Мо­ло­дість за гра­та­ми

Про до­лю во­ли­нян­ки — ве­ли­кої па­трі­о­тки Ма­рії Оста­пчук

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман НОВОСАД

Ка­тор­жан­ка со­вєт­ських та­бо­рів, ве­ли­ка укра­їн­ська па­трі­о­тка Ма­рія Оста­пчук (у ді­во­цтві — Кар­пунь) — лю­ди­на, ко­тру зна­ли і по­ва­жа­ли не ли­ше рі­дні го­ро­хів­ча­ни, а й усі жи­те­лі во­лин­ської зем­лі. Її жи­т­тя — не­мов історія ці­лої епо­хи.

ТРИЧІ «ЧОР­НИЙ ВОРОН» ПРИЛІТАВ

Ші­стнад­ця­ти­рі­чна жи­тель­ка се­ла Ощів, від­мін­ни­ця навчання Ма­рія Кар­пунь бу­ла гор­ді­стю ба­тьків. Пі­сля за­кін­че­н­ня ше­сти кла­сів за «пер­ших со­вє­тів» во­на на­вча­ла­ся у го­ро­хів­ській гім­на­зії, а ко­ли її ро­зі­гна­ли нім­ці — у тор­гі­вель­ній шко­лі. Ні­хто, крім близь­ких ро­ди­чів, не знав, що у 1943-му дів­чи­на бу­ла при­су­тня на прийнят­ті при­ся­ги во­я­ка­ми УПА в су­сі­дньо­му се­лі Ярів­ка. Не зна­ли, що ра­зом із ба­тьком Ва­си­лем за­хо­ва­ла бі­ля ха­ти ко­за­цьку ша­блю, на якій при­ся­га­ли пов­стан­ці.

Пі­сля звіль­не­н­ня ра­йо­ну від ні­ме­цької оку­па­ції всіх чо­ло­ві­ків за­бра­ли на фронт, у то­му чи­слі й ба­тька Ма­рії. Се­ла спа­ли­ли, го­спо­дар­ства зни­щи­ли. Один ли­ше чо­ло­вік на весь Ощів за­ли­шив­ся — го­ло­ва сіль­ра­ди. Не по­до­ба­ла­ся йо­му Ма­рія Кар­пунь. Мо­же, то­му, що у неї одної на се­ло ха­та «під бля­хою», а мо­же, то­му, що батько у неї — го­спо­дар, як то ка­жуть, від Бо­га був. То­му і на­прав­ляв го­ло­ва сіль­ра­ди дів­чи­ну на рі­зні ро­бо­ти — то се­кре­та­рем до се­бе брав, то від­прав­ляв на за­лі­зни­чну стан­цію се­кре­та­рем до на­чаль­ни­ка. Остан­ній на­зав­жди за­ли­шив­ся у пам’яті жін­ки. Уже не­мо­ло­дий, він ска­зав юній Ма­рії, що та повинна за ньо­го ви­йти за­між. Во­на не ви­тер­пі­ла. З кри­ком пі­шла із ка­бі­не­ту. То­ді за до­но­сом впер­ше її за­а­ре­шту­ва­ли. Та швид­ко від­пу­сти­ли, бо лей­те­нант ви­слу­хав дів­чи­ну і по­ві­рив їй.

Пі­сля цьо­го Ма­рія Кар­пунь пі­шла в де­ся­тий клас у Го­ро­хів. А у ве­ре­сні у Ярів­ці за­а­ре­шту­ва­ли ку­що­вий про­від УПА. Хтось вка­зав і на дів­чи­ну. Їх усіх то­ді зі­гна­ли до одної ха­ти у Сен­ки­ве­чів­ці. Хло­пців по­са­ди­ли у під­вал, а Ма­рію — на до­пит. Лей­те­нант її пи­тає, а во­на йо­му: «Не ба­чи­ла, не знаю». «Ла­дно, — ка­же, — отпу­щу те­бя». А в се­лі всі вже її мер­твою вва­жа­ли.

Втре­тє за­а­ре­шту­ва­ли Ма­рію, ко­ли во­на на­вча­ла­ся у шко­лі. У неї бу­ли до­ку­мен­ти з гім­на­зії, а пе­ча­тки на них — із три­зу­бом. Одно­кла­сник ви­крав їх та й від­ніс у ен­ка­ве­де. Від­по­відь не за­ба­ри­ла­ся. На­пев­но, до­клав до цьо­го зу­силь і го­ло­ва сіль­ра­ди. У су­бо­ту при­їха­ли упов­но­ва­же­ні й за­три­ма­ли дів­чи­ну. Ка­за­ли, що в по­не­ді­лок від­пу­стять. Про­те один осо­біст та­ки ше­пнув, щоб одя­гла­ся те­пло. Він і був у Ма­рії слід­чим. Йо­го прі­зви­ще, Агє­єв, на­зав­жди за­кар­бу­ва­ло­ся у пам’яті не ли­ше Ма­рії Кар­пунь, а й усіх, на чию до­лю ви­па­ли не­лег­кі ро­ки пе­ре­бу­ва­н­ня в та­бо­рах ГУЛАГу.

У ТЮРМІ В ЛУЦЬКУ

Спо­ча­тку слід­чий про­сто роз­пи­ту­вав Ма­рію, по­ясню­вав їй, що до­ку­мен­ти з три­зу­бом ні­чо­го не ва­жать і до­ка­зів у ньо­го не­ма. Го­во­рив, що від­пу­стить, якщо во­на ви­йде за ньо­го за­між... Тричі отри­мав від­мо­ви від дів­чи­ни. А при цьо­му так її бив, що все ли­це у ге­ма­то­мах бу­ло.

Але Ма­рії Кар­пунь по­ща­сти­ло — слід­чо­го змі­ни­ли. Но­вий осо­біст від­ра­зу ска­зав дів­чи­ні: «До­мой те­бя отсю­да не выпу­стят. Ты ведь на ху­то­ре жи­ла. Ска­жи, что по­мо­га­ла бан­ди­там, ле­кар­ствен­ные ра­сте­ния соби­ра­ла или что-то та­кое». Ска­за­ла — чотири кі­ло­гра­ми трав і дві­сті ме­трів бин­тів. Пі­сля цьо­го на дру­гий день від­пра­ви­ли до Лу­цька в тюр­му.

У Луцьк Ма­рія Кар­пунь по­тра­пи­ла на­пе­ре­до­дні Но­во­го 1945 ро­ку. На­ка­за­ли їй то­ді у ко­ри­до­рі під­ме­сти. Во­на під­мі­тає і до ко­жно­го ві­кон­ця під­хо­дить і ві­тає з Но­вим ро­ком. По­ба­чи­ло це на­чаль­ство — і її в кар­цер. Ще й со­ба­ку при­ста­ви­ли, щоб не вте­кла. Там во­на і за­сну­ла. Про­ки­ну­ла­ся від уда­ру ба­то­гом. Її то­ді силь­но по­би­ли, бо за­сну­ла в кар­це­рі.

А на­пе­ре­до­дні Рі­здва дів­чи­на ста­ла свід­ком кри­ва­во­го роз­стрі­лу під му­ра­ми Лу­цької ка­тів­ні. Ті­єї но­чі ні­хто не за­бу­де. На Рі­здво Ма­рію Кар­пунь за­су­ди­ли за ста­т­тя­ми 54-І (а) та 54-ІІ на 15 ро­ків ка­тор­ги і 5 ро­ків по­збав­ле­н­ня прав.

Пі­сля су­ду — 41-ша ка­ме­ра. А у ку­тку в ній — чер­во­ні пля­ми, ту­ди ні­хто іти не хо­че. Вже по­тім з’ясу­ва­ло­ся, що то кров ма­те­рі й ди­ти­ни, яких там за­мор­ду­ва­ли. Не­дов­го в’язнів три­ма­ли там. Че­рез два ти­жні від­пра­ви­ли ета­пом у Си­бір.

КА­ТОР­ЖАН­КА № Я-582

До­ро­га до тюр­ми бу­ла не­лег­кою. І че­рез не­люд­ські умо­ви в по­тя­зі, і че­рез силь­ний мо­роз. Хо­ло­дною бу­ла зи­ма 1945-го.

Спо­ча­тку Ма­рію Кар­пунь за­ве­зли у тай­шет­ські та­бо­ри. А ще у по­тя­зі мо­ло­да дів­чи­на за­сту­ди­ла­ся. Вже і хо­ди­ти бу­ло важко. По­тра­пи­ла в лі­кар­ню і якось «ви­дря­па­ла­ся». По­тім пе­ре­се­ли­ли в Ма­рі­їнськ. Від стан­ції до та­бо­ру — 30 кі­ло­ме­трів. Же­нуть їх пі­шки по сні­гу. До ве­чо­ра по­ло­ви­на за­хво­рі­ли на за­па­ле­н­ня ле­гень. То­ді бі­ля них кло­по­та­ла­ся жінка. Ка­же, що то бу­ла Ма­рія Гру­шев­ська, дру­жи­на відомого укра­їн­сько­го істо­ри­ка, го­ло­ви УЦР. Зав­дя­ки їй дів­чи­на ви­жи­ла.

По­тім — ета­пом в Ду­дін­ку. Звід­ти у та­бір на 102-му кі­ло­ме­трі. За­мість іме­ні — но­мер. Там в’язні бу­ду­ва­ли ае­ро­дром «На­дія». Скіль­ки то­ді лю­дей по­за­мер­за­ло про­сто на бу­дів­ни­цтві, осо­бли­во чо­ло­ві­ків, для яких умо­ви утри­ма­н­ня бу­ли ще жор­сто­кі­ши­ми!

Не­зва­жа­ю­чи на хо­лод і страх пе­ред на­гля­да­ча­ми, ка­тор­жа­ни ді­ли­ли­ся одне з одним, до­по­ма­га­ли. Ма­рія то­ді по­сил­ку отри­ма­ла і да­ла по­дру­зі Ні­ні Ко­ма­ре­вич со­ро­чку, бо у тої ли­ше одна бу­ла. Та, щоб від­дя­чи­ти, пі­шла і обмі­ня­ла па­ру чо­біт на хліб. Але на ва­хті на­гля­да­чка ві­ді­бра­ла йо­го і у бо­ло­то зі сні­гом ки­ну­ла. Отак і за­ли­ши­ли­ся по­дру­ги і без чо­біт, і без хлі­ба.

Пі­сля Ду­дін­ки — Но­рильськ. У та­бо­рах влі­тку 1945-го — бунт. Ма­рія Кар­пунь із по­дру­га­ми теж про­те­стує. Увір­ва­ла­ся то­ді охо­ро­на, по­ча­ли в’язнів во­дою по­ли­ва­ти із по­же­жних ма­шин. По­тім ки­ну­ли­ся на них і по­ча­ли би­ти. То­ді ла­ти­шка одна ско­ман­ду­ва­ла усім ляг­ти, ні­би «ле­жа­чих не б’ють». А охо­рон­ці про­сто по ка­тор­жни­ках хо­дять і гам­се­лять по чім по­па­ло. Ла­ти­шка то­ді до них: «Извер­ги, что вы де­ла­е­те!» Якийсь під­ско­чив і па­ли­цею її по го­ло­ві. Тіль­ки мо­зок бри­знув. Ма­рія то­ді зір­ва­ла­ся — і мо­ло­тком йо­го в го­ло­ву. І всі по­схо­плю­ва­ли­ся. Дів­чи­на схо­ва­ла­ся в гур­ті.

Ви­гна­ли то­ді в’язнів мо­кри­ми на ніч у тун­дру. То бу­ла ніч на Іва­на Ку­па­ла. Стра­шна ніч для ка­тор­жан. Ба­га­то для ко­го — оста­н­ня.

Не­за­ба­ром прийшов Ма­рії Кар­пунь ви­клик у спец­від­діл. Зля­ка­ла­ся. Ду­ма­ла, що на стра­ту. Їй у ка­ме­рі вже і про­во­ди вла­шту­ва­ли, зі­бра­ли тор­би­ну. Та не взя­ла її дів­чи­на. Не­мов від­чу­ва­ла, що біль­ше во­на не зна­до­би­ться. У спец­від­ді­лі Ма­рія про­си­ді­ла до ве­чо­ра, і ні­хто її не по­кли­кав. На­ре­шті са­ма за­йшла в одні две­рі, а там пол­ков­ник ста­рий си­дить. Ка­же їй: «Ах, это ты, до­чка. По­ми­ло­ва­ние те­бе».

Ще у 1947 році Ма­рія Кар­пунь по­зна­йо­ми­ла­ся з та­ким са­мим «зе­ком» Пе­тром Оста­пчу­ком. Зго­дом дру­жба пе­ре­ро­сла у справ­жнє ко­ха­н­ня. А одру­жи­ли­ся во­ни... за­о­чно. Пе­тро взяв па­спор­ти і в ко­мен­да­ту­рі по­ста­вив за­пи­си про одру­же­н­ня. Ли­ше уве­че­рі дру­жи­ні по­хва­лив­ся.

Ра­зом із Пе­тром Оста­пчу­ком по­вер­ну­ла­ся Ма­рія в Укра­ї­ну. Ви­ро­сти­ли трьох ді­тей, ону­ків. Але ні­ко­ли ні­ко­му не роз­по­від­а­ли про всі свої «при­го­ди» мо­ло­до­сті, яка за­ли­ши­ла­ся за ко­лю­чи­ми дро­та­ми. Ли­ше у 90-х ро­ках Ма­рія на­ва­жи­ла­ся від­кри­ти та­єм­ни­цю юно­сті ві­до­мо­му во­лин­сько­му жур­на­лі­сто­ві Пе­тру Бо­яр­чу­ку, ко­трий зга­дує про неї у сво­їй книж­ці «Крик го­ло­дно­го зві­ра». Він і роз­шу­кав та­бір­них по­друг Ма­рії, зокре­ма Сте­фа­нію Ча­бан.

1995-го не ста­ло Ма­рії Оста­пчук. Са­ме во­на по­да­ла при­клад су­ча­сни­кам, як не втра­ти­ти са­мо­го се­бе за­ра­ди сум­нів­ної вті­хи у при­сто­су­ван­стві.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.