Шість му­зе­їв на обій­сті

Den (Ukrainian) - - Репортаж - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця, фото ав­то­ра

о для лю­ди­ни най­ва­жли­ві­ше? » — стро­го, по- вчи­тель­ськи ще на во­ро­тах за­пи­тує Оле­ксій Альо­шкін. По­мі­ча­ю­чи мою роз­гу­бле­ність, ла­гі­дно по­смі­ха­є­ться і від­по­від­ає: « Сво­бо­да! » Са­ме во­на сво­го ча­су зму­си­ла мо­ло­де по­друж­жя скуль­пто­рів про­мі­ня­ти за­ти­шну квар­ти­ру на ста­рень­ку ха­тин­ку в се­лі Бу­ка­тин­ка, що роз­ки­ну­ло­ся на ске­ля­стих бе­ре­гах Му­ра­фи. Про своє рі­ше­н­ня Альо­шкі­ни жо­дно­го ра­зу не по­шко­ду­ва­ли. Те­пер жи­вуть у єд­но­сті з нав­ко­ли­шнім сві­том і не пе­ре­ста­ють тво­ри­ти пре­кра­сне — у Бу­ка­тин­ці на те­ри­то­рії кіль­кох по­ки­ну­тих са­диб во­ни ство­ри­ли скуль­птур­ний парк, ха­ти роз­ма­лю­ва­ли, а в се­ре­ди­ні ко­жної з них від­кри­ли му­зей. Ка­жуть, що у се­лі «бе­ре­жуть свя­те мі­сце, бо за своє — ду­хов­не — ко­жна лю­ди­на по­вин­на бо­ро­ти­ся, як кі­борг».

«НАШЕ ГОЛОВНЕ ЗАВ­ДА­Н­НЯ — РОЗВИТОК ТВОРЧИХ ЗНАХІДОК»

Альо­шкі­ни в Бу­ка­тин­ці жи­вуть уже май­же 40 ро­ків. Ма­ють шість ха­тин, на по­двір’ ях яких гор­до пи­ша­ю­ться кам’ яні скуль­пту­ри. Роз­по­від­а­ють, що де­я­кі по­ме­шка­н­ня ді­ста­ли­ся їм май­же без­ко­штов­но. Мо­лодь ви­їжджає з се­ла, ста­рі лю­ди по­ми­ра­ють, за­ли­ша­ю­чи свої ні­ко­му не по­трі­бні жи­тла. Щоб осе­лі не руй­ну­ва­ли­ся, Альо­шкі­ни пе­ре­тво­рю­ють їх на ди­во­ви­жні ар­тоб’ єкти, при­кра­ша­ють по­шар­па­ні сті­ни по­діль­ськи­ми ві­зе­рун­ка­ми і три­піль­ськи­ми ор­на­мен­та­ми. А в ко­жній ха­ті від­кри­ли му­зей. В одній — обла­шту­ва­ли те­атр ті­ней, по­ді­бно­го біль­ше ні­де немає. У дру­гій — мо­жна ма­лю­ва­ти пі­ском, у тре­тій — му­зей істо­рії з роз­пи­сною пів­ня­ми піч­чю. Тро­хи да­лі — му­зей ке­ра­мі­ки та гон­чар­ства з со­тня­ми свис­тків, гор­щи­ків, ді­жок і гле­чи­ків. Їх да­ру­ва­ли лю­ди та зби­ра­ли ді­ти під час по­хо­дів, які ор­га­ні­зо­ву­ють Альо­шкі­ни. Ще в одно­му бу­дин­ку — му­зей ляль­ки-мо­тан­ки та ви­шив­ки. Все­ре­ди­ні ха­тин­ки всте­ле­ні за­па­шним сі­ном, ко­жна має свою ле­ген­ду й енер­ге­ти­ку.

« Пер­шою ми роз­ма­лю­ва­ли вла­сну са­ди­бу. На чо­ти­рьох сті­нах зо­бра­зи­ли чо­ти­ри по­ри ро­ки. Ве­сна на схо­ді — це на­ша мо­ло­дість; лі­то на пів­дні — ща­сли­ве сі­мей­не жи­т­тя; зи­ма на пів­но­чі — обві­я­ні по­бу­том бу­дні, а осінь на за­хо­ді — зо­ло­та зрі­лість і жит­тє­ва му­дрість, — роз­по­від­ає Лю­дми­ла Альо­шкі­на. — Усі ор­на­мен­ти на ха­тах та все­ре­ди­ні ма­ють свої зна­че­н­ня. Є і ці­ка­ві, й смі­шні істо­рії. Одна дів­чи­на з Ки­є­ва, яка від­по­чи­ва­ла у нас, на­ма­лю­ва­ла на одній сті­ні се­бе та сво­го хло­пця, у яко­го ву­ха бу­ли на по­ти­ли­ці. Ми ди­ву­ва­ли­ся, чо­му во­на так зро­би­ла, а во­на ка­же: « Бо він ме­не не чує». Зрозуміти ко­жну ро­бо­ту мо­же ли­ше той, хто ви­йшов на ви­щий сту­пінь ми­сте­цтва та лю­бо­ві, під­клю­чив уяву і по­ди­вив­ся на світ ін­ши­ми очи­ма».

Окрім тра­ди­цій­них укра­їн­ських му­зе­їв є в Альо­шкі­них і роз­ва­ги фі­ло­соф­сько­го змі­сту. Це всі­ля­ке роз­ві­ша­не мо­туз­зя, гой­дал­ки та тар­зан­ки че­рез рі­чку. Фі­ло­со­фія про­ста — мо­ту­зок мо­же обі­рва­ти­ся і лю­ди­на впа­де або ж за­лі­зе на дах — на не­бо — а зліз­ти не мо­же.

«Усе, як у жит­ті, якщо лю­ди­на втра­тить зв’язок із Бо­гом, то мо­же за­гу­би­ти­ся у цьо­му сві­ті й по­стра­ждає, — роз­мір­ко­вує Оле­ксій Ми­хай­ло­вич. — У цьо­му му­зеї з сим­во­лі­чною на­звою «Сьо­ме не­бо» лю­ди­на му­сить уяв­ля­ти. І наше головне зав­да­н­ня за­раз — це розвиток творчих знахідок. Ка­жуть: «Жи­ти по-но­во­му», але як жи­ти — кра­ще чи гір­ше, головне — твор­чо. То­ді ми не бра­ти­ме­мо ні­ме­цько­го чи поль­сько­го до­сві­ду, а са­мі шу­ка­ти­ме­мо, роз­ви­ва­ти­ме­мо­ся. Твор­чість — це го­лов­на ру­шій­на си­ла у роз­ви­тку люд­ства».

ПЕРУН НА ДУБІ

« Ме­не часто за­пи­ту­ють: як мо­жна бу­ло про­мі­ня­ти кар’ єру, май­стер­ню в цен­трі Ки­є­ва на се­ло, де на­віть умов для жи­т­тя немає? А хі­ба для твор­чо­сті по­трі­бні умо­ви!? Зна­є­те, яка рі­зни­ця між май­стром і ми­тцем? Пер­ший пра­цює за­ра­ди ви­на­го­ро­ди, а дру­гий — за­ра­ди твор­чо­сті. Я не зв’ яза­ний грі­шми, віль­ний у сво­їх за­ду­мах, і це най­до­рож­че бла­го, — кон­ста­тує скуль­птор. — От, на­при­клад, іду і ба­чу, хтось по­шкря­бав ста­рий дуб, «під­лі­ку­вав» — ство­рив на йо­го ко­рі образ Пе­ру­на. Те­пер де­ре­во, мо­же, не по­смі­ють чі­па­ти, бо це все куль­тур­ний об’єкт. А скіль­ки я по­га­них слів по­об­те­су­вав на ео­ло­вих стов­пах, які при­кра­ша­ють бе­ре­ги Му­ра­фи?» Те­пер на пі­ско­ви­ках зо­бра­же­ні обра­зи кра­су­ні, бо­ги­ні й облич­чя за­ко­ха­них.

Усіх арт-об’єктів, які роз­та­шо­ва­ні на те­ри­то­рії твор­чої ла­бо­ра­то­рії Альо­шкі­них, не злі­чи­ти. Ка­жуть, що за їхні­ми ка­ме­но­те­сни­ми ро­бо­та­ми мо­жна пи­са­ти на­у­ко­ві ди­сер­та­ції що­до роз­ви­тку скуль­пту­ри в Укра­ї­ни. Та най­ва­жли­ві­шою сво­єю скуль­пту­рою Оле­ксій Ми­хай­ло­вич жар­то­ма на­зи­ває « ви­ко­па­ну вру­чну » ві­сім­над­ця­ти­ме­тро­ву кри­ни­цю без­по­се­ре­дньо під сві­тли­цею. У ньо­го май­же в ко­жній ха­ті є льох, а ще під­зем­ний хід. Дру­жи­на, жар­ту­ю­чи, ка­же, що у по­пе­ре­дньо­му жит­ті Альо­шкін то­чно був гно­мом — ша­хта­рем.

ВЧИТИ ДУМАТИ

До­не­дав­на Оле­ксій Ми­хай­ло­вич ви­кла­дав у мі­сце­вій сіль­ській шко­лі істо­рію, пра­во, фіз­куль­ту­ру, а йо­го дру­жи­на Лю­дми­ла Ві­кто­рів­на — тру­до­ве ви­хо­ва­н­ня, ма­лю­ва­н­ня та ве­ла гур­ток «Укра­їн­ської народної ігра­шки». Та цьо­го ро­ку шко­лу в се­лі за­кри­ли, бо ді­тей за­ли­ши­ло­ся зов­сім ма­ло. Але втра­ча­ти зв’ язок із ді­тьми по­друж­жя не зби­ра­є­ться, ор­га­ні­зо­ву­ють май­стер- кла­си, екс­кур­сії, твор­чі ве­чо­ри для ви­хо­ва­н­ня май­бу­тньо­го по­ко­лі­н­ня.

« Ко­лись Дов­жен­ко ска­зав, що між прав­дою і кра­сою він оби­рає кра­су. У ній біль­ше гли­бо­кої істи­ни, ніж у одній ли­ше го­лій прав­ді. Я ті­єї ж дум­ки, бо прав­да мо­же бу­ти у ко­жно­го своя, а кра­са — ві­чна, — ка­же скуль­птор. — Ми тво­ри­мо кра­су, як спів­а­ють пта­шки пі­сню. Щоб не за­бу­ли спів­а­ти, щоб збе­рег­ти укра­їн­ську тра­ди­цій­ну куль­ту­ру, на­вчи­ти ді­тей думати. Ко­ли під час екс­кур­сій я за­во­джу ді­тей до тем­но­го льо­ху, то роз­по­від­аю їм про те, як сво­го ча­су ко­за­ки хо­ва­ли­ся від та­тар, а те­пер на­ші хло­пців на пе­ре­до­вій хо­ва­ю­ться під зем­лею від во­ро­жих куль. Ді­ти ма­ють ро­зу­мі­ти і від­чу­ва­ти жи­т­тя, для цьо­го з ни­ми тре­ба го­во­ри­ти, ба­га­то го­во­ри­ти і пра­виль­но від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня. Якось хтось із ді­тей за­пи­тав ме­не: а ко­ли за­кін­чи­ться вій­на? Я не став фі­ло­соф­ству­ва­ти, а роз­по­вів їм міф Дав­ньої Гре­ції: ко­ли за одним сто­лом зі­бра­ли­ся всі дев’ять муз і за­гра­ли одну ме­ло­дію, Бог вій­ни Арес по­клав свій меч їм до ніг і схи­лив го­ло­ву. Ко­жна му­дра лю­ди­на має зро­би­ти свої ви­снов­ки. Лю­ди, як му­зи, ма­ють об’єд­на­ти­ся в одно­му ба­жан­ні. Головне — звер­та­ти ува­гу на те, що об’єд­нує нас, а не роз’єд­нує».

...По­тра­пив­ши до Бу­ка­тин­ки (ра­ні­ше се­ло на­зи­ва­ли Бо­га­тин­кою, тоб­то «Бо­жа ха­тин­ка» чи «Бо­же мі­сце»), пе­ре­ко­ну­є­шся, що це мі­сце дій­сно обра­не. У Альо­шкі­них там на­ро­ди­ло­ся п’яте­ро ді­тей — Пе­тро, Да­ри­на, Оле­ксій, Ган­на та Ми­хай­ло. Ко­жен за­раз за­йма­є­ться твор­чі­стю в рі­зних ку­то­чках Укра­ї­ни. У цьо­му мі­сці немає благ ци­ві­лі­за­ції, мо­біль­ний зв’язок з’яв­ля­є­ться час від ча­су (і то ли­ше на гор­бі), а про Ін­тер­нет на­віть не всі чу­ли. Зда­є­ться, що час зу­пи­нив­ся. Він дає шанс за­ми­сли­ти­ся про ві­чне і ви­со­ке, від­ки­ну­ти все зай­ве і очи­сти­ти дум­ки. Ска­же­те, так не бу­ває, а ви пе­ре­вір­те. Альо­шкі­ни — вам у по­міч.

ЛЮ­ДМИ­ЛА Й ОЛЕ­КСІЙ АЛЬО­ШКІ­НИ В БУ­КА­ТИН­ЦІ ЖИ­ВУТЬ УЖЕ МАЙ­ЖЕ 40 РО­КІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.