Ва­лен­ти­на ДАВИДЕНКО. «Та­нець над хви­ля­ми»

По­е­те­са і ху­до­жни­ця — про ві­чні те­ми та відповідальність пе­ре­кла­ду

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Лю­дми­ла ТАРАН

Во­на — своя у ко­лі по­е­тів і пе­ре­кла­да­чів, ху­до­жни­ків і жур­на­лі­стів. Лег­ко зна­хо­дить спіль­ну мо­ву зі спів­ро­змов­ни­ка­ми на пря­мих ефі­рах «Го­ло­су Ки­є­ва». Про­фе­сій­ність, відкритість до но­ви­зни, дар спів­пе­ре­жи­ва­н­ня — да­ле­ко не всі ри­си твор­чо­ї­осо­би­сто­сті Ва­лен­ти­ни ДАВИДЕНКО.

— Не­дав­но опу­блі­ко­ва­на до­бір­ка тво­їх пе­ре­кла­дів іта­лій­ської по­е­зії. Чо­му взя­ла­ся за цю ка­тор­жну пра­цю?

— Ана­толь Пе­ре­па­дя, не­ймо­вір­но близь­кий ме­ні по ду­ху ро­ман­тик, і з тих не­за­мін­них дру­зів, з гір­ко­тою про втра­ту яких жи­веш, ко­лись по­да­ру­вав свою книж­ку пе­ре­кла­дів Пе­трар­ки з по­ба­жа­н­ням, щоб я теж пе­ре­кла­ла ці текс­ти. Але ме­ні та­ке й на дум­ку не спа­да­ло: справ­ді, то важ­ка пра­ця, і не бу­ло вну­трі­шньо­ї­спо­ну­ки зма­га­ти­ся з на­ши­ми ви­да­тни­ми пе­ре­кла­да­ча­ми. Однак не­вдов­зі по­зна­йо­ми­ла­ся з рим­ською по­е­те­сою Ті­ці­а­ною Ко­лус­со, яка бу­ла уча­сни­цею Між­на­ро­дно­го фе­сти­ва­лю по­е­зі­їу Ки­є­ві, во­на за­про­по­ну­ва­ла спів­пра­цю у мі­жна­ро­дно­му по­е­ти­чно­му ін­тер­нет- жур­на­лі Formafluens, що йо­го то­ді очо­лю­ва­ла. Я впер­ше пе­ре­кла­ла укра­їн­ською ра­зом з її вір­ша­ми ще кіль­кох су­ча­сних іта­лій­ських по­е­тів. Бу­ла й ідея під­го­ту­ва­ти книж­ку бі­лін­гва, де бу­ли б текс­ти су­ча­сних укра­їн­ських та іта­лій­ських по­е­тів, однак на­ші ре­во­лю­ці­ї­змі­ню­ють і твор­чі пла­ни...

— На чо­му акцен­ту­єш ува­гу в пе­ре­кла­дах? Є рі­зні шко­ли...

— Пра­гну до­сте­мен­но то­чно пе­ре­да­ти сти­льо­ві осо­бли­во­сті, му­зи­ку і обра­зну кан­ву іта­лій­сько­го текс­ту. Це якась вну­трі­шня крев­на відповідальність перед ко­ле­гою ми­ну­ло­ї­е­по­хи, щоб не спо­тво­ри­ти го­лос та ін­то­на­цію. Текс­ти іта­лій­ських по­е­тів ХІІ — ХХ сто­літь, які пе­ре­кла­де­ні мною, за по­оди­но­ким ви­ня­тком, ні­ко­ли не пе­ре­кла­да­ли­ся в Укра­ї­ні. Ба­га­тьох із тих по­е­тів у нас не зна­ють. Спи­ра­ю­чись са­ме на цей кон­тент по­е­зії, який охо­плює та­кий три­ва­лий ча­со­вий від­рі­зок, ді­йшла ви­снов­ку: най­акту­аль­ні­ши­ми те­ма­ми для по­е­тів усіх сто­літь бу­ли Бог, вій­на і ко­ха­н­ня. А ще від­кри­ла для се­бе рі­зні за сти­лем і осми­сле­н­ням тра­кту­ва­н­ня цих тем, як-от у Чек­ко Ан­джо­льє­рі, сар­ка­сти­чно­го су­ча­сни­ка Дан­те Аліг’єрі, Бін­до Бо­ні­чі з йо­го роз­ва­жли­вою фі­ло­со­фі­єю жи­т­тя, ду­же емо­цій­ну й обра­зну жі­но­чу по­е­зію ХVІ сто­лі­т­тя, зокре­ма Ла­у­ри Бат­ті­фер­рі, яка пи­са­ла в сти­лі пе­трар­кі­стів, бу­ла зна­ною не ли­ше в Італії, а й у Єв­ро­пі, але для на­шо­го чи­та­ча во­на ві­до­ма біль­ше як мо­дель зна­ме­ни­то­го порт­ре­та Ань­йо­ло Брон­зі­но че­рез її ха­ра­ктер­ний ніс. Ду­же ці­ка­во бу­ло пі­зна­ва­ти, як тво­ри­ли у по­е­ти­чно­му жан­рі ви­да­тні про­за­ї­ки і ху­до­жни­ки: Джо­ван­ні Бок­кач­чо, Ґа­брі­е­ле Д’Ан­нун­ціо, Мі­ке­лан­дже­ло Бу­о­нар­рот­ті. Са­ме че­рез про­чи­та­ні ори­гі­на­ли глиб­ше роз­крив­ся ме­ні та­лант Ади Не­грі, яку не­рід­ко по­зи­ціо­ну­ва­ли ли­ше як про­ле­тар­ську по­е­те­су. І осо­би­стим відкриттям став для ме­не Ґві­до Ґоц­ца­но, по­ет «при­смер­ко­вої» по­е­зії кін­ця ХІХ — по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, який під лі­ри­ко-ме­лан­хо­лій­ним фле­ром зав­жди при­хо­вує лег­ку іро­нію. А жит­тє­ві но­ве­ли цих ав­то­рів ча­сто ду­же дра­ма­ти­чні або й за­хо­плю­ю­че-ге­ро­ї­чні. Чи­ма­ло з них ма­ли над­то ко­ро­тку біо­гра­фію че­рез вій­ни, хво­ро­би і не­ста­тки. Усе, як і в на­шо­му ча­сі, ра­єм і не на­звеш.

Вдя­чна за по­да­ру­нок, ду­же до­ре­чний для ме­не, на­шо­му ві­до­мо­му пе­ре­кла­да­че­ві Все­во­ло­ду Тка­чен­ку, який по­над рік то­му при­ніс укра­їн­сько-іта­лій­ський слов­ник на 440 000 оди­ниць пе­ре­кла­ду.

— Чий вплив на вла­сну лі­те­ра­тур­ну твор­чість вва­жа­єш оче­ви­дним?

— Лі­те­ра­тур­но­го впли­ву як та­ко­го не пе­ре­жи­ла, хо­ча з юно­сті чи­та­ла ду­же ба­га­то по­е­зії. Але до чо­го справ­ді вра­зли­ва — до енер­ге­ти­чно­го впли­ву окре­мих ав­то­рів, явищ лі­те­ра­тур­них чи ми­сте­цьких. Та це ві­до­мо ко­жно­му, ко­ли силь­не емо­цій­не вра­же­н­ня від та­ла­но­ви­то­го тво­ру спо­ну­кає пи­са­ти своє, хо­ча во­но ні­як не до­ти­чне ні те­мою, ні жан­ром. Так бу­ло, ко­ли пи­са­ла «Флей­ту Ев­тер­пи»: у по­е­зі­ях про Ел­ла­ду на­ре­шті ви­ли­ли­ся осо­би­сті вра­же­н­ня від пер­шо­ї­ман­дрів­ки до Гре­ції, що бу­ла за кіль­ка ро­ків до цьо­го. Але по­штов­хом ста­ло пе­ре­чи­ту­ва­н­ня ро­ма­нів В. На­бо­ко­ва: ма­ла лі­тню від­пус­тку з ді­тьми у се­лі, й у бі­бліо­те­ці зна­йшла пов­не зі­бра­н­ня йо­го тво­рів. Обра­зне по­е­ти­чне пи­сьмо цьо­го ав­то­ра ви­кли­ка­ло сплеск емо­цій. І ще ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти не­спо­ді­ва­ні то­чки пе­ре­ти­ну мо­є­ї­твор­чо­сті з ін­ши­ми, ко­ли зна­хо­джу на­віть пе­ре­гук те­ми по­тім в чи­ї­хось текс­тах. Не­дав­но ме­ні на­ді­сла­ли тра­ктат — фі­ло­соф­ське до­слі­дже­н­ня ко­льо­ру в обра­зній си­сте­мі дав­ньої мі­фо­ло­гії. І там ци­та­та з дав­ніх текс­тів, яку про­чи­та­ла впер­ше: про Ев­рі­но­лу — бо­ги­ню всьо­го су­що­го. Во­на «по­ста­ла ого­ле­ною з Ха­о­су /і зба­гну­ла, що їй не­має на що зі­пер­ти­ся. /То­му во­на від­ді­ли­ла Не­бо від Мо­ря /й по­ча­ла свій са­мо­тній та­нець над йо­го хви­ля­ми...» А в ме­не бу­ла по­е­зія про «зо­ло­та­ву на­я­ду», яка три­має «на паль­чи­ках сни ко­ра­блів», во­на — «ря­тів­ни­ця ві­триль­ни­ків». І по­чи­на­є­ться вірш «Тан­цем се­бе не ви­ка­зуй!». Тоб­то про та­нець над хви­ля­ми. Цей образ для ме­не са­мої був то­ді не­спо­ді­ва­ним, але він при­че­тний до кон­кре­тно­ї­осо­би, якій при­свя­че­но вірш. І ось так від­гу­кну­ла­ся мі­фо­ло­гія Ев­рі­но­лою. Її­тан­цем над хви­ля­ми: він тра­кту­є­ться як по­шук істи­ни, бо на що ж мо­жна зі­пер­ти­ся у сві­ті?

— Як за­хи­ща­є­шся від ін­фор­ма­цій­ної вій­ни?

— Від ін­фор­ма­цій­но­ї­вій­ни за­хи­ща­ти­ся пра­кти­чно не­мо­жли­во, якщо за що­ден­ною ро­бо­тою пе­ре­бу­ва­єш по­стій­но у по­то­ках ін­фор­ма­ції, ана­лі­зу­єш її, від­по­від­но доби­ра­єш те­ми для сво­їх про­грам і для ко­лег у ре­да­кції. Однак емо­цій­на вра­зли­вість не при­ту­пля­є­ться, ре­а­гу­єш на все, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті. В цьо­му сен­сі жур­на­лі­сти­ка пов­ною мі­рою дає мо­жли­вість ви­сло­ви­ти гро­ма­дян­ські по­чу­т­тя. Однак ви­кли­ка­єш і на се­бе «во­гонь». Один із при­кла­дів, яких не­ма­ло в мо­їй біо­гра­фії, ко­ли за ча­сів минулого пре­зи­ден­та на мо­ї­ра­діо­пе­ре­да­чі про Три­піль­ську куль­ту­ру і про втра­ти Укра­ї­ни у Дру­гій сві­то­вій вій­ні з’яви­ли­ся стат­ті в ін­тер­не­ті. Ро­здра­то­ва­ні ав­то­ри до­во­ди­ли: ні­яких три­піль­ців на на­ших те­ри­то­рі­ях не бу­ло, мов­ляв, «це спро­ба при­вла­сни­ти со­бі чу­жу істо­рію». А що­до те­ми тра­гі­чних втрат Укра­ї­ни у Дру­гій сві­то­вій, то жур­на­ліс­тку бу­ло на­зва­но «не­ком­пе­тен­тною» і та­кою, що «зі­псу­ва­ла настрій ве­те­ра­нам вій­ни на свя­то Пе­ре­мо­ги, бо на­зва­ла цей день по­ми­наль­ним для Укра­ї­ни». Ці стат­ті бу­ли ду­же швид­ко по­ши­ре­ні на ро­сій­ських сай­тах. До та­ко­го тре­ба бу­ти зав­жди го­то­вою, якщо за­ли­ша­є­шся вір­ною істи­ні й со­бі. А від пе­ре­жи­вань (бо во­ни та­ки ви­ни­ка­ють) най­кра­ще врів­но­ва­жує му­зи­ка. Люблю фор­те­пі­ан­не і во­каль­не ми­сте­цтво.

— Три ре­чі, від яких від­мо­ви­ла­ся остан­нім ча­сом?

— Уже під час Ре­во­лю­ці­ї­Гі­дно­сті і з по­ча­тком вій­ни на схо­ді зро­зумі­ла, що змі­ню­ю­ться пріоритети. Якісь спо­ді­ва­н­ня, осо­би­сті ба­жа­н­ня тре­ба за­ли­ши­ти і, мо­же, до них і не по­вер­та­ти­ся. То­му та- ких ре­чей, від яких від­мов­ля­ю­ся, ма­буть, біль­ше, ніж три, якщо це ма­те­рі­аль­но­го пла­ну. На­ма­га­ю­ся ви­кро­ї­ти ко­шти на допомогу тим, хто ри­зи­кує сво­їм жи­т­тям за­ра­ди нас усіх. Але важ­че бу­ло від­мо­ви­ти­ся від спо­ді­вань на ви­ди­мі ре­зуль­та­ти, очі­ку­ва­ну пе­ре­мо­гу й, го­лов­не, аде­ква­тну оцін­ку су­спіль­ства і вла­ди цьо­го про­ти­бор­ства — до­бра і зла. У сві­тлі по­дій роз­гля­даю всю мін­ли­ву ре­аль­ність, на­че кан­ву, на якій ли­ше ме­ре­жиш ві­зе­ру­нок тру­да­ми, вла­сни­ми «блок­по­ста­ми». Цим про­ти­сто­їш вій­ні, не­спра­ве­дли­во­сті, що ца­рює й на­да­лі, сво­ї­ми, мо­же, слаб­ки­ми й не­до­ско­на­ли­ми спро­ба­ми за­хи­сти­ти істи­ну.

Ва­лен­ти­на Давиденко на­ро­ди­ла­ся на Чер­ка­щи­ні. По­е­те­са, пе­ре­кла­да­чка, жур­на­ліс­тка. Ла­у­ре­ат лі­те­ра­тур­них пре­мій ім. Бориса Не­чер­ди, Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го, Дми­тра Ни­тчен­ка, ми­сте­цько­ї­пре­мії«Киї в».

Ав­тор­ка чо­ти­рьох по­е­ти­чних кни­жок, во­сьми пер­со­наль­них ху­до­жніх ви­ста­вок, 14 те­ле­філь­мів про укра­їн­ських ху­до­жни­ків. За по­е­зі­я­ми Ва­лен­ти­ни Давиденко ство­ре­но альбом джа­зо­вих пі­сень ком­по­зи­то­ра Іва­на Та­ра­нен­ка «Май­стер снів».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.