ФОРМАЛIСТ

Роз­мо­ва з ху­до­жни­ком Бо­ри­сом Фір­ца­ком про те­атр, ко­лір, грам­пла­тів­ки й епа­таж без епа­та­жу

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Бо­рис Фір­цак на­ро­див­ся у се­лі Біл­ки За­кар­пат­ської обла­сті. За­кін­чив Ре­спу­блі­кан­ську ху­до­жню шко­лу ім. Т.Г. Шев­чен­ка (Ки­їв, 1979), Укра­їн­ський по­лі­гра­фі­чний ін­сти­тут ім. І. Фе­до­ро­ва (фа­куль­тет по­лі­гра­фі­чно­го ди­зай­ну і книж­ко­вої гра­фі­ки Львів, 1984). З 1987 бере участь у ре­спу­блі­кан­ських і між­на­ро­дних ви­став­ках. Член об’єд­на­н­ня ху­до­жни­ків «БЖ-АРТ» (2006), арт-гру­пи «Си­ній Жов­тень». Пра­цює у га­лу­зях жи­во­пи­су, гра­фі­ки, сце­но­гра­фії, ар­хі­те­ктур­но­го ди­зай­ну. Тво­ри збе­рі­га­ю­ться у при­ва­тних ко­ле­кці­ях Укра­ї­ни, Ро­сії, Поль­щі, Че­хії, Ав­стрії, США.

БІЛ­КИ

Це мі­сте­чко, яке за ра­дян­ських ча­сів ста­ло се­лом. Із ба­га­тою істо­рі­єю, з Ма­где­бурзь­ким пра­вом, із ко­ро­лів­ськи­ми гер­бом і пра­по­ром. Са­ма мі­сце­вість ду­же ма­льов­ни­ча, ба­га­то ху­до­жни­ків. На За­кар­пат­ті тра­ди­цій­но ду­же ба­га­то ху­до­жни­ків. Є на­віть пев­не пе­ре­на­си­че­н­ня.

СЕРЕДОВИЩЕ

Та­ке са­ме, як у всіх. Шкіль­ні то­ва­ри­ші, гур­тки. Але основ­ні впли­ви — книж­ки з бі­бліо­те­ки ба­тька, йо­го дру­зі та по­їзд­ки з ним. Ба­га­то ча­су ми про­во­ди­ли у Льво­ві, чо­мусь мен­ше в Ужго­ро­ді. В мо­є­му ди­тин­стві бу­ва­ли у Пра­зі, їзди­ли по то­ді­шній Че­хо­сло­вач­чи­ні, При­бал­ти­ці. Я знав Тре­тья­ков­ку, Ер­мі­таж, празь­кі му­зеї. Це спе­ци­фі­ка за­кар­пат­ської ди­ти­ни, мо­жли­во.

НАВЧАННЯ

Пер­ший учи­тель — батько. Він сам ко­лись мрі­яв ста­ти ху­до­жни­ком, але по­ча­ла­ся вій­на, а по­тім із ху­до­жньою осві­тою не скла­ло­ся, він був зму­ше­ний за­йма­ти­ся ін­ши­ми ре­ча­ми. Але мав ба­га­то дру­зів-ху­до­жни­ків, зокре­ма май­стрів за­кар­пат­ської шко­ли, на­при­клад, то­ва­ри­шу­вав із Зол­та­ном Ба­ко­ні, ві­до­мим пе­да­го­гом, який на­віть за ра­дян­ських ча­сів ро­бив уні­каль­ні ре­чі — зокре­ма, за­сну­вав єди­ний на весь СРСР та­бір «Юний ху­до­жник» для лі­те­ра­то­рів і ху­до­жни­ків. Там ще ді­тьми го­стю­ва­ли май­бу­тні зна­ме­ни­то­сті — на­при­клад, Пав­ло Ке­ре­стей, Пе­тро Мі­дян­ка. Ме­ні там по­ща­сти­ло по­бу­ва­ти на двох змі­нах. Ба­га­то ме­не на­вчив шкіль­ний вчи­тель ма­лю­ва­н­ня Сте­пан Го­го­ла. Але най­силь­ні­ший вплив спра­ви­ла РХСШ іме­ні Шев­чен­ка. Там по-справ­жньо­му все по­ча­ло­ся.

ЗАКАРПАТСЬКА ШКОЛА

Не мо­жу ска­за­ти, що не маю до неї жо­дно­го сто­сун­ку, але й не вва­жаю се­бе при­че­тним до неї. ЇЇ основ­на ри­са — пів­ден­ний ко­ло­рит, від­чу­т­тя ко­льо­ру, при­та­ман­не жи­те­лям пів­дня, де біль­ше сон­ця, адже За­кар­па­т­тя — ча­сти­на Ав­стро-Угор­ської ім­пе­рії, яка тя­гну­ла­ся від Кар­пат до Ве­не­ції.

КО­ЛІР

Моє ко­льо­ро­ве ба­че­н­ня — бі­по­ляр­не. Від чор­но-бі­ло­го до по­лі­хром­но­го. До­не­дав­на в ме­не до­мі­ну­ва­ли до­сить спе­ци­фі­чні, хо­ло­дні си­ньо-зе­ле­ні по­єд­на­н­ня. Але не мо­жу ска­за­ти, що від­даю пе­ре­ва­гу якійсь ча­сти­ні спе­ктру.

Пев­ну га­му я оби­раю за­ле­жно від сво­го ста­ну. Мо­жу на­пи­са­ти ре­а­лі­сти­чний порт­рет, але із си­нім або зе­ле­ним облич­чям. Не­має хо­ро­шо­го, по­га­но­го або улю­бле­но­го ко­льо­ру. Є йо­го по­єд­на­н­ня з ін­ши­ми ко­льо­ра­ми і ви­ко­ри­ста­н­ня в за­ле­жно­сті від ме­ти, яку пе­ред со­бою ста­виш.

ПЕРФЕКЦІОНІЗМ

Мо­жна ду­же дов­го ду­ма­ти або дов­го пра­цю­ва­ти, де­ся­тки ра­зів пе­ре­пи­су­ю­чи кар­ти­ну чи одну де­таль, щоб ли­ше ді­йти до ста­ну, який ви­ра­жає емо­цій­ну, кон­це­пту­аль­ну суть то­го, що я хо­чу ви­сло­ви­ти.

Є мо­мент, ко­ли вже не­має до чо­го при­че­пи­ти­ся, але тут ви­ни­кає ін­ша проблема: кар­ти­на стає ну­дною. Во­на ду­же до­бре зро­бле­на і то­му втра­чає ін­три­гу. Це теж по­га­но. По­вер­та­ю­ся й по­чи­наю шу­ка­ти той ню­анс, який втра­тив під час шлі­фу­ва­н­ня. Ро­бо­та зно­ву по­чи­на­є­ться — по су­ті, з ну­ля. Якість має бу­ти, бо ми про­фе­сіо­на­ли, але якщо твір без ін­три­ги, то він на­че без про­дов­же­н­ня, без вла­сно­го жи­т­тя. Про те, що кар­ти­на го­то­ва, свід­чить той факт, що во­на жи­ве вже не­за­ле­жно від ав­то­ра. Не­ма чо­го ані до- да­ти, ані від­ня­ти. Це як ди­ти­на, що ви­ро­сла. По­га­на во­на чи хо­ро­ша, лю­биш її чи ні — во­на са­ма по со­бі.

ВІДСТОРОНЕННЯ

Вну­трі­шнє са­мо­усві­дом­ле­н­ня се­бе як ху­до­жни­ка в ме­не є, во­но з’яви­ло­ся в ча­си фор­му­ва­н­ня зрі­лої осо­би­сто­сті. Але оскіль­ки образ ми­тця по­стає як гро­те­скний у сві­до­мо­сті не тіль­ки оби­ва­те­ля, а й су­спіль­ства за­га­лом, то­му я не лю­блю, ко­ли в ме­ні ба­чать ху­до­жни­ка, хоч це, ма­буть, і важко при­хо­ва­ти.

ФОРМА — ПОНАД УСЕ

Я на­ма­га­ю­ся бу­ти на ме­жі аб­стра­ктно­сті та ві­зу­аль­ної кон­кре­ти­ки. За­вер­ше­на ро­бо­та повинна мати ком­по­зи­цій­но до­ско­на­лий ви­гляд, як аб­стра­ктна ком­по­зи­ція, — ва­жли­во не те, що там зо­бра­же­но, а як це роз­мі­ще­но та як впли­ває на гля­да­ча. В цьо­му від­но­шен­ні я аб­стра­кціо­ніст.

Зви­чай­но, є лі­те­ра­тур­ний, змі­сто­вий по­сил — те­ма, сю­жет, але в обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві це вто­рин­не. Форма — понад усе. Ро­бо­та з нею ва­жли­ві­ша за сю­жет. Вла­сне, чо­му в ме­не ви­ни­ка­ють та­кі скла­дно­сті зі сприйня­т­тям по­стмо­дер­ні­зму, який, на ща­стя, на­віть у нас по­тро­ху за­ти­хає: там за­ба­га­то лі­те­ра­ту­ри, ба­га­то тре­ба зна­ти й ска­за­ти, перш ніж по­ди­ви­ти­ся і сприйня­ти твір. Не­має кон­та­кту, пря­мо­го зв’яз­ку.

ЦИКЛ «ШМАТИ» (ЗОБРАЖЕННЯ ТКАНИН ЯК ЦЕНТРАЛЬНОГО ОБ’ЄКТУ КАРТИНИ)

Дра­пі­ров­ки, одяг — по­втор лю­ди­ни, але вже без неї. Сво­є­рі­дний злі­пок. Тоб­то збе­рі­га­є­ться зв’язок із но­сі­єм цих шмат, але йо­го са­мо­го вже не­ма. Тоб­то ні­би та­кий лі­те­ра­тур­ний, лег­ко­ва­жний від­хід у до­віль­ну пла­сти­ку, аб­стра­кцію. По­каз емо­цій че­рез пла­сти­чність фор­ми. А на­за­гал це тра­ди­цій­ний образ. Дра­пі­ру­ва­н­ня зо­бра­жа­ли ще ан­ти­чні скуль­пто­ри, і скіль­ки кла­сних сту­дій бу­ло в Ле­о­нар­до та ін­ших кла­си­ків.

ГРАМ­ПЛА­ТІВ­КИ

Я їх ма­лю­вав се­рі­єю — в по­єд­нан­ні з дра­пі­ров­ка­ми. Грам­пла­тів­ка — це пря­мий кон­такт: вжи­ву, без оци­фров­ки, без по­се­ре­дни­ків, ме­ха­ні­чним спосо­бом пе­ре­да­є­ться звук. Це те, що втра­ти­ло на­ше ми­сте­цтво за­раз. Адже ми ди­ви­мо­ся на ро­бо­ту ху­до­жни­ка че­рез лі­те­ра­ту­ру, че­рез кон­це­пцію. А що сто­су­є­ться ві­ні­ло­вої пла­тів­ки як об’єкта — це, я вва­жаю, ге­ні­аль­ний, ла­ко­ні­чний, скон­цен­тро­ва­ний сим­вол епо­хи, яка ві­ді­йшла, сим­вол утра­ти без­по­се­ре­дніх зв’яз­ків між лю­дьми і ми­сте­цтвом.

НЮ

Зда­є­ться, Па­зо­лі­ні ска­зав, що ого­ле­не ті­ло зав­жди ре­во­лю­цій­не. Слу­шна дум­ка. Ого-

ле­не зображення — зав­жди ек­за­мен для ми­тця на від­чу­т­тя су­ча­сно­сті. Бо по­збу­ти­ся сте­ре­о­ти­пів, ко­трі на­ро­сли на жан­рі за ти­ся­чо­лі­т­тя, ду­же важко. Тре­ба бу­ти са­мо­стій­ним і не­за­ле­жним, аби зро­би­ти по-сво­є­му. Це ви­клик для са­мо­го се­бе в пер­шу чер­гу. Я не спи­нив­ся тіль­ки на жі­но­чо­му ню, ми зро­би­ли зі скуль­пто­ром Оле­ксан­дром Дя­чен­ком про­ект, де по­ка­за­ли й ого­ле­ну чо­ло­ві­чу на­ту­ру. Спро­бу­ва­ли по­да­ти цю пла­сти­ку без штам­пів, без ба­жа­н­ня ко­мусь спо­до­ба­тись. Епа­таж без епа­та­жу, так би мо­ви­ти.

ВИ­КЛИК

Є ідеї, які ду­же хо­че­ться ре­а­лі­зу­ва­ти. Та­єм­ні спе­ци­фі­чні те­ми, про які ці­ка­во ска­за­ти у вла­сти­вий тіль­ки ме­ні спо­сіб. Адже в ко­жно­го ху­до­жни­ка є свої, при­йо­ми, і во­ни до­сить обме­же­ні. Якщо ти ви­хо­диш за їхні ме­жі, то втра­ча­єш упі­зна­ва­ність се­ред ін­ших ав­то­рів. Ба­га­тьох ху­до­жни­ків зі­псу­ва­ло по­та­ка­н­ня вла­сно­му імі­джу. От у цьо­му й ви­клик — сво­ї­ми скром­ни­ми за­со­ба­ми пе­ре­кон­ли­во зро­би­ти те, що до те­бе ба­га­то і кла­сно ро­би­ли всі. Для ме­не по­стій­ний ви­клик — зображення пре­дме­ту як та­ко­го, але так, щоб у ре­зуль­та­ті бу­ло мі­ні­мум пре­дме­тно­сті, але ма­кси­мум фор­ми.

КОНКУРЕНЦІЯ

Ме­не це не сто­су­є­ться. З ким я мо­жу кон­ку­ру­ва­ти, хто зі мною мо­же кон­ку­ру­ва­ти? За­ра­ди чо­го? А кон­ку­ру­ва­ти з пев­ни­ми со­ці­аль­ни­ми об­ста­ви­на­ми неможливо. Ко­ли хо­чеш по­до­ба­тись, то по­чи­на­єш біль­ше дба­ти про це. Зві­сно, в окре­мо­му про­між­ку ча­су в ми­сте­цтві є пев­на зма­галь­ність — ко­ли всі ро­стуть, уча­ться, здо­бу­ва­ють до­свід, пе­ре­ко­ну­ють ін­ших у сво­їй зрі­ло­сті — але зре­штою ли­ша­є­ться ми­сте­цтво або хо­ро­ше, або по­га­не.

ТЕ­АТР

Кон­флі­кту між жи­во­пи­сом і сце­но­гра­фі­єю для ме­не не­має, то­му що я на­ма­га­ю­ся зна­хо­ди­ти та­кі си­ту­а­ції в те­а­трі, які не су­пе­ре­чать мо­їм по­гля­дам. У те­а­трі йде­ться про твор­чу пра­цю ли­ше то­ді, ко­ли ре­жи­сер і ху- до­жник ма­ють спіль­не ми­сле­н­ня. Сце­на — ко­ле­ктив­на твор­чість, тре­ба ду­же ба­га­то вмі­ти й зна­ти то­го, чо­го не знає ху­до­жник-стан­ко­віст. В жи­во­пи­сі та гра­фі­ці я щось знаю, а ось ко­жна по­ста­нов­ка — ще один ви­клик, бо це що­ра­зу но­ва п’єса, но­вий ав­тор, від яко­го я за­ле­жу. Іно­ді все за­ми­ка­є­ться на то­му, щоб по­бу­ду­ва­ти хо­ро­шу сце­но­гра­фію, а ре­шта — як бог по­шле. Але для ме­не це сво­є­рі­дний сти­мул, бо ме­ні не ви­ста­чає одно­го ро­ду ді­яль­но­сті. Пе­ре­клю­че­н­ня на ін­ший жанр мо­же бу­ти від­по­чин­ком. Я за­ймав­ся кі­ном, пра­цю­вав книж­ко­вим ілю­стра­то­ром, на­віть оформ­ляв ті ж та­ки пла­тів­ки, а те­а­трі іме­ні Фран­ка ме­не зна­ють не як сце­но­гра­фа, а як пла­ка­ти­ста. Ще б зайняв­ся скуль­пту­рою, але це швид­ше мрії. На­скіль­ки важ­ка ро­бо­та — жи­во­пис, а скуль­пту­ра ще важ­ча, тут ба­ви­ти­ся не ви­йде.

ПО­РУ­ШЕ­Н­НЯ

Ми­сте­цтво — це те, що існує всу­пе­реч усьо­му, всу­пе­реч мо­раль­ним, су­спіль­ним, есте­ти­чним до­гмам, со­ці­аль­ним і ре­лі­гій­ним до­ктри­нам. Тіль­ки так во­но й мо­же роз­ви­ва­ти­ся. Де­які ра­ди­каль­ні змі­ни, які тво­рять ба­га­то ху­до­жни­ків, для су­спіль­ства не­по­мі­тні, бо во­ни, як ка­жуть за­раз, не в трен­ді. Тіль­ки пі­зні­ше це усві­дом­лю­є­ться.

Не мо­жна ро­би­ти по­га­них кар­тин, від­гу­ку­ва­ти­ся на кон’юн­кту­ру. Але це теж до­свід. Тіль­ки ко­ли спо­ти­ка­є­шся, то зна­єш, як на­сту­пно­го ра­зу це оми­ну­ти. Для ме­не ва­жли­во не впа­сти в ба­жа­н­ня по­до­ба­ти­ся. До­ста­тньо по­до­ба­ти­ся со­бі са­мо­му. Хо­ча, зві­сно, це важко і не зав­жди при­но­сить від­гук, яко­го ми все ж та­ки ба­жа­є­мо — ко­жний ху­до­жник хо­че, що­би йо­го ро­зумі­ли, зна­ли. Але, ма­буть, у ко­жно­го ми­тця є свій час, своя кри­ти­чна ма­са сприйня­т­тя у су­спіль­стві, пі­сля на­ко­пи­че­н­ня якої він стає за­тре­бу­ва­ним. Та це в іде­а­лі. А так по­ки що ми му­си­мо по­до­ба­ти­ся са­мим со­бі.

БІДНІСТЬ

Ні­хто не має бу­ти бі­дним — ані ху­до­жник, ані хтось ін­ший. Всі ма­ють жи­ти нор­маль­но, що­би біль­ше бу­ло енер­гії для улю­бле­ної спра­ви. Від бі­дно­сті та­ла­но­ви­ті­ши­ми не ста­ють.

ЗАЛЕЖНІСТЬ

Бу­ва­ють мо­мен­ти, ко­ли лю­ди­на не­на­ви­дить те, що во­на ро­бить, на­віть най­при­єм­ні­ша ро­бо­та не ви­ня­ток. Ви­ни­кає питання, чо­му ху­до­жник про­дов­жує пра­цю, не­зва­жа­ю­чи на вто­му і все ін­ше. Це залежність, але залежність по­зи­тив­на.

Ко­ли сам втом­лю­ю­ся, то пе­ре­чі­кую, ко­ли ми­не­ться, або пе­ре­клю­ча­ю­ся на щось ін­ше. Якраз те­атр стає у на­го­ді. Від­по­чи­ва­ти — це теж осо­бли­ве вмі­н­ня. Не­що­дав­но я на­ма­гав­ся спе­ці­аль­но від­по­чи­ти. По­їхав на мо­ре і зне­на­ви­дів у під­сум­ку й мо­ре, і хо­ро­шу по­го­ду, й не­до­ро­гі ре­сто­ра­ни, одра­зу втік. Аб­со­лю­тно не від­по­чив, по­вер­нув­ся роз­дра­то­ва­ний і хво­рий. І з за­до­во­ле­н­ням за­ну­рив­ся у те­а­траль­ну ро­бо­ту.

Не­ві­до­мо, звід­ки си­ли бе­ру­ться. Але, якщо не твор­чість — то що?

ХОБІ

Ме­ні зав­жди є чим зайня­ти­ся. Ма­буть, ні­чо­го не ро­би­ти — оце і є моє омрі­я­не хобі.

«МАРГІНАЛ». 2013 РІК

«РОЖЕВЕ СВІ­ТЛО». 2011 РІК

«INTIME». 2013 РІК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.