Со­ці­ал-де­мо­крат чи на­ціо­на­ліст?

Ха­ра­ктер­ною осо­бли­ві­стю від­зна­че­н­ня всіх юві­ле­їв Іва­на Фран­ка стає дис­ку­сія з при­во­ду йо­го сві­то­гля­дних, іде­о­ло­гі­чних і по­лі­ти­чних пе­ре­ко­нань

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Бо­г­дан ЧЕРВАК, го­ло­ва ОУН

Сво­го ча­су Фран­ка «сво­їм» на­зи­ва­ли: лі­дер Со­ці­а­лі­сти­чної пар­тії Оле­ксандр Мо­роз, го­ло­ва про­гре­сив­них со­ці­а­лі­стів На­та­лія Ві­трен­ко, кум Пу­ті­на — Ві­ктор Ме­двед­чук.

Не важ­ко зба­гну­ти, чо­му, вла­сне, Іва­на Фран­ка на­ма­га­ю­ться зро­би­ти сво­їм «за­снов­ни­ком», «іде­о­ло­гом», «на­тхнен­ни­ком» то­що.

■ По- пер­ше, Ка­ме­няр — гі­гант­ська, сві­то­во­го мас­шта­бу по­стать. Іден­ти­фі­ка­ція по­лі­ти­чної си­ли з йо­го іме­нем — це сер­йо­зний­по­лі­ти­чний­ди­ві­денд.

По-дру­ге, Іван Фран­ко справ­ді ґрун­тов­но йв­се­бі­чно ви­вчав те­о­рію йпра­кти­ку рі­зних іде­о­ло­гі­чних до­ктрин.

■ От­же, спо­ча­тку про со­ці­а­лізм Іва­на Фран­ка. У цьо­му зв’яз­ку про­від­ні фран­ко­знав­ці ра­дять усім, хто ці­ка­ви­ться «со­ці­а­лі­сти­чни­ми» та «со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чни­ми» по­гля­да­ми Фран­ка, звер­ну­ти­ся до йо­го пі­зніх тво­рів, які бу­ли на­пи­са­ні вже ав­то­ри­те­тним на­у­ков­цем і ві­до­мим гро­мад­ським та по­лі­ти­чним ді­я­чем.

При­слу­ха­є­мо­ся йми до по­рад уче­них. Але спо­ча­тку кіль­ка слів про ста­т­тю Іва­на Фран­ка, що по­ба­чи­ла світ 1887 ро­ку ймає про­мо­ви­сту на­зву « Со­ці­а­лізм і со­ці­ал-де­мо­кра­тизм».

■ В осно­ву стат­ті по­кла­де­но ана­ліз бро­шу­ри ві­до­мо­го то­го­ча­сно­го до­слі­дни­ка со­ці­а­лі­зму Чер­ке­со­ва, де той­різ­ко кри­ти­кує рі­зні со­ці­а­лі­сти­чні ідеї, до­во­дить ан­ти­на­у­ко­вість со­ці­а­лі­зму, йо­го істо­ри­чну без­пер­спе­ктив­ність.

У за­зна­че­ній­стат­ті Ка­ме­няр ви­слов­лює своє став­ле­н­ня до пра­ці Чер­ке­со­ва: «У вся­ко­му ра­зі, ко­ли при­ве­де­ні у бро­шу­рі ци­фри і ци­та­ти з пи­сань со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чних не вис­са­ні з паль­ця, а прав­ди­ві..., то нею на­не­се­но со­ці­ал-де­мо­кра­ти­змо­ві тяж­кийу­дар. Та­кі уда­ри від лю­дей­при­хиль­них со­ці­а­лі­змо­ві йдуть те­пер чим­раз ча­сті­ше, і нам зда­є­ться це об’явом вель­ми ко­ри­сним: прав­ди­вий­со­ці­а­лізм, ідея бу­ду­чо­го бра­тер­ства люд­сько­го мо­же тіль­ки ви­гра­ти на тім, ко­ли лю­ди по­збу­ду­ться ілю­зійі хи­бних до­ктрин».

■ Чі­ткі­ше що­до со­ці­ал-де­мо­кра­ти­зму Фран­ко ви­слов­лю­вав­ся пі­зні­ше, ко­ли як слід ви­вчив та до­слі­див усі йо­го аспе­кти. 1899 ро­ку у сво­їй­пра­ці «На­ро­дни­ки і мар­кси­сти» він так об­ґрун­то­вує по­пу­ляр­ність ідей­со­ці­ал-де­мо­кра­ти­зму: «Ні­ме­цький­со­ці­ал-де­мо­кра­тизм, при­ще­пле­ний­на ро­сій­ський ґрунт пра­ця­ми Пле­ха­но­ва, Стру­ве, Ту­ган-Ба­ра­нов­сько­го і ін., здо­був со­бі ба­га­то при­хиль­ни­ків се­ред мо­ло­ді і на­віть се­ред осві­че­ної гро­ма­ди, ко­трій він ім­по­нує зна­н­ням бу­ду­чи­ни, про­сто­тою в став­лен­ні йрозв’язан­ні най­скла­дні­ших пи­тань, до­гма­ти­чні­стю тез, ні­би на­у­ко­вою фра­зе­о­ло­гі­єю... Є це ха­ра­ктер­не яви­ще, що са­ме в по­ру, ко­ли це­ймар­ксів­ський­со­ці­ал-де­мо­кра­тизм із по­гля­ду на свої на­у­ко­ві осно­ви, і з по­гля­ду на свою по­лі­ти­ку яко пар­тія в Ев­ро­пі близь­кий­до бан­крот­ства, він здо­бу­ває со­бі най­га­ря­чі­ших при­хиль­ни­ків у Ро­сії се­ред ро­сій­ської мо­ло­ді».

У зв’яз­ку з цим Фран­ко ви­слов­лює гли­бо­кий­жаль, що по­ді­бні ідеї за­хо­плю­ють укра­їн­ську мо­лодь: «Ду­же сум­но, що на цю до­ктри­ну ло­ви­ться в зна­чній­ча­сті га­ря­чі­ша укра­їн­ська мо­лодь, хоч со­ці­ал-де­мо­кра­тизм стає во­ро­жою як про­ти уся­ких обов’яз­ків су­спіль­ної са­мо­сві­до­мо­сті та де­цен­тра­лі­за­ції, так і про­ти на­ціо­наль­но­го укра­їн­сько­го ру­ху із

Ха­ра­ктер­ною осо­бли­ві­стю від­зна­че­н­ня всіх юві­ле­їв Іва­на Фран­ка стає дис­ку­сія з при­во­ду йо­го сві­то­гля­дних, іде­о­ло­гі­чних і по­лі­ти­чних пе­ре­ко­нань

то­го по­гля­ду яв­ля­є­ться для укра­їн­ства да­ле­ко гір­шим во­ро­гом, ніж ро­сій­ське са­мо­дер­жа­віє і ро­сій­ська цен­зу­ра. Бо ко­ли са­мо­дер­жав­нийтиск є ти­ском фі­зи­чної си­ли, і так ска­за­ти б, в’ яже ру­ки, то со­ці­ал-де­мо­кра­тизм кра­де ду­ші, на­по­ює їх пу­сти­ми і фаль­ши­ви­ми до­ктри­на­ми і від­вер­тає від пра­ці на рі­дно­му ґрун­ті » . Із на­ве­де­ної ци­та­ти оче­ви­дно, що Фран­ко вва­жав со­ці­ал-де­мо­кра­тизм шкі­дли­вою і на­віть во­ро­жою що­до укра­їн­ської спра­ви те­о­рі­єю і пра­кти­кою.

■ Біль­ше то­го, Ка­ме­няр вва­жав, що не ви­пад­ко­во « со­ці­ал­де­мо­кра­ти­чна до­ктри­на ті­ши­ться да­ле­ко біль­ши­ми ла­ска­ми цен­зу­ри, ніж укра­їн­ський­рух: во­на ви­дає ба­га­то кни­жок, має сво­ї­ми ор­га­на­ми та­кі тов­сті мі­ся­чни­ки (упе­ред «Но­вое сло­во», те­пер «На­у­чное обо­зре­ніе» і «На­ча­ло»), а укра­їн­ство не мо­же бо­ро­ни­ти се­бе і роз­ви­ва­ти сво­їх по­гля­дів від­по­від­ним спосо­бом».

Іна­кше ка­жу­чи, Фран­ко під­кре­слю­вав під­сту­пність со­ці­ал­де­мо­кра­тії, яка ідею со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті чо­мусь зав­жди ви­ко­ри­сто­вує в бо­роть­бі з на­ціо­наль­но-ви­зволь­ним ру­хом.

Чи пі­сля цих слів ни­ні­шні ді­я­чі із со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чно­го та­бо­ру йна­да­лі вва­жа­ти­муть Іва­на Фран­ка сво­їм ідей­ним ба­тьком?

Зда­є­ться, із со­ці­а­лі­змом Фран­ка все зро­зумі­ло.

■ Те­пер про йо­го на­ціо­на­лізм. Але на­пе­ред кіль­ка прин­ци­по­вих за­ува­жень сві­то­гля­дно­істо­ри­чно­го ха­ра­кте­ру.

Як ві­до­мо, на­ція змо­же се­бе утвер­ди­ти йса­мо­ре­а­лі­зу­ва­ти­ся ли­ше у вла­сній­дер­жа­ві. Ця аксі­о­ма, на жаль, є оче­ви­дною ли­ше на пер­ший­по­гляд. Що сто­су­є­ться «до­би Фран­ка», то по­сту­лат по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни не на­ва­жу­ва­ла­ся то­ді під­ня­ти жо­дна з впли­во­вих укра­їн­ських по­лі­ти­чних пар­тій. І це в той час, ко­ли ін­ші єв­ро­пей­ські на­ро­ди жи­ли пе­ред­чу­т­тям не­ми­ну­чих гео­по­лі­ти­чних змін і бу­ли го­то­ві до про­го­ло­ше­н­ня на­ціо­наль­них дер­жав. Тоб­то це бу­ла епо­ха на­ці­о­тво­ре­н­ня, епо­ха ста­нов­ле­н­ня но­ві­тніх по­лі­ти­чних на­цій, або ж, як ствер­джу­вав аме­ри­кан­ський­до­слі­дник Г. Кон, «вік на­ціо­на­лі­зму».

Що­прав­да, тут слід зро­би­ти одне уто­чне­н­ня. 1900 ро­ку в Хар­ко­ві бу­ло утво­ре­но Ре­во­лю­цій­ну укра­їн­ську пар­тію, лі­дер якої — мо­ло­дий­хар­ків­ськийа­дво­кат Ми­ко­ла Мі­хнов­ський- на свя­ті Та­ра­са Шев­чен­ка в Пол­та­ві ви­го­ло­сив до­по­відь під на­звою «Са­мо­стій­на Укра­ї­на».

■ У роз­ви­тку дер­жав­ни­цької дум­ки цей­ви­ступ мав епо­халь­не зна­че­н­ня, оскіль­ки на пер­ше мі­сце по­лі­ти­чної пра­кти­ки одні­єї з укра­їн­ських пар­тії ви­су­ва­ло­ся й об­ґрун­то­ву­ва­ло­ся га­сло пов­ної по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни. Зокре­ма М. Мі­хнов­ський­ствер­джу­вав: «Дер­жав­на са­мо­стій­ність є го­лов­ною умо­вою існу­ва­н­ня на­ції, а дер­жав­на не­за­ле­жність є на­ціо­наль­ним іде­а­лом у сфе­рі між­на­ціо­наль­них від­но­син...». Але зго­дом РУП за­зна­ла отруй­них впли­вів мар­кси­зму та ін­тер­на­ціо­на­лі­зму, що не до­зво­ли­ло їй­ста­ти впли­во­вою «са­мо­стій­ни­цькою» си­лою.

На тлі цих по­дій­ці­ка­во про­слід­ку­ва­ти став­ле­н­ня Іва­на Фран­ка до те­зи про не­об­хі­дність і своє­ча­сність про­го­ло­ше­н­ня га­сла по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни.

■ 1895 ро­ку на Га­ли­чи­ні по­ба­чи­ла світ пра­ця одно­го із лі­де­рів Га­ли­цької ра­ди­каль­ної пар­тії — Юлі­а­на Ба­чин­сько­го — «Укра­ї­на irredenta».

Ба­чин­ський­на­ле­жав до кла­си­чних мар­кси­стів, але щи­ро пра­гнув розв’яза­ти на­ціо­наль­не пи­та­н­ня. У сво­їй­книж­ці він ствер­джу­вав, що по­лі­ти­чна са­мо­стій­ність Укра­ї­ни — не са­мо­ціль, а умо­ва її ви­хо­ду із еко­но­мі­чної та со­ці­аль­ної кри­зи, яка на ру­бе­жі сто­літь не­у­хиль­но по­гли­блю­ва­ла­ся. По­сту­лат по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті автор з’ясо­вує так: «Ви­мо­ги адмі­ні­стра­цій­ні ро­сій­ської дер­жа­ви йін­те­ре­си еко­но­мі­чні ро­сій­ської Укра­ї­ни са­мі вже ви­не­суть на по­ря­док ден­ний­на­ціо­наль­не і дер­жав­не укра­їн­ське пи­та­н­ня, бу­дуть рі­ша­ю­чим чин­ни­ком в них — на­ціо­наль­не по­чу­т­тя рад­ше їх впли­вом — си­лою до­да­тко­вою».

Без сум­ні­ву, сам факт, ко­ли до про­гра­ми одні­єї з укра­їн­ських пар­тійв­хо­дить за­са­дни­ча умо­ва про не­об­хі­дність по­лі­ти­чно­го су­ве­ре­ні­те­ту на­ції, є кро­ком упе­ред. Однак не мо­жна не ба­чи­ти, що ви­клю­чно мар­ксист­ське тра­кту­ва­н­ня ці­єї умо­ви зво­ди­ло її до рів­ня га­сла й уне­мо­жлив­лю­ва­ло ре­а­лі­за­цію.

Зов­сім по- ін­шо­му пі­ді­йшов до цьо­го пи­та­н­ня І.Фран­ко. Він пи­ше ре­цен­зію на книж­ку Ю. Ба­чин­сько­го з ана­ло­гі­чною на­звою, де та­кож го­во­рить про по­тре­бу по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті, але по­дає кар­ди­наль­но ін­ші мо­ти­ва­ції йо­б­ґрун­ту­ва­н­ня. Ка­ме­няр пов­ні­стю від­ки­дає мар­ксист­сько-со­ці­а­лі­сти­чну ме­то­до­ло­гію при ана­лі­зі істо­ри­чно­го про­це­су, зокре­ма що сто­су­є­ться ре­а­лі­за­ції на­ціо­наль­ної ідеї. « По­чу­т­тя окре­мі­шно­сті, — кон­ста­тує І. Фран­ко, — не вга­са­ло в Укра­ї­ні ні­ко­ли». Дов­гі ро­ки по­не­во­ле­н­ня не змо­гли вби­ти у на­ції пра­гне­н­ня до сво­бо­ди, а то­му «ма­зе­пин­ські тра­ди­ції» ні­ко­ли не вга­са­ли, не­зва­жа­ю­чи на те, що «по­чу­т­тя без­силь­но­сті йа­на­хро­ні­чно­сті цих тра­ди­цій­бу­ло за­галь­не».

У пер­шій­ча­сти­ні сво­єї стат­ті І. Фран­ко по­дає своє­рі­дну па­но­ра­му укра­їн­ських ви­зволь­них зма­гань, де в пла­ні істо­ри­чної ре­тро­спе­кти­ви ба­чить бо­роть­бу укра­їн­сько­го народу як «бій» за ре­а­лі­за­цію на­ціо­наль­ної ідеї. За­пе­ре­чу­ю­чи мар­ксист­ське вче­н­ня про «вто­рин­ність ду­ху», він за­зна­чає, що вже в ча­си між Лю­блін­ською уні­єю та 1648 ро­ком еко­но­мі­ка Укра­ї­ни до­ся­гла чи­ма­лих успі­хів, що, за ло­гі­кою мар­кси­стів, ма­ло при­ве­сти до на­ціо­наль­но­го про­цві­та­н­ня.

Про­те «істо­рія XVII ві­ку для укра­їн­ських на­ро­дних мас, то по­сте­пен­не по­сла­блю­ва­н­ня св­обі­дно­го ко­за­цько­го еле­мен­ту, ши­ре­н­ня крі­па­цтва, а рів­но­ча­сно змен­шу­ва­н­ня і за­ду­ше­н­ня ав­то­но­мії, по­ча­тків про­сві­ти на­ро­дної і всіх прав укра­їн­ської окре­мі­шно­сті». На за­пи­та­н­ня, чо­му так ста­ло­ся, І. Фран­ко від­по­від­ає: «Мо­сков­ська плеть» бу­ла так са­мо до­шкуль­на, як і поль­ська на­гай­ка та тіль­ки гна­ла укра­їн­ську на­цію не на шлях по­сту­пу і ци­ві­лі­за­ції, а в бе­зо­дню тем­но­ти і за­стою». Фран­ко ро­бить одно­зна­чний­ви­сно­вок: со­ці­аль­но-еко­но­мі­чне ви­зво­ле­н­ня — не­мо­жли­ве без ви­зво­ле­н­ня на­ціо­наль­но­го.

Ця ідея ре­фре­ном про­хо­дить че­рез усю ста­т­тю. У та­кий­спо­сіб І.Фран­ко об­сто­ює іде­ал по­лі­ти­чною са­мо­стій­но­сті як утвер­дже­н­ня на­ціо­наль­ної ідеї.

Але по­вер­ні­мо­ся до ре­цен­зії І. Фран­ка. По­да­ю­чи «ко­ро­тень­кийі пев­но не­до­ста­тній­на­рис ево­лю­ції на­шої на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті», Ка­ме­няр, ко­ли мо­ва за­хо­дить про ближ­чі ча­си, на­во­дить ще один при­клад не­спро­мо­жно­сті «з по­гля­ду до­ктри­ни со­ці­аль­ної де­мо­кра­тії» да­ти об’єктив­ну оцін­ку «укра­їн­сько­му пи­тан­ню». Зокре­ма він за­зна­чає, що одно­ча­сно із книж­кою «Укра­ї­на irredenta» у Га­ли­чи­ні з’яви­ла­ся пра­ця «О без­ви­хі­дно­сті укра­їн­сько­го со­ці­а­лі­зму». Оби­два ав­то­ри, ба­зу­ю­чи свої про­гно­зи на одна­ко­вих еко­но­мі­чних по­ка­зни­ках, одно­ча­сно при­хо­дять до ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жних ви­снов­ків. Автор «Без­ви­хі­дно­сті» до­во­дить з «не­зви­чай­ним жа­ром, що укра­їн­ська на­ція не існує, не мо­же, не по­вин­на існу­ва­ти, що всі за­хо­ди укра­ї­но­фі­лів і на­ціо­на­лі­стів, щоб її ви­тво­ри­ти, пу­ста і з по­сту­по­во­го по­гля­ду шкі­дли­ва, ре­тро­гра­дна за­ба­ва». І нав­па­ки, Ю. Ба­чин­ський­до­во- дить, що Укра­ї­на не тіль­ки існує, а й«му­сить швид­ше чи пі­зні­ше ста­ти са­мо­стій­ною дер­жа­вою». Ось та­кий­па­ра­докс. Але са­ме він при­во­дить Іва­на Фран­ка до ще одно­го ви­снов­ку: «А раз від­чу­та бу­де — у ко­го з на­ціо­наль­них, а у ко­го з еко­но­мі­чних при­чин — по­тре­ба по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни, то спра­ва ця увій­де на по­ря­док дня по­лі­ти­чно­го жи­т­тя Єв­ро­пи, і не зій­де з ньо­го, по­ки не здій­сни­ться...».

От­же, Іван Фран­ко чі­тко йо­дно­зна­чно за­яв­ляв про свою під­трим­ку ідеї по­лі­ти­чної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни.

При цьо­му слід за­ува­жи­ти, що сло­ва І. Фран­ка не роз­хо­ди­ли­ся з йо­го вчин­ка­ми. Вже че­рез два ро­ки пі­сля на­пи­са­н­ня стат­ті «Укра­ї­на irredenta» він по­ки­нув ла­ви Ра­ди­каль­ної пар­тії, яка ви­рі­ши­ла за­ли­ша­ти­ся на по­зи­ці­ях дра­го­ма­нів­сько­го со­ці­а­лі­зму, й всту­пив до Укра­їн­ської на­ціо­нал-демократичної пар­тії, пер­шої га­ли­цької пар­тії, що в осно­ву сво­єї ді­яль­но­сті по­кла­ла на­ціо­наль­ну ідею. 1900 ро­ку ке­рів­ни­йор­ган пар­тії — На­ро­дний­ко­мі­тет — опри­лю­днив ві­до­зву, де від­кри­то про­го­ло­шу­ва­ло­ся, що іде­а­лом укра­їн­ців має ста­ти не­за­ле­жна, со­бор­на Русь-Укра­ї­на.

Оста­то­чно «са­мо­стій­ни­цький­курс» Іва­на Фран­ка бу­ло оформ­ле­но в йо­го ві­до­мій стат­ті «По­за ме­жа­ми мо­жли­во­го», яка по­ба­чи­ла світ на сто­рін­ках «Лі­те­ра­тур­но-на­у­ко­во­го ві­сни­ка» 1900 ро­ку. При­на­гі­дно на­га­да­є­мо, що са­ме цьо­го ро­ці Ми­ко­ла Мі­хнов­ський­ви­сту­пив із бро­шу­рою «Са­мо­стій­на Укра­ї­на».

У сво­їй­но­вій­стат­ті Іван Фран­ко пе­ре­кон­ли­во об­ґрун­то­вує кон­це­пцію не­ми­ну­чо­сті дер­жав­но­го ста­нов­ле­н­ня укра­їн­ської на­ції. Він, зокре­ма, за­зна­чає, що не­за­ле­жно від то­го, чи під огля­дом «шлун­ко­вих» ідей, чи під ти­ском «на­ціо­наль­них іде­а­лі­стів» укра­їн­ська на­ція не­о­дмін­но пра­гну­ти­ме дер­жав­но­го са­мо­ви­зна­че­н­ня. При цьо­му Ка­ме­няр за­сте­рі­гає від про­я­вів на­ціо­наль­ної мен­шо­вар­то­сті, зокре­ма за­су­джує тих ді­я­чів, які за­кли­ка­ють за­йма­ти­ся так зва­ною не­по­лі­ти­чною куль­ту­рою, тоб­то «пле­ка­ти рі­дну мо­ву, пи­сьмен­ство, осві­ту», але не втру­ча­ти­ся в по­лі­ти­чну ді­яль­ність. Та­ке, за сло­ва­ми І. Фран­ка, «его­їсти­чно-ма­те­рі­а­лі­сти­чне» ро­зу­мі­н­ня по­треб на­ції ве­де укра­їн­ський­на­род до зне­ві­ри та апа­тії.

Во­дно­час він ка­те­го­ри­чно за­яв­ляє: «Все, що йде по­за ра­ми на­ції, це або фа­ри­сей­ство лю­дей, що ін­тер­на­ціо­наль­ни­ми іде­а­ла­ми ра­ді б по­кри­ти свої зма­га­н­ня до па­ну­ва­н­ня одної на­ції над дру­гою, або хво­ро­бли­вий­сен­ти­мен­та­лізм фан­та­стів, що ра­ді б ши­ро­ки­ми «все­люд­ськи­ми» фра­за­ми по­кри­ти своє ду­хов­не від­чу­же­н­ня від рі­дної на­ції». Іна­кше ка­жу­чи, І. Фран­ко не ба­чить ін­шо­го шля­ху, аніж ре­а­лі­за­ція на­ціо­наль­но­го іде­а­лу — ство­ре­н­ня та утвер­дже­н­ня Укра­ї­ни як дер­жа­ви укра­їн­ської на­ції.

Ге­ні­аль­ний­по­ет, ві­до­мий вче­ний, актив­ний гро­мад­ський і по­лі­ти­чний­ді­яч Іван Фран­ко на сво­є­му жит­тє­во­му шля­ху за­зна­вав рі­зних ідей­них впли­вів, на які так ба­га­тою бу­ла йо­го епо­ха. Та все ж Іван Фран­ко при­йшов до твер­до­го пе­ре­ко­на­н­ня, що тіль­ки іде­ал на­ціо­наль­ної са­мо­стій­но­сті, ві­чні та не­змін­ні вар­то­сті на­ції — це те, що ве­де до справжнього про­гре­су йпро­цві­та­н­ня. Все ін­ше — ма­нів­ці істо­рії, що мо­жуть за­ве­сти на­род в істо­ри­чну без­ви­хідь.

АВТОР РОБОТИ — ВОЛОДИМИР СЛЕПЧЕНКО, ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З САЙТА BEREG-RDA.GOV.UA

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

АВТОР КАРТИНИ ІВАН ТРУШ. 1903 РІК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.