Про сво­бо­ду і сва­во­лю

Іта­лій­ці те­пер уже на­вряд чи ска­жуть: «Я — Charlie»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Ясна річ, на­справ­ді на­ві­тьта­кі ре­чі, яки­ми за­йма­є­ться Charlie Hebdo, не мо­жуть­бу­ти ви­прав­да­н­ням те­ро­ру, але водночас во­ни, на мою дум­ку, пря­мо су­пе­ре­ча­тьза­са­дни­чим прин­ци­пам по­лі­ти­чної де­мо­кра­тії та сво­бо­ди сло­ва. Бо йде­ться про сві­до­му руй­на­цію гу­ма­ні­сти­чної куль­ту­ри, що зав­жди ве­ло й ве­де за­раз до мас­шта­бних со­ці­аль­но-по­лі­ти­чних ка­та­строф. Куль­ту­ра як та­ка по­чи­на­є­ться з пев­них та­бу — і без та­бу існу­ва­ти не мо­же. Іна­кше ма­ти­ме­мо, ска­жі­мо, ма­со­ві пу­блі­чні роз­стрі­ли «во­ро­гів на­ро­ду», «не­пов­но­цін­них осіб» та «пред­став­ни­ків де­гра­до­ва­них етно­сів» під кла­си­чну чи су­ча­сну му­зи­ку як есте­ти­чних фе­но­ме­нів (чим уже за­йма­ли­ся, що­прав­да, у сво­є­му ко­лі, де­я­кі ви­со­кі чи­ни НКВД і СС, а пі­сля них від­тво­рю­ва­ли «чер­во­ні кхме­ри», де­я­кі лі­де­ри яких здо­бу­ли осві­ту в Сор­бон­ні). Ре­да­кто­ри Charlie Hebdo мо­жу­ть­скіль ки зав­го­дно від­ме­жо­ву­ва­ти­ся від фа­ши­зму, на­ци­зму, ста­лі­ні­зму чи ісла­мі­зму — на­справ­ді гли­бин­не ко­рі­н­ня їхньої жур­на­ліст­ської сти­лі­сти­ки то­та­лі­тар­не.

Най­більш на­о­чно це про­яв­ля­є­ться в ка­ри­ка­ту­рах ху­до­жни­ків Charlie Hebdo на ре­лі­гій­ну те­ма­ти­ку. Я дов­го ду­мав, що во­ни ме­ні на­га­ду­ю­тьяк за сти­лем, так і ду­хом та розв’язні­стю. На­ре­шті зро­зу­мів: це ж «Со­юз во­йов­ни­чих без­бо­жни­ків» Єме­лья­на Яро­слав­сько­го з йо­го ан­ти­ре­лі­гій­ни­ми агі­тка­ми! Ба біль­ше: якщо йде­ться про юда­їзм, то Charlie Hebdo йде слі­дом за на­цист­ським жур­на­лом Der Sturmer («Штур­мо­вик») по­ві­ше­но­го в Нюрн­бер­гу 1946 ро­ку Юлі­у­са Штрай­хе­ра. То­го са­мо­го Штрай­хе­ра, що, по­при при­я­зньдо ньо­го з бо­ку Гі­тле­ра, був не­ру­ко­по­ти­сним на­ві­тьдля біль­шо­сті на­цист­ської вер­хів­ки, яка вва­жа­ла цьо­го пер­со­на­жа по­кидь­ком. До ре­чі, схо­же став­ле­н­ня існу­ва­ло з бо­ку ча­сти­ни біль­шо­ви­цьких лі­де- рів і до Єме­лья­на Яро­слав­сько­го. Йо­го, за сло­ва­ми Хру­що­ва, на­зи­ва­ли «ра­дян­ським по­пом» і «ста­лін­ським псом». Одне сло­во, йде­ться не про­сто про то­та­лі­тар­ну сти­лі­сти­ку й від­по­від­ний зміст, а про най­бру­дні­ші про­я­ви то­та­лі­тар­ної мен­таль­но­сті...

На­за­гал, це — сво­бо­да сло­ва ві­ктим­ної по­ве­дін­ки. За всі­єї по­ва­ги до прин­ци­пу сво­бо­ди сло­ва, не мо­жна плу­та­ти сво­бо­ду і сва­во­лю, про що ще по­над сто ро­ків то­му пи­сав фі­ло­соф Ми­ко­ла Бер­дя­єв. А ін­ший ро­сій­ський ми­сли­тель Ми­хай­ло Ба­хтін у стат­ті, на­дру­ко­ва­ній у роз­пал Гро­ма­дян­ської вій­ни в Ро­сії, від­зна­чав, що ми­сте­цтво — це пе­ре­д­усім від­по­від­аль­ність. І пер­ша, і дру­га дум­ки, як на ме­не, збе­рі­га­ю­ть­акту­аль ні­стьі до­ни­ні, ба на­вітьсь ого­дні во­ни, мо­жли­во, ще акту­аль­ні­ші, ніж у мо­мент їхньої пу­блі­ка­ції. Адже сьо­го­дні світ втра­тив ба­га­то мо­раль­них орі­єн­ти­рів. Як пи­сав у книж­ці «Кри­ти­ка ци­ні­чно­го ро­зу­му» (1983) ні­ме­цький фі­ло­соф Пе­тер Сло­тер­дайк, «сьо­го­дні ци­нік по­стає як ма­со­вий тип, як усе­ре­дне­ний со­ці­аль­ний ха­ра­ктер у су­спіль­стві... Ци­нізм — то є осві­че­на хи­бна сві­до­мість».

До чо­го мо­же при­зве­сти за­си­л­ля ци­ні­зму, бру­таль­но­сті й усе­до­зво­ле­но­сті в мас-ме­діа — не­скла­дно по­ба­чи­ти на при­кла­ді Ро­сії 1990-х. То­ді в цій кра­ї­ні дій­сно від­був­ся справ­жній роз­квіт сво­бо­ди сло­ва, дум­ки та сво­бо­ди дру­ку. Але ра­зом з тим скіль­ки від­вер­то­го ци­ні­зму, бру­ду, від­вер­то за­мов­но­го сло­ве­сно­го лай­на бу­ло ви­хлю­пну­то на су­спіль­ство! Цей чин­ник став одним із тих, що до­по­мо­гли Путіну здо­бу­ти вла­ду й роз­по­ча­ти «за­кру­чу­ва­н­ня га­йок» — мов­ляв, нам по­трі­бен по­ря­док, а не «на­їзди» на «най­свя­ті­ше». Спра­цю­ва­ло, при­найм­ні, що­до ве­ли­кої ча­сти­ни су­спіль­ства, яка по­тім і нез­чу­ла­ся, як ме­ді­а­про­стір Ро­сії зно­ву за­по­ло­ни­ли ци­нізм і хам­ство, тіль­ки вже на осно­ві «пра­виль­ної» іде­о­ло­гії та за від­су­тно­сті сво­бо­ди сло­ва і по­лі­ти­чних сво­бод.

І чи не по­ясню­є­ться різ­ке зро­ста­н­ня по­пу­ляр­но­сті пра­вих ра­ди­ка­лів у Фран­ції й у де­яких ін­ших кра­ї­нах За­хо­ду, зокре­ма, ціл­ко­ви­тою все­до­зво­ле­ні­стю у сфе­рі сво­бо­ди сло­ва?

Ясна річ, у та­ких ви­пад­ках по­трі­бна не цен­зу­ра і не по­лі­ти­чне «за­кру­чу­ва­н­ня га­йок». По­трі­бні че­стьі че­сні­стьпе­ре­д­усім са­мих жур­на­лі­стів. І зда­тні­стьсу­спіль ства ста­ви­ти на мі­сце тих, у ко­го немає че­сті та сум­лі­н­ня, хто під ви­гля­дом бо­роть­би за сво­бо­ду сло­ва руй­нує ті ци­ві­лі­за­цій­ні підвалини, на яких ця сво­бо­да сло­ва по­ста­ла. Сві­до­ма руй­на­ція ети­чних прин­ци­пів ма­ла, має і зав­жди ма­ти­ме на­слід­ком тор­же­ство су­спіль­но­го ім­мо­ра­лі­зму та ци­ні­зму. Чи по­трі­бно зай­вий раз на­га­ду­ва­ти, до чо­го це при­зво­ди­ло? Чи все ж вар­то на­га­да­ти ле­нін­ські ма­кси­ми: «У мар­кси­змі немає ані гра­ну ети­ки» та «Мо­раль­ним є все, що слу­жить пе­ре­мо­зі ко­му­ні­зму»? Або сло­ва Гі­тле­ра про те, що він звіль­няє су­спіль­ство «від бру­дних та при­ни­зли­вих са­мо­ка­ту­вань­хи­ме­ри, що йме­ну­є­ться со­ві­стю та мо­ра­л­лю»?

І вза­га­лі: на­при­кін­ці ХІХ чи на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя ре­да­кто­рів і ху­до­жни­ків Charlie Hebdo, ма­буть, пе­ре­стрі­ля­ли б. Але не по­пі­дло­му, як ісла­міст­ські те­ро­ри­сти, а по-че­сно­му, ви­кли­ка­ю­чи одно­го за одним на ду­е­лі. Пе­ре­ко­на­ний — охо­чих їх ви­кли­ка­ти бу­ло б ба­га­то. Ну, а як­би во­ни ухи­ля­ли­ся від ви­кли­ків, то та­ких осіб, за то­ді­шнім зви­ча­єм, би­ли на ву­ли­ці ба­то­га­ми... Зві­сно, ми жи­ве­мо в ін­шо­му сві­ті, який за­га­лом став ци­ві­лі­зо­ва­ні­шим, але водночас у ньо­му, схо­же на те, зро­сли й но­ві за­гро­зи існу­ван­ню са­мих основ ци­ві­лі­за­ції.

Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.