Ві­д­бли­ски лі­та в ма­ми­них маль­вах

«День» по­бу­вав у обій­сті «на­ро­дних кві­тів» ху­до­жни­ці Ві­ри Са­мо­лук

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ла­ри­са ОСАДЧУК, Тер­но­піль Фото Михайла УРБАНСЬКОГО

Те­ре­бов­лян­ські Са­ди, що на Тер­но­піль­щи­ні — ко­лись при­мі­ське се­ло, а те­пер ча­сти­на кня­жо­го мі­ста, — ді­ста­ло на­зву че­рез роз­кі­шні сад­ки в цій­мі­сци­ні. Осо­бли­ве ви­до­ви­ще тут на­ве­сні, коли все нав­ко­ло за­сте­ляє бі­ло-ро­же­ва ву­аль цві­ту. Звід­си від­кри­ва­є­ться і за­хо­пли­ва па­но­ра­ма Те­ре­бов­лі з її пра­дав­нім зам­ком йве­ли­чни­ми хра­ма­ми. Кві­ти в Са­дах ми­лу­ють око до гли­бо­кої осе­ні. Ко­ло­ри­том « на­ро­дних » кві­тів при­вер­тає ува­гу обій­стя Ві­ри Гри­го­рів­ни Са­мо­лук — сво­го ча­су ху­до­жни­ка ві­до­мої на увесь СРСР Те­ре­бов­лян­ської фа­бри­ки ялин­ко­вих при­крас. Мо­жна ска­за­ти, па­ні Ві­ра бу­ла ди­зай­не­ром ялин­ко­вих ігра­шок — єди­ним то­ді на під­при­єм­стві автором ху­до­жніх роз­пи­сів, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли як стан­дарт для ви­го­тов­ле­н­ня. Ймо­вір­но, що в ко­жній­ро­ди­ні, де збе­ре­гли­ся ра­дян­ські ялин­ко­ві при­кра­си, є її ро­бо­ти.

■ Захоплення ви­тво­ра­ми Бо­жо­го ми­сте­цтва — кві­та­ми — зви­чне для ху­до­жни­ка­жін­ки. Адже ли­ше в при­ро­ді мо­жна від­най­ти бар­ви і фор­ми, які по­тім хо­че­ться від­тво­ри­ти. Мальв — де­ся­тки сор­тів. Звід­ки взя­ло­ся стіль­ки, Ві­ра Гри­го­рів­на не знає, бо, як во­на ка­же, то ві­тер на­сі­н­ня при­но­сить. Якщо маль­ва ви­ро­стає не там, де тре­ба, то па­ні Ві­ра мо­вить до кві­тки, що му­сить її пе­ре­са­ди­ти в ін­ше мі­сце. А по­тім — під­ли­ває, до­гля­дає. Маль­ви, як і во­на, ду­же лю­би­ли чо­ло­ві­ко­ва ма­ти, а та­кож ба­бу­ся Ві­ри Гри­го­рів­ни. Осо­бли­во за­пам’ята­ло­ся, коли ще ма­лень­кою дів­чин­кою за­йшла на ді­до­ве обій­стя, де во­ни ря­сно кві­тну­ли. «Я со­бі уяви­ла, що я... ну, не знаю де я! Та­ка кра­са! А во­ни бу­ли усі­ля­кі — бі­лі, чер­во­ні, ро­же­ві, рі­зні­рі­зні, ду­же-ду­же гар­ні». За­хо­плю­ва­ла­ся по­льо­ви­ми кві­та­ми — си­ні­ми бла­ва­та­ми і фі­о­ле­то­ви­ми ко­ни­ка­ми-со­кир­ка­ми. При­ні­сши до­до­му, бу­ке­ти­ки за обра­зи ти­ка­ла, в ку­то­чки ста­ви­ла, — зга­дує па­ні Ві­ра. «А які гар­ні бі­лі во­дя­ні лі­леї! — роз­по­від­ає жін­ка, бо ж ви­ро­сла бі­ля рі­чки. — Але я на­віть лю­блю, як кро­пи­ва цві­те».

■ Кві­ту­ють влі­тку рі­зно­барв­ним сер­пан­ком на по­двір’ї і в сад­ку її маль­ви. У сер­пні­ве­ре­сні до­го­ра­ють остан­ні­ми спа­ла­ха­ми лі­та, але їх до­пов­ню­ють ще одні улю­блен­ці ко­жної укра­їн­ської ду­ші — со­ня­хи. Ці, де­ко­ра­тив­ні, до­ро­гі Ві­рі Гри­го­рів­ні че­рез те, що ви­ро­сли із на­сі­н­ня, ко­тре пе­ре­дав син Іван з Ав­стрії (уже чо­тир­над­цять ро­ків він у Ві­дні). На чо­ти­ри ме­три зді­йма­ю­ться ці кві­ти бі­ля ха­ти. Про­ро­ста­ють на­віть з-під бру­ків­ки.

■ А ще Ві­ра Гри­го­рів­на пе­ре­ко­на­на, що обов’ яз­ко­во ма­ють бути укра­їн­ські сим­во­ли — чор­но­брив­ці, які ми­лу­ють око до пер­ших за­мо­роз­ків. Під го­рі­хом — ві­до­мі усім з дитинства зо­ло­ті ку­лі — окра­са чи не ко­жно­го за­мі­сько­го па­лі­са­дни­ка. На­пев­но, ма­ло хто знає, що в на­у­ко­во­му сві­ті це со­ня­чне ди­во на дов­гих сте­блах на­зи­ва­ють ру­дбе­кі­я­ми роз­сі­че­ни­ми. « Во­ни дов­го цві­туть, ро­стуть ви­со­че­зни­ми. Я їх під­пи­раю-під­пи­раю, а во­ни по­тім всі ра­зом па­да­ють. Але одна­ко­во їх не обра­жаю. Ви­ко­пую і не­су на­про­ти хвір­тки. Я там уже стіль­ки їх на­са­ди­ла! Ні­чо­го ні­ко­ли не ви­ки­даю. Усе са­джу. Хай­бу­де десь і при до­ро­зі. Так і ка­жу ді­тям: то все жи­ве. То тре­ба ці­ну­ва­ти » , — роз­по­від­ає па­ні Ві­ра.

■ Дар до ма­лю­ва­н­ня Ві­ра Гри­го­рів­на Са­мо­лук пе­ре­йня­ла від ба­тька — са­мо­бу­тньо­го ху­до­жни­ка із Остро­ва Тер­но­піль­сько­го ра­йо­ну. Там во­на на­ро­ди­ла­ся і ви­ро­сла. Їй­бу­ло ли­ше рік, коли втра­ти­ла ма­му, а то­му та­то був сві­то­чем в її жит­ті. Оскіль­ки ста­тків осо­бли­вих не бу­ло, то коли ді­ти одру­жу­ва­ли­ся, да­вав їм у при­да­не ве­ли­ку іко­ну, а та­кож — фі­гу­ру Бо­жої Ма­те­рі, які сам ство­рю­вав. До­ни­ні їх свя­то бе­ре­жуть в ро­ди­ні.

■ Коли па­ні Ві­рі до­ру­ча­ли роз­ро­бля­ти зраз­ки для ялин­ко­вих ігра­шок, то її ру­ка одра­зу бра­ла­ся ма­лю­ва­ти кві­ти. То бу­ли і не­ви­га­дли­ві ро­ма­шки, і ви­шу­ка­ні тен­ді­тні мі­мо­зи, і ві­но­чки, схо­жі на пе­три­ків­ський­роз­пис. Для ді­тей­зо­бра­жа­ла сні­го­ви­ків, ха­тин­ки, зві­ря­ток. До­чка Ві­ри Гри­го­рів­ни, пе­да­гог па­ні Га­ли­на Сні­тов­ська, зга­дує ма­ми­но­го ве­дме­ди­ка, який­ве­зе на сан­ча­тах зру­ба­ну ялин­ку. А ще — ха­тин­ку, з ди­ма­ря якої ви­сли­зає дим. А бі­ля неї — яли­но­чка чи сні­го­вик, в’ється сте­жин­ка. «Див­лю­ся на те­пе­рі­шні ялин­ко­ві ігра­шки: ду­же гар­ні, бли­ску­чі. Але я по-сво­є­му вва­жаю, що во­ни не для ді­тей, а для до­ро­слих. Ди­ти­на хо­ті­ла би, щоб там бу­ла якась бі­ло­чка, якийсь зай­чик. Щось та­ке, що­би бу­ло ці­ка­во ді­тям», — ка­же Ві­ра Гри­го­рів­на. Ця про­ста, ін­те­лі­ген­тна жін­ка пи­ша­є­ться сво­ї­ми ді­тьми йо­ну­ка­ми, які всі до одно­го «зо­ло­ті ме­да­лі­сти». Син у да­ле­кійАв­стрії, але до­чка з сім’єю ча­сто на­ві­ду­ю­ться з Тер­но­по­ля в до­ро­гі сер­цю Са­ди. До ре­чі, в па­ні Га­ли­ни роз­кі­шна пів­то­ра­ме­тро­ва ко­са, яку пле­ка­ла з дитинства її ма­ма, хо­ча Ві­ра Гри­го­рів­на впев­не­на: справа та­ки в ге­не­ти­ці. Па­ні Га­ли­на ко­ле­кціо­нує ав­тор­ські при­кра­си, хус­тки, яких уже пів­ти­ся­чі. Але ма­ми­ні ялин­ко­ві ігра­шки та кві­ти, то її осо­бли­ве захоплення. Бо що мо­же зрів­ня­ти­ся з по­чу­т­тям ди­ти­ня­чої ра­до­сті, яка в сер­ці до­ти, до­ки жи­ва ма­ма? ДайБо­же, щоб це бу­ло якнай­дов­ше.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.