Мо­ва на­шо­го Пер­во­сло­ва

Як ви­ни­кла пи­сем­но-лі­те­ра­тур­на тра­ди­ція Ки­ри­ла й Ме­фо­дія

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Оле­на ЧМИР, кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук, бол­га­ро­зна­вець

Без­пе­рерв­ну тра­ди­цію пи­сем­но­сті у слов’ ян бу­ло за­по­ча­тко­ва­но на­при­кін­ці IX ст. Нам ві­до­мі іме­на твор­ців азбу­ки та пер­ших пе­ре­кла­дів бо­го­слу­жбо­вих книг — це бра­ти-про­сві­ти­те­лі Ки­ри­ло та Ме­фо­дій. Са­ме їм до­ру­чив ві­зан­тій­ський ім­пе­ра­тор Ми­хай­ло III ви­ру­ши­ти до Ве­ли­кої Мо­ра­вії, від­гу­кнув­шись на про­ха­н­ня кня­зя Ро­сти­сла­ва на­ді­сла­ти «на­вчи­те­ля, який би по­яснив мо­вою на­шою хри­сти­ян­ську ві­ру...». Ста­ро­слов’ян­ська мо­ва ство­рю­ва­ла­ся пе­ре­д­усім як на­де­тні­чна мо­ва ре­лі­гій­ної про­по­віді й по­ши­рю­ва­ла­ся спер­шу се­ред за­хі­дних, а зго­дом пів­ден­них та схі­дних слов’ян. Оскіль­ки у Се­ре­дньо­віч­чі всі фор­ми су­спіль­ної сві­до­мо­сті бу­ли пов’ яза­ні з цер­квою, то і но­ва мо­ва ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла­ся для пе­ре­кла­дів та ство­ре­н­ня текс­тів рі­зно­ма­ні­тно­го змі­сту — юри­ди­чних, істо­ри­чних, при­ро­дни­чих то­що.

■ Істо­ри­чні ві­до­мо­сті про жит­тє­вий шлях Ки­ри­ла та Ме­фо­дія свід­чать, що їхня мі­сіо­нер­ська ді­яль­ність від­бу­ва­ла­ся на те­ре­нах, де жи­ли пред­ки су­ча­сних за­хі­дних та пів­ден­них слов’ян. Пер­шою дер­жа­вою, в якій по­ча­ли по­ши­рю­ва­ти слов’ян­ську кни­жність пер­во­нав­чи­те­лі, бу­ла Ве­ли­ка Мо­ра­вія, на­се­ле­на пред­ка­ми су­ча­сних за­хі­дних слов’ян. Зго­дом во­ни про­по­від­у­ють у Бла­тен­сько­му кня­зів­стві, біль­шість на­се­ле­н­ня яко­го ста­но­ви­ли пред­ки пів­ден­но­слов’ян­ських сло­вен­ців. Учні Ки­ри­ла та Ме­фо­дія при­но­сять кни­ги до Бол­га­рії. Зго­дом слов’ян­ські кни­ги по­ши­рю­ю­ться в Ки­їв­ській Ру­сі. І скрізь Сло­во Бо­же бу­ло зро­зумі­ле лю­дям. Якою ж мо­вою бу­ло пе­ре­кла­де­но пер­ші слов’ян­ські кни­ги? Чо­му во­на бу­ла зро­зумі­лою слов’янам, які роз­мов­ля­ли рі­зни­ми ді­а­ле­кта­ми?

■ У IX ст. на кар­ті Єв­ро­пи слов’яни за­йма­ли зна­чні те­ри­то­рії, які во­ни по­сі­ли, роз­се­ля­ю­чись з остан­ні­ми хви­ля­ми Ве­ли­ко­го пе­ре­се­ле­н­ня на­ро­дів. Пи­та­н­ня про мі­сце, де сфор­му­ва­ли­ся слов’яни як спе­ци­фі­чна етні­чна гру­па — про пра­ба­тьків­щи­ну слов’ян, — три­ва­лий час дис­ку­ту­ва­ло­ся в на­у­ці. По­при те, що й сьо­го­дні во­но оста­то­чно не ви­рі­ше­не, пе­ре­ва­жна біль­шість уче­них схи­ля­є­ться до дум­ки, що во­на роз­мі­щу­ва­ла­ся десь на те­ре­нах, обме­же­них пів­ден­ним узбе­реж­жям Бал­тій­сько­го мо­ря на пів­но­чі, Кар­па­та­ми — на пів­дні, се­ре­дньою те­чі­єю Дні­пра — на схо­ді, Оде­ром — на за­хо­ді. Упро­довж сто­літь у лі­со­вій зо­ні Єв­ро­пи по­ста­ла етні­чна спіль­но­та, що роз­мов­ля­ла від­но­сно єди­ною мо­вою, яку умов­но на­зи­ва­ють пра­слов’ян­ською. Ця мо­ва ні­ко­ли не бу­ла за­фі­ксо­ва­на на пи­сьмі, але зав­дя­ки успі­хам по­рів­няль­но-істо­ри­чно­го мо­во­знав­ства до­ста­тньо пов­но ре­кон­стру­йо­ва­на. Ма­со­ве роз­се­ле­н­ня слов’ян із те­ри­то­рії пра­ба­тьків­щи­ни від­бу­ва­є­ться в се­ре­ди­ні пер­шо­го ти­ся­чо­лі­т­тя на­шої ери, у той же час роз­па­да­є­ться і пра­слов’ян­ська мо­ва. 200—300 ро­ків, які ми­ну­ли від­то­ді,— час для істо­рії мо­ви від­но­сно не­зна­чний. Тоб­то у IX ст. рі­зні слов’ян­ські ді­а­ле­кти бу­ли зна­чно ближ­чи­ми між со­бою, ніж су­ча­сні слов’ян­ські мо­ви. Про­те сут­тє­ві від­мін­но­сті вже сфор­му­ва­ли­ся, і кон­вер­ген­тні про­це­си три­ва­ли.

■ Одні­єю з пер­ших бу­ла так зва­на пан­нон­ська те­о­рія по­хо­дже­н­ня ста­ро­слов’ян­ської мо­ви, яку об­сто­ю­ва­ли осно­во­по­ло­жни­ки на­у­ко­во­го слов’яно­знав­ства — ві­ден­ські сла­ві­сти Є.Ко­пі­тар та Ф. Мі­кло­шич (обоє — сло­вен­ці за по­хо­дже­н­ням) та П.Ша­фа­рик.

■ На дум­ку пе­ре­ва­жної біль­шо­сті су­ча­сних па­лео­сла­ві­стів, при ство­рен­ні пер­шої лі­те­ра­тур­ної мо­ви слов’ ян на­ро­дже­ні у Со­лу­ні Ко­стян­тин- Ки­ри­ло та Ме­фо­дій спи­ра­ли­ся на ві­до­му їм із ди­тин­ства го­вір­ку мі­сце­вих слов’ ян. За сво­ї­ми ри­са­ми це пів­ден­но­слов’ян­ський ді­а­лект, на осно­ві яко­го фор­му­ва­ла­ся бол­гар­ська мо­ва. Най­ха­ра­ктер­ні­шою озна­кою, вла­сти­вою ста­ро­слов’ян­ській і бол­гар­ській мо­вам, є на­яв­ність спо­лу­чень жд, шт на мі­сці пра­слов’ ян­ських груп * dj, * tj ( в ін­ших слов’ян­ських мо­вах на мі­сці цих спо­лу­чень ма­є­мо ін­ші при­го­ло­сні) — на­при­клад, *medja — ст.сл. ме­жда, болг. ме­жда (пор., укр. ме­жа, ч. meze); *pletje — ст.сл. пле­ште, болг. пле­щи (щ = шт.) (пор., укр. пле­че, ч. plec). У най­дав­ні­ших пам’ ятках мо­ва, ство­ре­на Ки­ри­лом та Ме­фо­ді­єм, на­зи­ва­є­ться « зыкъ сло­вhнь­скъ. Са­ме то­му шля­хом до­да­ва­н­ня ста­ро- і утво­рив­ся най­більш по­ши­ре­ний на сьо­го­дні тер­мін ста­ро­слов’ян­ська мо­ва. Ця на­зва від­обра­жає уні­вер­саль­ний на­де­тні­чний ха­ра­ктер пер­шої лі­те­ра­тур­ної мо­ви слов’ян. У бол­гар­ській на­у­ко­вій тра­ди­ції ціл­ком об­ґрун­то­ва­но ви­ко­ри­сто­ву­є­ться тер­мін « ста­ро­бъл­гар­ски език » ( ста­ро­бол­гар­ська мо­ва), який вка­зує і на ді­а­ле­ктну осно­ву, і на те, що з IX ст. бол­гар­ська лі­те­ра­тур­на тра­ди­ція не пе­ре­ри­ва­ла­ся. За­ува­жи­мо, що у IX—X стст. тер­мін « бол­гар­ський » на­вряд чи ви­ко­ри­сто­ву­вав­ся для по­зна­че­н­ня слов’ян­ської мо­ви. Йо­го вжи­ва­ли, ко­ли йшло­ся про дер­жа­ву, ство­ре­ну на Бал­ка­нах бол­га­ра­ми та слов’яна­ми. За­зна­чи­мо, що у де­яких тра­ди­ці­ях ( зокре­ма, ні­ме­цькій) ви­ко­ри­сто­ву­вав­ся тер­мін дав­ньо( ста­ро-) цер­ков­но­слов’ян­ська мо­ва, що мі­стив вка­зів­ку на сфе­ру, в якій пе­ре­ва­жно фун­кціо­ну­ва­ла кни­жна мо­ва у ран­ній пе­рі­од сво­го існу­ва­н­ня. Вла­сне ста­ро­слов’ян­ський пе­рі­од охо­плює IX—XI стст. Пер­ша слов’ян­ська лі­те­ра­тур­на мо­ва швид­ко по­ши­ри­ла­ся — кни­жні цен­три ви­ни­ка­ли на бол­гар­ських, серб­ських, че­ських, дав­ньо­ру­ських зем­лях. Під впли­вом жи­вих ді­а­ле­ктів ста­ро­слов’ян­ська мо­ва за­зна­ва­ла змін. Ки­ри­ло-Ме­фо­ді­їв­ська пи­сем­но-лі­те­ра­тур­на тра­ди­ція не пе­ре­ри­ва­є­ться, але ви­до­змі­ню­є­ться і про­дов­жує існу­ва­н­ня у ви­гля­ді цер­ков­но­слов’ян­ської мо­ви рі­зних ре­да­кцій — бол­гар­ської, серб­ської, че­ської, хор­ват­ської, дав­ньо­ру­ської, укра­їн­ської, ро­сій­ської.

■ Цер­ков­но­слов’ян­ська мо­ва у рі­зних ре­да­кці­ях упро­довж три­ва­ло­го пе­рі­о­ду ви­ко­ну­ва­ла роль лі­те­ра­ту­ро- кни­жної мо­ви. Пе­ре­д­усім йде­ться про фун­кціо­ну­ва­н­ня у цер­ков­ній сфе­рі. Жи­во­мов­на сти­хія роз­хи­ту­ва­ла мов­ні нор­ми, від­да­ля­ю­чи рі­зні ре­да­кції цер­ков- но­слов’ян­ської мо­ви. Але зав­жди існу­ва­ло пра­гне­н­ня під­три­му­ва­ти її єд­ність. Про це свід­чать чи­слен­ні спро­би ви­ро­би­ти єди­ні нор­ми, спи­ра­ю­чись на ста­рі зраз­ки. Одна з пер­ших та­ких спроб — це ре­фор­ма, здій­сне­на остан­нім бол­гар­ським па­трі­ар­хом пе­ред осман­ським за­во­ю­ва­н­ням Єфи­мі­єм (Ев­ти­мі­єм) Тир­нов­ським на­при­кін­ці XIV ст. Ре­фор­мо­ва­ний пра­во­пис Тир­нов­ської шко­ли по­ши­рив­ся у Сер­бії (Ко­стян­тин Ко­сте­не­цький) та на схі­дно­слов’ян­ських зем­лях (ми­тро­по­лит Ки­прі­ян та Гри­го­рій Цам­блак). Від са­мо­го по­ча­тку но­во­ство­ре­на слов’ян­ська пи­сем­ність ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла­ся у рі­зних слов’ян­ських на­ро­дів не ли­ше у сфе­рі са­краль­но­го, но­ва азбу­ка ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла­ся і для за­пи­су текс­тів бу­ден­но­го змі­сту — рі­зно­ма­ні­тних до­го­во­рів, ку­пчих, за­по­ві­тів і под. У та­ких текс­тах не ви­ма­га­ло­ся до­три­ма­н­ня нор­ми, а то­му у них зна­хо­ди­ла ши­ро­ке від­обра­же­н­ня роз­мов­на мо­ва. Три­ва­лий час цер­ков­но­слов’ян­ська мо­ва та роз­мов­на мо­ва спів­існу­ва­ли, вза­є­мо­ді­ю­чи одна з одною. Оскіль­ки цер­ков­но­слов’ян­ська мо­ва з ча­сом все біль­ше від­да­ля­ла­ся від роз­мов­ної, не­об­хі­дно бу­ло ство­рю­ва­ти спе­ці­аль­ні пра­ці, які б мі­сти­ли уні­фі­ко­ва­ні пра­ви­ла. Пер­ші пра­ці, при­свя­че­ні цер­ков­но­слов’ян­ській мо­ві укра­їн­сько- бі­ло­ру­ської ре­да­кції, ство­ри­ли Лав­рен­тій Зи­за­ній («Гра­ма­ти­ка сло­вен­ска», 1596) та Ме­ле­тій Смо­три­цький («Гра­ма­ті­ки сло­вен­ски пра­вил­ноє син­та­гма», 1619). Па­ра­лель­но у Ве­ли­ко­му кня­зів­стві Ли­тов­сько­му про­дов­жує роз­ви­ва­ти­ся дав­ньо­ру­ська мов­на тра­ди­ція. Ру­ська мо­ва ви­ко­ри­сто­ву­є­ться у ді­ло­вод­стві. Від­мін­но­сті, які існу­ва­ли між цер­ков­но­слов’ ян­ською та роз­мов­ною ру­ською мо­вою, фі­ксує «Ле­кси­кон сла­ве­но­рwскій и име­нъ тлъко­ва­ніє » Пам­во Бер­ни­ди ( 1627). Зго­дом на під­ро­сій­ських укра­їн­ських зем­лях як лі­те­ра­тур­на ста­ла ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ся ро­сій­ська мо­ва і, та­ким чи­ном, тра­ди­ція ви­ко­ри­ста­н­ня цер­ков­но­слов’ян­ської мо­ви як кни­жної бу­ла пе­ре­р­ва­на. Не ви­пад­ко­во са­ме на схі­дних укра­їн­ських зем­лях на хви­лі зро­ста­ю­чо­го ін­те­ре­су до усної народної твор­чо­сті, до мо­ви про­сто­го на­ро­ду бу­ли ство­ре­ні пер­ші лі­те­ра­тур­ні тво­ри («Ене­ї­да» І.Ко­тля­рев­сько­го (1798) та гра­ма­ти­ки укра­їн­ської мо­ви, що спи­ра­ла­ся на жи­ву роз­мов­ну мо­ву (О.Па­влов­ський, ру­ко­пис по­да­ний до Ака­де­мії на­ук у Пе­тер­бур­зі 1805 р., ви­да­на 1818 р.). Тра­ди­ція ви­ко­ри­ста­н­ня цер­ков­но­слов’ян­ської мо­ви як кни­жної тут бу­ла пе­ре­р­ва­на. Про те, якою б мо­гла бу­ти українська лі­те­ра­тур­на мо­ва, як­би цьо­го не від­бу­ло­ся, мо­жна при­пу­ска­ти, чи­та­ю­чи тво­ри Г.Ско­во­ро­ди. До ре­чі, мо­ва во­зно­го Те­тер­ва­ков­сько­го у «На­тал­ці Пол­тав­ці» І.Ко­тля­рев­сько­го — це мо­ва осві­че­но­го укра­їн­ця XVII— XVIII стст., але в умо­вах но­во­за­сно­ва­ної тра­ди­ція во­на ви­да­є­ться ана­хро­ні­чною і ко­мі­чною. В За­хі­дній Укра­ї­ні тра­ди­ція цер­ков­но­слов’ян­ської кни­жної мо­ви не пе­ре­ри­ва­ла­ся, а на­віть ма­ла під­трим­ку з бо­ку ав­стрій­ської цен­зу­ри, цер­ков­них вла­стей. Пер­ші гра­ма­ти­ки укра­їн­ської мо­ви тут ство­рю­ва­ли­ся у ру­слі тра­ди­цій­них по­гля­дів на кни­жну мо­ву, яка ма­ла бу­ти цер­ков­но­слов’ян­ською або при­найм­ні су­міш­шю цер­ков­но­слов’ян­ських та на­ро­дних еле­мен­тів.

ДАВНЯ СЛОВ’ЯН­СЬКА АБЕТКА, ПО­ДА­РО­ВА­НА НА­ШИМ НАРОДАМ І ЛЮДСТВУ КИ­РИ­ЛОМ І МЕ­ФО­ДІ­ЄМ, ЗАКЛАЛА ПІДВАЛИНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬ­ТУ­РИ УКРА­ЇН­ЦІВ І БОЛГАР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.