«Хоч би що ти ро­бив – твоя істо­рія все одно на­здо­же­не те­бе»

Актор­ка Не­та Рі­скін — про мо­ву, кі­но і час

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Не­та Рі­скін — те­ле- та кі­но­актор­ка, го­лов­ним чи­ном ві­до­ма зав­дя­ки ро­лям уі­зра­їль­ських се­рі­а­лах, зокре­ма, у«Лан­ці Гор­ді­них» (Gordin Cell), яка йде на екра­нах Ізра­ї­лю з 2012 року, де Не­та грає успі­шну­бі­знес-ле­ді і во­дно­час ро­сій­ську шпи­гун­ку.

2014-го Рі­скін взя­ла участь в основ­но­му­кон­ку рсі Бер­лін­сько­го фе­сти­ва­лю як ви­ко­на­ви­ця го­лов­ної ро­лі укар­ти­ні «Десь там» (ре­жи­сер­ка — Естер Ам­ра­мі). Ноа, ге­ро­ї­ня Не­ти, як ко­лись і са­ма актри­са, ме­шкає уБер­лі­ні й по­вер­та­є­ться до Ізра­ї­лю, роз­ри­ва­ю­чись між дво­ма одна­ко­во до­ро­ги­ми їй мі­сця­ми. Цей фільм то­го ж ро­ку­о­три­мав Гран-Прі ки­їв­сько­го фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість».

Ми­ну­ло­го року Не­та Рі­скін зі­гра­ла уре­жи­сер­сько­му­де­бю­ті На­та­лі Пор­тман, дра­мі «Істо­рія про лю­бов та тем­ря­ву» — екра­ні­за­ції най­ві­до­мі­шо­го ро­ма­ну­ви­да­тно­го ізра­їль­сько­го пи­сьмен­ни­ка Амо­са Оза. На­та­лі Пор­тман на­ро­ди­ла­ся в Єру­са­ли­мі, але зро­ста­ла в США, то­му, хо­ча й во­ло­ді­ла ів­ри­том, все ж го­во­ри­ла із силь­ним аме­ри­кан­ським акцен­том. Аби ма­кси­маль­но пе­ре­кон­ли­во зі­гра­ти го­лов­ну­ге­ро­ї­ню Фа­ню, ма­ти Амо­са Оза, На­та­лі за­лу­чи­ла Не­ту Рі­скін для то­го, щоб та по­ста­ви­ла їй пра­виль­ну єру­са­лим­ську ви­мо­ву. Ці уро­ки три­ва­ли по­над три мі­ся­ці.

Сам фільм опо­від­ає про ран­ні ро­ки ста­нов­ле­н­ня дер­жа­ви Ізра­їль. Осо­би­ста дра­ма тут роз­гор­та­є­ться на тлі мас­шта­бних істо­ри­чних по­дій. Опо­відь ве­де­ться від осо­би ав­то­ра — ста­ро­го Амо­са, ко­трий зга­дує про своє ди­тин­ство. Фа­ня, ко­тра сво­го ча­су­пе­ре­їха­ла до Єру­са­ли­муз укра­їн­сько­го Рів­но­го, бу­ла ро­ман­ти­чною мрій­ни­цею, ко­тра уяв­ля­ла со­бі Ізра­їль са­ме як бі­блій­ну­о­бі­то­ва­ну­зем­лю, пов­ну­мо­ло­ка й ме­дуй на­се­ле­ну­над­зви­чай­ни­ми лю­дьми. Зі­ткне­н­ня з ре­аль­ні­стю за­вда­ло цим мрі­ям ни­щів­но­го уда­ру, який ге­ро­ї­ня так і не пе­ре­не­сла.

Хо­ча цей фільм і не мо­жна на­зва­ти ви­да­тним, все ж він ща­сли­во уни­кнув як пе­ре­тво­ре­н­ня на ціл­ко­ви­ту­ме­ло­дра­му, так і ско­сте­ні­н­ня в псев­до­істо­ри­чно­му­па­фо­сі. І, без­умов­но, роль Фа­ні мо­жна на­зва­ти одні­єю з най­кра­щих у кар’єрі Пор­тман.

На­при­кін­ці ми­ну­ло­го ти­жня Не­та Рі­скін на за­про­ше­н­ня «Мо­ло­до­сті» пред­ста­ви­ла «Істо­рію про лю­бов та тем­ря­ву» в Ки­є­ві. Пі­сля прем’єри во­на від­по­ві­ла на за­пи­та­н­ня ко­ре­спон­ден­та «Дня».

«ЗДА­Є­ТЬСЯ, ПОР­ТМАН МАЄ НАДПРИРОДНУ СИЛУ»

— Що ви ро­би­ли у філь­мі? — В основ­но­му моя ро­бо­та три­ва­ла по­за ка­ме­рою. Адже в цьо­му про­е­кті бу­ли чо­ти­ри мов­них ша­ри. Ма­ти ав­то­ра ро­ма­ну, Фа­ня, яка є про­обра­зом го­лов­ної ге­ро­ї­ні, го­во­ри­ла ро­сій­ською. Її син, Амос Оз, пи­сав на ів­ри­ті. На­та­лі Пор­тман пи­са­ла сце­на­рій ан­глій­ською. Ось у ме­не вла­сне бу­ло зав­да­н­ня пе­ре­кла­сти сце­на­рій на ів­рит, при­чо­му на той ів­рит, яким го­во­ри­ли в Єру­са­ли­мі в 1940-і. Тут є пев­на іро­нія, бо у філь­мі йде­ться ба­га­то про мо­ву, про походження слів. Моя дру­га ро­бо­та бу­ла пра­цю­ва­ти з На­та­лі над її ів­ри­том. Во­на го­во­ри­ла з силь­ним аме­ри­кан­ським акцен­том. Але її ге­ро­ї­ня — єру­са­лим­ка. Тож ми кіль­ка мі­ся­ців опра­цьо­ву­ва­ли ко­жну фра­зу. І тіль­ки тре­тя, най­мен­ша ро­бо­та пов’яза­на з актор­ством — я гра­ла епі­зо­ди­чну роль се­стри Фа­ні.

— Як вам пра­цю­ва­ло­ся з Пор­тман, адже це її ре­жи­сер­ський де­бют?

— Так, це дій­сно її де­бют, але во­на має ве­ли­кий до­свід у кі­не­ма­то­гра­фі як актор­ка, тож це її да­ле­ко не пер­ше пе­ре­бу­ва­н­ня на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, і во­на бу­ла ду­же роз­сла­бле­на. Це тим більш див­но, оскіль­ки во­на за­га­лом пра­цю­ва­ла одра­зу в кіль­кох ам­плуа: гра­ла го­лов­ну роль, ке­ру­ва­ла зйом­ка­ми, пи­са­ла сце­на­рій. Ко­жне з цих зав­дань ви­сна­жли­ве са­ме по со­бі. Не знаю на­віть, як во­на з усім цим впо­ра­ла­ся. Ма­буть, во­на має якусь над­си­лу.

«ІВ­РИТ ДУ­ЖЕ ПОДІБНИЙ ДО ПОЕЗІЇ ЯК ТА­КОЇ»

— Тож як три­ва­ли ва­ші за­ня­т­тя з мо­ви?

— Я ді­я­ла як лі­кар­ка. Му­си­ла ви­зна­чи­ти ді­а­гноз і пра­цю­ва­ти над про­бле­мою. З при­го­ло­сни­ми про­блем не­ма, їхня ви­мо­ва ду­же про­ста. Про­бле­ма з го­ло­сни­ми, бо їх у ів­ри­ті тіль­ки п’ять і во­ни ко­ро­ткі. Аме­ри­кан­ці го­во­рять геть іна­кше, роз­тя­гу­ють зву­ки, ба­га­то ди­фтон­гів. Тре­ба бу­ло ви­чи­сти­ти це. На­вчи­ти від­чу­ва­ти му­зи­ку мо­ви і пра­виль­но зв’язу­ва­ти сло­ва. Тож ми роз­би­ра­ли сце­на­рій сло­во за сло­вом про­тя­гом трьох мі­ся­ців. Ін­ший мо­мент — На­та­лі в одній сце­ні ма­ла спів­а­ти ро­сій­сько­мов­ну ко­ли­ско­ву. Во­на шу­ка­ла пі­сню, а моя ба­бу­ся звід­си ро­дом, і в ди­тин­стві я чу­ла від неї ко­ли­ско­ву «Спи, мла­де­нец мой пре­кра­сный». Я по­ра­ди­ла їй цю пі­сню.

— На­скіль­ки я ро­зу­мію, ви ра­ди­ли На­та­лі при­кла­да­ти ру­ку до ро­та, ко­ли во на щось ка же на ів ри ті. Що це за тест?

— Це до­во­лі ку­ме­дна й ці­ка­ва істо­рія. Я гра­ла в се­рі­а­лі «Лан­ка Гор­ді­них» про ро­сій­сько­мов­ну ро­ди­ну, що жи­ве в Ізра­ї­лі. Я пра­цю­ва­ла над діа­ло­га­ми і по­мі­ти­ла, що в ро­сій­ській всі зву­ки, в пер­шу чер­гу го­ло­сні, ви­мов­ля­ю­ться зза­ду ро­та. А в ів­ри­ті по­ві­тря зу­пи­ня­є­ться по­пе­ре­ду, на гу­бах. І ось ко­ли я вчи­ла ро­сій­ську, я при­кла­да­ла до­ло­ню до ро­та, і якщо від­чу­ва­ла по­ві­тря, то зна­ла, що ви­мов­ляю не­пра­виль­но. Тож, по­чав­ши вчи­ти На­та­лі, я по­ра­ди­ла їй за­сто­со­ву­ва­ти ота­ку пе­ре­вір­ку: якщо від­чу­ває ви­дих на до­ло­ні — зна­чить, з її ів­ри­том все га­разд. — В чо­му, на­за­гал, кра­са ів­ри­ту? — Зві­сно, він пре­кра­сний в пер­шу чер­гу то­му, що є мо­єю мо­вою. Дру­ге — я не знаю жо­дної ін­шої мо­ви, в якій бу- ло би стіль­ки ді­є­слів. Ви мо­же­те по­бу­ду­ва­ти фра­зу з са­мих ли­ше ді­є­слів. Ще: він має ду­же ши­ро­ке ко­ло зна­чень, він не­то­чний — на від­мі­ну від ні­ме­цької, на­при­клад, в якій ви ка­же­те са­ме те, що ма­є­те на ува­зі. Ви мо­же­те го­во­ри­ти на ів­ри­ті і ні­хто на­віть то­чно не зро­зу­міє, що кон­кре­тно ви ка­же­те. Чо­му Бі­блію вла­сне ін­тер­пре­ту­ють у стіль­ки спосо­бів — бо ів­рит є та­ким сам по со­бі. В цьо­му сен­сі він ду­же подібний до поезії як та­кої. І, на­ре­шті — це мо­ва ду­же ко­ро­тка. Ви мо­же­те ви­сло­ви­ти ре­че­н­ня одним сло­вом. А ще ме­ні по­до­ба­є­ться, що ів­рит ду­же древ­ній. Ін­ко­ли це се­кре­тна мо­ва, як у ді­тей, ко­ли во­ни ви­ду­му­ють свою спе­ці­аль­ну мо­ву для спіл­ку­ва­н­ня між со­бою — тож ко­ли я їду за кор­дон, то по­чу­ва­ю­ся як та­ка ди­ти­на.

«БІЙТЕСЯ ЗДІЙ­СНЕ­Н­НЯ СВО­ЇХ БАЖАНЬ»

— В яку роль ви вкла­ли­ся емо­цій­но най­біль­ше?

— Я якраз на­ма­га­ю­ся гра­ти ро­лі від ме­не емо­цій­но да­ле­кі, бо вті­лю­ва­ти ко­гось схо­жо­го на те­бе не­ці­ка­во. Я бу­ла ро­сій­ською шпи­гун­кою, ор­то­до­ксаль­ною юдей­кою з Єру­са­ли­му, а якщо ка­за­ти по емо­ції, то за­раз я зні­ма­ю­ся в се­рі­а­лі «Шті­цель» ія в ньо­го дій­сно вкла­ла ба­га­то емо­цій, то­му, ма­буть че­рез це й при­їха­ла сю­ди тро­хи хво­рою.

— Що но­ве ви ді­зна­ли­ся з філь­му Пор­тман?

— Що істо­рія — це не та ну­дна річ, яку ви вчи­те в шко­лі по під­ру­чни­ку. Ко­ли я пе­ре­гля­даю сце­ну про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Ізра­ї­лю, то во­на зно­ву й зно­ву зво­ру­шує ме­не до гли­би­ни ду­ші. А ще — чи вар­то вті­лю­ва­ти свої мрії. Бійтеся здій­сне­н­ня сво­їх бажань. Це й ме­не сто­су­є­ться: я ду­же хо­ті­ла по­тра­пи­ти в цей фільм, але це там бу­ло про­сто ба­га­то важ­кої ви­сна­жли­вої пра­ці, і я от за­раз ін­ко­ли ду­маю: «Чи бу­ло во­но то­го вар­те?»

«РАНО ЧИ ПІ­ЗНО МИНУЛЕ ПЕРЕМАГАЄ»

— На­о­ста­нок, чи не мо­гли б ви роз­ка­за­ти тро­хи про ва­ше укра­їн­ське ко­рі­н­ня?

— Моя ба­бу­ся на­ро­ди­ла­ся тут, у се­лі між Ки­є­вом та Уман­ню. То­чно не знаю, де. Хо­чу зна­йти. За день до смер­ті во­на ме­не по­про­си­ла по­їха­ти, від­ві­да­ти її со­ба­ку, по­хо­ва­но­го під де­ре­вом. Во­на вже на той мо­мент втра­ти­ла зв’язок з ре­аль­ні­стю. Я за­пи­та­ла: «Так де са­ме?» — во­на ска­за­ла, що на­ма­лює ме­ні ма­пу. За­раз я вам по­ка­жу, що во­на ме­ні на­ма­лю­ва­ла. Мо­жна па­пір? (на­ки­дає про­стень­кий ма­лю­нок де­ре­ва. — ДД). Ска­за­ла: «ось тут». В ме­не цей ма­лю­нок збе­ріг­ся, і я до­сі мрію з ним по­їха­ти і зна­йти мі­сце. Ба­бу­ся вте­кла під час ре­во­лю ції, спо чат ку в Ру­му­нію, по тім до США і зре­штою опи­ни­ла­ся в Ізра­ї­лі. Єди­на річ, яку во­на змо­гла вря­ту­ва­ти — це моє кіль­це (по­ка­зує срі­бне кіль­це в неї на паль­ці. — ДД). Во­на йо­го схо­ва­ла у ро­ті. Так що во­но за­раз по­вер­ну­ло­ся до­до­му. Я до­сі маю тут ро­ди­чів. Тут жив ба­бу­син брат. Йо­го вже не­має, але ма­ли ли­ши­ти­ся йо­го на­щад­ки. Ба­бу­ся про­жи­ла в Ізра­ї­лі май­же 60 ро­ків, однак у свої остан­ні дні геть за­бу­ла ів­рит і го­во­ри­ла тіль­ки укра­їн­ською. Ані я, ані моя ма­ма не зна­ли мо­ви, тож нам був по­трі­бен пе­ре­кла­дач.

— Те, що ви опи­су­є­те, са­ме по со­бі зву­чить як го­то­вий сце­на­рій.

— Це все не тіль­ки про мо­ву, але й про істо­рію, про минуле. На­віть якщо ти ли­ша­єш йо­го по­за­ду, на­ма­га­є­шся схо­ва­ти, за­бу­ти, твоя істо­рія все одно на­здо­га­няє те­бе, ти не мо­жеш за­кри­ти­ся від неї. Фа­ня, го­лов­на ге­ро­ї­ня філь­му, так са­мо не мо­же впо­ра­ти­ся зі сво­їм ми­ну­лим. Во­на за­ли­ша­є­ться та­кою, якою во­на ви­їха­ла з Рів­но­го. Так са­мо я ба­чи­ла, як це від­бу­ва­є­ться з мо­єю ба­бу­сею. Все про­жи­те нею жи­т­тя ра­птом стер­ло­ся, і ран­ні спо­га­ди ви­пле­сну­ли­ся.

— Минуле пе­ре­слі­дує нас, на­віть якщо ми впев­не­ні у про­ти­ле­жно­му...

— Ба­бу­ся ка­за­ла, що гар­на річ що­до Ізра­ї­лю — ко­ли при­їжджа­єш, то мо­жеш на­пи­са­ти істо­рію сво­го жи­т­тя на­но­во. Але на­справ­ді це не так. Що б ти не ро­бив — твоє минуле зав­жди з то­бою. І рано чи пі­зно во­но те­бе пе­ре­мо­же.

ФО­ТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.