Вій­на за роз­кла­дом

Як це— не­спа­ти три мі­ся­ці че­рез по­стій­ні об­стрі­ли? Во­лон­тер Сер­гій Ко­сяк — про жи­т­тя Мар’їн­ки, мі­ста на лі­нії во­гню...

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія СЕМЕНЧЕНКО

«МИ ДОПОМАГАЄМО ВСІМ, ХТО ДО НАС ЗВЕРТАЄТЬСЯ», — КА­ЖЕ СЕР­ГІЙ КО­СЯК (НА ФОТО) ПРО СЕ­БЕ ТА ВОЛОНТЕРІВ-ОДНОДУМЦІВ. СВІТЛИНУ ЗРОБЛЕНО У ЧЕРВНІ 2016 РО­КУ

Остан­ні­ми дня­ми у Мар’їн­ці, що в До­не­цькій обла­сті, ти­хо. Не при­лі­та­ють сна­ря­ди, не го­рять бу­дин­ки, лю­ди не но­чу­ють у під­ва­лах. Мі­сце­ві жи­те­лі зі зди­ву­ва­н­ням і остра­хом спри­йма­ють цей чер­го­вий ре­жим ти­ші — не зна­ють, як на­дов­го це, чи це озна­ка три­ва­ло­го пе­ре­мир’я, чи за­тиш­шя пе­ред бу­рею. Во­ни вже зви­кли жи­ти на лі­нії во­гню, якщо вза­га­лі мо­жна до та­ко­го зви­кну­ти. У ме­шкан­ців Мар’їн­ки свій осо­бли­вий ре­жим жи­т­тя: во­ни при­зви­ча­ї­ли­ся до об­стрі­лів, зна­ють, ко­ли ті по­чи­на­ю­ться і скіль­ки в се­ре­дньо­му три­ва­ють, і всі свої що­ден­ні спра­ви на­ма­га­ю­ться зро­би­ти до або між ни­ми.

Про що­ден­не жи­т­тя тих, хто не по­ки­нув мі­сто і ни­ні жи­ве в умо­вах по­стій­ної вій­ни, спіл­ку­є­мо­ся з па­сто­ром про­те­стант­ської цер­кви, ві­до­мим во­лон­те­ром Сер­гі­єм Ко­ся­ком. Це він у трав­ні 2014 ро­ку в До­не­цьку по­тра­пив у по­лон до бо­йо­ви­ків «ДНР», під­дав­ся ка­ту­ва­н­ням, а зго­дом, по­ки­нув­ши мі­сто, став актив­ним во­лон­те­ром. Ви­во­зив лю­дей з-під об­стрі­лів на те­ри­то­рії, під­кон­троль­ні Укра­ї­ні, був одним з ор­га­ні­за­то­рів спе­ці­аль­ної ба­зи до­по­мо­ги пе­ре­се­лен­цям, до­по­ма­гав укра­їн­ським вій­сько­вим. За­раз до­по­ма­гає мир­ним жи­те­лям Мар’їн­ки, се­ред яких ба­га­то тяж­ко­хво­рих, зби­рає та роз­во­зить про­ду­кти і за­со­би гі­гі­є­ни, лі­ки. А ще є іні­ці­а­то­ром та актив­ним уча­сни­ком низ­ки бла­го­дій­них про­е­ктів — від со­ці­аль­ної пе­кар­ні до ви­ве­зе­н­ня ді­тей на від­по­чи­нок по­да­лі від вій­ни і стра­ху.

Крім то­го, Сер­гій Ко­сяк актив­но ко­ри­сту­є­ться Facebook. Са­ме там, на йо­го сто­рін­ці, мо­жна про­чи­та­ти де­ся­тки істо­рій тих, ко­му ра­зом з ін­ши­ми во­лон­те­ра­ми до­по­ма­гає па­стор, про­чи­та­ти про люд­ські тра­ге­дії, спри­чи­не­ні ці­єю вій­ною, і люд­ські ра­до­сті — по­при вій­ну. Мо­жна ді­зна­ти­ся про вже зро­бле­не і тіль­ки за­пла­но­ва­не. А ще — про об­стрі­ли мі­ста. Якщо ко­мусь зда­є­ться, що вій­ни вже немає — вар­то про­сто по­гля­ну­ти на сві­тли­ни з по­руй­но­ва­ни­ми бу­дин­ка­ми, ку­ля­ми і шма­тка­ми сна­ря­дів у дво­рах і до­мах лю­дей, по­чи­та­ти істо­рії Сер­гія Ко­ся­ка. Вій­на три­ває, і ти­ся­чі лю­дей зму­ше­ні жи­ти під об­стрі­ла­ми.

«ЗА­РАЗ У МЕ­НЕ ЧА­СОМ ТРАПЛЯЄТЬСЯ ПАНІКА»

З 3 черв­ня 2016 ро­ку і до пер­ших днів ве­ре­сня ко­жен день у Мар’їн­ці бу­ли силь­ні об­стрі­ли, роз­по­від­ає Сер­гій Ко­сяк. Він го­во­рить, що си­ту­а­ція та- ка, якою бу­ла влі­тку 2014 ро­ку. «Три мі­ся­ці по­стій­них об­стрі­лів. Що­но­чі — об­стрі­ли, а пе­ре­стріл­ки бу­ва­ють і вран­ці, і вдень. О че­твер­тій дня Мар’їн­ка зав­ми­рає. За­кри­ва­ю­ться ма­га­зи­ни, дер­жав­ні уста­но­ви, з ву­лиць зни­ка­ють лю­ди. Хо­ди­ти по них не­без­пе­чно — мо­жна по­тра­пи­ти під сна­ряд або те­бе мо­жуть зу­пи­ни­ти вій­сько­ві й за­пі­до­зри­ти у ди­вер­сі­ях, бу­дуть пе­ре­вір­ки, а це ду­же не­при­єм­но», — по­яснює па­стор.

Із сьо­мої ран­ку і до че­твер­тої дня мі­сто жи­ве зви­чним жи­т­тям, ча­сом на­віть мо­же зда­ти­ся, що ні­якої вій­ни вже немає. Про­те ду­же швид­ко це вра­же­н­ня ви­па­ро­ву­є­ться. «Пі­сля 16-ї го­ди­ни по­чи­на­ють стрі­ля­ти — з обох сто­рін. Спо­ча­тку зі стрі­ле­цької зброї, а ближ­че до дев’ятої ве­чо­ра по­чи­на­ю­ться мі­но­ме­ти, вно­чі — важ­ке озбро­є­н­ня, са­мо­хі­дні ар­ти­ле­рій­ські уста­нов­ки і ре­актив­ні си­сте­ми зал­по­во­го во­гню. І так до ран­ку. Ви­хо­дить, тут вій­на йде за роз­кла­дом, — го­во­рить Сер­гій Ко­сяк. — Зви­кну­ти до вій­ни, до об­стрі­лів не­мо­жли­во, але мо­жна під­ла­шту­ва­ти­ся під та­ке жи­т­тя. Жи­те­лі Мар’їн­ки ро­блять усі свої спра­ви вдень. Ку­пу­ють во­ду, про­ду­кти. По­тім по­чи­на­ю­ться об­стрі­ли і пе­ре­стріл­ки. Якщо все на­бу­ває ве­ли­ко­го мас­шта­бу і стає зов­сім не­стер­пно, спу­ска­ю­ться в під­ва­ли. Те, що лю­ди но­ча­ми не сплять, — одно­зна­чно».

На­слід­ки жи­т­тя під по­стій­ни­ми об­стрі­ла­ми па­стор до­бре від­чув на со­бі: «Я жи­ву на лі­нії во­гню. За 150 ме­трів від мо­го бу­дин­ку — по­зи­ції ЗСУ, за 250 — по­зи­ції бо­йо­ви­ків. І ра­ні­ше я нор­маль­но жив: по­чи­нав­ся об­стріл, я за­кри­вав ві­кна, на­дя­гав на­ву­шни­ки, слу­хав му­зи­ку. А за­раз у ме­не ча­сом трапляється паніка, ко­ли по­чи­на­ють стрі­ля­ти. У ме­не в бу­дин­ку є глу­хий кут, ку­ди я ки­нув ков­дру, і ку­ди я за­би­ва­ю­ся під час об­стрі­лів».

«ПОЛОВИНА ЖИ­ТЕ­ЛІВ ПОКИНУЛИ МІ­СТО»

«Ми допомагаємо всім, хто до нас звертається, то­му що здо­ро­вих лю­дей у Мар’їн­ці про­сто немає. Бо як мо­жна бу­ти здо­ро­вим, якщо три мі­ся­ці не спиш? Є ті, хто ду­же по­тре­бує до­по­мо­ги, і ті, хто ще мо­же якось сам ви­жи­ва­ти. Ра­ні­ше у Мар’їн­ці про­жи­ва­ло близь­ко 12 ти­сяч лю­дей. За­раз у мі­сті ли­ши­ло­ся шість ти­сяч. Тоб­то половина мі­ста ви­їха­ла. Це ті, хто міг се­бе за­без­пе­чи­ти на віль­них те­ри­то­рі­ях. Ті, що змо­гли десь якось за­крі­пи­ти­ся, орен­ду­ва­ти квар­ти­ру, знай- ти ро­бо­ту або від­кри­ти свій бі­знес то­що. А шість ти­сяч лю­дей, які ли­ши­ли­ся, — ті, ко­му немає ку­ди їха­ти й які не ду­же фі­нан­со­во за­хи­ще­ні. Та­кож за­ли­ши­ли­ся ті, хто фі­зи­чно не мо­же пе­ре­су­ва­ти­ся, — ле­жа­чі, ін­ва­лі­ди. Їх ду­же ба­га­то у мі­сті. Ба­га­то хво­рих ді­ток. І, пев­но, та­ким лю­дям за­раз най­важ­че, — роз­мір­ко­вує па­стор. — Їм до­по­ма­га­ють в основ­но­му во­лон­те­ри або гу­ма­ні­тар­ні ор­га­ні­за­ції, які уві­йшли в Мар’їн­ку. Ці­ле­спря­мо­ва­ної до­по­мо­ги від дер­жа­ви немає. Чим ре­аль­но за­раз за­йма­є­ться мі­ська ра­да та ін­ші адмі­ні­стра­тив­ні мі­ські ор­га­ни — це роз­по­діл до­по­мо­ги, яку ви­ді­ля­ють гу­ма­ні­тар­ні ор­га­ні­за­ції рі­зно­го спря­му­ва­н­ня — ООН, ЮНІСЕФ та ін­ші — між ти­ми, хто ли­шив­ся в мі­сті».

Сер­гій Ко­сяк роз­по­від­ає, що по­за­як вій­на у мі­сті три­ває «по­стій­но і по­справ­жньо­му», сю­ди часто при­во­зять до­по­мо­гу рі­зні гу­ма­ні­тар­ні ор­га­ні­за­ції. Та­ким чи­ном ме­шкан­ці ма­ють до­ступ до лі­ка­рів, про­ду­ктів, ме­ди­ка­мен­тів то­що. «Кризи у хар­чу­ван­ні, щоб лю­ди по­ми­ра­ли від не­ста­чі про­ду­ктів, у мі­сті немає. Ті, хто хо­дить, мо­жуть пі­ти і ви­би­ти со­бі якусь до­по­мо­гу, а най­біль­ше стра­жда­ють ті, хто не мо­же сам се­бе за­без­пе­чи­ти. Ми до та­ких хо­ди­мо, допомагаємо їм», — го­во­рить Ко­сяк.

Се­ред про­блем мі­ста — пе­ре­бої з во­дою. Її немає по кіль­ка ти­жнів. «По­ло­ви­ну мі­ста за­без­пе­чу­ють во­дою з До­не­цька, по­ло­ви­ну — з те­ри­то­рії, під­кон­троль­ної Укра­ї­ні. І там, і там да­ють те­хні­чну во­ду. І от До­нецьк від­клю­чив во­ду. Офі­цій­на при­чи­на — во­до­про­від роз­бом­би­ли, але я ду­маю, що це пи­та­н­ня фі­нан­сів. Лю­ди не пла­тять за во­ду, от і пе­ре­кри­ли кла­па­ни. Ця про­бле­ма ні­як не ви­рі­шу­є­ться. Що­до ці­єї си­ту­а­ції пи­шуть ли­сти в Мар’їн­ську рай­держ­адмі­ні­стра­цію. Ре­а­кції немає жо­дної — ні офі­ці­аль­ної від­по­віді, ні за­яви, ні­чо­го. Але в ре­аль­но­сті її і не мо­же бу­ти, то­му що во­ду пе­ре­кри­ли з то­го бо­ку», — роз­по­від­ає Ко­сяк. Во­ду лю­ди зму­ше­ні ку­пу­ва­ти в ма­га­зи­нах або хо­ди­ти за нею до тих, хто має кри­ни­ці. До­по­ма­га­ють і гу­ма­ні­тар­ні ор­га­ні­за­ції.

Си­ла­ми волонтерів 250 ді­тей цьо­го лі­та змо­гли від­по­чи­ти у ди­тя­чих та- бо­рах по­да­лі від вій­ни. «За­га­лом у Мар’їн­ці ли­ши­ло­ся 600 ді­тей ві­ком до 14 ро­ків. Тре­ти­на ді­тей — 224 — це ті, хто на­ро­див­ся під час вій­ни, за ці два з по­ло­ви­ною ро­ки», — го­во­рить Ко­сяк. За йо­го сло­ва­ми, ді­ти змо­гли від­по­чи­ти зав­дя­ки зла­го­дже­ній спів­пра­ці ба­га­тьох цер­ков і до­по­мо­зі рі­зних гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій. «Ді­тям із Мар’їн­ки по­трі­бно не те щоб від­по­чи­ти, а хо­ча б до­бре ви­спа­ти­ся», — під­су­мо­вує во­лон­тер.

«НАСТРОЇ ЛЮ­ДЕЙ ЗМІНЮЮТЬ ТІ, ХТО ЗАЙШОВ У МАР’ЇН­КУ»

«Настрої лю­дей у мі­сті змі­ню­ю­ться за­ле­жно від ін­тен­сив­но­сті об­стрі­лів, — про­дов­жує Сер­гій Ко­сяк. — Чим біль­ше об­стрі­лів, чим біль­ша ця на­пру­га, тим біль­ше в лю­дей агре­сії, не­за­до­во­ле­н­ня, зло­сті. У Мар’їн­ці, пев­но, немає та­ких лю­дей, які ка­жуть: « Укра­ї­на — це до­бре » або «ДНР» — це до­бре». Во­ни див­ля­ться на те, як до них став­ля­ться ті, хто по­руч. Мі­сто пе­ре­жи­ло ба­га­то ро­та­цій укра­їн­ських вій­сько­вих, і все за­ле­жить від то­го, як во­ни став­ля­ться до мі­сце­вих. Бу­ли пре­це­ден­ти, ко­ли вій­сько­ві одні­єї з бри­гад зну­ща­ли­ся над лю­дьми. А ко­ли бу­ла, на­при­клад, 14-та бри­га­да ЗСУ, хло­пці з неї охо­че до­по­ма­га­ли мі­сце­вим у рі­зних пи­та­н­нях і на­ла­го­ди­ли кон­такт із жи­те­ля­ми мі­ста. Для мі­сце­вих це бу­ло свід­че­н­ням, що за­хи­сни­ки — це справ­ді за­хи­сни­ки. То­му настрої лю­дей змінюють ті, хто зайшов у Мар’їн­ку».

СОЦІАЛЬНА ПЕКАРНЯ: 15 РОБОЧИХ МІСЦЬ, ТРИ ТИ­СЯ­ЧІ ВИРОБІВ ЩОДНЯ

У бе­ре­зні цьо­го ро­ку на ба­зі хри­сти­ян­сько­го цен­тру до­по­мо­ги у Мар’їн­ці від­кри­ли со­ці­аль­ну пе­кар­ню. А вже у сер­пні цьо­го ро­ку в мі­сто за­ве­зли обла­дна­н­ня для дру­гої пе­кар­ні, яка має за­без­пе­чи­ти со­ці­аль­ним хлі­бом при­ле­глі се­ла і мі­сте­чка. Її від­кри­ли во­лон­те­ри хри­сти­ян­сько­го цен­тру до­по­мо­ги, се­ред яких і Сер­гій Ко­сяк.

« Ор­га­ні­за­ція « Мі­сія Єв­ра­зія » до­по­мо­гла зі­бра­ти ко­шти на від­кри­т­тя у Мар’ їн­ці со­ці­аль­ної пе­кар­ні. У ній ми ви­пі­ка­є­мо, пев­но, най­де­шев­ший хліб в Укра­ї­ні, але які­сний. Ча­сти­ну ми про­да­є­мо, а ча­сти­ну роз­да­є­мо без­ко­штов­но. Вдень у нас ви­хо­дить три ти­ся­чі хлі­бо­бу­ло­чних виробів», — ді­ли­ться во­лон­тер. За йо­го сло­ва­ми, роз­ши­ре­н­ня ви­ро­бни­цтва до­по­мо­же збіль­ши­ти цю ци­фру до ше­сти ти­сяч виробів на до­бу. Єди­не, що спе­ци­фі­ка жи­т­тя у при­фрон­то­во­му мі­сті часто вно­сить свої ко­ре­кти­ви. На­при­клад, за­зна­чає Ко­сяк, че­рез те, що в Мар’ їн­ці немає нор­маль­ної во­ди, ли­ше те­хні­чна, пе­кар­ська апа­ра­ту­ра не ви­три­мує та­ких на­ван­та­жень.

Та­кож ве­ли­кі про­бле­ми для пе­кар­ні ство­рю­ють пе­ре­бої з еле­ктри­кою. «Часто пі­сля об­стрі­лів зни­кає еле­ктри­ка, і в нас уже не раз про­па­дав за­міс, псу­ва­ло­ся ті­сто. Одно­го ра­зу був та­кий не­при­єм­ний ви­па­док, ко­ли пі­сля чер­го­во­го об­стрі­лу ви­ру­би­ло еле­ктри­ку, а ті­сто вже за­мі­си­ли, про­сто во­но ще не пі­ді­йшло до по­трі­бно­го рів­ня. Щоб во­но не про­па­ло, на­ші пе­ка­рі зро­би­ли хліб із ньо­го, а по­тім мі­стя­ни жа­лі­ли­ся, що він був не­які­сним, — ка­же па­стор. — То­му на­ма­га­є­мо­ся пра­цю­ва­ти в бо­йо­вих умо­вах. Щоб пекарня пра­цю­ва­ла, ви­йшла на рі­вень са­мо­за­без­пе­че­н­ня, ми да­ли 15 робочих місць. За два з по­ло­ви­ною ро­ки впер­ше у Мар’їн­ці з’яви­ли­ся но­ві ро­бо­чі мі­сця. За цей час ні­хто не вклав жо­дної ко­пій­ки, щоб за­пра­цю­ва­ло якесь під­при­єм­ство чи ви­ро­бни­цтво. Ко­лись у Мар’ ї нці був зна­ме­ни­тий і, на­пев­но, кра­щий хлі­бо­за­вод До­не­цької обла­сті. Йо­го під час вій­ни роз­бом­би­ли. Без ро­бо­ти ли­ши­ли­ся ква­лі­фі­ко­ва­ні пра­ців­ни­ки: те­хно­ло­ги, пе­ка­рі. Ми найня­ли цих ро­бі­тни­ків, і зав­дя­ки їм на­ша пекарня за­пра­цю­ва­ла».

«ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО­ДО­МУ»

Що­до пе­ре­се­лен­ців, то сьо­го­дні, за­зна­чає Сер­гій Ко­сяк, їх при­бу­ває у мі­сто не так ба­га­то. На­то­мість остан­нім ча­сом з’яви­ла­ся ін­ша тен­ден­ція — по­вер­не­н­ня пе­ре­се­лен­ців до­до­му. «Я дзво­ню сво­є­му дру­гу, який ли­шив­ся у До­не­цьку, за­йма­є­ться бу­дів­ни­цтвом і ре­мон­том. То він го­во­рить, що ро­бо­ти в ньо­го за­раз до­ста­тньо, бо ба­га­то лю­дей по­вер­та­є­ться. Во­ни ви­їха­ли, ко­ли бу­ли об­стрі­ли, по­тім че­ка­ли, поки в мі­сто по­вер­не­ться Укра­ї­на, а по­тім зро­зумі­ли, що це на­дов­го. То­му при­їжджа­ють у свої бу­дин­ки, так про­сті­ше і лег­ше, ніж бу­ти де­ін­де без ро­бо­ти і без мо­жли­во­сті за­без­пе­чи­ти со­бі гі­дне жи­т­тя, ви­найня­ти квар­ти­ру, зна­йти ро­бо­ту то­що, — по­яснює Ко­сяк. — Ли­ша­ю­ться переселенці, як я, яким не мо­жна по­вер­та­ти­ся. Та­ких ба­га­то, їм вар­то до­по­ма­га­ти. І ми допомагаємо тим, що на­ма­га­є­мо­ся ада­пту­ва­ти їх в ін­шо­му се­ре­до­ви­щі. Яскра­вий при­клад — ша­хтар із Ма­кі­їв­ки Іван. Він у нас про­жив на ба­зі для пе­ре­се­лен­ців пів­то­ра ро­ку, в ньо­го че­тве­ро ді­тей, ма­ма, дру­жи­на. І за­раз у ньо­го — за на­шо­го спри­я­н­ня і до­по­мо­ги — є своє фер­мер­ське го­спо­дар­ство: 30 го­лів ху­до­би, по­ле в де­кіль­ка ге­кта­рів, тра­кто­ри, на­йма­ні пра­ців­ни­ки. Лю­ди­на зна­йшла се­бе на віль­ній те­ри­то­рії. То­му ми на­ма­га­є­мо­ся лю­дям, які про­йшли че­рез на­шу ба­зу пе­ре­се­лен­ців, а це близь­ко дев’яти ти­сяч осіб, якось до­по­мог­ти роз­по­ча­ти но­ве жи­т­тя».

З ВІРОЮ ТА ХЛІ­БОМ. СЕ­ЛО КРАСНОГОРІВКА ДО­НЕ­ЦЬКОЇ ОБЛА­СТІ, СЕРПЕНЬ 2016 РО­КУ. ХЛОПЧИК ІЗ КРАСНОГОРІВКИ, ЯКУ ПО­СТІЙ­НО ОБСТРІЛЮЮТЬ, ТРИ­МАЄ БУХАНКУ, ПРИВЕЗЕНУ ВО­ЛОН­ТЕ­РА­МИ Фото надано Сер­гі­єм КО­СЯ­КОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.