ЛIТЕРАТУРА як об’єд­на­вча пла­тфор­ма

По­ет Во­ло­ди­мир ОЛЕЙКО — про «бри­тан­ську Укра­ї­ну» та но­сталь­гію

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Лю­дми­ла ТАРАН

При­га­дую Во­ло­ди­ми­ра Олей­ка, львів’яни­на, з йо­го не­по­втор­ною ін­то­на­ці­єю, ко­ли де­кла­му­вав вла­сні вір­ші на ба­га­тьох по­е­ти­чних «збі­го­ви­ськах». А по­тім десь... про­пав. І, як мо­ви­ться, об’явив­ся десь у Лон­до­ні.

— Во­ло­дю, хо­чкіль­ка слів — про кар­ко­лом­не твоє жи­т­тя: із Пу­сто­ми­тів — у Лон­дон?

— «Кар­ко­лом­не» — за­дра­ма­ти­чний епі­тет. То прав­да, що мо­жна зла­ма­ти карк, пе­ре­би­ра­ю­чись із одні­єї кра­ї­ни в ін­шу: не одно­му так тра­фи­лось! Але, по-пер­ше, Пу­сто­ми­ти — не та­ка вже й дрі­му­ча про­він­ція. Все-та­ки Львів — най­біль­ше се­ло Пу­сто­ми­тів­сько­го ра­йо­ну. ( Усмі­ха­є­ться. — Л.Т.) По-дру­ге, пе­ред тим, як осі­сти в Лон­до­ні, я та­ки тро­хи по­ман­дру­вав сві­том. При­їхав ту­ди май­же від­ра­зу по то­му, як про­вів пів­ро­ку у Шта­тах. Пам’ятаю: кла­си­чна чор­на лон­дон­ська та­ксів­ка ве­зе ме­не зі стан­ції «Ві­кто­рія» у го­тель. Я ди­вив­ся на жва­ві ве­чір­ні ву­ли­ці лон­дон­ської столиці, на стро­ка­ті юр­би пі­шо­хо­дів, і мі­сто ме­ні ви­да­ва­ло­ся на­ба­га­то ближ­чим до Льво­ва, ніж аме­ри­кан­ські мі­ста, де від­да­лі не пе­ред­ба­ча­ють пе­ре­су­ва­н­ня пі­шки. Так ста­ло­ся, що пер­ша за­ко­ха­ність пе­ре­ро­сла у три­ва­лий зв’язок.

— Який же го­лов­ний жит­тє­вий ви­сно­вок із цих май­же 20 ро­ків?

— На за­гал, уні­вер­саль­них ре­це­птів, як і уні­вер­саль­них ви­снов­ків, не ро­блю. Бо те, що ви­да­є­ться ва­жли­вим ме­ні, мо­же бу­ти аб­со­лю­тно дру­го­ря­дним для ко­гось ін­шо­го. Осо­би­сто тих кіль­ка­над­цять ро­ків по­за Укра­ї­ною на­вчи­ли ме­не ці­ну­ва­ти особистість. Ми всі ду­же по­ді­бні у на­ших по­тре­бах і пра­гне­н­нях, але во­дно­час — рі­зні. То­му і світ ці­ка­ві­ший. Укра­їн­цям вар­то бу­ло б на­вчи­ти­ся по­ва­жа­ти цю рі­зність.

— Ось ти, укра­ї­нець, і на­вчив­ся! Чи допомагає твор­чість до­ла­ти но­сталь­гію? При­га­дую твої ряд­ки: « За­би­те до­шкою ві­кно, / за­бу­тий сад об­сі­ли гні­зда... / Не по­вер­ну­ти­ся — бо пі­зно,/ не по­вер­ну­ти — бо дав­но».

— Но­сталь­гія — по­ня­т­тя від­но­сне. Упро­довж кіль­кох ро­ків пі­сля пе­ре­їзду до Лон­до­на, ко­ли го­во­рив, що їду до­до­му, це озна­ча­ло: їду в Укра­ї­ну. Те­пер, ко­ли

ка­жу «Їду до­до­му», то по­вер­та­ю­ся до Лон­до­на. Ду­же часто, жи­ву­чи по­за Укра­ї­ною, пле­ка­є­мо на­шу но­сталь­гію, ле­лі­є­мо її. І не тіль­ки то­му, що, як пи­са­ла Ле­ся Укра­їн­ка, «у рі­днім краю на­віть дим со­лод­кий та ко­ха­ний...», а ще й че­рез ме­лан­хо­лію за на­шою мо­ло­ді­стю, що ми­на­ла там. Се­бе часто ло­вив на то­му, що у Британії тво­рив со­бі ілю­зії про Львів. А ко­ли блу­кав львів­ськи­ми ву­ли­ця­ми, усві­дом­лю­вав, що моя но­сталь­гія за ті­єю бру­ків­кою та кав’яр­ня­ми бу­ла вла­сти­во но­сталь­гі­єю за ча­сом і дру­зя­ми, які за­ли­ши­ли­ся в то­му ча­сі.

— У Лон­до­ні ма­єш до­сить «бри­тан­ської Укра­ї­ни»: ви­кла­да­єш рі­дну мо­ву, про­ва­диш засідання укра­їн­сько­го Чи­та­цько­го клу­бу при Укра­їн­сько­му ін­сти­ту­ті. Кіль­ка слів про це.

— Часто чую від укра­їн­ців, які при­їжджа­ють до Лон­до­на з ін­ших єв­ро­пей­ських кра­їн, що нам по­ща­сти­ло, бо укра­їн­ське жи­т­тя тут на­дзви­чай­но актив­не. Та­ки справ­ді — укра­їн­ська гро­ма­да у бри­тан­ській столиці роз­бу­ду­ва­ла­ся: ді­ють су­бо­тні шко­ли, є укра­їн­ський клуб, ме­ди­чна та прав­ни­ча асо­ці­а­ції, ре­сто­ра­ни, га­ле­реї то­що. Укра­їн­ські ви­ко­нав­ці та­кож за­люб­ки від­ві­ду­ють Лон­дон, отож по­чу­ва­ти­ся від­рі­за­ним від укра­ї­но­мов­но­го та укра­ї­но­куль­тур­но­го се­ре­до­ви­ща не до­во­ди­ться.

Втім, ні­що не по­стає на по­ро­жньо­му мі­сці. Те­пе­рі­шні на­бу­тки укра­їн­ської ді­а­спо­ри в Лон­до­ні бу­ли б на­ба­га­то скром­ні­ши­ми, як­би не фун­да­мент, за­кла­де­ний по­пе­ре­дні­ми по­ко­лі­н­ня­ми, най­пер­ше — хви­лею по­во­єн­них емі­гран­тів. Са­ме во­ни важ­кою пра­цею та над­зви­чай­ною са­мо- по­свя­тою до­кла­ли­ся до то­го, що ма­є­мо те­пер, най­пер­ше — про­сто­рі при­мі­ще­н­ня у най­пре­сти­жні­ших за­кла­дах Лон­до­на.

Одним із при­кла­дів то­го, як при­го­ди­ла­ся пра­ця по­пе­ре­дніх по­ко­лінь укра­їн­ців, є ни­ні­шнє при­мі­ще­н­ня кон­суль­ства на­шої дер­жа­ви в Лон­до­ні. Пі­сля то­го, як 1991 ро­ку Укра­ї­на відзи­ска­ла свою не­за­ле­жність, са­ме мі­сце­ві укра­їн­ці пе­ре­да­ли їй одне зі сво­їх при­мі­щень, бо на ко­ли­шню со­ю­зну ди­пло­ма­ти­чну вла­сність за кор­до­ном на­кла­ла ла­пу Ро­сія. Кон­суль­ство й до­ни­ні пе­ре­бу­ває там.

Пам’ятаю, як ще 1995-го, в ча­сі мо­го пер­шо­го ві­зи­ту до Лон­до­на, під час ін­терв’ю з то­ді­шнім ди­ре­кто­ром Поль­сько­го гро­мад­сько­куль­тур­но­го центру в Лон­до­ні за­пи­тав йо­го про спів­пра­цю поль­ських та укра­їн­ських гро­мад у Британії. Пан ди­ре­ктор (на жаль, уже не при­га­дую йо­го іме­ні) був від­вер­тим і ви­знав, що, з огля­ду на на­слід­ки сум­них по­дій 1944 — 1946 ро­ків, спів­пра­ця бу­ла до­сить обме­же­ною. Однак до­дав: «Зна­є­те, по­при все, ша­ную укра­їн­ців за їхню гро­ма­дян­ську са­мо­від­да­ність. Від по­ля­ків, на­віть тих, які за­йма­ють у Британії ви­со­кі по­са­ди, важко зі­бра­ти ко­шти на до­бро гро­ма­ди, а укра­їн­ці до­по­ма­га­ли ви­бу­ду­ва­ти свою гро­ма­ду по­том тяж­кої пра­ці та від­чу­т­тям обов’яз­ку. То­му, не­зва­жа­ю­чи на по­во­єн­ну бідність, во­ни спро­мо­гли­ся роз­бу­ду­ва­ти на­ба­га­то пре­сти­жні­шу ін­фра­стру­кту­ру, ніж ми, по­ля­ки».

А що­до Чи­та­цько­го клу­бу, то йо­го 2009-го зі­ні­ці­ю­ва­ла то­ді­шній ди­ре­ктор Укра­їн­сько­го ін­сти­ту­ту в Лон­до­ні Мар­та Єн­ка­ла. Ко­ли во­на за­про­по­ну­ва­ла ме­ні взя­ти­ся за ньо­го, то спер­шу сум­ні­вав­ся, чи вда­сться зі­бра­ти до­ста­тньо лю­дей, які б що­мі­ся­ця ма­ли час та ба­жа­н­ня з’їжджа­ти­ся до Ін­сти­ту­ту на обго­во­ре­н­ня укра­їн­ських кни­жок. Сла­ва Бо­гу, сум­ні­ви ви­яви­ли­ся мар­ни­ми. І от уже сьо­мий рік зби­ра­є­мо­ся на на­ші дис­ку­сії, які часто пе­ре­ро­ста­ють за ме­жі обго­во­рю­ва­них тво­рів. Ма­є­мо уча­сни­ків, які на­ро­ди­ли­ся по­за Укра­ї­ною, — в Поль­щі, Ні­меч­чи­ні, Ка­на­ді. Є та­кі, що до­ла­ють 200 — 300 кі­ло­ме­трів, щоб по­тра­пи­ти на засідання. З ро­ка­ми наш Чи­та­цький клуб пе­ре­тво­рив­ся на сво­є­рі­дний клуб спіл­ку­ва­н­ня, і са­ме укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра ста­ла йо­го об’єд­нав­чою пла­тфор­мою.

— Су­ча­сні те­хно­ло­гії до­зво­ля­ють бу­ти при­су­тнім і то­бі, зокре­ма в укра­їн­сько­му кон­текс­ті: лі­те­ра­тур­ні сай­ти дру­ку­ють по­е­зії, лу­на­ють пі­сні «Мер­тво­го пів­ня» на твої сло­ва, ви­хо­дять ан­то­ло­гії з тво­ї­ми до­бір­ка­ми. Але ба­жа­на й актив­на жи­ва при­су­тність ав­то­ра. Де й ко­ли в Укра­ї­ні?

— З кон­текс­ту, прав­ду ка­жу­чи, я ви­пав: по­при по­оди­но­кі пу­блі­ка­ції чи ін­терв’ю, не на­га­ду­вав про се­бе но­ви­ми книж­ка­ми. Та­ки най­кра­ща по­ра цю си­ту­а­цію ви­пра­ви­ти. Най­про­сті­ше бу­ло б при­їха­ти в Укра­ї­ну на пре­зен­та­цію но­вої збір­ки, бо над ти­ми ча­са­ми, ко­ли за роз­по­всю­дже­н­ня по­е­ти­чних кни­жок бра­ли­ся обл­кни­го­тор­ги, вже дав­но зі­йшла­ся во­да. Те­пер ви­дав­ни­цтва ра­до бе­ру­ться за ви­да­н­ня, але не за роз­по­всю­дже­н­ня по­е­зії. Во­на ж не­ко­мер­цій­на! Отож ав­тор­ські пре­зен­та­ції — чи не най­ефе­ктив­ні­ший за­сіб не тіль­ки роз­по­всю­дже­н­ня вла­сної книж­ки, а й на­ле­жно­го діа­ло­гу з чи­та­чем. Я вже ску­чив за цим.

— То чо­го че­ка­ти ближ­чим ча­сом від пи­сьмен­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Олей­ка?

— Най­пер­ше, збір­ки вір­шів, яка вже геть за­че­ка­ла­ся на по­ли­ці. А по­тім, спо­ді­ва­ю­ся, на­ри­сів про ман­дри — у про­сто­рі й ча­сі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.