Все­укра­їн­ський «оку­пен­дум»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

У цій за­яві Ві­кто­рії Сю­мар при­хо­ва­но стіль­ки сми­слів і по­си­лань, що одра­зу скла­дно ро­зі­бра­ти­ся, ко­му во­ни при­зна­че­ні. Все­на­ро­дним го­ло­су­ва­н­ням тут про­по­ну­є­ться зму­си­ти до кон­кре­тних дій і рі­шень тих, хто узяв на се­бе від­по­від­аль­ність за кра­ї­ну, тоб­то по­лі­ти­ків. Це за­клик до ко­лег по по­лі­ти­чно­му це­ху не спе­ку­лю­ва­ти на те­мі вій­ни й по­ча­ти при­йма­ти від­кри­ті й зро­зумі­лі рі­ше­н­ня в на­стіль­ки скла­дний для країни пе­рі­од. Та все ж. Да­вай­те по­ду­ма­є­мо, що озна­чає для во­ю­ю­чої Укра­ї­ни про­по­зи­ція про­ве­сти ре­фе­рен­дум що­до оку­по­ва­но­го Кри­му та Дон­ба­су? Що буде, якщо на­ро­дні обран­ці від­да­дуть рі­ше­н­ня про до­ціль­ність бо­ро­ти­ся за те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність Укра­ї­ни на во­лю на­ро­ду?

Пер­ше, що хо­че­ться зро­зу­мі­ти, — це про яку ча­сти­ну Дон­ба­су йти­ме­ться? Про ту, що вхо­дить у адмі­ні­стра­тив­ні кор­до­ни Лу­ган­ської й До­не­цької обла­стей? Про ту, що спо­ча­тку оку­па­ції бу­ла за­хо­пле­на ди­вер­сан­та­ми й бра­ла участь у референдумі про ви­хід зі скла­ду Укра­ї­ни? Чи про ту, що оку­по­ва­на за­раз і не кон­тро­лю­є­ться укра­їн­ською державою? Це ва­жли­ве пи­та­н­ня. То­му що для того, щоб ви­не­сти пи­та­н­ня на за­галь­но­укра­їн­ське голосування, по­трі­бні під­ста­ви. Якщо вже лю­бов або не­на­висть до Укра­ї­ни мо­жуть ста­ти при­во­дом для змі­ни те­ри­то­рі­аль­них кор­до­нів дер­жа­ви, ре­гіо­наль­ні ре­фе­рен­ду­ми до­ве­де­ться про­ве­сти в усіх обла­стях. Чо­му в не­за­ле­жне пла­ва­н­ня ма­ють ви­ру­ша­ти ли­ше жи­те­лі Гор­лів­ки й До­не­цька з Лу­ган­ськом? А як же Кр­ама­торськ і Слов’янськ? Хі­ба не звід­ти по­ча­ла­ся «дон­ба­сів­ська ве­сна»? А як же Ма­рі­у­поль? Адже там теж про­во­див­ся ре­фе­рен­дум про від­ді­ле­н­ня і ма­йо­рі­ли во­ро­жі пра­по­ри, по­ки укра­їн­ська ар­мія не при­пи­ни­ла весь цей де­бош ко­ле­ктив­ної укра­ї­но­фо­бії. То на під­ста­ві чо­го укра­їн­ці роз­гля­да­ти­муть мо­жли­вість від­тор­гне­н­ня укра­їн­ських те­ри­то­рій: їхньої не­лю­бо­ві чи на­шої не­зда­тно­сті від­но­ви­ти кон­сти­ту­цій­них устрій?

І по­тім хто дасть га­ран­тію, що зав­тра в но­вих укра­їн­ських регіонах не з’яв­ля­ться вві­чли­ві ди­вер­сан­ти і все не по­вто­ри­ти­ся знов? Захоплення, роз­стрі­ли, під­ва­ли, ма­со­вий ви­хід укра­їн­ців у спро­бах вря­ту­ва­ти­ся від озві­рі­ло­го озбро­є­но­го на­тов­пу. А що ро­би­ти з ті­єю про­укра­їн­ською па­трі­о­ти­чною мен­ші­стю, що за­ли­ша­є­ться на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях і че­кає звільнення, ви­ра­жає по­зи­цію, йде під суд за пу­блі­чні ви­слов­лю­ва­н­ня, що Крим і Дон­бас— це Укра­ї­на? Що ро­би­ти з ни­ми? З Іль­мі Уме­ро­вим, Сен­цо­вим, па­трі­о­та­ми, які вві­мкну­ли в оку­по­ва­но­му До­не­цьку гімн? Ви­ба­чи­ти­ся, по­ти­сну­ти ру­ки й по­про­ща­ти­ся на­зав­жди? А із за­ги­бли­ми за ці­лі­сність Укра­ї­ни як бути? Вда­ва­ти­ме­мо, що їхня го­тов­ність за­хи­ща­ти Укра­ї­ну, під­твер­дже­на ді­єю, — це бу­ла по­мил­ка? Чо­му цін­ність жер­тви, при­не­се­ної ни­ми в ім’я Укра­ї­ни, оці­ню­ва­ти­муть оби­ва­те­лі з Жи­то­ми­ра й Ужго­ро­да за прин­ци­пом «хо­чу-не хо­чу?».

Та й з іно­зем­ни­ми ін­ве­сти­ці­я­ми, які, як правильно по­мі­че­но, не йдуть до країни у ста­ні вій­ни, теж мо­же ви­йти ду­же не­зру­чно. Два ро­ки єв­ро­пей­ці й аме­ри­кан­ці втра­ча­ли при­бу­тки че­рез те, що Ро­сія оку­пу­ва­ла ча­сти­ну укра­їн­ської те­ри­то­рії. По­дов­жу­ва­ли сан­кції, при­йма­ли ре­зо­лю­ції, і тут. «Дя­кую всім — усі віль­ні. Ми пе­ре­ду­ма­ли — на­род проголосував?» Чи не ви­йде так, що до країни, яка на­стіль­ки лег­ко від­мов­ля­є­ться від зо­бов’язань пе­ред вла­сни­ми гро­ма­дя­на­ми й роз­ки­да­є­ться «во­ло­стя­ми», охо­чих ін­ве­сту­ва­ти буде ще мен­ше? Якщо мо­жна за­галь­но­на­ціо­наль­ним ре­фе­рен­ду­мом пе­ре­да­ти у во­ло­ді­н­ня оку­пан­то­ві зем­лю й жи­т­тя укра- їн­ських гро­ма­дян, яким дер­жа­ва га­ран­ту­ва­ла всі 20 ро­ків без­пе­ки і пра­ва, то хто по­ві­рить, що га­ран­тії що­до за­во­дів, фі­нан­со­вих ін­ве­сти­цій і бор­го­вих зо­бов’язань Укра­ї­ни не бу­дуть роз­гля­ну­ті зав­тра на ана­ло­гі­чно­му все­на­ро­дно­му голосуванні? У Гре­ції ж ви­йшло про­ве­сти за­галь­но­на­ро­дне голосування що­до бор­гів.

Є про­по­зи­ції, які не вар­то ви­но­си­ти на роз­гляд на­віть те­о­ре­ти­чно. Не мо­жна по­да­ру­ва­ти хо­ро­шій лю­ди­ні май­но поганого злі­сно­го ро­ди­ча без її зго­ди. Ба­тьку не мо­жна обго­во­рю­ва­ти, на­віть з ці­ка­во­сті, скіль­ки ко­штує ди­тя­ча нир­ка, якщо її про­да­ти, й при­див­ля­ти­ся до цін на рин­ку транс­план­та­цій. Дру­жи­ні не мо­жна — су­то за­ра­ди ін­те­ре­су — при­ці­ню­ва­ти­ся що ви­гі­дні­ше: за­мов­ле­не вбив­ство му­жа чи роз­лу­че­н­ня. Це за ме­жа­ми пра­ва, мо­ра­лі й за­галь­но­люд­ських прин­ци­пів. Са­ма думка, що за­ра­ди вла­сної зру­чно­сті мо­жна по­жер­тву­ва­ти пра­ва­ми будь-ко­го — руй­нів­на.

Коли йде­ться про іно­зем­ній ін­тер­вен­ції — ні­яко­го пра­во­во­го ре­фе­рен­ду­му про оку­по­ва­ні те­ри­то­рії бути не мо­же. То­му що це не до­бро­віль­ний ви­бір. Це «оку­пен­дум», що ні­чим не від­рі­зня­є­ться від тих, які під ду­ла­ми ав­то­ма­тів вла­шту­ва­ли по­кидь­ки на за­хо­пле­них укра­їн­ських зем­лях. Від­то­ді як во­рог сту­пив на на­шу зем­лю жо­дно­го ви­бо­ру «во­ю­ва­ти чи від­тор­га­ти» у на­су­же не за­ли­ши­ло­ся. Зав­да­н­ня дер­жа­ви — за­без­пе­чи­ти без­пе­ку й га­ран­ту­ва­ти ре­а­лі­за­цію прав і сво­бод гро­ма­дян. «Ци­ві­лі­зо­ва­ні на­ро­ди» не від­по­від­а­ють на пря­му вій­сько­ву агре­сію рі­ше­н­ням, прийня­тим на референдумі. А від­по­від­аль­ні політики в час, коли стрі­ля­ють гар­ма­ти і ллє­ться кров, ор­га­ні­зо­ву­ють обо­ро­ну країни, а не все­на­ро­дні пле­бі­сци­ти. Хоч би яким бу­ло рі­ше­н­ня на­ро­ду на про­по­но­ва­но­му референдумі, сам факт йо­го про­ве­де­н­ня дис­кре­ди­тує укра­їн­ську дер­жа­ву як га­ран­та прав і сво­бод і ство­рює руй­нів­ний пре­це­дент для ре­пу­та­ції країни.

У укра­їн­ців є при­слів’я, що не пе­ре­кла­да­є­ться ро­сій­ською, — «Хі­ба ма­єш? — Му­сиш!». Ро­сій­ською мо­вою оби­два по­ня­т­тя: і «ма­єш», і «му­сиш» від­по­від­а­ють одно­му сло­ву «дол­жен». «Чи має Укра­ї­на бо­ро­ти­ся за Крим і Дон­бас? Чо­му во­на має звіль­ня­ти їх, якщо біль­шість на цих те­ри­то­рі­ях отру­є­на ро­сій­ською про­па­ган­дою й не­на­ви­дить Укра­ї­ну?» — Тут по­ня­т­тя «обов’язок» тра­кту­є­ться як рі­ше­н­ня, прийня­те під при­му­сом. Тут у не­об­хі­дність ви­ко­ну­ва­ти зо­бов’яза­н­ня втру­ча­є­ться сто­ро­н­ня во­ля й об­ста­ви­ни. «Укра­ї­на має бо­ро­ти­ся за Крим і Дон­бас. Во­на має до­би­ти­ся їх пов­но­го звільнення від во­ро­жих військ». — Тут сло­во «обов’язок» озна­чає вну­трі­шнє во­льо­ве рі­ше­н­ня. Укра­їн­ський на­род у сво­їй про­мо­ві чі­тко роз­ді­ляє рі­ше­н­ня, прийня­те під при­му­сом, і про­яв вла­сної во­лі, вла­сно­го пра­ва. На то­му й сто­їть. Во­ля, тоб­то го­тов­ність обов’яз­ку за­ра­ди за­галь­ної сво­бо­ди, є сим­во­лом на­шої дер­жа­ви й від­обра­же­на на на­шо­му гер­бі. Ми не «маємо» — ми «му­си­мо»! І да­вай­те не спе­ку­лю­ва­ти біль­ше на те­мі во­лі на­ро­ду. На­віть з ба­жа­н­ня під­сте­бну­ти про­цес.

Ла­ри­са ВОЛОШИНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.