ка су­до­вих за­сі­дань) з 21 ве­ре­сня по 23 гру­дня 1933 ро­ку. Ди­ми­тров по­во­див се­бе бли­ску­че і до­вів, що ав­то­ра­ми про­во­ка­ції є на­ци­сти. Вре­шті-решт ко­му­ні­стів звіль­ни­ли, а ван дер Люб­бе за­су­ди­ли до стра­ти. І стра­ти­ли 10 сі­чня 1934-го.

■ Вся ця істо­рія з про­це­сом, в прин­ци­пі до­кла­дно опи­са­на й на­дру­ко­ва­на. Ко­ли я вчив­ся на істо­ри­чно­му фа­куль­те­ті Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту, ме­ні до­ве­ло­ся про­чи­та­ти на цю­те­му чи­ма­ло лі­те­ра­ту­ри. Про­те вже то­ді ме­не за­ці­ка­ви­ло пи­та­н­ня: а в яко­му ста­ту­сі Ди­ми­тро­ва за­а­ре­шту­ва­ли? І зна­є­те, ким він був? Не­ле­га­лом. І ке­ру­вав За­хі­дно­єв­ро­пей­ським бю­ро Ви­ко­нав­чо­го ко­мі­те­ту Ко­му­ні­сти­чно­го Ін­тер­на­ціо­на­лу і Бал­кан­ської ко­му­ні­сти­чної фе­де­ра­ції. Тоб­то ко­ор­ди­ну­вав ді­яль­ність 25 ком­пар­тій За­хі­дної Єв­ро­пи і ще кіль­кох між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій, що пра­цю­ва­ли на ін­спі­ру­ва­н­ня « сві­то­вої ре­во­лю­ції». З кін­ця лю­то­го 1934 ро­ку і до по­ча­тку ли­сто­па­да 1945 ро­ку Ди­ми­тров пе­ре­бу­вав у ста­лін­ській Росії. Зго­дом він очо­лив Ко­мін­терн, який Ста­лін роз­пу­стив у трав­ні 1943 ро­ку. По вій­ні Ди­ми­тров по­вер­нув­ся до Бол­га­рії, де очо­лив пар­ті­юй ко­му­ні­сти­чний уряд. 2 ли­пня 1949 ро­ку під час пе­ре­бу­ва­н­ня в СРСР він пі­шов із жи­т­тя. Йо­го му­мі­фі­ко­ва­не ті­ло по­кла­ли у спе­ці­аль­но спо­ру­дже­ний у Со­фії мав­зо­лей, звід­ки Ди­ми­тро­ва ви­не­сли 1990 ро­ку, а 1999-го не без про­блем мав­зо­лей пі­дір­ва­ли і ви­ве­зли улам­ки.

■ Ось та­ке до­ста­тньо про­зоре ре­во­лю­цій­не жи­т­тя. Та, як з’ясу­ва­ло­ся, і в Ди­ми­тро­ва бу­ли свої та­єм­ни­ці. На­при­клад, під час пе­ре­бу­ва­н­ня в Бер­лі­ні у ньо­го бу­ла жін­ка, яка йо­му до­по­ма­га­ла в усіх сен­сах, але пі­сля від’їзду до Мо­скви він її ні­ко­ли не зга­ду­вав і не кон­та­кту­вав із нею. Існує до­ста­тньо за­гад­ко­ва вер­сія, що Ди­ми­тро­ва отру­ї­ли і що це ро- бо­та Лав­рен­тія Бе­рії. І ще одна та­єм­ни­ця — це йо­го що­ден­ник. За де­яки­ми ві­до­мо­стя­ми, ще у 1918 — 1923 ро­ках він ро­бив що­ден­ни­ко­ві за­пи­си, але ті текс­ти не збе­ре­гли­ся. І ось пі­сля аре­шту 9 бе­ре­зня 1933 ро­ку в бер­лін­ській в’язни­ці він по­вер­та­є­ться до ре­гу­ляр­них що­ден­ни­ко­вих за­пи­сів. Пі­сля де­пор­та­ції до СРСР він про­дов­жує за­пи­си, хо­ча ча­сти­на з них (за пе­рі­од із лю­то­го 1935 по сер­пень 1936 ро­ку) бу­ла, як ствер­джу­ють фа­хів­ці, зни­ще­на чи то са­мим Ди­ми­тро­вим, чи то ки­мось пі­сля йо­го смер­ті. Збе­ре­гло­ся 12 зо­ши­тів і 9 окре­мих ар­ку­шів за­пи­сів за 1949 рік, а та­кож де­я­кі до­да­тки до за­пи­сів, які ро­би­ли­ся від­по­від­но до пе­рі­о­дів ні­ме­цькою(у бер­лін­ській в’ язни­ці), ро­сій­ською( під час жи­т­тя в СРСР) і бол­гар­ською(пі­сля по­вер­не­н­ня до­до­му) мо­ва­ми.

■ Звер­ніть ува­гу: ко­му­ні­сти­чні во­жді на­ва­жу­ва­ли­ся пи­са­ти у кра­що­му ра­зі ме­му­а­ри, щоб зве­сти ра­хун­ки із су­пер­ни­ка­ми і зо­бра­зи­ти се­бе, са­мі здо­га­ду­є­тесь, як. Ві­до­мо бу­ло хі­ба що про тю­рем­ні зо­ши­ти лі­де­ра іта­лій­ських ко­му­ні­стів Ан­то­ніо Грам­ши. І ось ви­яви­ло­ся, що до­ста­тньо щіль­но на­бли­же­ний до Ста­лі­на ді­яч ро­бив що­ден­ни­ко­ві за­пи­си. Во­ни рі­зні за ха­ра­кте­ром і змі­стом, є ціл­ком про­па­ган­дист­ські і на­віть при­мі­тив­ні (мо­жли­во, Ди­ми­тров у та­кий спо­сіб стра­ху­вав­ся у кра­ї­ні, за сло­ва­ми Ва­си­ля Ґро­сма­на, то­таль­но­го держ­стра­ху), але пе­ре­ва­жно за­пи­си до­ста­тньо від­вер­ті.

■ Я зав­жди вва­жав і вва­жаю, що си­ла істо­ри­ка в знан­ні де­та­лей, че­рез які мо­жна зро­зу­мі­ти шир­ші ре­чі. Ствер­джу­ва­ли, на­при­клад, що Ди­ми­тров як ке­рів­ник Ко­мін­тер­ну був та­ким со­бі до­бря­ком, який брав під за­хист сво­їх спів­ро­бі­тни­ків і за­кор­дон­них ко­му­ні­сти­чних ді­я­чів. Що­ден­ник по­ка­зує, що це не так, що сам Ди­ми­тров бо­яв­ся аре­шту. Що­ден­ник руй­нує міф про те, що Ди­ми­тров «ду­же лю­бив» Дми­тра Ма­ну­їль­сько­го, який в лі­те­ра­ту­рі вва­жав­ся йо­го «пра­ви­цею». Один до­слі­дник на цьо­му ко­лись по­бу­ду­вав ці­лий роз­діл своєї пу­блі­ка­ції про Ди­ми­тро­ва. Що­ден­ник по­ка­зує, що Ста­лін до­ста­тньо ске­пти­чно ста­вив­ся до Ма­ну­їль­сько­го, і, під­хо­плю­ю­чи цю лі­нію во­ждя, Ди­ми­тров сам ви­слов­лю­вав йо­му не ду­же, де­лі­ка­тно ка­жу­чи, спри­я­тли­ві дум­ки про сво­го під­ле­гло­го.

■ Що­ден­ник яскра­во свід­чить про не­са­мо­стій­ність Ди­ми­тро­ва на по­са­ді ке­рів­ни­ка Ко­мін­тер­ну. Будь-яке від­по­від­аль­не рі­ше­н­ня ухва­лю­ва­лось ли­ше пі­сля ста­лін­ських ди­ре­ктив. Вра­жає й те, на якій ін­фор­ма­цій­ній від­ста­ні три­мав Ста­лін пе­ре­ва­жну біль­шість сво­го ото­че­н­ня, ко­ли при­ймав на­прав­ду до­ле­но­сні рі­ше­н­ня. На­при­клад, про під­го­тов­ку сер­пне­во­го па­кту з Гі­тле­ром у 1939 ро­ці й се­кре­тно­го про­то­ко­лу до ньо­го про роз­по­діл сфер впли­ву в Єв­ро­пі Ди­ми­тров (як, до ре­чі, і Хру­щов) не знав. Це яскра­во за­свід­чує, хто на­справ­ді був «у ха­ті го­спо­да­рем».

■ До сло­ва, про го­спо­да­ря. Що­ден­ник мі­стить опис на­прав­ду уні­каль­ної сце­ни во­і­сти­ну шек­спі­рів­сько­го рів­ня. 7 ли­сто­па­да 1940 ро­ку пі­сля па­ра­ду і де­мон­стра­ції на Кра­сній пло­щі Ста­лін вла­шту­вав у се­бе при­йом за уча­стю­чле­нів По­літ­бю­ро ЦК ВКП(б) і ще кіль­кох ді­я­чів. Все бу­ло ні­би тра­ди­цій­но. По чер­зі ви­го­ло­шу­ва­ли­ся то­сти, а на­при­кін­ці за тра­ди­ці­є­ю­го­во­рив Ста­лін. Ди­ми­тров за­но­ту­вав йо­го про­мо­ву. І це, без пе­ре­біль­шень, — унікальний за­пис лю­ди­ни з «бли­жньо­го ко­ла», ді­я­ча з «обра­них». У не­ве­ли­кій про­мо­ві чер­во­ний ди­кта­тор ві­сім ра­зів вжи­ває за­ймен­ник « я » , від­вер­то і різ­ко про­ти­став­ля­ю­чи се­бе най­ближ­чо­му ото­чен­ню: во­ни «не лю­блять вчи­ти­ся, жи­вуть са­мо­вдо­во­ле­но», а до то­го ж «роз­тринь­ку­ють» ле­нін­ську спад­щи­ну. Да­лі Ста­лін по­гро­жує: « Та я вам по­ка­жу, ко­ли тер­пець ур­ве­ться. (Ви зна­є­те, як я це мо­жу.) Так вда­рю­по тов­сту­нах, що все за­трі­щить».

■ На­дзви­чай­но ці­ка­вий вла­сний ко­мен­тар Ди­ми­тро­ва до по­чу­то­го і по­ба­че­но­го: «Всі сто­я­ли пря­мо і слу­ха­ли мов­чки, на­пев­но, ні­як не че­ка­ли від Йо­си­па Віс­са­ріо­но­ви­ча та­ких leviten ( ні­ме­цькою— на­ста­нов. — Ю.Ш.). На очах Во­ро­ши­ло­ва з’яви­ли­ся сльо­зи. Під час сво­го ви­сту­пу Йо­сип Віс­са­ріо­но­вич осо­бли­во звер­тав­ся до Ка­га­но­ви­ча і Бе­рії. Ні­ко­ли я не ба­чив і не чув Йо­си­па Віс­са­ріо­но­ви­ча та­ким, як в цей пам’ятний ве­чір».

■ Ба­га­то чо­го до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти і по­чу­ти Ге­ор­гі­ю­Ди­ми­тро­ву у сво­є­му жит­ті. Йо­го що­ден­ник, в яко­му від­би­то на­дзви­чай­но ба­га­то по­дій і си­ту­а­цій, це під­твер­джує. Та під­твер­джує й ін­ше — зна­чна ча­сти­на йо­го жи­т­тя і йо­го та­єм­ни­ці бу­ли ло­гі­чним на­слід­ком фа­у­стов­ської ди­ле­ми, йо­го уго­ди, са­мі ро­зу­мі­є­те, з яки­ми си­ла­ми.

ЖИ­Т­ТЯ ГЕ­ОР­ГІЯ ДИ­МИ­ТРО­ВА ВАР­ТО УВАЖНО ВИВЧАТИ, ПРО­ТЕ ОБОВ’ЯЗ­КО­ВО ПОЗБУВШИСЬ ТОТАЛІТАРНИХ МІ­ФІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.