«Ще ж не на­жив­ся, не на­мрі­яв­ся, не­до­лю­бив...»

Стар­ший сол­дат 53-ї ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди Олег Граб­чак за­ги­нув за­ги­нув18 ли­пня під час мі­но­ме­тно­го об­стрі­лу по­бли­зу Зай­це­во­го

Den (Ukrainian) - - Пам’ять -

«Ще ж не на­жив­ся, не на­мрі­яв­ся, не­до­лю­бив», — схли­пу­ю­чи, при­па­да­ла до гру­дей за­ги­бло­го си­на зго­рьо­ва­на ма­тір. Во­на про­во­джа­ла в остан­ню до­ро­гу сво­го най­мо­лод­шо­го — 27-рі­чно­го Олеж­ка. За мі­сяць йо­го ма­ли де­мо­бі­лі­зу­ва­ти. Від­пу­сти­ти до­до­му. А на осінь ро­ди­на го­ту­ва­ла­ся до ве­сі­л­ля. Та во­ро­жа ку­ля зруй­ну­ва­ла всі пла­ни в одну мить. Стар­ший сол­дат 53-ї ме­ха­ні- зо­ва­ної бри­га­ди Олег Граб­чак за­ги­нув18 ли­пня цьо­го ро­ку під час мі­но­ме­тно­го об­стрі­лу по­бли­зу се­ла Зай­це­ве До­не­цької обла­сті.

На­ро­див­ся Олег 20 жов­тня 1988 ро­ку в мі­сте­чку Ли­пов­ці, що на Він­нич­чи­ні. Був тре­тьою ди­ти­ною у ро­ди­ні — най­мо­лод­шим і най­улю­бле­ні­шим. Пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли № 3 здо­був осві­ту і пра­цю­вав слю­са­рем в га­зо­вій кон­то­рі. Мо­бі­лі­зу­ва­ли Оле­га на вій­сько­ву слу­жбу 15 ли­пня 2015 ро­ку. 5 сер­пня 2016-го мав по­вер­ну­ти­ся до­до­му. Та не су­ди­ло­ся.

«Пам’ятаю йо­го ще зі шко­ли. Ко­ли я по­чав вчи­те­лю­ва­ти, Олег нав­чав­ся у 10 кла­сі. Був ве­се­лим і до­бро­зи­чли­вим хло­пцем. Від ньо­го не вар­то бу­ло че­ка­ти чо­гось ли­хо­го, не так ви­хо­ва­ний. Стар­ший брат на­вчав йо­го му­жно­сті, а се­стра — те­пло­ти і ні­жно­сті. То­му Олег був із за­лі­зним ха­ра­кте­ром і до­брим сер­цем, — роз­по­від­ає вчи­тель за­ги­бло­го Ва­силь Дя­чук. — Кіль­ка ти­жнів то­му він при­їздив у від­пус­тку, хва­лив­ся, що за мі­сяць вже дем­бель. Одру­жу­ва­ти­ме­ться, бо до­сить хо­ло­стя­ку­ва­ти. Мав дів­чи­ну Маль­ві­ну і мрі­яв про ве­ли­ку ро­ди­ну».

Дру­зі зга­ду­ва­ли про за­ги­бло­го як про щи­ро­го, че­сно­го, на­дій­но­го то­ва­ри­ша, на яко­го мо­жна по­кла­сти­ся, який ви­ру­чить у будь-яку хви­ли­ну, про­тя­гне ру­ку до­по­мо­ги в бі­ді, роз­ра­дить, під­три­має. Зна­йо­мий за­ги­бло­го ге­роя В’яче­слав Бон­дар роз­по­від­ав, що увесь ли­пень ра­ху­вав Олег дні до дем­бе­ля, все че­кав, ко­ли ж вже на­ре­шті при­їде «но­ва кров» йо­му на змі­ну.

«Ко­ли роз­по­чав­ся мі­но­ме­тний об­стріл, хло­пці за­бі­гли у блін­даж, але схо­ва­ти­ся не вда­ло­ся. Сна­ряд влу­чив по­руч, троє бій­ців за­ги­ну­ли одра­зу, а Оле­га до­ста­ви­ли в лі­кар­ню. Та по­ра­не­н­ня ви­яви­ли­ся не­су­мі­сні із жи­т­тям, — ка­же В’яче­слав. — Стра­шна звіс­тка ви­би­ла зем­лю з-під ніг у сім’ї Оле­га. Йо­го ба­тько пе­ре­жив два ін­фар­кти, тіль­ки пі­шов на по­прав­ку. І тут та­ка звіс­тка... Че­кав, ви­гля­дав си­на. Пи­шав­ся, що ви­хо­вав ге­роя, який не хо­вав­ся за ме­ди­чни­ми до­від­ка­ми і ку­пле­ни­ми ви­снов­ка­ми лі­ка­рів».

«Гар­на ро­ди­на втра­ти­ла си­на, роз­ді­ляю біль і спів­чу­ваю сво­їм су­сі­дам, — ка­же Га­ли­на При­ся­жнюк. — Немає біль­шо­го го­ря для ба­тьків, як хо­ро­ни­ти вла­сних ді­тей. Олег — уже п’ятий ли­пів­ча­нин, який від­дав свою мо­ло­дість, мрії, жи­т­тя за Укра­ї­ну...»

Одно­сель­ча­ни про­во­джа­ли Оле­га в остан­ню путь на ко­лі­нах. Май­же ти­ся­ча лю­дей при­єд­на­ла­ся до жа­ло­бної про­це­сії. Дів­ча­та не­сли ве­сіль­ний ко­ро­вай та гіль­це. Так, за на­ро­дним зви­ча­єм, хо­ро­нять лю­дей, які не бу­ли в шлю­бі.

Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.