Ма­те­рії пам’яті і гра в по­вер­не­н­ня

Ви­дав­ни­цтво «Ду­хі Лі­те­ра» пред­ста­ви­ло книж­ку су­ча­сної фран­цузь­кої до­слі­дни­ці Фло­ранс Хе­йман

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! -

Мі­лет­ська шко­ла по­ста­но­ви­ла «прин­цип збе­ре­же­н­ня», пізніше у V ст. н. е. сфор­му­льо­ва­ний Ем­пе­до­клом як «ні­що не ви­ни­кає з ні­чо­го, і ні­як не мо­же те, що існує, ще­зну­ти». ВXVII ст. Френ­сіс Бе­кон роз­ви­нув цю те­зу, ви­сло­вив­ши дум­ку про те, що су­ма ма­те­рії зав­ше ли­ша­є­ться по­стій­ною і не мо­же бу­ти зни­ще­ною, і «жо­дна най­мен­ша її час­тка не мо­же бу­ти по­до­ла­ною усі­єю ма­сою сві­ту, ані зруй­но­ва­ною спіль­ни­ми си­ла­ми усіх аген­тів, ані бу­ти бу­дьяк зни­ще­ною». Бу­ду­чи до­пов­ню­ва­ним і роз­ши­рю­ва­ним в ме­жах рі­зних епох та ін­те­ле­кту­аль­них тра­ди­цій, цей за­кон став та­кож ві­до­мим як за­кон Ло­мо­но­со­ва-Ла­ву­а­зьє. «...Скіль­ки чо­го від одно­го ті­ла від­ні­ме­ться, стіль­ки до­да­сться до ін­шо­го; від­так, якщо де тро­хи змен­ши­ться ма­те­рії, то її збіль­ши­ться в ін­шо­му мі­сці», — пи­сав Ло­мо­но­сов. Цей за­кон збе­ре­же­н­ня ма­си став одним з на­рі­жних у кла­си­чній фі­зи­ці. Фі­зи­ка ж со­ці­у­мів, та, що нею об­умов­ле­но фун­кціо­ну­ва­н­ня люд­ських доль, так са­мо під­па­дає під вплив цьо­го за­ко­ну: ні­що не мо­же по­до­ла­ти цу­пкість ма­те­рії люд­сько­го жи­т­тя, і якщо яки­мось чи­ном це жи­т­тя все ж по­до­ла­но, йо­го ма­те­рія до­да­сться де­ін­де. Ні­хто не вми­рає, але ко­жен, ко­го бу­ло по­збав­ле­но пра­ва на існу­ва­н­ня у ре­аль­но­сті кла­си­чної фі­зи­ки, про­дов­жує своє існу­ва­н­ня у ре­аль­но­сті па­ра­лель­ній. І ре­аль­ні­стю ці­єю є пам’ять.

Трем­кий, зда­ва­ло­ся б, світ пам’яті на­прав­ду є ви­зна­чаль­ним і по­ча­сти зна­чно по­ту­жні­шим ма­гні­тним по­лем, що ним ке­ру­є­ться люд­ське жи­т­тя. Ми пи­ше­мо про пам’ять, аби за­бу­ти, але ми пи­ше­мо про неї і аби пам’ята­ти. Ми не­се­мо в со­бі по­за­пам’ятне — те, чо­го ні­ко­ли не змо­же­мо ви­ра­зи­ти вер­баль­но чи обра­зно, але те, за по­се­ре­дни­цтва чо­го ви­зна­ча­є­мо­ся ми са­мі. Ча­со­ві пла­сти, ви­зна­ча­ю­чи те­кто­ні­ку на­шо­го існу­ва­н­ня, пе­ре­плі­та­ю­ться са­мі у со­бі, утво­рю­ю­чи пор­та­ли си­пу­чих пі­сків пам’яті, в яких гру­зне­мо, лиш тор­кнув­шись ре­чі, істо­рії чи обра­зу, за яки­ми сто­їть спо­гад. Мі­ста, по­при оче­ви­дну фун­кцію жи­тло­вих зо­бов’язань, не­суть в со­бі стра­шну си­лу плу­та­ти не ли­ше скла­дни­ми до­ро­жні­ми розв’яз­ка­ми, а й розв’яз­ка­ми доль.

47 гра­ду­сів 17 хви­лин пів­ні­чної ши­ро­ти, 25 гра­ду­сів 56 хви­лин схі­дної дов­го­ти. За ци­ми ко­ор­ди­на­та­ми хо­ва­є­ться те, що звуть і зва­ли по-рі­зно­му: Чер­но­вітц, Чер­нав­тци, Чер­нов­ци і Чер­нів­ці. Хто хоч раз бу­вав у Чер­нів­цях — ко­му бо­дай раз по­ща­сти­ло прой­ти­ся роз­ма­ї­т­тям хреб­тів цьо­го при­кор­дон­но­го мі­сте­чка, на­пев­не, ні­ко­ли не за­бу­де йо­го ду­ху.

Мо­жли­во, річ у то­му, що Чер­нів­ці дов­го мов­ча­ли (чи, мо­же, їх не чу­ли?), аж до­ки за ме­жі лі­те­ра­ту­ро­знав­чих ін­сти­ту­цій не по­ви­ри­ва­ли­ся ту­жли­ві ри­ми Ро­зи Ау­слен­дер, Па­у­ля Це­ла­на, Іци­ка Ман­ге­ра, Елі­є­зе­ра Штайн­бер­га. Яко­їсь ми­ті істо­ри­чні до­слі­дже­н­ня про­сто­рів між Ста­лі­ним і Гі­тле­ром, узбіч істо­рії, на яких ши­ря­ли дра­ко­ни то­та­лі­та­ри­зму, зу­стрі­ли­ся по­гля­дом з при­кор­дон­ним мі­стом — осер­дям між­кор­дон­но­го бо­лю, ко­ли­скою без­при­туль­но­го апа­трид­ства, згус­тком роз­шар­па­них всю­ди­біч доль.

Фло­ранс Хе­йман че­сно зі­зна­є­ться у по­пе­ре­дньо­му роз­ча­ру­ван­ні, ко­ли їй при­зна­чи­ли ви­вча­ти Чер­нів­ці. Втім, пі­сля про­чи­та­н­ня кни­ги «По­вер­не­н­ня пам’яті: сто­рін­ки єв­рей­ської істо­рії Чер­нів­ців» ли­ша­є­ться вра­же­н­ня, що ти був при­су­тній на спо­віді, що став свід­ком яко­гось за­бо­ро­не­но­го та­їн­ства, зне­хо­чу роз­ла­мав се­крет ін­тим­но­го при­ча­стя до вла­сної істо­рії. Ви­да­є­ться ду­же сим­пто­ма­ти­чною її при­хід до са­ме ці­єї те­ми: від за­ці­кав­ле­н­ня роз­би­тим по­ко­лі­н­ням, за­ці­кав­ле­н­ня Се­лі­ним і йо­го «По­до­рож­жю на край но­чі», ав­тор­ка са­ма здій­снює по­до­рож до кра­їв но­чі — до «Мі­сця по­хо­дже­н­ня» Па­у­ля Це­ла­на, до то­по­су сво­го вла­сно­го ко­рі­н­ня (пред­ки Хе­йман — із Бу­ко­ви­ни).

Кни­гу важ­ко атри­бу­ту­ва­ти як істо­ри­чне до­слі­дже­н­ня, по­слу­го­ву­ва­тись нею як ком­па­сом в на­у­ко­вих по­шу­ках. Це над­то особисте пи­сьмо, над­то трем­тли­ве. Мен­ше з тим, важ­ко уяви­ти, яке пи­сьмо глиб­ше і про­ни­зли­ві­ше про­зон­ду­ва­ло б ча­со­ві пла­сти мі­ста, йо­го пам’яті й без­пам’ят­ства.

Кни­га Хе­йман якнай­мен­ше па­сує до озна­че­н­ня «істо­ри­чної лі­те­ра­ту­ри». Водночас це не фі­кція, не пе­ре­ка­зи, не ви­га­да­ні до­те­пи істо­рії. Ав­тор­ка ме­ре­жить спо­га­ди жи­те­лів Чер­нів­ців із на­у­ко­ви­ми до­слі­дже­н­ня­ми мі­ста, ви­тво­рю­ю­чи та­ким чи­ном йо­го ланд­ша­фти з кін­ця ХІХ і до се­ре­ди­ни ХХ сто­літь. Дбай­ли­во і сум­лін­но во­на звер­тає ува­гу на ко­жен еле­мент жи­т­тя мі­стян — по­чи­на­ю­чи від етні­чних кар­то­гра­фу­вань і за­кін­чу­ю­чи то­по­са­ми мі­ста, що ни­ми мар­ку­ва­лись найін­тим­ні­ші спо­га­ди мі­стян (плі­тки, мі­сця зу­стрі­чей, ста­те­ве жи­т­тя то­що). Для ав­тор­ки ва­жли­во вмі­сти­ти бу­рем­ну по­ді­є­ву істо­рію ме­жі сто­літь у кор­до­ни мі­ста: по­збав­ля­ю­чись де­та­лей по­лі­ти­чної й еко­но­мі­чної істо­рій, во­на ви­ма­льо­вує ланд­ша­фти істо­рій лю­дей — часто су­пе­ре­чли­вих, часто аж над­то осо­би­стих, аби за­ці­ка­ви­ти уні­вер­си­тет­ських лю­бо­му­дрів, — але тих істо­рій, які й до­сі бе­ре­же в со­бі мі­сто.

Тра­ге­дія бу­ко­вин­сько­го єв­рей­ства — те­ма до­во­лі до­слі­дже­на, про­ска­но­ва­на в ака­де­мі­чних ла­бо­ра­то­рі­ях, ви­вче­на і ви­тлу­ма­че­на. Окрім су­хо­сті ака­де­мі­чних ви­зна­чень, во­на отри­ма­ла свої вер­ба­лі­за­ції в по­е­зії сві­то­во­го мас- шта­бу. «Фу­гу смер­ті» Па­у­ля Це­ла­на й до­сі вва­жа­ють ледь не гім­ном зґвал­то­ва­но­му то­та­лі­та­ри­змом ми­ну­ло­му. Та ці про­го­во­рю­ва­н­ня — по­е­ти­чні й на­у­ко­ві, обра­зні й ака­де­мі­чні — не ви­хо­дять в ре­аль­ність пам’яті.

У до­слі­дни­ків трав­ми й пам’яті про неї є тер­мін на по­зна­че­н­ня одні­єї з мне­мо­ні­чних стра­те­гій — «про­гра­ва­н­ня» (acting out): це свід­че­н­ня, які пе­ре­но­сять до­свід трав­ми в пу­блі­чний про­стір по­стій­ної ре­се­ман­ти­за­ції, ре­акту­а­лі­за­ції пе­ре­жи­вань, про­го­во­рю­ва­н­ня трав­ма­ти­чно­го до­сві­ду, що при­кро при­зво­дить до йо­го «за­ти­ра­н­ня» і втра­ти ним по­пе­ре­дньої бо­лю­чо­сті. На про­ти­ва­гу існує ще й ін­ша стра­те­гія — «про­пра­цю­ва­н­ня» (working through) — це текс­ти-ді­а­гно­сту­ва­н­ня впли­ву трав­ми на сві­до­мість тих, хто пе­ре­жив її, ана­лі­ти­ка но­вої ре­аль­но­сті, що на­ста­ла пі­сля пе­ре­жи­ва­н­ня трав­ма­ти­чно­го до­сві­ду. Са­ме ця стра­те­гія є вда­лим ви­хо­дом у ре­аль­ність пам’яті — во­на не ба­ви­ться за­шка­ру­бли­ми сло­во­спо­лу­че­н­ня­ми та обра­за­ми, що втра­ча­ють свою си­лу від на­дмір­но­го за­сто­су­ва­н­ня. «Про­пра­цю­ва­н­ня» гли­бо­ко про­хо­дить крізь гли­би­ни пам’яті, не за­бу­ва­ю­чи про її по­верх­ню — про су­ча­сне, яке й до­сі в со­бі ту пам’ять бе­ре­же. Текс­тів, на­пи­са­них за ці­єю стра­те­гі­єю, над­зви­чай­но ма­ло.

Сто­рін­ки «По­вер­не­н­ня пам’яті» є своє­рі­дним ком­па­сом у блу­ка­н­нях між сто­річ: су­ча­сні ву­ли­чки і жму­ток їх ко­ли­шніх назв; бу­дин­ки, в яких ни­ні мо­жли­во по­ба­чи­ти ли­ше фун­да­мент і уяв­ля­ти, яки­ми бу­ли їх сті­ни; бу­дів­лі, чиє при­зна­че­н­ня змі­ню­ва­ло­ся вже без­ліч ра­зів. Про­ко­пу­ю­чись крізь ці пла­сти істо­рії, ав­тор­ка на­ма­га­є­ться вре­шті ді­ста­ти­ся ті­єї ін­шої ре­аль­но­сті пам’яті.

Пам’ять не мо­жна по­вер­ну­ти — лю­ди­на не вла­дна над нею. Але якщо під час (або пі­сля) чи­та­н­ня ці­єї кни­ги прой­ти­ся ти­ми са­ми­ми ву­ли­чка­ми, під­ня­ти­ся до­ро­га­ми, яки­ми єв­рей­ські ди­лі­жан­си во­зи­ли крам на про­даж, про­сков­зну­ти повз ві­ден­сько-па­ризь­кий шарм цен­траль­них квар­та­лів і спу­сти­ти­ся до Пру­ту, мо­жна по­ба­чи­ти ті­ні тих, ко­го по­зба­ви­ли до­мів­ки. Бо ні­що не ви­ни­кає з ні­чо­го, і ні­як не мо­же ще­зну­ти те, що існує.

Га­ля ВАСИЛЕНКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.