Лю­ди­на не жи­ти­ме у яр­мі

Іван Ва­зов та йо­го творча спад­щи­на

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ку­пець Мін­чо Ва­зов, ко­трий пле­кав у сво­їй ро­ди­ні па­трі­ар­халь­ні тра­ди­ції, па­трі­о­тизм й по­ва­гу до пра­во­слав­ної ві­ри ( він жив у не­ве­ли­ко­му мі­сте­чку Со­пот, в Центральній Бол­га­рії, в роз­ло­гій до­ли­ні між гір­ськи­ми па­сма­ми Ста­ра-пла­ни­ни та Сре­дна-го­ри), мрі­яв, щоб йо­го си­ни, Іван, Ге­ор­гі, Вла­ди­мир та Бо­рис, теж, як і він, ста­ли ко­мер­сан­та­ми. Але не так скла­ло­ся: Ге­ор­гі та Вла­ди­мир ста­ли ге­не­ра­ла­ми, Бо­рис — ві­до­мим гро­мад­ським ді­я­чем й по­лі­ти­ком, а Іван, най­зна­ме­ни­ті­ший з усіх — ви­да­тним пи­сьмен­ни­ком, про­за­ї­ком, по­е­том, дра­ма­тур­гом, пу­блі­ци­стом, гор­ді­стю­бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри, ми­тцем, який гі­дно ре­пре­зен­ту­вав на­ціо­наль­не «кра­сне пи­сьмен­ство» в Єв­ро­пі й ці­ло­му сві­ті. Ма­буть, і до­те­пер не так про­сто на­зва­ти пи­сьмен­ни­ка ХХ—ХХІ ст., який міг би зрів­ня­ти­ся з Іваном Мін­че­вим Ва­зо­вим (09. 07. 1850-22. 09. 1921) за ви­ня­тко­вим гли­бин­ним впли­вом на свідомість на­ро­ду, за ху­до­жньо­ю­май­стер­ні­стю, ба­гат­ством ідей, на­ціо­наль­ною та все­люд­сько­ю­си­ло­ю­о­бра­зів.

■ Іва­но­ві не вда­ло­ся здо­бу­ти си­сте­ма­ти­чної осві­ти. Він на­вчав­ся у Со­по­ті, Плов­ди­ві, Кар­ло­во­му, зго­дом пе­ре­їхав до Ру­му­нії, ку­ди ба­тько на­пра­вив йо­го до ро­ди­чів-емі­гран­тів, аби юнак під­го­ту­вав се­бе до про­фе­сії тор­гов­ця. Про­те хло­пця геть не ва­би­ла ко­мер­ція, на­то­мість він від­чу­вав у со­бі не­аби­яку схиль­ність до по­е­зії, й лі­те­ра­ту­ра ці­ка­ви­ла йо­го біль­ше за будь-що у сві­ті. І це не ви­пад­ко­во: мо­ло­ді лі­та Ва­зо­ва при­па­да­ють на осо­бли­вий, не­по­втор­ний пе­рі­од в істо­рії бол­гар­сько­го на­ро­ду — час згур­ту­ва­н­ня на­ціо­наль­но- ви­зволь­но­го ру­ху про­ти ту­ре­цько­го па­ну­ва­н­ня.

■ У 1875 ро­ці Іван по­вер­та­є­ться в рі­дний Со­пот і як член мі­сце­во­го ре­во­лю­цій­но­го ко­мі­те­ту (зві­сно ж, під­піль­но­го) бе­ре актив­ну участь у під­го­тов­ці пов­ста­н­ня, що спа­ла­хну­ло у кві­тні 1876 ро­ку. Пе­ру Ва­зо­ва на­ле­жить гімн пов­стан­ців «Бій по­чи­на­є­ться, сер­ця на­ші б’ються». І хоч у са­мо­му Кві­тне­во­му пов­стан­ні Ва­зов уча­сті узя­ти не зміг, бо за­гро­за аре­шту при­му­си­ла йо­го у пе­ред­день «по­ча­тку бою» ря­ту­ва­ти­ся в Ру­му­нії, — са­ме не­за­бу­тні вра­же­н­ня тих ге­ро­ї­чних днів, від­клав­шись у пам’яті пи­сьмен­ни­ка, ста­ли тим «зер­ня­тком», з яко­го че­рез 13 ро­ків «зріс» най­ви­да­тні­ший твір Ва­зо­ва — ро­ман «У яр­мі» (в де­яких укра­їн­ських пе­ре­кла­дах — «Під ігом»).

■ Ві­до­мим Ва­зов став як по­ет-па­трі­от (ци­кли «Пра­пор і гу­сла», «Ви­зво­ле­н­ня » ) . Пі­сля звільнення Бол­га­рії ( 1878 р.) пи­сьмен­ник по­вер­та­є­ться на Ба­тьків­щи­ну, де­який час обі­ймає по­са­ду суд­ді у Пів­ні­чній Бол­га­рії, а по­тім пря­мує до Пів­ден­ної Бол­га­рії, яка ста­ла пі­сля Бер­лін­сько­го кон­гре­су ав­то­ном­но­ю­дер­жа­вою«Схі­дна Ру­ме­лія», де він був актив­ним уча­сни­ком гро­мад­сько-по­лі­ти­чно­го й куль­тур­но­го жи­т­тя. Пі­сля го­строї вну­трі­шньо­по­лі­ти­чної кри­зи 1885—1887 рр., ко­ли ви­рі­шу­ва­ло­ся пи­та­н­ня гео­по­лі­ти­чно­го ви­бо­ру Бол­га­рії — За­хід чи Ро­сія — й про­ро­сій­ські по­лі­ти­ки за­зна­ли по­раз­ки (а Ва­зов був у ті ро­ки швид­ше « ру­со­фі­лом » ; про­те вже на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя йо­го по­зи­ція змі­ни­ла­ся до­ко­рін­ним чи­ном, про що — тро­хи да­лі), пи­сьмен­ник ви­їхав на те­ри­то­рі­ю­Ро­сій­ської ім­пе­рії, на на­ші, укра­їн­ські те­ре­ни — до Оде­си. Са­ме там у 1888—1889 ро­ках він на­пи­сав ро­ман «У яр­мі» — пер­ли­ну бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри, пер­ший ве­ли­кий твір, ко­трий пред­ста­вив Єв­ро­пі й ці­ло­му сві­ту но­ве бол­гар­ське пи­сьмен­ство ( ду­же швид­ко з’яви­ли­ся пе­ре­кла­ди де­ся­тка­ми мов).

■ Сам Ва­зов так зга­ду­вав про за­ро­дже­н­ня за­ду­му ро­ма­ну: « Дов­го, з лю­бов’юпра­цю вав я в Оде­сі над ці­є­ю­кни­гою. До­ро­ги­ми спо­га­да­ми, що про­бу­ди­ли­ся у душі мо­їй, во­на три­ма­ла ме­не у по­стій­но­му зв’ яз­ку із по­ки­ну­то­ю­Ба­тьків­щи­ною, бу­ла ме­ні єди­ною від­ра­дою у ман­дрів­но­му жит­ті. Я про­чи­тав де­я­кі роз­ді­ли мо­їм спів­ві­тчи­зни­кам- емі­гран­там, які ме­шка­ли в Оде­сі. Один із них, офі­цер Ата­нас Іва­нов, до­пов­нив мої спо­га­ди про Со­пот сво­ї­ми. Я ско­ри­став­ся ни­ми » . А в остан­ні ро­ки жи­т­тя, у бе­сі­дах з про­фе­со­ром Ши­шма­но­вим, пер­шим ви­дав­цем ро­ма­ну ( то вза­га­лі бу­ла зна­ко­ва для бол­гар­ської істо­рії та куль­ту­ри по­стать), Ва­зов на­вів ще де­я­кі ві­до­мо­сті про те, що спо­ну­ка­ло йо­го по­ча­ти ро­бо­ту над ро­ма­ном: «В Оде­сі ме­не ду­же те­пло зу­стрі­ли слов’яно­філь­ські ко­ла та бол­гар­ська ко­ло­нія. Але й це га­ла­сли­ве жи­т­тя не­вдов­зі вже дра­ту­ва­ло ме­не. Дум­ка про Бол­га­рі­ю­вла­дно за­хо­пи­ла ме­не. По­при при­хиль­ний при­йом я від­чу­вав се­бе на чу­жи­ні «зне­до­ле­ним», ні­кчем­ним і ні­ко­му не по­трі­бним. І то­ді, щоб на­пов­ни­ти свій час й при­тл­уми­ти ну­дьгу без­ді­яль­но­го жи­т­тя, я за­ду­мав на­пи­са­ти ро­ман «У яр­мі». Я по­клав со­бі за ме­ту по­ка­за­ти жи­т­тя бол­гар в остан­ні дні раб­ства та ре­во­лю­цій­ний дух у до­бу Кві­тне­во­го пов­ста­н­ня 1876 ро­ку. Ідея, що одно­го ра­зу, вно­чі, на­ро­ди­ла­ся в мо­їй го­ло­ві, по­ча­ла вті­лю­ва­ти­ся. Із на­тхне­н­ням та зав­зя­т­тям я від­дав­ся ро­бо­ті й жив обра­за­ми своєї твор­чої фан­та­зії. Ба­га­то епі­зо­дів ро­ма­ну — плід мо­їх осо­би­стих спо­га­дів та спо­сте­ре­жень. Біль­шість ді­йо­вих осіб — справ­жні жи­те­лі Со­по­та ( у ро­ма­ні він йме­ну­є­ться Бя­ла-Чер­ква; не чу­жа укра­їн­цям на­зва! — І. С.), тільки їхні іме­на ви­га­да­ні або змі­не­ні » . Так, чор­ба­джі Мар­ко, ду­же ко­ло­ри­тний пер­со­наж, з опи­су ве­че­рі яко­го роз­по­чи­на­є­ться твір, — це сам Мін­чо Ва­зов, ку­пець, ба­тько ав­то­ра.

■ Отож, що ж це за річ — ро­ман «У яр­мі», яке вра­же­н­ня він справ­ляє на чи­та­ча? На 400 сто­рін­ках книж­ки йде­ться про кри­ва­ві, жа­хли­ві, тра­гі­чні по­дії ве­сни 1876 ро­ку — пов­ста­н­ня про­ти осман­ців (та їх «до­бро­віль­них» або ви­му­ше­них «до­мо­ро­ще­них» бол­гар­ських по­сі­пак, що теж по­ка­зав Ва­зов), біль­шість го­лов­них ге­ро­їв, до­ро­гих ав­то­ро­ві, ги­нуть від куль або ту­ре­цьких тор­тур (адже Ви­зво­ле­н­ня ще по­пе­ре­ду, і ні­хто не мо­же пе­ред­ба­чи­ти за­зда­ле­гідь, ко­ли во­но при­йде) — а про­те у тво­рі не­має ні­яко­го скор­бо­тно­го «пла­чу Яро­слав­ни». Нав­па­ки — ба­чи­мо спо­кій­ний, епі­чний стиль, не­по­втор­но­сті яко­му на­да­ють ще й гу­мор та м’ яка іро­нія, ко­трі пов­ся­кчас від­чу­ва­ю­ться в хо­ді ав­тор­ської опо­віді (як на ме­не, це «фі­шка» тво­ру та йо­го ве­ли­че­зна пе­ре­ва­га). Ба­тьків­щи­на по­ба­че­на в ро­ма­ні очи­ма ви­гнан­ця — й во­дно­час очи­ма лю­ди­ни, яка вже знає про Пе­ре­мо­гу, так са­мо як і про ці­ну ці­єї Пе­ре­мо­ги. Чи­тач не мо­же не від­чу­ти осо­бли­ву те­пло­ту, осо­бли­ву ча­рів­ність, що ви­про­мі­ню­ють ге­рої, по­дії, пей­за­жі, кар­ти­ни з минулого бол­гар­сько­го на­ро­ду. За зов­ні спо­кій­ним то­ном роз­по­віді, яка не пе­ре­ри­ва­є­ться осо­би­сти­ми спо­від­я­ми й лі­ри­чни­ми від­сту­па­ми, кри­є­ться, по су­ті, гли­бо­ко емо­цій­не став­ле­н­ня до жи­т­тя. Ва­зов ство­рив ці­лу низ­ку обра­зів, що вра­жа­ють сво­єю шля­хе­тні­стю, ду­шев­ною щи­рі­стюй кра­сою— Огня­нов, до­ктор Со­ко­лов, чор­ба­джі Мар­ко — гімн ба­тько­ві, — слі­пий Кол­чо, Гін­ка, Лал­ка...

■ Про­те у ро­ма­ні геть не­має бла­го­сно­го «під­со­ло­джу­ва­н­ня» дій­сно­сті. По­ка­за­ні й ті при­сто­су­ван­ці, бо­я­гу­зи, ре­не­га­ти ( до­ре­чно вжи­ти й сло­во « яни­ча­ри»), що їм зов­сім «не­по­га­но жи­ве­ться» і за ту­ре­цько­го па­ну­ва­н­ня. Це — бол­га­ри, але їх «бол­гар­ськість» — то ли­ше по­ро­жня, фаль­ши­ва обо­лон­ка, зсе­ре­ди­ни вже до­бря­че роз’їде­на цві­л­лю. Ось Кі­рі­ак Сте­фчов, «мо­ло­дий че­пу­рун», «зі сма­ком одя­гне­ний», «мі­сце­ва елі­та» мі­сте­чка Бя­ла-Чер­ква, роз’яснює су­сі­до­ві, Не­чо Пі­рон­ко­ву, « згу­бну суть » дій та по­гля­дів ан­ти­ту­ре­цьких « бун­тів­ни­ків » , « кля­тих за­ко­ло­тни­ків » : « Ли­стів­ка бу­ха­рест­ських кра­моль­ни­ків за­кли­кає нас до бо­роть­би за ви­зво­ле­н­ня, хоч би на­віть ці­но­ю­то­го, що все пе­ре­тво­ри­ться на прах і по­піл. — Хоч ско­най, але звіль­нись, — глу­зли­во зауважив Не­чо Пи­рон­ков. — Ну, зви­чай­но ж! Ці не­гі­дни­ки хо­чуть усе до­бро спа­ли­ти, пе­ре­тво­ри­ти на прах і по­піл; але чиє до­бро, — пи­таю я? — Чу­же. Адже во­ни са­мі ні­чо­го не ма­ють. На прах і по­піл — лег­ко ска­за­ти! От мер­зо­тни­ки, — ви­мо­вив сер­ди­то чор­ба­джі Юр­дан. — Су­щі роз­бій­ни­ки, — до­дав Ха­джі Сміон».

■ Ду­ма­є­ться, цей кра­сно­мов­ний епі­зод ко­мен­та­рів не по­тре­бує. Си­ла ро­ма­ну Ва­зо­ва якраз у то­му, що ав­тор пе­ре­кон­ли­во по­ка­зав: всу­пе­реч ота­ким «яни­ча­рам» на­род звіль­нив­ся від чу­жо­зем­но­го яр­ма (хоч ту­ре­цький вплив: тюрк­ські сло­ва, на­зви по­сад, зви­ча­їв, іме­на, зре­штою, церемонії пи­т­тя ка­ви, оздо­бле­н­ня жи­тла — все це у тво­рі є). Звіль­нив­ся то­му, що лю­ди­на, гі­дна цьо­го ім’я, не мо­же жи­ти в раб­стві. Укра­їн­ці, яким впро­довж сто­літь не раз до­во­ди­ло­ся ста­ва­ти на смер­тель­ний герць за сво­бо­ду, лег­ко зро­зу­мі­ють це і про­чи­та­ють вер­шин­ний твір Ва­зо­ва з ін­те­ре­сом.

*** ■ Наш ге­рой уві­йшов до істо­рії бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри, зві­сно, не ли­ше ро­ма­ном «У яр­мі» (за­вер­шив­ши йо­го, він 1889 ро­ку по­вер­нув­ся на ба­тьків­щи­ну). Ва­зов — ав­тор со­тень лі­ри­чних вір­шів та бли­ску­чих зраз­ків гро­ма­дян­ської по­е­зії; йо­го пе­ру на­ле­жать ро­ма­ни «На­ша рі­дня», «Но­ва зем­ля», чи­слен­ні дра­ми, опо­віда­н­ня (най­більш відомі з них — са­ти­ри­чні), пу­блі­ци­сти­чні стат­ті. У 1897— 1899 рр. пи­сьмен­ник був мі­ні­стром осві­ти Бол­га­рії за кво­то­ю­на­ціо­нал-кон­се­рва­тив­ної На­ро­дної пар­тії; зго­дом від по­лі­ти­ки ві­ді­йшов, про­те збе­рі­гав ве­ли­че­зний мо­раль­ний ав­то­ри­тет у бол­гар­сько­му су­спіль­стві. Ду­же ці­ка­во, що у 1916—1918 ро­ках, під час Пер­шої сві­то­вої вій­ни, Ва­зов ви­сту­пив із пу­блі­чно­юй ду­же го­строю кри­ти­ко­ю­ім­пер­ської по­лі­ти­ки Росії, по­пе­ре­джа­ю­чи бол­гар, що ця дер­жа­ва — «вовк у ове­чій шку­рі», «під зва­бли­ви­ми сло­ва­ми про ви­зво­ле­н­ня і слов’ян­ське бра­тер­ство кри­є­ться жа­ді­бність, агре­сив­ність і під­сту­пність». «Та­ка Ро­сія є во­ро­жо­ю­нам», — це пи­са­ла лю­ди­на, яка 1877 ро­ку йме­ну­ва­ла Пе­тер­бурзь­ку ім­пе­рі­ю­не інакше, як «ви­зво­ли­тель­кою».

■ Іван Ва­зов по­мер мит­тє­во, від ін­суль­ту, во­се­ни 1921 ро­ку, в сво­є­му бу­дин­ку в Со­фії, ко­ли ве­че­ряв із рі­дни­ми й дру­зя­ми. На похо­ро­ні бу­ли при­су­тні цар Бо­рис, май­же всі мі­ні­стри уряду, біль­шість де­пу­та­тів пар­ла­мен­ту, без­ліч про­стих бол­гар. І ли­ше ве­ли­кий Гро­ма­дя­нин дер­жа­ви міг бу­ти удо­сто­є­ний та­кої че­сті...

Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13.

Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ІВАН ВА­ЗОВ — ВЕ­ЛИ­КИЙ БОЛ­ГАР­СЬКИЙ ПО­ЕТ БОЛ­ГАР­СЬКО­ГО РО­МА­НУ

І ПИ­СЬМЕН­НИК, ТВОРЕЦЬ НОВІТНЬОГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.