«Культ Сла­бо­шпи­цько­го»

У Ки­є­ві від­був­ся юві­лей­ний ве­чір ви­да­тно­го пи­сьмен­ни­ка та лі­те­ра­ту­ро­знав­ця

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - ВИ­СТУП ХРАНИТЕЛЯ УКРА­ЇН­СЬКОЇ МУЗИЧНОЇ АВТЕНТИКИ ТА­РА­СА КОМПАНІЧЕНКА Й ГУР­ТУ «ХОРЕЯ КОЗАЦЬКА» СТАВ КУЛЬМІНАЦІЄЮ ВЕЧОРА Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Дня­ми у ве­ли­кій кон­цер­тній сту­дії Бу­дин­ку зву­ко­за­пи­су Укра­їн­сько­го ра­діо мо­жна бу­ло спо­сте­рі­га­ти не­ча­стий для цієї за­ли ан­шлаг — лю­ди сто­я­ли на­віть у про­хо­дах. Гля­да­чі при­йшли на юві­лей­ний ве­чір пи­сьмен­ни­ка та кри­ти­ка, жур­на­лі­ста, ра­діо­ве­ду­чо­го, ви­дав­ця, спів­за­снов­ни­ка Між­на­ро­дно­го кон­кур­су знав­ців укра­їн­ської мо­ви іме­ні Пе­тра Яци­ка, ви­ко­нав­чо­го ди­ре­кто­ра Лі­ги укра­їн­ських ме­це­на­тів, ба­га­то­рі­чно­го автора, дру­га і пар­тне­ра газети «День» Михайла Сла­бо­шпи­цько­го. Мі­сце зу­стрі­чі бу­ло обра­не не­ви­пад­ко­во — за ма­те­рі­а­ла­ми вечора має бути ство­ре­на ра­діо­про­гра­ма.

■ Кни­ги Михайла Сла­бо­шпи­цько­го зде­біль­шо­го на­пи­са­ні у жан­рі істо­ри­чної про­зи та біо­гра­фі­сти­ки: «По­ет із пе­кла (То­дось Осьма­чка)», «Ни­ки­фор Дров­няк із Кри­ни­ці», «Ве­нья­мін лі­те­ра­тур­ної сім’ї (Оле­кса Влизь­ко)», «З го­ло­су на­шої Кліо», «Укра­їн­ські ме­це­на­ти», «Укра­ї­нець, який від­мо­вив­ся бути бі­дним» (про Пе­тра Яци­ка), «Пей­заж для По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції», «25 по­е­тів укра­їн­ської ді­а­спо­ри». Ро­ман Михайла Сла­бо­шпи­цько­го «Ма­рія Ба­шкир­це­ва» ви­хо­див у пе­ре­кла­дах на фран­цузь­ку та ро­сій­ську мо­ви. Крім того, пи­сьмен­ник ство­рює книж­ки для ді­тей, пу­блі­ци­сти­ку, лі­те­ра­тур­ну кри­ти­ку. Ми­ну­ло­го ро­ку він пред­ста­вив одра­зу дві книж­ки — до­ку­мен­таль­но-пу­блі­ци­сти­чну «Ве­ли­ка вій­на 2014... Укра­ї­на (ви­кли­ки, по­дії, ма­те­рі­а­ли)» та збір­ку лі­те­ра­тур­них порт­ре­тів «На­бли­же­н­ня до су­ті. Лі­те­ра­тур­ні до­лі».

■ Хо­ча день на­ро­дже­н­ня юві­ляр від­свя­тку­вав ще 28 ли­пня (див. ін­терв’ю «Чи­та­н­ня як про­фе­сія» в №132 від 28 ли­пня ц.р.), чи­ма­ло дру­зів та ко­лег при­йшли на ве­чір, щоб ще раз при­ві­та­ти йо­го, а між тим — ні­би крізь при­зму по­ста­ті Михайла Сла­бо­шпи­цько­го обго­во­ри­ти акту­аль­ні для ни­ні­шньо­го укра­їн­сько­го су­спіль­ства те­ми. Дми­тро Пав­ли­чко, Ми­хай­ло Си­дор­жев­ський, Во­ло­ди­мир За­го­рій, Пав­ло Гри­цен­ко, Лю­бов Го­ло­та, Гри­го­рій Гу­сей­нов, Ста­ні­слав Бон­да­рен­ко, — ко­жен на свій лад на­ма­гав­ся про­ана­лі­зу­ва­ти пи­сьмен­ни­цькі, лі­те­ра­ту­ро­знав­чі й гро­ма­дян­ські здо­бу­тки Михайла Сла­бо­шпи­цько­го. А Пав­ло Мов­чан і Ста­ні­слав Чер­ні­лев­ський на­віть при­свя­ти­ли йо­му вла­сні по­е­зії. Водночас вла­сти­вий для по­ді­бних ве­чо­рів па­фос цьо­го ра­зу зовсім не від­чу­вав­ся — пе­ред­усім завдяки са­мо­му Ми­хай­лу Сла­бо­шпи­цько­му, йо­го гу­мо­ру та са­мо­і­ро­нії. У ро­лі ве­ду­чо­го ви­сту­пив Юрій Щер­бак.

■ «Видатний пи­сьмен­ник, кри­тик, ви­да­вець, — це лю­ди­на, яку 70 ро­ків то­му на­ро­див Шев­чен­ків край, Чер­ка­щи­на. Це лю­ди­на, яка змал­ку, з ча­сів ста­лін­сько­го-кол­го­спно­го крі­па­цтва, зі зли­ден­них днів по­во­є­н­ня уві­бра­ла в се­бе без­цін­ні скар­би народної мо­ви, ви­пле­ка­ла і при­мно­жи­ла їх, щоб від­да­ти нам у сво­їх тво­рах, — пред­став­ляє юві­ля­ра у всту­пно­му сло­ві Юрій Щер­бак. — Сла­бо­шпи­цький — один з уні­каль­них но­сі­їв та пе­ре­о­сми­лю­ва­чів укра­їн­ської лі­те­ра­тур­ної мо­ви, в її рі­зних ді­а­па­зо­нах та від­тін­ках — від ні­жної спів­у­чо­сті до грі­зно­го зву­ча­н­ня слів і сто­го­нів, на­ро­дже­них у би­твах і пов­ста­н­нях, від при­тче­вої ба­га­то­зна­чно­сті до фі­ло­соф­ської ском­плі­ко­ва­но­сті мо­дер­них текс­тів. Ви­со­ко­до­стой­ний Ми­хай­ле Фе­до­то­ви­чу, май­же 50 ро­ків то­му ми зу­стрі­ли­ся з ва­ми в Ір­пі­ні, на ві­до­мій «фа­бри­ці» укра­їн­ської ра­дян­ської лі­те­ра­ту­ри, на пе­ре­хре­сті «буль­ва­ру со­цре­а­лі­зму» та «про­спе­кту са­мо­цен­зу­ри». Але ра­зом збо­чи­ли на не­кон­тро­льо­ва­ну КДБ та пар­тко­мом сте­жи­ну сво­бо­ди. Ту­ди, де мо­жна бу­ло зу­стрі­ти Ми­ко­лу Лу­ка­ша, Гри­го­рія Ко­чу­ра, Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка, Єв­ге­на Гу­ца­ла. Бу­ла осінь, дов­га і май­же без­на­дій­на осінь при­ду­ше­н­ня Празь­кої ве­сни тан­ка­ми ни­жньо­та­гіль­сько­го заводу, ти­ми са­ми­ми тан­ка­ми, які сьо­го­дні на­ма­га­ю­ться вби­ти Укра­їн­ську ве­сну 2013—2016 ро­ків. Я по­ба­чив мо­ло­ду, сві­тло­оку, бі­ля­ву лю­ди­ну зі спів­у­чим го­ло­сом і ла­гі­дною усмі­шкою. Лю­ди­ну, яка вра­зи­ла ме­не гли­бо­ким та все­бі­чним зна­н­ням укра­їн­ської та сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри, ясні­стю ми­сте­цьких кри- те­рі­їв і че­сні­стю су­джень. При­єм­но зди­ву­ва­ло ва­ше по­чу­т­тя гу­мо­ру та іро­нії до бун­дю­чно-пом­па­сти­чних, шту­чно на­дму­ха­них «кла­си­ків сов­ка», за­бу­тих те­пер на­зав­жди. Я зро­зу­мів, що в осо­бі цьо­го тен­ді­тно­го хло­пця зна­йшов дру­га і одно­дум­ця на дов­гі ро­ки. А ще Ми­хай­ло Фе­до­то­вич — бли­ску­чий, не­на­си­тний, жа­ді­бний і му­дрий чи­тач».

■ Ви­сту­пи гостей пе­ре­ме­жо­ву­ва­ли­ся пі­сня­ми. «Пі­сня про ру­шник», «Два ко­льо­ри» — пі­сні, які спів­ав ба­тько Михайла Сла­бо­шпи­цько­го, і які, за сло­ва­ми юві­ля­ра, ма­ли осо­бли­ве зна­че­н­ня для фор­му­ва­н­ня йо­го іден­ти­чно­сті. Му­зи­чні при­ві­та­н­ня та­кож пред­ста­ви­ли На­та­ля Сум­ська, Та­рас Ком­па­ні­чен­ко та ан­самбль «Хорея Козацька», ду­ет Ана­то­лія Хо­сті­ко­є­ва та Бо­г­да­на Бе­ню­ка. Як зі­знав­ся Ана­то­лій Хо­сті­ко­єв, в йо­го ро­ди­ні па­нує «культ Сла­бо­шпи­цько­го» — коли по ра­діо чи те­ле­ба­чен­ню виступає Ми­хай­ло Фе­до­то­вич, всі від­кла­да­ють свої спра­ви на по­тім. Та­ма­ра Стра­ті­єн­ко про­чи­та­ла ури­вок з ро­ма­ну Михайла Сла­бо­шпи­цько­го «Що за­пи­са­но в кни­гу жи­т­тя: Ми­хай­ло Ко­цю­бин­ський та ін­ші».

■ «Як­би тре­ба бу­ло опи­са­ти Михайла Фе­до­то­ви­ча одним сло­вом, я б ска­зав «справ­жність», — роз­мір­ко­вує Гри­го­рій Гу­сей­нов. — Знаю цю лю­ди­ну вже впро­довж багатьох ро­ків й мо­жу за­свід­чи­ти, що він — зав­жди справ­жній, не бу­ває фаль­ши­вим. Якщо ав­то­ру ру­ко­пи­су тре­ба ска­за­ти, що він не го­ди­ться, він зав­жди ска­же. При­га­ду­є­ться один з улю­бле­них афо­ри­змів Пе­тра Яци­ка: «Не тре­ба бути ду­же гір­ки, бо те­бе би­ти­муть, але ні­ко­ли не будь со­лод­ким — бо те­бе «зли­жуть». Ми­хай­ло Фе­до­то­вич — са­ме такий».

■ Пі­сля кіль­кох ви­сту­пів сло­во взяв сам юві­ляр. «Мій ба­тько був ду­же му­зи­каль­ним, — при­га­дує Ми­хай­ло Сла­бо­шпи­цький. — Він про­жив не своє жи­т­тя — мав бути спів­а­ком. Грав на всіх ін­стру­мен­тах, був пе­ре­мож­цем рі­зно­ма­ні­тних кон­кур­сів. Я не раз ду­мав про те, що всі ми у сві­ті — це аб­со­лю­тна ви­пад­ко­вість. Міль­йон ра­зів мо­гло б ста­ти­ся так, що нас не бу­ло б. Ми мо­гли на­ро­ди­ти­ся у зовсім ін­шо­му ва­рі­ан­ті. Уя­віть со­бі: вій­на, Єв­ро­па па­лає. З Ні­меч­чи­ни по­вер­та­ю­ться остар­бай­те­ри. По­вер­та­є­ться мій ба­тько Фе­дот Сла­бо­шпи­цький, йо­му 21 рік. По­вер­та­є­ться Па­ра­ска Да­шко — моя ма­ти. Десь у до­ро­зі во­ни стрі­ча­ю­ться і за­чи­на­ють ме­не. Я пред­став­ляю тих, хто при­йшов з «кол­го­спно­го раю». Пам’ятаю, вже йшла до кін­ця «від­ли­га», але коли я всту­пив в уні­вер­си­тет, ме­ні в ра­йо­ні не хо­ті­ли від­да­ва­ти па­спорт — ба­тько зму­ше­ний був за­не­сти го­ріл­ки на­чаль­ни­ку рай­від­ді­лу мі­лі­ції, щоб я міг по­їха­ти до Ки­є­ва вже з па­спор­том. Уя­віть со­бі крі­по­сне пра­во, в яко­му ми жи­ли! Мій ба­тько був ди­ре­кто­ром бу­дин­ку куль­ту­ри. Там бу­ла бі­блі­о­те­ка, яка одно­го ра­зу зго­рі­ла. Кни­ги, які вці­лі­ли, при­не­сли до нас до­до­му — вся ха­та бу­ла в кни­гах. Ме­ні так по­до­ба­лось хво­рі­ти — я брав най­тов­сті­шу кни­гу і чи­тав. Ясна річ, то­ді ще ма­ло що ро­зу­мів. Але ми­нув час і, ви­вча­ю­чи лі­те­ра­ту­ру в уні­вер­си­те­ті, я пов­ся­кчас ди­ву­вав­ся — звід­ки я знаю ці сю­же­ти? Звід­ти! Пе­ре­ко­на­ний, що ди­ти­на по­вин­на ро­сти се­ред книг. Не мо­жна осві­ту під­мі­ня­ти по­ін­фор­мо­ва­ні­стю».

■ За сло­ва­ми Михайла Сла­бо­шпи­цько­го, ко­жна лю­ди­на, яка пи­ше, спо­ді­ва­є­ться, що це ко­мусь по­трі­бно. «Та­ка лю­ди­на — зав­жди пев­ною мі­рою не­пов­но­цін­на, — роз­мір­ко­вує пи­сьмен­ник. — Пси­хо­ло­ги до­во­дять, що йде­ться про пев­ний ком­плекс са­мо­тно­сті. Во­на шу­кає спів­ро­змов­ни­ка, слу­ха­ча. Я за­пи­ту­вав про це багатьох сво­їх ко­лег й во­ни під­твер­джу­ва­ли цю дум­ку. Пи­сьмен­ник ні­би пи­ше лист до за­пи­та­н­ня — у не­ві­до­мість, у ві­чність. Йо­му уяв­ля­є­ться, що десь там, «на по­шті», на краю сві­ту, хтось ві­зьме йо­го, про­чи­тає і зро­зу­міє. Ме­ні зда­є­ться, що сьо­го­дні я по­ба­чив облич­чя лю­дей, які про­чи­та­ють мої ли­сти».

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

СВЯТКОВА «ТРАНСПОЗИЦІЯ». ЖУР­НА­ЛІСТ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО РА­ДІО МИ­ХАЙ­ЛО СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ «В ГОСТЯХ» У РІ­ДНІЙ СТУ­ДІЇ. У РО­ЛІ ВЕ­ДУ­ЧО­ГО — ЮРІЙ ЩЕР­БАК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.