Чор­ний гу­мор істо­рії

Мем-сто­рі від Сер­гія Тим­ба­ча

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТИМБАЧ

На­шу істо­рію, за ві­до­мим ви­сло­вом Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка, не мо­жна спри­йма­ти без за­спо­кій­ли­вих (а то й сно­дій­них) пі­гу­лок. Сьо­го­дні­шні пе­ри­пе­тії не є ви­ня­тком — та­кої кіль­ко­сті бла­знів на са­мій по­лі­ти­чній го­рі ми дав­но вже не ба­чи­ли. Одна­че ж не за­бу­вай­мо, що на­ша ві­тчи­зня­на історія впро­довж кіль­кох сто­літь мі­цно при­па­со­ва­на до ім­пер­сько­го ро­сій­сько­го во­за. На­ле­жа­ло під­ні­ма­ти го­ло­ву до­го­ри і зчи­ту­ва­ти «істо­ри­чні сю­же­ти» з уст крем­лів­ських су­фле­рів. Той, ко­му ви­да­є­ться, ні­би ми зав­жди ма­ли окре­мі­шню істо­рію, гір­ко по­ми­ля­є­ться.

Від­так на­ле­жить при­га­ду­ва­ти те, що нам під­ка­зу­ва­ли. Як і те, що ду­має про вла­сну істо­рію ро­сій­ська ін­те­ле­кту­аль­на елі­та. От­же, по­чну з ци­та­ти із тво­ру одно­го з її до­стой­них пред­став­ни­ків.

«РУСЬ-ТРОЙКА ГРЕМИТ, ЗАЛИВАЕТСЯ, А В ТРОЙКЕ — ПРОХИНДЕЙ...»

Це з опо­віда­н­ня ро­сій­сько­го пи­сьмен­ни­ка Ва­си­ля Шу­кши­на «За­бу­ксо­вал».

Син учить на­пам’ять ури­вок із го­го­лів­ських «Мер­твих душ». Батько слу­хає.

«Не так ли и ты, Русь, что бой­кая не­о­бго­ни­мая тройка, не­се­шься? Дымом дыми­тся под то­бою до­ро­га, гре­мят мо­сты, все от­ста­ет и оста­е­тся по­за­ди... Эх, ко­ни, ко­ни, — что за ко­ни! Ви­хри ли си­дят в ва­ших гри­вах?.. За­слыша­ли с выши­ны зна­ко­мую пе­сню — дру­жно и ра­зом на­пря­гли ме­дные гру­ди... и мчи­тся, вся вдо­хно­вен­ная бо­гом!.. Русь, ку­да же не­се­шься ты? Дай ответ!.. Не да­ет отве­та».

— Вду­мывай­ся! Сло­ва- то вон ка­кие хо­ро­шие! — вну­шал сыну Ро­ман. — С тол­ком на­до учить, а у те­бя одна ули­ца на уме [...]

Вдруг — с до­са­ды, что ли, со зло­сти ли — Ро­ман по­ду­мал: «А ко­го ве­зут ко­ни-то? Это­го хмыря Чи­чи­ко­ва, ко­то­рый мер­твые ду­ши ску­пал? Ел­ки­на мать!.. вот так тро­е­чка!»

— Ва­лерк! — по­звал он. — А кто на тройке-то едет?

— Чи­чи­ков, — отве­тил сын. — А что?

— Как что? Как что?! Русь-тройка гремит, заливается, а в тройке — прохиндей, шу­лер... — взвол­но­ван­но ска­зал Ро­ман. — Мчи­тся, вдо­хно­вен­ная бо­гом! — а ве­зет шу­ле­ра. Это что же выхо­дит? — не так ли и ты, Русь?.. Тьфу!.. Но ты, ла­дно, учи. За­да­ли, зна­чит, учи».

Що на­зи­ва­є­ться — «ни уба­вить, ни при­ба­вить». От тіль­ки одне — чи ж у су­ча­сній Укра­ї­ні не збе­рі­га­є­ться той са­мий за­кон, за яким ми на­тхнен­но оспі­ву­є­мо «наш па­ро­воз», не по­мі­ча­ю­чи то­го (чи тих), хто їде в чіль­но­му ва­го­ні. Про­хін­деї, тьху!

До ре­чі, про па­ро­воз. Ста­рий со­вєт­ський анек­дот про Ле­ні­на. Во­ждя і на­вчи­те­ля за­пи­ту­ють:

«— Как так по­лу­чи­лась у вас вся эта ре­во­лю­ция?

— Да пгри­е­хал я то­гда, ба­тень­ка, в Пи­тер, вышел на бгро­не­вик и та­кую фи­гню по­нес, что пгри­шлось р-ре­во­лю­цию де­лать...»

Іно­ді ви­ни­кає стій­ка пі­до­зра в то­му, що за­ле­две не всі ре­во­лю­ції ро­бля­ться за от сим ка­но­ном. Сло­во не го­ро­бець, і про­хін­дей пе­ре­сі­дає з бро­ньо­ви­ка у слу­жбо­ве ав­то уря­дов­ця і ре­фор­ма­то­ра «сві­то­во­го мас­шта­бу». Да­лі ди­вись те­ле­ві­зій­ні та ін­тер­не­тів­ські но­ви­ни...

Ну, і ще один про­мо­ви­стий анек­дот ста­рих ча­сів. « — Ра­би­но­вич, вы член пар­тии? — Нет, я мозг пар­тии!» Ма­буть, не ви­пад­ко­во, що у нас су­ціль­ні члени (партії, уряду, ор­га­ні­за­цій всі­ля­ких), а з міз­ка­ми якось не ду­же скла­да­є­ться. І на­віть ав­то ви­со­ко­по­са­дов­ців у на­ро­ді на­зи­ва­ють «чле­но­во­за­ми».

МИ ПРОГРАЛИ ВІЙ­НУ. ВЖЕ ПРОГРАЛИ...

Кра­ї­на, в якій кра­дуть під час вій­ни, при­ре­че­на на по­раз­ку

Із Що­ден­ни­ко­вих за­пи­сів Оле­ксан­дра Дов­жен­ка 1942 ро­ку. За­хо- дить до ньо­го схви­льо­ва­ний ака­де­мік М.Кри­лов. «— Але­ксандр Пе­тро­вич! — Що з ва­ми? — Ми програли вій­ну? Бо­же мій... — То есть? — Вій­на про­гра­на... — Чо­му? — Зон­тик у ме­ня укра­ли. В ака­де­ми­че­ской сто­лов­ке. В пер­вый же день. Але­ксандр Пе­тро­вич, го­луб­чик мой, об­ще­ство, в ко­то­ром во вре­мя на­ча­ла вой­ны мо­гут быть по­до­бные яв­ле­ния, не мо­жет по­бе­дить... Не мо­жет! Да не смей­тесь, по­жа­луй­ста!»

Дов­го уті­шав я на­їв­но­го ака­де­мі­ка (...) Тіль­ки за­раз я ду­маю, що він був тим зоо­ло­гом, який по ма­ню­сінь­кій кі­сто­чці без­до­ган­но вга­дав увесь кі­стяк зві­ра».

Че­рез 74 ро­ки ма­є­мо те са­ме — кра­дуть під час вій­ни. На­жи­ва­ю­ться на вій­ні. Кра­дуть на­го­рі, кра­дуть уни­зу. Під пе­ре­мо­жні ре­ля­ції про те, що все у нас бу­де «пу­тьом» (за ле­ка­ла­ми Пу­ті­на, ма­буть).

Зло­дії не ви­гра­ють во­єн. То­ді, що­прав­да, пе­ре­мо­гли. Тіль­ки якою ці­ною? І якою ді­єю ре­пре­сив­ної ма­ши­ни, що по вій­ні пе­ре­мо­ло­ла на­род, від­ки­нув­ши йо­го в істо­ри­чну прір­ву. Чи ви­бе­ре­мо­ся з неї ко­ли?

Будь­те ви про­кля­ті, най­біль­ші, най­лю­ті­ші во­ро­ги мо­го на­ро­ду. Не­має стра­шні­шо­го во­ро­га від вас, ні­би­то ж «сво­їх».

От, да­руй­те, на­віть на чор­ний гу­мор спо­до­би­ти­ся тут важко.

«А СКІЛЬ­КИ ТИМ ПИСЬМЕННИКАМ ЩЕ СИДІТИ?..»

Роз­ка­зу­ють-пе­ре­ка­зу­ють та­ку со­бі істо­рію про від­ві­ди­ни аме­ри­кан­ським пи­сьмен­ни­ком Джо­ном Стейн­бе­ком («Гро­на гні­ву», «Про ми­шей і лю­дей» і т.ін.) пи­сьмен­ни­цько­го Бу­дин­ку твор­чо­сті в Ір­пе­ні (це під Ки­є­вом) на по­ча­тку 1960-х. При­йма­ли йо­го по-на­шо­му — ще­дро на­пу­ва­ли і го­ду­ва­ли, про­мо­ви го­во­ри­ли, то­сти ви­го­ло­шу­ва­ли...

Уве­че­рі за­хме­лі­ло­го аме­ри­кан­ця по­ве­зли до Ки­є­ва. І ра­птом по­чу- ли від ньо­го: «А скіль­ки письменникам ще сидіти в ото­му та­бо­рі?»

А що міг по­ду­ма­ти га­ме­ри­ка­нець про те­ри­то­рію, обго­ро­дже­ну пар­ка­ном, з мі­лі­ці­ян­та­ми по­бі­ля во­ріт? Та­бір! Та й по­бу­то­ві умо­ви — роз­кі­шні, за ра­дян­ськи­ми мір­ка­ми, і на­бли­же­ні до тю­рем -за аме­ри­кан­ськи­ми.

На­віть якщо ця історія ви­га­да­на — во­на прав­ди­ва.

І ще про гу­мор істо­рії. Істо­рик лі­те­ра­ту­ри Ми­хай­ло На­єн­ко на­га­дав: Ір­пін­ський бу­ди­нок за­сно­ва­но у 1936 році, а до то­го бу­дин­ком твор­чо­сті й від­по­чин­ку пра­ців­ни­ків куль­ту­ри в Укра­ї­ні бу­ло... Ме­жи­гір’я. Те са­ме...

І скіль­ки ж нам сидіти ще в сих «та­бо­рах»?

«ВСЕ ХОРОШО, ГОРБАЧЕВ В КРЫМУ ОТДЫХАЕТ...»

19 сер­пня 1991 ро­ку — спо­гад У той ві­ко­пом­ний день во­лею до­лі я пе­ре­бу­вав у Мо­скві. На­пе­ре­до­дні уве­че­рі при­був у ае­ро­порт Ше­ре­ме­тьє­во зі Швейцарії, з Ло­кар­но, — був на кі­но­фе­сти­ва­лі. Зна­ме­ни­тий кри­тик Нея Мар­ків­на Зор­кая за­про­по­ну- ва­ла мі­сце в ав­то, за кер­мом яко­го був її зять.

« — Как де­ла тут у вас? — по­ці­ка­вив­ся я.

— Все хорошо, Горбачев в Крыму отдыхает... А я вот нем­но­го выпил...»

Я по­ди­вив­ся на зя­тя-во­дія ува­жні­ше — жар­тує, ма­буть. Ішов дощ, до­ро­га бу­ла слизь­кою і не­пев­ною.

На­сту­пно­го ран­ку — шо­ку­ю­ча но­ви­на: путч, ГКЧП. Одра­зу пом­чав на Ки­їв­ський вок­зал, ку­пив кви­тки до­до­му — со­бі й мо­ло­дій ре­жи­сер­ці Оле­ні Єр­шо­вій (бу­ла так са­мо у Ло­кар­но). З ті­єю ж Оле­ною, вже зу­стрів­шись у цен­трі, по­ча­ли екс­кур­сію пу­тчів­ськи­ми мі­сця­ми.

Що зди­ву­ва­ло — і на Ма­не­жній пло­щі, і на ву­ли­ці Горь­ко­го від­бу­ва­ли­ся кіль­ка мі­тин­гів, де ора­то­ри ви­слов­лю­ва­ли про­тест про­ти дій хун­ти змов­ни­ків. Див­но, їх ні­хто не чі­пав. От­же, путч якийсь не ду­же сер­йо­зний?

Одна­че не­вдов­зі бі­ля «Мос­со­ве­та» ми по­ба­чи­ли вер­ве­чку бе­те­е­рів. Во­ни зу­пи­ни­ли­ся, з них по­ви­стри­бу­ва­ли сол­да­ти і по­ча­ли на­ді­ва­ти на се­бе ком­бі­не­зо­ни, одно­ча­сно пе­ре­сми­ку­ю­чи за­тво­ри ав­то­ма­тів — себ­то став­ля­чи їх у бо­йо­ве зве­де­н­ня. Ні фі­га со­бі! Я рво­нув ту­ди, ближ­че, що­би ви­дні­ше бу­ло. Одна­че Лє­на не пу­сти­ла, ухо­пив­шись за моє пле­че: «У ме­не ди­ти­на ма­лень­ка! — Так то ж у те­бе!» Все ‘дно не пу­сти­ла, про­дов­жу­ва­ли спо­сте­рі­га­ти за по­ді­я­ми з ті­єї ж то­чки. Одна­че жо­дної стрі­ля­ни­ни не бу­ло. Зре­штою, ми пі­шли до Бі­ло­го до­му — бо ж хтось із ора­то­рів по­пе­ре­див: очі­ку­є­ться ата­ка вій­сько­вих, «ка­ждый, кто че­стен и ко­му до­ро­ги иде­а­лы сво­бо­ды, дол­жен быть там». Бі­ля спо­ру­ди (то­ді пар­ла­мент­ської, якщо не по­ми­ля­ю­ся) сто­я­ло кіль­ка гур­тів лю­дей (за­га­лом не біль­ше ста). Та­бо­ри­ли­ся ку­пка­ми, при­крив­шись па­ра­со­ля­ми від до­щу, — слу­ха­ли «во­ро­жі го­ло­си». Сюр­ре­аль­на й смі­шна кар­тин­ка: лю­ди пра­гну­ли ді­зна­ти­ся про те, що від­бу­ва­є­ться в Мо­скві, із за­кор­дон­них дже­рел. Як і упро­довж кіль­кох де­ся­ти­літь до­гор­ба­чов­ських ча­сів.

Аж ра­птом на бал­ко­ні з’яви­ли­ся го­ло­ва уряду Іван Си­ла­єв, ін­ші ке­рів­ни­ки (Єль­ци­на се­ред них не бу­ло). Си­ла­єв звер­нув­ся до при­су­тніх (їх кіль­кість по­ча­ла зро­ста­ти) з по­лум’яним спі­чем: «Они не прой­дут!»...

Сло­вом, усе ви­гля­да­ло до­во­лі опти­мі­сти­чно, і ми з Оле­ною зі спо­кій­ною ду­шею ру­ши­ли на вок­зал, на по­тяг...

20 сер­пня від­бу­ло­ся засідання се­кре­та­рі­а­ту правління Спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Укра­ї­ни, я роз­по­вів про по­ба­че­не. На той мо­мент си­ту­а­ція в Мо­скві за­го­стри­ла­ся. Ми всі під­пи­са­ли про­те­стний лист: во­ни не прой­дуть. І во­ни справ­ді не про­йшли. То­ді. Пі­зні­ше та пу­блі­ка, яка про­гра­ла, не раз пра­гну­ла ре­ван­шу. Що з то­го ви­йшло — над­то до­бре ві­до­мо...

«ШО, УЖЕ УБИЛИ?»

Я чув та­ку-от істо­рію ча­сів ме­ра Чер­но­ве­цько­го.

Якраз сплив тер­мін кон­тра­кту орен­ди при­мі­ще­н­ня на Во­ло­ди­мир­ській, нав­про­ти Со­фій­сько­го со­бо­ру, яке за­ймає На­ціо­наль­ний центр Ле­ся Кур­ба­са. Дім у са­мо­му істо­ри­чно­му цен­трі Ки­є­ва, «кон­фе­тка — вах-х!»

За вер­сі­єю, за прав­до­по­ді­бність якої не від­по­від­аю, від одно­го із за­сту­пни­ків ме­ра при­йшли до Центру двоє мо­ло­ди­ків упов­ні бан­дит­ської «на­ру­жно­сті». Ді­ло­ви­то ози­ра­ю­чись, уже в при­ймаль­ні ди­ре­кто­ра, ін­фор­му­ють се­кре­тар­ку: «— Мы к го­спо­ди­ну Кур­ба­су! Се­кре­тар­ка, роз­гу­бле­но: — А его нет...» Па­ца­ни пов­сі­да­лись у крі­сла: «— Ни­че­го, мы по­до­ждем. — Но его не бу­дет, Кур­ба­са. — Как это, не бу­дет? — Его убили.» Двій­ко, зди­во­ва­но, в один го­лос: «— Шо, уже?» На­віть якщо це ви­га­да­но — то є прав­да!

ГІРКИЙ УСМІХ ІСТО­РІЇ

На­ша но­ва укра­їн­ська історія по­ки що не чи­та­є­ться без бро­му. Мо­же, при­чи­на в то­му, що елі­та на­ша фор­му­ва­ла­ся спе­ци­фі­чним чи­ном. 25 ро­ків не­за­ле­жно­сті по­да­ру­ва­ли укра­їн­цям ціл­ко­ви­ту залежність від «сми­чки» ко­му­ні­стів (їхньої мо­лод­шої ге­не­ра­ції — ком­со­моль­ських апа­ра­тчи­ків) та кри­мі­на­лі­те­ту. Ви­йшла та­ка со­бі «гі­бри­дна елі­та», якій важко всто­я­ти про­ти ро­сій­ської (а в Ро­сії по­ді­бна гі­бри­дна су­міш на ру­бе­жі ХХ — ХХІ сто­літь бу­ла скрі­пле­на ге­біст­ським це­мен­том; ви­йшло трив­кі­ше; до ре­чі, й у нас по­ді­бний ва­рі­ант так са­мо мо­жли­вий). Та­ка «елі­та» все ро­бить гі­бри­дно — з вій­ною вклю­чно.

На­сам­кі­нець ще дві ци­та­ти. Пер­ша із книж­ки «Дух на­шої дав­ни­ни» Дми­тра Дон­цо­ва. «Зня­ти з ко­ли­шніх на­ших че­снот це гань­бля­че тав­ро,— пи­сав він, — і при­вер­ну­ти їм їх блеск, зро­би­ти з них до­ро­го­вказ май­бу­тнім по­ко­лі­н­ням, по­ста­ви­ти на мі­сце ка­стро­ва­ної «му­дро­сти» іде­о­ло­гів ге­ло­тів тра­ди­ції віль­ної на­ції, ви­тя­гну­ти з-під на­му­лу бай­ду­жно­сти і зло­би на­ші істо­ри­чні спо­га­ди й да­ти образ збу­до­ва­ної на них на­шої прав­ди в на­шій ха­ті, — на­кре­сли­ти іде­ал но­вої су­спіль­но­сти, обрис і основ­ні при­кме­ти її про­від­ної ка­сти, її су­спіль­ної ор­га­ні­за­ції» — ось чо­го хо­ті­ло­ся б.

Гм, «ка­стро­ва­на му­дрість іде­о­ло­гів» — чи ж не про ни­ні­шніх на­ших «во­ждів» ска­за­но?

За­спо­ко­ї­ти­ся мо­жна одним ли­шень — в істо­рії на­ші пер­тур­ба­ції не ви­гля­да­ють чи­мось не­зви­чай­ним. Ро­сій­ський фі­ло­соф Ні­ко­лай Бер­дя­єв ствер­джу­вав: «День істо­рії пе­ред змі­ною уно­чі зав­жди за­кін­чу­є­ться ве­ли­ки­ми по­тря­сі­н­ня­ми і ка­та­стро­фа­ми, він не від­хо­дить мир­но. За­хід істо­ри­чно­го дня ан­ти­чно­го сві­ту су­про­во­джу­вав­ся і біль­ши­ми по­тря­сі­н­ня­ми, і ка­та­стро­фа­ми, він да­ру­вав від­чу­т­тя без­по­во­ро­тної за­ги­бе­лі. По­ча­ток но­вої епо­хи су­про­во­джу­є­ться вар­ва­ри­за­ці­єю...» І т.д.

Сло­вом, не так усе чор­но в на­шо­му до­мі. Укра­ї­на, ці­лі­сінь­кий світ ги­нуть. Але не­о­дмін­но во­скре­снуть. От тіль­ки б «пе­рі­од вар­ва­ри­за­ції» пе­ре­жи­ти, а там по­чне роз­ви­дня­ти­ся.

МАЛЮНОК ВІ­КТО­РА БО­ГО­РА­ДА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.