Дра­ма бу­дів­ни­цтва

120 ро­ків то­му бу­ло освя­че­но Во­ло­ди­мир­ський со­бор

Den (Ukrainian) - - Суспільство - За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те «День», №160

В се­ре­ди­ні XIX сто­лі­т­тя в Укра­ї­ні пра­цю­ва­ло чи­ма­ло та­ла­но­ви­тих ар­хі­те­кто­рів, яким бу­ло під си­лу та до сна­ги спла­ну­ва­ти і збу­ду­ва­ти ви­зна­чний пра­во­слав­ний храм. Слав­на до­ба укра­їн­сько­го ба­ро­ко в ар­хі­те­кту­рі й ми­сте­цтві ві­ді­йшла в ми­ну­ле, але за­ли­ши­ла по со­бі в са­мо­му ли­ше Ки­є­ві низ­ку ше­дев­рів, у то­му чи­слі й «зодя­гне­ні» в но­ві ба­ро­ко­ві ша­ти окре­мі хра­ми, спо­ру­дже­ні ще за до­би Ки­їв­ської Ру­си-Укра­ї­ни. Як­би за­ду­ма­ний храм свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра бу­ло до­ру­че­но бу­ду­ва­ти ко­мусь із мо­ло­дих ар­хі­те­кто­рів, які ще жи­ли і ле­лі­я­ли у сво­їх мрі­ях цим чу­до­вим, ла­гі­дним, те­плим сти­лем — укра­їн­ським ба­ро­ко, — на­пев­но, це був би ше­девр, рів­ний онов­ле­ній Со­фії Ки­їв­ській, Ки­ри­лів­ській цер­кві, Ан­дрі­їв­ській цер­кві. Але цьо­го не ста­ло­ся.

Бо ні ба­ро­ко, ні ам­пір, ні кла­си­цизм уже не бу­ли по­трі­бні світ­ським чи­нов­ни­кам і цер­ков­ним ар­хі­є­ре­ям при дво­рі Миколи І. По­вер­та­ло­ся на всіх рів­нях ві­зан­тій­ство. Ві­зан­тій­ство! Ось чо­му по­шу­ком ар­хі­те­кто­ра для пла­ну­ва­н­ня й по­бу­до­ви хра­му свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра зайняв­ся не хто ін­ший, а все той же «про­ві­зан­ті­єць» — ста­рий ки­їв­ський ми­тро­по­лит Фі­ла­рет Ам­фі­те­а­тров. Йо­го ар­хі­єрей­ський па­лець по­ка­зав на мо­ло­до­го, вель­ми зді­бно­го ар­хі­те­кто­ра, зро­сій­ще­но­го нім­ця, Іва­на Ва­си­льо­ви­ча Штро­ма (1829—1887). Штром за­кін­чив Пе­тер­бурзь­ку ака­де­мію ми­стецтв; йо­го го­лов­ним учи­те­лем був іта­лі­єць Він­чен­цо Бе­рет­ті, більш ві­до­мий у нас на ім’я «Ві­кен­тій», — слав­ний бу­дів­ник чер­во­но­го кор­пу­су Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту. Штром де­сять ро­ків жив і пра­цю­вав у Ки­є­ві, де збу­ду­вав низ­ку ви­зна­чних при­мі­щень, та­ких, як Ка­дет­ський кор­пус — ни­ні­шнє Мі­ні­стер­ство обо­ро­ни Укра­ї­ни на По­ві­тро­флот­сько­му про­спе­кті, 6 (у 1849—1857 ро­ках), При­су­тні мі­сця з по­же­жним де­по на Со­фій­ській пло­щі — цей ве­ли­че­зний бу­ди­нок, що йо­го жар­то­ма на­зи­ва­ють «ки­їв­ським пен­та­го­ном». Він же пла­ну­вав і бу­ду­вав ра­зом з ар­хі­те­кто­ра­ми Ікон­ни­ко­вим та Скар­жин­ським (1854—1857 ро­ки) Лю­те­ран­ську цер­кву на одно­ймен­ній ву­ли­ці — ра­зом з ар­хі­те­кто­ром Шлей­фе­ром та ін.

Він про­вів ви­мі­ри мі­сця со­бо­ру: за­хі­дним фа­са­дом со­бор мав ви­хо­ди­ти на Фун­ду­клі­їв­ську ву­ли­цю — те­пе­рі­шню Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го, де ни­ні бу­ди­нок На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни; а три апси­ди за­вер­шу­ва­ли­ся на схі­дній сто­ро­ні бі­ля Зо­ло­тих во­ріт. Тоб­то со­бор мав бу­ти там, де ни­ні увесь квар­тал бу­ді­вель між опер­ним те­а­тром і Зо­ло­то­во­ріт­ським скве­ром. Це мав бу­ти ве­ли­кий со­бор, за пло­щею у кіль­ка ра­зів біль­ший за Со­фію Ки­їв­ську чи будь-яку ін­шу цер­кву в Ки­є­ві. У пла­ні це був ти­по­вий хре­сто­во-ку­поль­ний храм з трьо­ма на­ва­ми за­хід­схід і ши­ро­ким по­пе­ре­чним транс­е­птом пів­ніч-пів­день. Штром спла­ну­вав аж три­над­цять ку­по­лів, а ще ви­ко­нав де­таль­ний ко­што­рис із вар­ті­стю ко­жної ча­сти­ни бу­до­ви і за­галь­ною су­мою в 700 ти­сяч кар­бо­ван­ців.

Але ду­же швид­ко на­ста­ли но­ві ре­а­лії, які уне­мо­жли­ви­ли здій­сне­н­ня про­е­кту Штро­ма. По­ча­ла­ся Крим­ська вій­на. Про дер­жав­не до­фі­нан­су­ва­н­ня по­бу­до­ви со­бо­ру не мо­гло бу­ти й мо­ви. У Ки­є­ві за­про­ва­дже­но вій­сько­вий стан. На змі­ну ге­не­рал­гу­бер­на­то­ро­ві Дми­тру Бі­бі­ко­ву но­вим ки­їв­ським ге­не­рал-гу­бер­на­то­ром при­зна­че­ний князь Іла­ріон Ва­силь­чи­ков, який не ба­чив жо­дних пер­спе­ктив роз­до­бу­ти 700 ти­сяч кар­бо­ван­ців для бу­дів­ни­цтва хра­му. У лю­то­му 1855 ро­ку за за­гад­ко­вих об­ста­вин ра­пто­во по­ми­рає цар Ми­ко­ла І, і всі на­дії на йо­го пла­но­ва­ний при­їзд до Ки­є­ва аж ні­як не мо­гли бу­ти здій­сне­ні. А тут ще 1857 ро­ку упо­ко­їв­ся най­біль­ший при­хиль­ник по­бу­до­ви со­бо­ру у ві­зан­тій­сько­му сти­лі ми­тро­по­лит Фі­ла­рет Ам­фі­те­а­тров. Управ­лі­н­ня ми­тро­по­лі­єю пе­ре­хо­дить до ста­ро­го ар­хі­є­рея Іси­до­ра Ні­коль­сько­го, але ли­ше на не­пов­них три ро­ки (1858—1860). За цей ко­ро­ткий тер­мін сво­го ми­тро­по­лит­ства Іси­дор встиг зро­би­ти у спра­ві со­бо­ру дві дії: по­да­ру­ва­ти з при­пи­са­но­го до Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри це­гля­но­го за­во­ду один міль­йон штук це­гли до­бро­го ви­па­ле­н­ня для фун­да­мен­ту со­бо­ру; на­мо­ви­ти ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра Іла­ріо­на Ва­силь­чи­ко­ва змі­ни­ти мі­сце бу­дів­ни­цтва — не бі­ля Зо­ло­тих во­ріт, а нав­про­ти чер­во­но­го кор­пу­су Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту.

Ло­гі­ка вла­ди­ки Іси­до­ра ма­ла ду­хов­ні під­ста­ви. Мов­ляв, де ж кра­ще бу­ти Во­ло­ди­мир­сько­му со­бо­ру, як не нав­про­ти уні­вер­си­те­ту свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра? Це ма­ло, на дум­ку вла­ди­ки, най­кра­щим чи­ном, бла­го­дій­но впли­ва­ти на сту­ден­тів. Че­ка­ли на при­їзд до Ки­є­ва но­во­го ца­ря Оле­ксан­дра II та йо­го дум­ки. Цар по­бу­вав, але мі­сце для по­бу­до­ви со­бо­ру на уні­вер­си­тет­ській пло­щі за­бра­ку­вав. Ви­да­н­ня то­го ча­су за­зна­ча­ли, що Оле­ксандр й осо­би­сто об’їздив мі­сто в по­шу­ках ін­шо­го мі­сця для со­бо­ру і зна­йшов йо­го там, де ни­ні роз­та­шо­ва­ний со­бор: за­хі­дним фа­са­дом — на буль­вар (ни­ні Та­ра­са Шев­чен­ка), схі­дни­ми апси­да­ми — у бік Фун­ду­клі­їв­ської (ни­ні Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го) ву­ли­ці. Та пло­ща тут бу­ла не­ве­ли­ка, зу­сі­біч ото­че­на осо­бня­ка­ми ки­ян; а до неї ще й при­ля­га­ла бу­дів­ля дру- гої ки­їв­ської гім­на­зії. Ко­мі­тет про­сить гу­бер­на­то­ра роз­ши­ри­ти пло­щу шля­хом зне­се­н­ня осо­бня­ків, щоб при хра­мі мо­жна бу­ло по­бу­ду­ва­ти ще й дзві­ни­цю. Від дзві­ни­ці до­ве­ло­ся від­мо­ви­тись, бо вла­сни­ки осо­бня­ків на­віть за ве­ли­кі гро­ші ком­пен­са­цій не ба­жа­ли за­ли­ша­ти свої осе­лі в цен­трі Ки­є­ва і пе­ре­би­ра­ти­ся на йо­го око­ли­ці. Спро­е­кто­ва­ний Іва­ном Штро­мом со­бор не міг умі­сти­ти­ся у ви­бра­ній вла­дою пло­щі. Що ро­би­ти? Уже три мі­сця до­сі оби­ра­ли­ся для со­бо­ру, але жо­дне з них не мо­гло вмі­сти­ти гран­діо­зний храм за пла­ном Штро­ма. І ось ми­тро­по­лит Іси­дор Ні­коль­ський на схи­лі жи­т­тя ви­кли­кає до се­бе ки­їв­сько­го єпар­хі­аль­но­го ар­хі­те­кто­ра Пав­ла Спар­ро і рі­шу­че ве­лить йо­му пе­ре­ро­би­ти про­ект Штро­ма, щоб бу­ди­нок май­бу­тньо­го со­бо­ру спів­від­но­сив­ся до пло­щі, на якій мав бу­ти по­бу­до­ва­ний, і з ар­хі­те­ктур­ним ото­че­н­ням.

Пе­ре­роб­ка Пав­лом Спар­ро хра­му з хре­сто­во-ку­поль­но­го на ко­ра­бель­ний спо­ну­ка­ла змен­ши­ти чи­сло ку­по­лів: з три­над­ця­ти до се­ми. Сім — по­зи­тив­не са­краль­не чи­сло, яке ча­сто фі­гу­рує в Бі­блії. Крім то­го, всі мен­ші ку­по­ли ближ­че при­ля­га­ють до основ­но­го, най­біль­шо­го та най­ви­що­го ку­по­ла, який ви­со­чіє над цен­тром хра­му, над мі­сцем роз­та­шу- ва­н­ня єпис­коп­ської ка­фе­дри. Най­біль­шою уда­чею Спар­ро ми­тро­по­лит Іси­дор Ні­коль­ський, а та­кож ми­тро­по­лит Ар­се­ній Мо­сквин, який зайняв ки ївсь ку пра во слав ну ка фед ру 1860 ро­ку пі­сля упо­ко­є­н­ня Іси­до­ра, вва­жа­ли те, що Спар­ро в чо­ти­ри ра­зи зде­ше вив бу дів ниц тво со­бо ру: із 700 ти­сяч кар­бо­ван­ців (за про­е­ктом Штро­ма) до 175 ти­сяч! Зго­дом Спар­ро був звіль­не­ний за вла­сним ба­жа­н­ням; але бу­дів­ни­цтво не мо­гло здій­сню­ва­ти­ся без го­лов­но­го ар­хі­те­кто­ра. Та­ку кан­ди­да­ту­ру зна­йшли: це був іта­лі­єць Алес­сан­дро Бе­рет­ті, син ар­хі­те­кто­ра і бу­дів­ни­ка чер­во­но­го кор­пу­су Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту Він­чен­цо Бе­рет­ті. Пев­на річ, іта­лій­ські іме­на ба­тька й си­на на­бу­ли слов’ян­сько­го на­пи­са­н­ня і ви­мо­ви: Ві­кен­тія Іва­но­ви­ча та Оле­ксан­дра Ві­кен­ті­йо­ви­ча. На мо­мент за­про­ше­н­ня до пра­ці над спо­ру­дже­н­ням Во­ло­ди­мир­сько­го со­бо­ру Оле­ксан­дро­ві Бе­рет­ті бу­ло 46 ро­ків, але він до­сяг най­ви­щих ти­ту­лів зі сво­го фа­ху; ака­де­мі­ка ар­хі­те­кту­ри Пе­тер­бурзь­кої ака­де­мії ми­стецтв, в якій і на­вчав­ся у 1827— 1837 ро­ках під ке­рів­ни­цтвом сво­го ба­тька про­фе­со­ра ар­хі­те­кту­ри Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра, а та­кож мав чи­ма­ло на­го­род. Бе­рет­ті мав до­бре роз­ви­ну­ту уяву і, при­сту­пив­ши до ро­бо­ти 1862 ро­ку, одра­зу пі­сля від­став­ки Пав­ла Спар­ро, спо­сте­ріг чи­ма­ло не­зу­гар­но­стей ми­сте­цько-есте­ти­чно­го ха­ра­кте­ру. У про­е­кті не бу­ло то­го ду­хов­но-ве­ли­чно­го зле­ту вго­ру, до не­ба, який мав би бу­ти у хри­сти­ян­сько­му хра­мі та який так чу­до­во від­чу­вав­ся в Со­фії Ки­їв­ській, Ан­дрі­їв­ській цер­кві, Ми­хай­лів­сько­му Зо­ло­то­вер­хо­му со­бо­рі, Успен­сько­му со­бо­рі в Ки­є­во-Пе­чер­ській лав­рі. На їхньо­му тлі про­ект Штро­ма — Спар­ро ви­гля­дав тум­бою, су­во­ро-ка­зен­ною бу­дів­лею. Бе­рет­ті по­мі­тив від­су­тність ясної ідеї і кон­це­пції со­бо­ру.

Мо­жна не по­го­джу­ва­ти­ся з пів­ден­ним тем­пе­ра­мен­том Бе­рет­ті; але від­мо­ви­ти лю­ди­ні у пра­ві до­во­ди­ти свою не­ви­ну­ва­тість і зу­ми­сно бра­ти на се­бе ви­ну і не­хлюй­ство ін­ших — не­е­ти­чно. Во­ло­ди­мир­ський со­бор, яким він по­стає сьо­го­дні, — це в основ­но­му ар­хі­те­ктур­ний твір Бе­рет­ті. Міг би ста­ти ше­дев­ром, як­би з са­мо­го по­ча­тку Бе­рет­ті до­ру­чи­ли йо­го про­е­кту­ва­ти і бу­ду­ва­ти. Уся дра­ма бу­дів­ни­цтва со­бо­ру по­ля­гає в то­му, що за­ба­га­то лю­дей з рі­зни­ми по­гля­да­ми на ар­хі­те­кту­ру і ми­сте­цтво за­лу­ча­ли­ся до спра­ви з на­мі­ра­ми зро­би­ти «щось ві­зан­тій­ське». Ціл­ко­ви­те ви­клю­че­н­ня укра­їн­ської ар­хі­те­ктур­ної тра­ди­ції, від­су­не­н­ня мі­сце­вих ар­хі­те­кто­рів від уча­сті в про­е­кту­ван­ні, по­стій­ні апе­ля­ції до Пе­тер­бур­га, на­стир­ли­ве на­го­ло­шу­ва­н­ня то на «ві­зан­тій­сько­сті», то на «ру­сько­сті» май­бу­тньо­го со­бо­ру — ось усе це в ком­пле­ксі ле­жить в осно­ві дра­ми і при­стра­стей при йо­го пла­ну­ван­ні й бу­дів­ни­цтві.

За­зви­чай до­слі­дни­ки вка­зу­ють на со­бор Свя­тої Со­фії в Кон­стан­ти­но­по­лі, збу­до­ва­ний у 532—537 ро­ках за ца­рю­ва­н­ня ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Юсти­ні­я­на І, як на храм, в яко­му на­чеб­то сфор­му­ва­ли­ся осно­во­по­ло­жні ри­си ві­зан­тій­сько­го сти­лю в ар­хі­те­кту­рі та обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві (бо храм із­се­ре­ди­ни був при­кра­ше­ний мо­за­ї­ка­ми, іко­на­ми, фре­ска­ми), а від­так мо­де­лі й ва­рі­ан­ти цьо­го сти­лю бу­ли по­ши­ре­ні на ін­ші мі­ста Ві­зан­тії та за її ме­жі. Чи справ­ді Свя­та Со­фія кон­цен­трує в со­бі те, що прийня­то на­зи­ва­ти сти­лем ві­зан­ти­зму? В цьо­му до­во­ди­ться сум­ні­ва­ти­ся. Два сла­ве­тних ар­хі­те­кто­ри Со­фії Кон­стан­ти­но­поль­ської бу­ли чіль­ни­ми пред­став­ни­ка­ми си­рій­ської шко­ли хра­мо­во­го бу­дів­ни­цтва: це Ан­ти­мій із мі­ста Тра­ли та Іси­дор із мі­ста Мі­ле­та. Їх і ви­кли­кав ім­пе­ра­тор Юсти­ні­ян до Кон­стан­ти­но­по­ля, і во­ни не зре­кли­ся сво­єї си­рій­ської шко­ли ар­хі­те­кту­ри. По­ді­бність цьо­го ве­ли­че­зно­го хра­му до ін­ших ві­зан­тій­ських хра­мів, збу­до­ва­них ра­ні­ше й пі­зні­ше від Свя­тої Со­фії, ду­же не­зна­чна і ба­га­то в чо­му умов­на.

Та­ку ж кар­ти­ну мо­же да­ти по­рів­ня­н­ня ар­хі­те­кту­ри Со­фії Кон­стан ти но поль сь кої із Со фі­єю Охрид­ською, із Со­фі­єю Сер­ді­ки (так у Се­ре­дньо­віч­чі на­зи­ва­ла­ся ни­ні­шня бол­гар­ська сто­ли­ця Со­фія), із Со­фі­єю Ки­їв­ською, Со­фі­єю Нов­го­род­ською то­що. Це зов­сім рі­зні «ві­зан­ти­зми»: цей тер­мін що­до на­зва­них хра­мів (і ба­га­тьох ін­ших) ціл­ком умов­ний, без чі­тко ви­зна­че­них ознак, які ма­є­мо, ко­ли го­во­ри­мо, на­при­клад про ро­ман­ський, го­ти­чний, ре­не­сан­сний, ба­ро­ко­вий, ро­кай­ле­вий чи кла­си­ци­сти­чний сти­лі. Що­до не­о­ві­зан­тій­сько­го сти­лю ар­хі­те­кту­ри Во­ло­ди­мир­сько­го со­бо­ру в Ки­є­ві, то він — іще на даль­шій від­ста­ні від більш ніж сум­нів­но­го ві­зан­ти­зму Со­фії Кон­стан­ти­но­поль­ської та Со­фій­ських со­бо­рів у тих мі­стах, які я щой­но на­звав. Так, є схо­жість чи­сто фун­кціо­наль­на: на­яв­ність нав у ба­зи­лі­каль­ній спо­ру­ді (на­ви більш ха­ра­ктер­ні для хре­сто­во-ку­поль­них хра­мів), хо­рів, яру­сів, та вузь­кі ві­кна-про­рі­зи. Але фор­ми, обри­си, при­кра­си зов­сім рі­зні. Та й ар­хі­те­кту­ра Во­ло­ди­мир­сько­го со­бо­ру не пре­тен­ду­ва­ла бу­ти «не­бом на зем­лі» і мо­де­л­лю сві­то­бу­до­ви, як бу­ло за­ду­мав ім­пе­ра­тор Юсти­ні­ян і спо­ну­кав на це си­рій­ських ар­хі­те­кто­рів. Дми­тро СТЕПОВИК, до­ктор ми­сте­цтво­знав­ства, до­ктор бо­го­слов­ських на­ук, про­фе­сор, ака­де­мік

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.