«Ві­дно­сний мир і ти­ша»

Жи­те­лі Лу­ган­щи­ни — про три­во­гу за май­бу­тнє та нові ре­кор­ди

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Сер­гій ПОДГОРНИЙ, лі­кар-гі­н­еко­лог-аку­шер, м. Сє­ве­ро­до­нецьк:

— Най більш зна ко ва по дія для ме­не і мо­єї ро­ди­ни — це на­ро­дже­н­ня ону­ка! Я став ді­ду­сем вдру­ге, і я ща­сли­вий, що у ме­не є про дов жен ня ро ду, що внук но сить моє пріз ви ще, що він ро­сте здо­ро­вим і ті­шить нас.

Я ба га то ро ків зай мав ся і про­дов­жую за­йма­ти­ся лі­ку­ва­н­ням без плід дя. Щи ро ра дію, коли мо­жу до­по­мог­ти по­дру­жній па­рі зна­йти ща­стя ма­ти ді­тей, са­мим ста­ти ба­тька­ми. Та­ких пар у мо їй прак ти ці бу ло ба­га­то. На­при­клад, за­раз у ме­не є 49-рі­чна па­ці­єн­тка, яка ви­но шує ди тин ку і ско ро ста не ма­мою.

Сьо­го­дні­шні по­дії на Україні — зви­чай­но ж, це по­га­но. Це по­зна­ча­є­ться на ко­жно­му з нас. Ми з ко ле га ми за ува жи ли, що в Укра ї ні па дає на род жу ва - ність, ма є мо кон с та ту ва ти не - га­тив­ний ба­ланс: вми­рає лю­дей знач но біль ше, ніж на род жу - ється ма­лят. Я ро­зу­мію, що це швид­ше со­ці­аль­не і еко­но­мі­чне пи тан ня, а не ме дич не. Адже по глянь те, хто по ви нен за раз на­ро­джу­ва­ти? Ті жін­ки, які са­мі на ро ди ли ся в се ре ди ні 90- х ро­ків. То­ді теж бу­ла кри­за і на­ро­джу­ва­ність зни­зи­ла­ся. То­му по­тен­цій­них мам у нас мен­ше, а се­ред них ще мен­ше тих, хто зби­ра­є­ться най­ближ­чим ча­сом на­ро­джу­ва­ти.

Оле­на ЗЕЛЬСЬКА, ди­ре­ктор Цен­тру еко­ло­го-на­ту­ра­лі­сти­чної твор­чо­сті, м. Сє­ве­ро­до­нецьк:

— Хо­ча нам усім, хто жи­ве в зо ні АТО, як і ра ні ше, три - во­жно, але у нас у місті від­нос - ний мир і ти­ша. Це від­но­шу до хорошого.

Наш центр (ко­ли­шня Станція юних на­ту­ра­лі­стів. — від но сить ся до по за шкіль ної осві­ти, тоб­то ми фі­нан­су­є­мо­ся з міс це во го бюд же ту. Те, що цю струк ту ру ще збе рег ли, не мо - же не ті­ши­ти, адже в багатьох міс тах об лас ті та кра ї ни без - ко­штов­них гур­тків для шко­ля­рів вже про­сто не­має. А до нас ді ти хо дять із за до во лен ням: вчать ся до гля да ти за рос ли на - ми і тва ри на ми, пі зна ва ти на - вко­ли­шній світ.

Міс то опла чує нам опа лю - ван ня, елек т ри ку, зар пла ти, але кош тів на роз ви ток у нас не має, жод ної під трим ки дер - жав­ної не­має. На­віть ви­тра­тні ма­те­рі­а­ли ді­ти по­вин­ні при­но­си­ти са­мі. По­ки не­має абон­пла­ти за гур­тки — дя­ку­є­мо і за це.

Згі­дно з но­вим за­ко­но­про­е­ктом «Про осві­ту», по­за­шкіль­ни­ків від но сять до не фор маль ної осві ти, то му що ми не да ємо жод них до ку мен тів, сві доцтв, атес та тів пі сля за кін чен ня на - вчан ня. Ме не і ко лег не по ко - їть — що за цим буде да­лі, які умо­ви ро­бо­ти нас че­ка­ють? Ми не зна­є­мо. Я вва­жаю, що по­за­шкіль­ни­ків не мо­жна ви­ки­да­ти з осві­тньо­го про­це­су: без за­хо­плень ді ти втра ча ють ся, окрім комп’юте­рів і план­ше­тів у них має бу ти ці ка ве спіл ку ван ня з одно­лі­тка­ми, ма­ють бути за­хоп- ле­н­ня. Отже, май­бу­тніх змін ми че­ка­є­мо з по­бо­ю­ва­н­ням.

Ігор ЛИСЕНКО, ви­кла­дач Лу­ган­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Та­ра­са Шев­чен­ка, м. Ста­ро­більськ:

— Ме­не ду­же ті­шить мій дво­рі­чний си­но­чок, що він ро­сте і роз­ви­ва­є­ться тя­му­щим! Наш уні­вер­си­тет, пе­ре­мі­ще­ний з оку­по­ва­но­го Лу­ган­ська, упев­не­но на­би­рає обер­тів на рин­ку осві­ти. Цьо­го ро­ку ми на­бра­ли сту­ден­тів біль­ше, ніж усі ін­ші ву­зи-пе­ре­се­лен­ці! Це озна­чає, що ба­тьки і мо­лодь нам ві­рять; ми роз­ви­ва­є­мо на­у­ку і по­сту­по­во ви­хо­ди­мо з кри­зи 2014 ро­ку. У нас з’яв­ля­ю­ться нові про­е­кти на ка­фе­драх, ви­кла­да­цький ко­ле­ктив ста­біль­но пра­гне бути в кур­сі всіх су­ча­сних те­чій та ві­янь.

З по га но го: у ме не по мер ла ма­ма... Во­на весь цей час за­ли­ша ла ся в Лу гансь ку. Ме ні як пра­ців­ни­ко­ві пе­ре­мі­ще­но­го ву­зу за­раз не­без­пе­чно їха­ти до­до­му, пе ре ти на ти кор дон не за - кон ної рес пуб лі ки, аби зай ня - ти­ся сі­мей­ни­ми спра­ва­ми. А пі­сля смер­ті ма­ми ба­га­то що тре­ба при­ве­сти до ла­ду. Ще нам — пе ре се лен цям — ду же важ ко знай ти хо ро ше жит ло тут, в Ста­ро­біль­ську, і во­но над­то до­ро ге. Отже, по дії, пов’ яза ні з АТО, як і ра­ні­ше, нас су­про­во­джу­ють.

Юрій КРАВЧЕНКО, на­чаль­ник Лу­ган­сько­го ре­гіо­наль­но­го цен­тру спор­ту для ін­ва­лі­дів:

— Зовсім не­що­дав­но лу­ган­ці під ко ри ли Го вер лу. Гру па з де ся ти чо ло вік скла да ла ся пе - ре­ва­жно з лю­дей з по­ру­ше­н­ня­ми слу ху. Свій ре корд ці спортс ме ни при свя ти ли 25- ій рі­чни­ці Не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни. Основ­не зав­да­н­ня цієї акції, на­сам пе ред — спор тив ний ін те - рес, оскіль ки це не по га ний іс - пит для хло­пців, які за­йма­ю­ться у нас в гру­пі «Здо­ров’я». Хо­ті ло ся по ка за ти хлоп цям, як жи­вуть у За­хі­дній Україні, по­спіл ку ва ти ся з людь ми, за ря - ди­тись па­трі­о­ти­чним ду­хом під час під­йо­му на Го­вер­лу, оскіль­ки в та­кі дні, як День Не­за­ле­жно­сті і День Кон­сти­ту­ції, Го­вер­ла зби рає ду же ба га то лю дей з усіх ку точ ків кра ї ни! Ра зом з на­ми того дня під­ня­ло­ся на го­ру 500—600 чо­ло­вік.

Вва­жаю, що ми гі­дно про­ве­ли на ших па ра олім пій ців на зма ган ня до Ріо. Вбо лі ва ти ме - мо за них і че­ка­є­мо до­до­му з ме­да­ля­ми! Коли ба­чиш, як лю­ди з об ме же ни ми мож ли вос тя ми що­дня пе­ре­ма­га­ють се­бе і став­лять вла­сні ре­кор­ди, — про по­га­не на­віть ду­ма­ти не хо­че­ться.

На­та­лія ВОЙНОВА, Лу­ган­ська область

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.