Моя Бол­га­рія

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Під­су­мо­ву­ю­чи, ска­жу, що Бол­га­рія й Укра­ї­на ре­тель­но бе­ре­жуть, мов скарб, спад­щи­ну свя­тих рів­но­апо­столь­них Ки­ри­ла і Ме­фо­дія — не ли­ше в цер­ков­но­му слу­жін­ні, а й у всіх ді­лян­ках куль­ту­ри. Че­рез Бол­га­рію до нас при­йшов слов’ян­ський ва­рі­ант ві­зан­тій­сько­го сти­лю в цер­ков­но­му ма­ляр­стві. А Укра­ї­на, пе­ре­о­сми­слив­ши за­хі­дно­єв­ро­пей­ські ми­сте­цькі сти­лі, пе­ре­д­усім ре­не­санс, ба­ро­ко і кла­си­цизм, у се­бе вдо­ма, да­ла їх як зра­зок і бол­га­рам — че­рез по­се­ре­дни­цтво ці­лої пле­я­ди укра­їн­ських мис­тців, які в рі­зні пе­рі­о­ди пра­цю­ва­ли на те­ре­ні Бол­га­рії.

■ От­же, пі­зна­вав Бол­га­рію. Ме­не вже не ля­ка­ли див­ні сло­ва — імен­ни­ки й при­кме­тни­ки — бол­гар­ської мо­ви, від­су­тність в ній від­мін­ків і, нав­па­ки, ще­дрий роз­сип при­ймен­ни­ків і ар­ти­клів: я віль­но спіл­ку­вав­ся з бол­га­ра­ми; а чи­тав, від­су­нув­ши в сто­ро­ну слов­ни­ки.

■ Лю­бив я пі­сля кіль­кох го­дин пра­ці в ар­хі­ві чи в На­ціо­наль­ній ху­до­жній га­ле­реї при­йти у ста­ро­вин­ний храм свя­тої Со­фії й ти­хо по­си­ді­ти, ми­лу­ю­чись цим су­во­рим ві­зан­тій­ським ін­тер’єром. Це пер­ша бол­гар­ська пра­во­слав­на ка­фе­дра пі­сля то­го, як сто­ли­ця бу­ла пе­ре­не­се­на з Плі­ски в Сер­ди­ку, а Сер­ди­ка (так зва­ло­ся мі­сто то­му, що роз­та­шо­ва­но по­се­ре­ди­ні, на рів­но­ве­ли­ких від­ста­нях від Адрі­а­ти­чно­го, Егей­сько­го й Чор­но­го мо­рів) пе­ре­йме­но­ва­на на Со­фію. Ду­мав, чо­му в пра­во­слав­них кра­ї­нах ві­ру­ю­чі так лю­би­ли на­зи­ва­ти свої ка­фе­драль­ні со­бо­ри на честь Пре­му­дро­сті Бо­жої — свя­тої Со­фії: Со­фія Кон­стан­ти­но­поль­ська, Со­фія Охрид­ська в Ма­ке­до­нії, Со­фія Ки­їв­ська, Со­фія По­ло­цька, Со­фія Нов­го­род­ська...

■ Сло­во «со­фія» з гре­цької мо­ви озна­чає вче­ність, осві­че­ність, зна­н­ня, а най­ча­сті­ше — му­дрість. Це сло­во є скла­до­вою ча­сти­ною на­у­ки фі­ло­со­фії, в то­чно­му ро­зу­мін­ні — ба­га­то­му­дро­сті. Ко­ли ба­тьки ба­жа­ли, щоб їхня донь­ка бу­ла ду­же ро­зум­ною, її часто на­рі­ка­ли у ві­ці не­мов­ля­ти Со­фі­єю (на жаль, це да­ле­ко не зав­жди ви­прав­ду­ва­ло­ся). У цер­ков­но­му вжи­тку сло­во «со­фія» на­бу­ло де­що ін­шо­го зна­че­н­ня, ске­ро­ва­но­го до утвер­дже­н­ня до­гма­ту Бо­го­вті­ле­н­ня. Не зва­жа­ю­чи на Сим­вол ві­ри, прийня­тий на Пер­шо­му Все­лен­сько­му со­бо­рі в Ні­кеї, де мо­ви­ться, що Го­сподь на­ро­дже­ний, а не со­тво­ре­ний, як Адам, — ба­га­то бо­го­сло­вів пі­сля 325 ро­ку (ро­ку Пер­шо­го Все­лен­сько­го со­бо­ру) не прийня­ли до­гма­ту про дві при­ро­ди, дві во­лі та дві енер­гії Ісу­са Хри­ста, а тіль­ки про одну: Бо­же­ствен­ну.

■ Ці по­гля­ди роз­ви­ну­ли­ся у не­без­пе­чні єре­сі мо­но­фі­зит­ства та мо­но­фе­лит­ства (одна при­ро­да, одна во­ля), для по­до­ла­н­ня й від­ки­не­н­ня яких скли­ка­ли­ся П’ятий Все­лен­ський со­бор 553 ро­ку та Шо­стий Все­лен­ський со­бор 680 — 681 ро­ків. Та на­віть ігно­ру­ю­чи со­бо­ро­ви­ми рі­ше­н­ня­ми, де­я­кі бо­го­сло­ви на­сто­ю­ва­ли на одно­при­ро­дно­сті Хри­ста, зне­ва­жу­ю­чи, до пев­ної мі­ри, роль Ді­ви Ма­рії — Матері, яка на­ро­ди­ла в ті­ле­сно­му ста­ні Лю­ди­ну- Бо­га. То­ді бу­ли за­ді­я­ні, на до­пов­не­н­ня до тео­ло­гі­чних до­ка­зів, ще й ар­хі­те­ктур­но- ми­сте­цькі сим­во­ли хри­сти­ян­ства. Ім­пе­ра­тор Юсти­ні­ян бу­дує в сто­ли­чно­му Кон­стан­ти­но­по­лі у 532—537 ро­ках ве­ли­чний храм- ка­фе­дру і, за за­галь­ною зго­дою Цер­кви (па­трі­ар­ха, клі­ру, мо­на­хів, вір­них), на­зи­ває її «Пре­му­дрі­стю Бо­жою» — Свя­тою Со­фі­єю.

■ Так Со­фія-Му­дрість від­то­ді стає Со­фі­єю-Пре­му­дрі­стю: ви­щою му­дрі­стю, не­д­ося­жною обме­же­но­му й не­до­ско­на­ло­му люд­сько­му ро­зу­мо­ві. Справ­ді, за­гад­кою є, чо­му Бог-Отець обрав жін­ку для на­ро­дже­н­ня Бо­га-Си­на, а не зна­йшов ін­шо­го спосо­бу, яких Він ви­явив ба­га­то при со­тво­рен­ні Все­сві­ту. Ми цьо­го ося­гну­ти не мо­же­мо, то­му по­вин­ні без сум­ні­ву прийня­ти, як не­за­пе­ре­чну да­ність від Бо­га. Тож, по­чи­на­ю­чи від Кон­стан­ти­но­поль­ської Со­фії, хри­сти­ян­ський світ пов’язує Пре­му­дрість Бо­жу — Со­фію — з по­ста­т­тю Бо­го­ро­ди­ці Ма­рії; у хри­сти­ян­стві, а осо­бли­во в хри­сти­ян­сько­му ми­сте­цтві, під­но­си­ться по­ту­жно Ма­рій­ська Бо­го­ро­ди­чна те­ма, з якою пов’яза­на і хри­сто­ло­гі­чна те­ма: ве­лич і спа­сен­ність для всьо­го люд­ства дру­гої — Люд­ської — при­ро­ди Хри­ста, на­ро­дже­но­го від ті­ле­сної жін­ки.

■ І в усіх Со­фій­ських со­бо­рах, і на­віть не­ве­ли­ких цер­ков­цях, з на­звою «Со­фія» ба­чи­мо у вів­та­рі чи на іко­но­ста­сі образ Бо­го­ро­ди­ці в рі­зних ком­по­зи­цій­них ва­рі­ан­тах — най­ча­сті­ше Оран­ти — Мо­ліль­ни­ці. Во­на дя­кує Бо­го­ві, що ви­брав її для ви­щої ме­ти; во­на про­сить Бо­га за по­ми­лу­ва­н­ня грі­шно­го люд­ства; во­на во­зве­ли­чує сво­го Бо­же­ствен­но­го Си­на.

■ Храм Свя­тої Со­фії в бол­гар­ській столиці був дру­гим за ча­сом по­бу­до­ви пі­сля Кон­стан­ти­но­поль­ської Со­фії. 865 ро­ку во­лею бол­гар­сько­го на­ро­ду і йо­го то­ді­шньо­го очіль­ни­ка Бо­ри­са-Ми­ха­ї­ла, ве­ли­ко­го кня­зя (зго­дом очіль­ни­ки Пер­шо­го Бол­гар­сько­го цар­ства (680 — 1018) і Дру­го­го Бол­гар­сько­го цар­ства (1187 — 1396) прийня­ли ти­ту­ли ца­рів), бол­га­ри прийня­ли хри­сти­ян­ську ві­ру. Спо­ча­тку три­ва­ла дис­ку­сія, чи прийня­ти ві­ру ла­тин­сько­го обря­ду від Ри­му (на цьо­му на­по­ля­га­ли па­пи Ми­ко­ла І та Адрі­ян ІІ), але пе­ре­ва­жна біль­шість на­се­ле­н­ня ви­сло­ви­ла­ся за ві­ру схі­дно­го, пра­во­слав­но­го обря­ду, зі слов’ян­ською мо­вою Бо­го­слу­жі­н­ня.

■ З ча­сів великих про­сві­ти­те­лів Ки­ри­ла і Ме­фо­дія сто­ли­ця Бол­га­рії пе­ре­но- си­ться з мі­ста Плі­ски до мі­ста Сер­ді­ки; а оста­н­ня пе­ре­йме­но­ву­є­ться на Со­фію — з по­бу­до­вою у дру­гій по­ло­ви­ні IX сто­лі­т­тя сто­ли­чної ка­фе­дри на честь Пре­му­дро­сті Бо­жої, тоб­то пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці. З низ­кою пе­ре­бу­дов цей храм є в цен­трі Со­фії й ни­ні. В ар­хі­те­ктур­но­му від­но­шен­ні бол­гар­ська сто­ли­чна свя­та Со­фія яв­ляє со­бою ба­зи­лі­каль­ний храм, тоб­то має одну на­ву (ви­дов­же­не при­мі­ще­н­ня від вхо­ду до вів­та­ря) без ку­по­ла і без транс­е­пту (тоб­то по­пе­ре­чно­го ко­ри­до­ру, що тво­рить ра­зом із на­вою хрест у пла­ні, й ха­ра­ктер­ний для так зва­них хре­сто­во-ку­поль­них хра­мів).

■ Храм сто­їть на тій са­мій пло­щі, що й ни­ні­шній па­трі­ар­ший со­бор Оле­ксан­дра Нев­сько­го, збу­до­ва­ний пе­тер­бурзь­ки­ми ар­хі­те­кто­ра­ми на по­ча­тку XX сто­лі­т­тя у псев­до­ві­зан­тій­сько­му сти­лі. На йо­го тлі свя­та Со­фія ви­гля­дає скром­ні­шою і про­сті­шою. Але бол­га­ри ду­же ці­ну­ють св. Со­фію за її дав­ність і рід­кі­сне ар­хі­те­ктур­не рі­ше­н­ня. Це ді­ю­чий храм — у ньо­му від­бу­ва­ю­ться най­ва­жли­ві­ші уро­чи­сті по­дії дер­жав­но­го та цер­ков­но­го зна­че­н­ня, як, до ре­чі, і в на­шій Со­фії Ки­їв­ській. Я осо­би­сто, бу­ва­ю­чи ба­га­то­ра­зо­во в бол­гар­ській столиці з на­у­ко­ви­ми ці­ля­ми, лю­бив ти­хо по­мо­ли­ти­ся тут, де па­нує якийсь осо­бли­вий спо­кій, ти­ша, яка на­бли­жає лю­ди­ну до при­су­тно­сті до пре­сто­лу Бо­жо­го.

■ Тут, у цьо­му ста­ро­вин­но­му хра­мі ду­мав і по­го­джу­вав­ся з бол­гар­ськи­ми істо­ри­ка­ми Се­ре­дньо­віч­чя, що ба­бу­ся хре­сти­те­ля Ру­си-Укра­ї­ни ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, рів­но­апо­столь­на кня­ги­ня Оль­га, — ні­яка не «пско­ви­тян­ка», якою її зро­би­ли мо­ско­ви­ти; а ро­дом із бол­гар­ської пра­сто­ли­ці Плі­ски, звід­ки її за дружину узяв ки­їв­ський князь Ігор. Май­стри фаль­шу­ва­ти дав­ні лі­то­пи­си, ро­сі­я­ни,— бо їм це на ру­ку — про­чи­та­ли по-ста­ро­слов’ян­сько­му на­пи­са­не в лі­то­пи­сі мі­сто «Плі­ска» — яко «Псков»: і ось уже кня­ги­ня Оль­га стає «рус­ской кня­гі­нєй», та ще й «пско­ви­тян­кою»!

■ В со­фій­сько­му со­бо­рі св. Со­фії, ма­буть то­му, що він Пре­му­дро­сті Бо­жої, на­пли­ва­ли роз­ду­ми про два на­ших на­ро­ди, у до­лі яких так ба­га­то спіль­но­го. На­ші дру­жин­ни­ки, а пізніше ко­за­ки на сво­їх чай­ках хо­ди­ли мо­рем на Цар­го­род, на Ві­зан­тію, але ні­ко­ли — на Бол­га­рію. Пі­сля роз­гро­му роз­бе­ще­ною Ка­те­ри­ною II Сі­чі на­ші за­по­рож­ці во­лі­ли пі­ти не в Мо­ско­вію, а за Ду­най, бо там є бол­га­ри і во­ни до­брі, при­ймуть як бра­тів, допоки султан не зво­лить пе­ре­йти ко­за­кам Ду­най в рі­дну Укра­ї­ну. Про цю ге­ро­ї­ко-ро­ман­ти­чну істо­рію ге­ні­аль­ний Се­мен Гу­лак-Ар­те­мов­ський на­пи­ше свою чу­до­ву опе­ру «За­по­ро­жець за Ду­на­єм».

■ Спіл­ку­ва­н­ня з бол­гар­ськи­ми на­у­ков­ця­ми по­пов­ню­ва­ли мої зна­н­ня з обра­ної те­ми. Але не тіль­ки. Істо­ри­ки спро­сту­ва­ли де­кіль­ка сте­ре­о­ти­пів, так тон­ко й під­сту­пно нав’яза­них ши­ро­ко­му за­га­лу, що пе­ре­сі­чні гро­ма­дя­ни не сум­ні­ва­ю­ться в їхній на­чеб­то прав­ди­во­сті. Один із та­ких сте­ре­о­ти­пів по­ля­гає в то­му, ні­би чи­слен­ні ро­сій­сько- ту­ре­цькі вій­ни — їх з 1676- го до 1878 ро­ку бу­ло дев’ять — чи­ни­ли­ся за­для «лю­бо­ві» ро­сі­ян до бра­ту­шок- болгар, щоб, мов­ляв, ви­зво­ли­ти їх із ту­ре­цької не­во­лі й (до­да­ва­ли бол­га­ри) за­пха­ти в не­во­лю мо­сков­ську. Ні! «Лю­бов’ю» і вся­ки­ми роз­мо­ва­ми про слов’ ян­ське бра­тер­ство ли­ше при­кри­ва­ло­ся пра­гне­н­ня усіх ца­рів, від Пе­тра І по­чи­на­ю­чи, по­вер­ну­ти­ся з «тре­тьо­го Ри­му» (Мо­скви) до «дру­го­го Ри­му» (Кон­стан­ти­но­по­ля). Для цьо­го по­трі­бно бу­ло ви­би­ти тур­ків із Стам­бу­ла і пе­ре­не­сти сто­ли­цю з «гря­зі Мо­скви» (за Та­ра­сом Шев­чен­ком) і бо­ло­тних мо­ча­рищ Пе­тер­бур­га в ко­ли­шню сто­ли­цю Ві­зан­тії, на­слі­дни­цею якої вва­жа­ла се­бе Мо­ско­вія — з огля­ду, на­сам­пе­ред, на спіль­ність ві­зан­тій­сько­го і мо­ско­вит­сько­го пра­во­слав’я. Але не су­ди­ло­ся. Ні дев’ять ро­сій­сько- ту­ре­цьких во­єн, ні де­ся­та Крим­ська (1853 — 1856) не до­по­мо­гли їм зро­би­ти ко­ли­шній Кон­стан­ти­но­по­льЦар­го­род сто­ли­цею до­му Ро­ма­но­вих.

■ По­чув я від болгар ще й та­ке. Ко­ли вже не вда­ло­ся кри­ва­ви­ми до­ро­га­ми до­бра­ти­ся до Цар­го­ро­да, то ось, бол­га­ри, по­са­ди­мо вам за ца­ря ко­гось із до­му Ро­ма­но­вих, бо ва­ша цар­ська ди­на­стія зни­кла ще в Се­ре­дньо­віч­чі. Що ж бол­га­ри? Не по­ві­ри­ли цій мо­сков­ській ка­зо­чці. У Ні­меч­чи­ні, зна­ли во­ни, збе­ре­гла­ся бол­гар­ська ге­не­ти­чна цар­ська лі­нія від остан­ньо­го бол­гар­сько­го ца­ря ро­ків не­за­ле­жно­сті — Іва­на Ши­шма­на. Звав­ся те­пер цей да­ле­кий на­ща­док Але­ксандр Бат­тен­берг. Йо­го ж і обра­ли бол­га­ри ца­рем сво­єї кра­ї­ни. А Ро­ма­но­ви за­ли­ши­ли­ся при сво­їх ін­те­ре­сах.

*** У не­за­ле­жній Укра­ї­ні я по­вер­нув­ся до ви­вче­н­ня укра­їн­сько­го кла­си­чно­го са­краль­но­го ми­сте­цтва й на­пи­са­н­ня низ­ки кни­жок із ці­єї те­ма­ти­ки. Але Бол­га­рія за­ли­ши­ла­ся мо­єю: її ми­сте­цтву я при­свя­тив 20 най­кра­щих, най­плі­дні­ших ро­ків сво­єї на­у­ко­вої пра­ці. Бол­га­рія ж бо — моя! Зви­чай­но, пі­сля Укра­ї­ни!

Дми­тро СТЕПОВИК, до­ктор фі­ло­со­фії, до­ктор ми­сте­цтво­знав­ства, до­ктор бо­го­слов­ських на­ук, про­фе­сор, ака­де­мік Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13.

Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА PANORAMIO.COM

БОЛ­ГА­РИ ДУ­ЖЕ ЦІ­НУ­ЮТЬ СТОЛИЧНИЙ ХРАМ СВЯ­ТОЇ СО­ФІЇ ЗА ЙО­ГО ДАВ­НІСТЬ І РІД­КІ­СНЕ АР­ХІ­ТЕ­КТУР­НЕ РІ­ШЕ­Н­НЯ. ТУТ І ЗА­РАЗ ВІД­БУ­ВА­Ю­ТЬСЯ НАЙ­ВА­ЖЛИ­ВІ­ШІ УРО­ЧИ­СТІ ПО­ДІЇ ЦЕР­КОВ­НО­ГО ТА ДЕР­ЖАВ­НО­ГО ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.