Ве­ли­ка все­на­ро­дна бу­до­ва

120 ро­ків то­му бу­ло освя­че­но Во­ло­ди­мир­ський со­бор

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро СТЕПОВИК, до­ктор ми­сте­цтво­знав­ства, до­ктор бо­го­слов­ських на­ук, про­фе­сор, ака­де­мік

Сьо­го­дні зо­ло­ти­сто-бі­лий храм на буль­ва­рі Та­ра­са Шев­чен­ка, 20 — па­трі­ар­ша ка­фе­дра Укра­їн­ської пра­во­слав­ної цер­кви Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Бо­го­слу­жі­н­ня — ко­жно­го дня, без ви­хі­дних, з ран­ку до ве­чо­ра. Із бла­го­го­ві­н­ням вхо­ди­мо повз ма­сив­ні брон­зо­ві две­рі з ба­ре­льє­фа­ми на по­вен зріст рів­но­апо­столь­них Оль­ги та Во­ло­ди­ми­ра. І на­віть ко­ли не спів­ає хор і цар­ська бра­ма у вів­тар за­сло­не­на, про­йма­є­мось яко­юсь осо­бли­вою, ледь улов­лю­ва­ною «му­зи­кою сфер», що по­віль­но сті­кає від обра­зів Го­спо­да, Йо­го Ма­те­рі та всіх чи­слен­них свя­тих, зма­льо­ва­них по­всю­дно: в со­бо­рі не­ма жо­дно­го ква­дра­тно­го сан­ти­ме­тра, який не був би роз­ма­льо­ва­ний. У цьо­му уні­каль­ність со­бо­ру не ли­ше в Укра­ї­ні, а й ці­ло­му сві­ті. І не ду­ма­є­мо, скіль­ки не­без­пек про­не­сло­ся над цим хра­мом за 44 ро­ки йо­го бу­дів­ни­цтва і 120 ро­ків від дня йо­го освя­че­н­ня 20 сер­пня 1896 ро­ку (2 ве­ре­сня за но­вим сти­лем). Тіль­ки не­ба­га­то фа­хів­ців зна­ють, що існу­ва­н­ня хра­му не раз «ви­сі­ло на во­ло­син­ці». У XIX сто­літ­ті, ко­ли йо­го спо­ру­джу­ва­ли, ко­ли бу­ло зве­де­но сті­ни й по­став­ле­но ку­по­ли, со­бор був за один крок від са­мо­ро­зва­ле­н­ня. У XX сто­літ­ті, то­чні­ше 1934 ро­ку, со­бор мав бу­ти зне­се­ний ще ра­ні­ше Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го со­бо­ру; і ли­ше ди­ву тре­ба зав­дя­чу­ва­ти за те, що ко­му­но-біль­шо­ви­ків, не­на­ви­сни­ків Бо­га і хри­сти­ян­ства, щось утри­ма­ло від роз­ва­лю­ва­н­ня со­бо­ру. Ува­жно ви­вча­ю­чи пе­ре­біг про­це­су по­ста­н­ня Во­ло­ди­мир­сько­го — від за­ду­му 1852 ро­ку до освя­че­н­ня 1896-го, — по­ба­чи­мо са­кра­мен­таль­не чи­сло «три», че­рез яке про­йшла істо­рія, ско­рі­ше, дра­ма — зве­де­н­ня со­бо­ру.

Це май­же пів­сто­лі­тня дра­ма; то­чні­ше — во­на три­ва­ла 44 ро­ки. І ко­ли ми ни­ні ди­ви­мось на зо­ло­ти­сті сті­ни со­бо­ру із ще зо­ло­та­ві­ши­ми сі­мо­ма ку­по­ла­ми, ко­трі шля­хе­тно під­но­ся­ться на ба­ра­ба­нах із ву­зень­ки­ми ві­кна­ми, увін­ча­ни­ми пів­цир­куль­ни­ми на­вер­шя­ми, то за­пи­ту­є­мо се­бе з по­ди­вом: «Хі­ба мо­же з яко­їсь там «дра­ми» по­ста­ти та­ка ви­шу­ка­на ар­хі­те­ктур­на кра­са? І що це за ви­гад­ки, ні­би со­бор не має пев­но­го ар­хі­те­ктур­но­го сти­лю? Що він екле­кти­чний, що в йо­го пла­сти­чно­му зов­ні­шньо­му убран­стві за­та­є­но якісь ма­сон­ські сим­во­ли?». Ви­га­док бу­ло і є ба­га­то, на них не слід звер­та­ти ува­ги. Але факт за­ли­ша­є­ться фа­ктом, що під час спо­ру­дже­н­ня со­бо­ру, при йо­го зов­ні­шньо­му і вну­трі­шньо­му при­кра­шен­ні бу­ли ве­ли­кі пе­ре­по­ни, тру­дно­щі, при­стра­сті, які ціл­ком впи­су­ю­ться в по­ня­т­тя «дра­ми». До ре­чі, не ли­ше ар­хі­те­ктур­но-ми­сте­цької, а й ду­хов­ної. Спо­ру­дже­н­ня со­бо­ру є ні­би дзер­ка­лом тяж­кої ду­хов­ної не­ду­ги, якою стра­жда­ло су­спіль­ство мо­сков­ської то­та­лі­тар­ної ім­пе­рії і яка зго­дом при­зве­ла до кра­ху са­мо­дер­жав­но­го аб­со­лю­ти­зму та за­мі­ни йо­го ще жа­хли­ві­шим без­бо­жним то­та­лі­та­ри­змом ко­му­ні­стів.

Фа­хо­ва не­ком­пе­тен­тність і ко­ру­пція; его­їсти­чне, гор­до­ви­те ба­жа­н­ня про­сла­ви­ти в со­бо­рі (і че­рез бу­до­ву со­бо­ру) не Бо­га, а «дім Ро­ма­но­вих»; ігно­ру­ва­н­ня укра­їн­ських ар­хі­те­ктур­но-ми­сте­цьких тра­ди­цій в бу­дів­ни­цтві, мо­ну­мен­таль­них роз­пи­сах і в іко­но­ма­ляр­стві — це та ба­га­то ін­шо­го ви­яв­ля­ло­ся за ці 44 ро­ки по­ста­н­ня со­бо­ру. І то­му, що все не­га­тив­не бу­ло пе­ре­бо­ре­но, а со­бор не роз­ва­лив­ся, не був зне­се­ний, сто­їть до­сі у сво­їй са­мо­до­ста­тній кра­сі, тре­ба зав­дя­чу­ва­ти дії про­ми­слу Бо­жо­го, мо­ли­твам міль­йо­нів укра­їн­ських хри­сти­ян.

Со­бор пла­ну­вав­ся, а по­тім бу­ду­вав­ся за ца­рю­ва­н­ня чо­ти­рьох ро­сій­ських ім­пе­ра­то­рів — Миколи І, Оле­ксан­дра II, Оле­ксан­дра III, Миколи II; за пред­сто­я­тель­ства на ки­їв­ській пра­во­слав­ній ми­тро­по­ли­чій ка­фе­дрі ші­стьох ми­тро­по­ли­тів: Фі­ла­ре­та Ам­фі­те­а­тро­ва (1837—1857), Іси­до­ра Ні­коль­сько­го (1858 —1860), Ар­се- нія Мо­скви­на (1860 —1876), Фі­ло­тея Успен­сько­го (1876 — 1882), Пла­то­на Го­ро­де­цько­го (1882 — 1891) та Йо­а­ни­кія Ру­днє­ва (1891—1900). У пла­ну­ван­ні, бу­дів­ни­цтві, пе­ре­бу­до­ві, до­бу­до­ві бра­ли участь — ли­ше на по­са­дах го­лов­них ар­хі­те­кто­рів — се­ме­ро сві­тил бу­дів­ни­цтва й ар­хі­те­кту­ри: Іван Штром, Пав­ло Спар­ро, Оле­ксандр Бе­рет­ті, Ру­дольф Берн­гардт, Фе­дір Го­ло­ва­нов, Карл Ма­єв­ський, Во­ло­ди­мир Ні­ко­ла­єв. По­мі­чни­ків ар­хі­те­кто­рів, під­ря­дни­ків, ви­ко­нав­ців робіт бу­ло ще біль­ше. Зна­чною та­кож бу­ла ма­ляр­ська ар­тіль, яка роз­ма­льо­ву­ва­ла сті­ни, пла­фо­ни, вів­та­рі, на­ви, ба­ра­ба­ни в со­бо­рі, пра­цю­ва­ла над іко­но­ста­са­ми.

Тоб­то за чи­слом за­ді­я­них осіб, три­ва­лі­стю бу­до­ви істо­рія со­бо­ру мо­же бу­ти зі­став­ле­на з істо­рі­я­ми най­ви­зна­чні­ших куль­то­вих спо­руд сві­ту упро­довж ти­ся­чо­літь. А якщо взя­ти до ува­ги ще бу­ді­вель­ні ко­мі­те­ти — їх бу­ло де­кіль­ка, фун­да­то­рів, бла­го­дій­ни­ків, клі­ри­ків і зви­чай­них, так зва­них мир­ських хри­сти­ян, то Во­ло­ди­мир­ський со­бор, без пе­ре­біль­ше­н­ня, мо­жна на­зва­ти все­на­ро­дною бу- до­вою. У ній, у бу­до­ві, зі­йшли­ся ра­зом і ве­ли­кі та­лан­ти, і по­се­ре­дно­сті, на­віть зов­сім без­та­лан­ні, але які ре­тель­но, ди­сци­плі­но­ва­но ви­ко­ну­ва­ли до­ру­че­н­ня та вка­зів­ки ше­фів, від­то­чу­ю­чи якусь де­таль ви­зна­чно­го ми­сте­цько­го тво­ру за по­да­ним зраз­ком. Із Бі­блії ми зна­є­мо, що та­ка ж рі­зно­рі­дна ар­тіль (на­зве­мо її су­ча­сним сло­вом) пра­цю­ва­ла при вла­шту­ван­ні пе­ре­сув­ної ски­нії За­по­ві­ту на Си­наї; і ба­га­то по­ді­бних ар­ті­лей спо­ру­джу­ва­ли всі три Єру­са­лим­ські хра­ми, всі три варіанти Кон­стан­ти­но­поль­ської свя­тої Со­фії, та, як свід­чать дослідження, со­бо­ри на ла­тин­сько­му За­хо­ді. Як пи­ше фран­цузь­кий ав­тор мо­но­гра­фії «До­ба со­бо­рів: Ми­сте­цтво та су­спіль­ство 980—1420 ро­ків» Жорж Дю­бі, «на­віть у со­бо­рах, які бу­ду­ва­ли­ся ду­же швид­ко, не­об­хі­дно бу­ло ви­рі­зьби­ти стіль­ки фі­гур, що ро­бо­ту роз­по­ді­ля­ли між рі­зни­ми май­стер­ня­ми. Ді­зна­ти­ся про стру­кту­ри цих ми­сте­цьких бри­гад не­лег­ко; істо­ри­кам ми­сте­цтва не­про­сто ви­зна­чи­ти на­ле­жну ко­жній із них час­тку. На чо­лі одних сто­я­ли ми­тці зна­чно по­мі­тні­шо­го та­лан­ту, ін­ші бу­ли менш ви- ра­зні. На­пев­но, най­гар­ні­ші скуль­птур­ні ан­сам­блі бу­ло ви­ко­на­но під на­гля­дом ду­же ве­ли­ких май­стрів­ми­тців, які не­сли від­по­від­аль­ність за всю ро­бі­тню і ко­ор­ди­ну­ва­ли еле­мен­ти кон­стру­кції». Жорж Дю­бі пи­ше тут про ста­туї свя­тих у за­хі­дних со­бо­рах. Але спосо­би поєднання рі­зних за сту­пін­ню та­лан­тів лю­дей бу­ли та­кі ж са­мі й при по­бу­до­ві та при­кра­шен­ні хра­мів у схі­дних Цер­квах.

Скуль­пту­ра у схі­дно­хри­сти­ян­ських хра­мах або зов­сім від­су­тня, або пред­став­ле­на мі­ні­маль­но. Але хри­сти­ян­ський Схід дає ши­ро­кий спектр мо­за­їк, до­во­лі скла­дно­го ми­сте­цтва, по­ши­ре­ні­шо­го на Схо­ді, ніж на За­хо­ді, де біль­ше роз­кві­та­ло ми­сте­цтво ба­га­то­ко­лір­но­го ві­тра­жа. Але і в ар­хі­те­кту­рі, скуль­пту­рі, мо­за­ї­ці, ві­тра­жі, на­стін­но­му ма­ляр­стві, іко­нах, на­віть у кни­жних мі­ні­а­тю­рах по­трі­бні бу­ли зу­си­л­ля ба­га­тьох. Це спіль­не ко­ле­ктив­не ви­го­тов­ле­н­ня тво­рів для Схо­ду й За­хо­ду від­зна­чає той же Жорж Дю­бі: «Ві­зан­тій­ська цер­ква є го­спо­дою Бо­же­ствен­но­го. Во­на не при­кра­шає сво­їх фа­са­дів. Усі есте­ти­чні зу­си­л­ля зо­се­ре­джу­ва­ли­ся на вну­трі­шньо­му про­сто­рі. Ме­ре­хті­н­ня мо­за­їк у на­пів­мо­ро­ці пе­ре­тво­рю­ва­ло йо­го, на­ді­ля­ю­чи ри­са­ми не­ви­ди­мо­го... Мо­за­ї­ка — ду­же ко­штов­не ми­сте­цтво. Тож во­на швид­ко ві­ді­йшла з ла­тин­сько­го не­ба­га­то­го й ди­ко­го За­хо­ду. Ма­ляр­ство, яке при­кра­ша­ло не книж­ки, а сті­ни й вів­тар­ні пан­но, ста­ло за­мін­ни­ком цьо­го ве­ли­чно­го ми­сте­цтва. До то­го ж ма­ляр­ство в Іта­лії бу­ло і ві­зан­тій­ським, і на­ра­тив­ним. Во­но від­обра­жа­ло епі­зо­ди з жи­т­тя Хри­ста. Ре­лі­гій­не ми­сте­цтво, ми­сте­цтво со­бо­рів ство­рю­ва­ло му­дрий і ро­зум­ний образ Хри­ста».

Со­бор збе­ре­же­ний і сто­їть у сво­є­му пер­во­з­дан­но­му ви­гля­ді, та­кий, яким і був, як ска­за­но, освя­че­ний 20 сер­пня 1896 ро­ку. Та якою ж бу­ла спо­ну­ка у се­ре­ди­ні XIX сто­лі­т­тя, щоб по­бу­ду­ва­ти цей со­бор? Адже ка­фе­драль­ним со­бо­ром Ки­їв­ської пра­во­слав­ної ми­тро­по­лії бу­ла свя­та Со­фія. Крім то­го, ки­їв­ські ми­тро­по­ли­ти ма­ли ще й дру­гу ре­зи­ден­цію в Ки­є­во-Пе­чер­ській лав­рі, й там­те­шню так зва­ну Ве­ли­ку цер­кву, тоб­то Успен­ський со­бор, та­кож вва­жа­ли на­че б дру­гим ка­фе­драль­ним со­бо­ром ми­тро­по­лії, хоч і со­бо­ром мо­на­стир­ським. Тож Во­ло­ди­мир­ський со­бор не пла­ну­вав­ся як ми­тро­по­ли­ча ка­фе­дра і не був нею май­же пів­сто­лі­т­тя: ка­фе­драль­ним Во­ло­ди­мир­ський со­бор був ого­ло­ше­ний 1944 ро­ку.

Хай як це див­но, але по­штов­хом до по­бу­до­ви ще одні­єї пра­во­слав­ної цер­кви в Ки­є­ві (а їх тут, при по­рів­ня­но не­ве­ли­ко­му чи­слу ме­шкан­ців, бу­ло і так до­во­лі) бу­ла мо­ско­вит­ська ім­пер­сько-па­ра­но­ї­даль­на ідея, що Мо­сква — це ні­би­то Тре­тій Рим. Цю те­зу по­дав ще у XV сто­літ­ті на­пів­бо­же­віль­ний мо­нах Фі­ло­тей. У XIX сто­літ­ті по­бре­хень­ку мо­на­ха Фі­ло­тея зга­да­ли ро­сій­ські ца­рі, зокре­ма пер­шим за неї схо­пив­ся Ми­ко­ла І, до­ру­чив­ши мі­ні­стро­ві осві­ти Сер­гію Ува­ро­ву роз­ви­ну­ти її в ідею «пра­во­сла­вія, са­мо­дер­жа­вія і на­ро­дно­сті» з пре­тен­зі­єю до­мог­ти­ся па­ну­ва­н­ня над усі­ма кра­ї­на­ми пра­во­слав­но­го ві­ро­спо­віда­н­ня.

Го­ту­ю­чись ві­ді­бра­ти в Ту­реч­чи­ни єв­ро­пей­ські во­ло­ді­н­ня на Бал­ка­нах і Стам­бул-Кон­стан­ти­но­поль як імо­вір­ну май­бу­тню сто­ли­цю Ро­сій­ської ім­пе­рії, офі­цій­ний Пе­тер­бург роз­гор­тає не­ба­че­не про­слав­ля­н­ня Ві­зан­тії, всі ре­га­лії якої на­чеб­то успад­ку­ва­ла Ро­сія пі­сля то­го, як Ві­зан­тія пе­ре­ста­ла існу­ва­ти в се­ре­ди­ні XV сто­лі­т­тя. Ба­га­то хто ди­ву­вав­ся то­ді від цьо­го ви­бу­ху ві­зан­то­фі­лії за ца­рю­ва­н­ня Миколи І; і Та­рас Шев­чен­ко зов­сім не ви­пад­ко­во пи­сав, що пе­ред ін­те­лі­ген­ці­єю бу­ло по­став­ле­но твер­де зав­да­н­ня «хва­лить ца­ря сво­го п’яно­го та ві­зан­тій­ство про­слав­лять». Ве­ли­кий князь ки­їв­ський Во­ло­ди­мир Свя­то­сла­во­вич опи­ня­є­ться в цен­трі про­па­ган­дист­ської кам­па­нії бо­роть­би за «Дру­гий Рим», тоб­то за Кон­стан­ти­но­поль. У рам­ках роз­гор­ну­тої про­па­ган­ди ві­зан­тій­щи­ни всі ки­їв­ські очіль­ни­ки Ру­си-Укра­ї­ни ра­птом ста­ють «рус­ски­ми кня­зья­ми»; про­слав­ля­ю­ться їхні по­хо­ди на Ві­зан­тію; але кня­зе­ві Во­ло­ди­ми­ро­ві Ве­ли­ко­му при­ді­ля­є­ться осо­бли­ва ува­га, то­му що він до­міг­ся одру­же­н­ня на ві­зан­тій­ській ца­рів­ні Ан­ні та, зві­сно, прийняв осо­би­сто хре­ще­н­ня від ві­зан­тій­ців і актив­но спри­яв хри­сти­я­ні­за­ції Ки­їв­ської дер­жа­ви. За кіль­ка ро­ків до по­ча­тку Крим­ської кам­па­нії вла­да до­ру­чає пе­тер­бурзь­ким мис­тцям — скуль­пто­рам Ва­си­ле­ві Де­мут-Ма­ли­нов­сько­му, Пе­тро­ві Клод­ту й ар­хі­те­кто­ро­ві Оле­ксан­дру То­ну опра­цю­ва­ти про­ект пам’ятни­ка кня­зю Во­ло­ди­ми­ру для мі­ста Ки­є­ва, де від­бу­ло­ся за йо­го іні­ці­а­ти­вою хре­ще­н­ня ки­ян 988 ро­ку. За­мов­ле­н­ня на­ді­йшло 1849 ро­ку; ав­тор­ський ко­ле­ктив при­сту­пив до ро­бо­ти на­сту­пно­го 1850 ро­ку. Об­ґрун­то­ву­ва­ло­ся це за­мов­ле­н­ня на­бли­же­н­ням 900-лі­т­тя Хре­ще­н­ня 1888 ро­ку. До юві­лею бу­ло ще 38 ро­ків, але з пам’ятни­ком яв­но по­спі­ша­ли, бо не так да­ле­кий юві­лей мав­ся на ува­зі, як пла­но­ва­ний близь­кий на­пад на Ту­реч­чи­ну; і мо­ну­мент Во­ло­ди­ми­ру з обов’яз­ко­вим по­ста­мен­том у ви­гля­ді ві­зан­тій­ської цер­кви ста­вав ні­би ар­гу­мен­том у цих по­та­єм­них пла­нах цар­сько­го дво­ра.

По­ча­ток. Да­лі бу­де.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

В СО­БО­РІ НЕ­МА ЖО­ДНО­ГО КВА­ДРА­ТНО­ГО САН­ТИ­МЕ­ТРА, ЯКИЙ НЕ БУВ БИ РОЗ­МА­ЛЬО­ВА­НИЙ. У ЦЬО­МУ УНІ­КАЛЬ­НІСТЬ СО­БО­РУ НЕ ЛИ­ШЕ В УКРА­Ї­НІ, А Й У ЦІ­ЛО­МУ СВІ­ТІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.