«Ми всі про­па­хли ди­мом»

Прем’єрою п’єси На­дії Сим­чич озна­ме­но­ва­но по­ча­ток но­во­го се­зо­ну Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру «Ко­ле­со»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА

Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті, ре­во­лю­ція, Єв­ро­май­дан, Май­дан... По­дії, уча­сни­ка­ми яких став (без пе­ре­біль­ше­н­ня) ко­жен із нас, мо­жна на­зи­ва­ти рі­зни­ми сло­ва­ми, але суть від то­го не змі­ни­ться. Ко­жен про­йшов свою «то­чку не­по­вер­не­н­ня», ко­жен ви­зна­чив­ся, по який бік Май­да­ну зна­хо­ди­ться. «Ми, Май­дан» — прем’єрою п’єси На­дії Сим­чич озна­ме­но­ва­но по­ча­ток но­во­го се­зо­ну Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру «Ко­ле­со» (ре­жи­сер-по­ста­нов­ник — на­ро­дна ар­тис­тка Укра­ї­ни Іри­на Клі­щев­ська).

■ Дра­ма­тург На­дія Сим­чич ві­до­ма ки­їв­сько­му гля­да­че­ві за ви­ста­вою Мо­ло­до­го те­а­тру «В чом чю­до, тьо­тя?!», дра­ма­тур­гі­чною осно­вою якої є п’єса «Ха­та, або Кі­нець епо­хи ви­шне­вих са­дів». «Ми, Май­дан» — пе­ре­мо­жець кон­кур­су ме­ре­жі те­а­траль­но­го пе­ре­кла­ду «Єв­ро­дра­ма» (Па­риж, Фран­ція) — не ви­пад­ко­во має підза­го­ло­вок «Fb.doc»: дра­ма­тург про­тя­гом ли­сто­па­да 2013 — лю­то­го 2014 ро­ків від­би­ра­ла свід­че­н­ня акти­ві­стів Май­да­ну у Facebook, ство­рив­ши зго­дом на їх осно­ві до­ку­мен­таль­ну п’єсу. Тож її ге­рої ре­аль­ні, як і по­дії.

■ Те­атр «Ко­ле­со» про­по­нує чи­та­н­ня п’єси — на­йопти­маль­ні­ший сце­ні­чний при­йом для ці­єї до­ку­мен­таль­ної дра­ми, який мі­ні­мі­зує ри­зик впа­да­н­ня в па­фос та ви­ма­льо­вує хоч якусь мо­жли­вість ди­стан­ці­ю­ва­н­ня. Ду­же важ­ко ста­ти про­сто спо­сте­рі­га- чем пі­сля то­го, як ти, твої рі­дні, дру­зі, зна­йо­мі, су­сі­ди бу­ли уча­сни­ка­ми. Історія стає тво­єю ще до по­ча­тку ви­ста­ви, і цей ефект по­си­лю­є­ться з ко­жною ре­плі­кою. Сце­на очі­ку­ва­н­ня до­по­мо­ги зі Льво­ва («Бра­ти, про­ба­чте, що так дов­го їха­ли») — а в те­бе пе­ред очи­ма люд­ське мо­ре на Ми­хай­лів­ській пло­щі, пі­сля но­чі, ко­ли по­би­ли сту­ден­тів, і спов­не­не на­дії «Львів їде!». Свід­че­н­ня ро­сій­сько­го жур­на­лі­ста, який був на Май­да­ні, згад­ки ме­ди­ка, який на­ма­гав­ся вря­ту­ва­ти важ­ко­по­ра­не­но­го («Ка­ча­є­мо під «Отче наш»), Гру­шев­сько­го, Ін­сти­тут­ська — а ти пі­сля па­на­хи­ди на Май­да­ні їдеш з Ки­є­ва і зно­ву чу­єш «Ка­чу» вже на Май­да­ні ін­шо­го мі­ста. Так, як Гімн Укра­ї­ни вже біль­ше, ніж про­сто державний сим­вол, так і «Пли­не ка­ча» — дав­но вже не про­сто не­о­фі­цій­ний гімн, який ви­ко­ну­ва­ли в пам’ять за за­ги­бли­ми во­ї­на­ми. Пер­ші сло­ва ре­кві­є­му — і ти вже не тут і не ско­ро сю­ди по­вер­не­шся. Не­дар­ма одним із опи­су флеш­бе­ку — ожив­ле­н­ня трав­ма­ти­чно­го до­сві­ду че­рез яскра­ві згад­ки — є «в очах сто­їть вій­на».

■ Вла­сні згад­ки мо­жна мно­жи­ти до без­кі­не­чно­сті. В та­ко­му ж емо­цій­но­му по­лі пе­ре­бу­ва­ють і акто­ри — за­слу­же­на ар­тис­тка Укра­ї­ни На­та­лія На­ді­ра­дзе, Ан­на Ар­тем’єва, Олег Ле­пе­нець, Ан­дрій Мо­роз, Алі- на Про­цен­ко, Дми­тро Со­лов­йов, Вла­ди­слав Пу­пков. Один із акто­рів — Де­нис Дра­чев­ський — є ав­то­ром ві­део­ря­ду ви­ста­ви. Їм — з усіх твор­ців ці­єї ви­ста­ви — най­важ­че. Їхні­ми пер­со­на­жа­ми є Іл­ля, Ан­тон, На­тал­ка, Юрій, Ко­стян­тин, Ва­си­ли­на, Ми­ки­та, Ки­ри­ло, На­дія, Фе­дір etc — і во­ни са­мі. Гля­дач не чує їхніх вну­трі­шніх мо­но­ло­гів. Тон­ка грань між тим, де за­вер­шу­ю­ться твої влас ні пе ре­жи ван ня і по чи­на ються пе­ре­жи­ва­н­ня пер­со­на­жу, стає ле­зом, об яке во­ни «рі­жу­ться» з ті­єю ж та­ки ко­жною ре­плі­кою: «На Май­да­ні сто­яв цвіт укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції», «Я за­здрю сам со­бі, що був там», «На­ші ді­ти за­ги­ну­ли за на­ші грі­хи»... Сце­ни ви­ста­ви не про­сто ілю­стру­ють фото- і ві­део­ря­дом по­дій — текст, му­зи­чне та ху­до­жнє оформ­ле­н­ня є не­по­ру­шним ці­лим, яке в су­мі сво­їх ча­стин ство­рює вра­же­н­ня по­вер­не­н­ня ча­су на­зад (ху­до­жник — Сві­тла­на За­і­кі­на, му­зи­чне оформ­ле­н­ня — Оле­ксій Ку­ций).

■ «На пам’ять. Не зна­ли, що на та­ку...» — пи­сав один з акти­ві­стів Май­да­ну. Те­зу, що ве­ли­ке ба­чи­ться на від­ста­ні, у цьо­му ви­пад­ку ми мо­же­мо ли­ше при­йма­ти на ві­ру. Бо від­стань між Ре­во­лю­ці­єю Гі­дно­сті і 2016 ро­ком приблизно та­ка ж, яка між гля­да­ча­ми та акто­ра­ми те­а­тру «Ко­ле­со».

ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.