«Моє ВИСТРАЖДАНЕ «зо­ло­то»

Ро­змо­вою з Ан­то­ном Да­цком «День» розпочинає цикл ма­те­рі­а­лів про па­ра­лім­пій­ських чем­піо­нів Ріо-2016

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­дим ЛУБЧАК, «День»

■ «Укра­ї­нець Ан­тон Да­цко за­во­ю­вав зо­ло­ту ме­даль XV Лі­тніх Па­ра­лім­пій­ських ігор у фе­хту­ван­ні на ша­блях се­ред спортс­ме­нів­ві­зо­чни­ків ка­те­го­рії В», «Спор­тсмен з Львів­щи­ни за­во­ю­вав 20-ту зо­ло­то ме­даль у Ріо», «На зма­га­н­нях зфе­хту­ва­н­ня Да­цко при­ніс юві­лей­не «зо­ло­то» для збір­ної»... По­ді­бні за­го­лов­ки обле­ті­ли біль­шість ін­тер­нет- ре­сур­сів на­шої кра­ї­ни 12 ве­ре­сня. Па­ра­о­лім­пій­ські ігри у Ріо — в роз­па­лі. Збір­на Укра­ї­ни вже за­яви­ла про се­бе як про­фе­сій­ну мо­но­лі­тну ко­ман­ду, яка бо­ро­ти­ме­ться ви­клю­чно при­зо­ве мі­сце в ме­даль­но­му за­лі­ку. Однак пер­со­наль­ні істо­рії успі­хів спортс­ме­нів — май­же ні­ко­му не­ві­до­мі.

То­ді у фі­на­лі 33-рі­чний ша­бліст змі­ста Буськ Львів­ської обла­сті переміг гре­ка Па­на­йо­ті­са Три­ан­та­філ­лу зроз гром­ним ра­хун­ком 15:7. На по­пе­ре­дніх ста­ді­ях зма­га­н­ня на­шо­му спортс­ме­ну по­сту­пи­ли­ся по­ляк Адрі­ан Ка­стро, який у під­сум­ку став брон­зо­вим при­зе­ром, а та­кож фран­цу­зМарк-Ан­дре Кра­тер, аме­ри­ка­нець Джой Брін­сон та іта­лі­єць Алес­сіо Сар­рі.

■ За під­сум­ка­ми зма­гань збір­на кра­ї­ни зайня­ла ре­кор­дне тре­тє мі­сце у за­галь­но­ко­ман­дно­му за­лі­ку, ви­бо­ров­ши 41 зо­ло­ту, 37 срі­бних і 39 брон­зо­вих на­го­род. За ко­жною ме­да­л­лю — сто­їть осо­би­стість. У ко­жно­го — своя ве­ли­ка історія спор­тив­но­го успі­ху. І, як роз­по­від­а­ють са­мі спортс­ме­ни, — ти­ся­чі ма­лень­ких істо­рій, ко­ли лю­ди­ні зін­ва­лі­дні­стю ді­ста­ти­ся до за­ли тре­ну­вань мо­же бу­ти важ­че, ніж пе­ре­мог­ти на зма­га­н­нях.

На­пе­ре­до­дні ви­льо­ту на­шої збір­ної зРіо до­до­му, «День» за­те­ле­фо­ну­вав Ан­то­но­ві Да­цку, щоб при­ві­та­ти і роз­по­ві­сти чи­та­чам про істо­рію йо­го успі­ху.

■ Фе­хту­ва­н­ня при­йшло до Ан­то­на пі­сля не­ща­сно­го ви­пад­ку, ко­ли в 11-му кла­сі він ви­дер­ся на де­ре­во, щоб на­рва­ти го­рі­хів. Між гіл­ка­ми не по­мі­тив лі­ній еле­ктро­пе­ре­дач. «Що бу­ло да­лі — не мо­жу зга­да­ти, але про­ки­нув­ся уже на зем­лі з пе­ре­ло­мом хреб­та. Ніг не від­чу­вав, — го­во­рить спор­тсмен. — Опе­ра­цію про­ве­ли які­сно, лі­ка­рі за­пев­ня­ли, що «не все про­па­ло», що жи­т­тя пі­сля та­ко­го па­ді­н­ня не за­вер­шу­є­ться, мо­жна і вчи­ти­ся, і спор­том за­йма­ти­ся. Трав­ма бу­ла ду­же скла­дна. Зви­чай­но, трав­му­вав­шись у 16 ро­ків, спо­ча­тку на­віть не за­ми­слю­вав­ся про те, щоб за­йма­ти­ся спор­том. Однак, ко­ли був на чер­го­вій ре­а­бі­лі­та­ції у Льво­ві, ме­ні по­ре­ко­мен­ду­ва­ли спро­бу­ва­ти за­йма­ти­ся спор­том. Мов­ляв, це — най­кра­ща ре­а­бі­лі­та­ція. І — шанс. Шанс зна­йти сти­мул у жит­ті, ре­а­лі­зу­ва­ти­ся як лю­ди­на і по­пра­ви­ти здо­ров’я. Я зро­зу­мів, що не тре­ба опу­ска­ти ру­ки. Мо­жна і тре­ба про­дов­жу­ва­ти жи­т­тя. Пі­сля три­ва­лих роз­ду­мів ви­рі­шив за­йма­ти­ся про­фе­сій­но чи­мось одним, зро­би­ти це «одне» — сво­їм хо­бі, сти­му­лом жи­т­тя, ро­бо­тою...

— Чо­му ви­рі­ши­ли за­йма­ти­ся са­ме фе­хту­ва­н­ням?

— Я шу­кав мо­жли­во­сті за­йма­ти­ся спор­том ре­гу­ляр­но і про­фе­сій­но. То­ді мій пер­ший тре­нер Ан­дрій Ві­та­лі­йо­вич Ко­ле­сни­ков за­про­по­ну­вав са­ме фе­хту­ва­н­ня на віз­ках. Я по­го­див­ся. Крок за кро­ком, тре­ну­ва­н­ня за тре­ну­ва­н­ням... У нас в Укра­ї­ні діє на­справ­ді ду­же гар­на про­гра­ма «Ін­ва­спорт», яка за­без­пе­чу­ва­ла ме­ні мо­жли­вість тре­ну­ва­ти­ся у Льво­ві. Зви­чай­но бу­ли тру­дно­щі здоби­ра­н­ням на тре­ну­ва­н­ня, зпо­бу­то­ви­ми не­зру­чно­стя­ми. Але, на­віть по­при всі пе­ре­шко­ди, в на­шій кра­ї­ні для лю­дей зін­ва­лі­дні­стю є шанс се­бе ре­а­лі­зу­ва­ти у спор­ті. Ко­ли вже я про­бив­ся у збір­ну кра­ї­ни, по­чав по­ка­зу­ва­ти ре­зуль­тат, отри­мав під­трим­ку від дер­жа­ви — сти­пен­дію, пен­сію. І на ко­жно­му ета­пі про­фе­сій­но­го ро­сту нас під­три­му­вав «Ін­ва­спорт». Ка­жу пря­мо — всі на­ші успі­хи пов’язу­є­мо з ці­єю про­гра­мою та Ва­ле­рі­єм Ми­хай­ло­ви­чем (Ва­ле­рій Су­шке­вич — го­ло­ва Па­ра­лім­пій­сько­го ко­мі­те­ту Укра­ї­ни. — Авт.), який все три­має на кон­тро­лі. Уя­віть, це за­раз я чем­піон, ме­не зна­ють. Але на­віть, ко­ли тіль­ки по­чи­нав за­йма­ти­ся і ще не бу­ло сер­йо­зних пе­ре­мог — він вже то­ді знав хто я та­кий, яким ви­дом спор­ту за­йма­юсь, за­пи­ту­вав, як ме­не під­три­ма­ти. Це не­ймо­вір­на лю­ди­на!

— Сьо­го­дні ви про­фе­сій­ний спор­тсмен. Це ва­ша ро­бо­та й основ­не дже­ре­ло при­бу­тку?

— Так, без­умов­но. Ко­ли я тіль­ки по­чи­нав за­йма­ти­ся спор­том, то тим­ча­со­во від­пра­цьо­ву­вав на швей­но­му під­при­єм­стві. Я маю про­фе­сію крав­ця. Вже пі­сля пер­ших успі­хів зро­зу­мів, що тре­ба біль­ше ча­су про­во­ди­ти на тре­ну­ва­н­нях. То­ді зро­бив став­ку на спорт. Зви­чай­но, держава ви­пла­чує яку-не-яку пен­сію, за­без­пе­чу­ють пев­ні умо­ва­ми для жит- тя. Та я хо­тів до­ся­гну­ти біль­шо­го. Сьо­го­дні — це мій за­ро­бі­ток, ін­шо­го не­має. Ма­єш ти ін­ва­лі­дність чи ні — по­ви­нен пов­ні­стю від­да­ва­ти­ся спра­ві жи­т­тя. Іна­кше — ре­зуль­та­тів не бу­де.

— Вся кра­ї­на ра­ді­ла ва­шій пе­ре­мо­зі. А що са­мі від­чу­ва­ли у мо­мент на­го­ро­дже­н­ня?

— Цьо­го не пе­ре­да­ти сло­ва­ми. У ме­не ду­же фе­є­ри­чні вра­же­н­ня. Ко­ли зма­гав­ся на ша­блях, то ду­же хви­лю­вав­ся. Я ба­га­то бо­ров­ся, у нас ка­жуть — бив­ся за цю пе­ре­мо­гу. Ко­ли ви­грав пер­ший бій, це ме­ні до­да­ло опти­мі­зму і впев­не­но­сті в со­бі. По­тім ви­грав дру­гий, тре­тій... І ось вже фі­нал! Ма­кси­мум кон­цен­тра­ції, си­ли во­лі — і ось те­бе вже на­го­ро­джу­ють. Зна­є­те, я переміг зве­ли­ким ра­хун­ком у фі­на­лі — 15:7. Ба­га­то хто щи­ро ві­тав, під­три­му­вав. Але бу­ли і та­кі, що го­во­ри­ли — «якось лег­ко здо­був зо­ло­то», «не бу­ло нор­маль­ної кон­ку­рен­ції». Це, зви­чай­но, обра­жа­ло. У на­шо­му спор­ті все за­ле­жить від кон­цен­тра­ції.

Я тре­ну­юсь фе­хту­ван­ні на віз­ках з2003 ро­ку. На Іграх у Лон­до­ні я пре­тен­ду­вав на пер­ше мі­сце (Ан­тон Да­цко — срі­бний при­зер Лі­тніх Па­ра­лім­пій­ських ігор 2012 ро­ку. — Авт.). То­ді не вда­ло­ся. Ме­даль для кра­ї­ни здо­був вже в Ріо — це ре­зуль­тат «дов­гої пе­ре­мо­ги» і ви­стра­ж­да­них тре­ну­вань.

— Ан­то­не, сьо­го­дні до збір­ної при­ку­та ува­га усі­єї кра­ї­ни. Ви — ве­ли­кі мо­лод­ці, на­ша гор­дість. Чи не зда­є­ться вам, що са­ме в та­кі мо­мен­ти, ко­ли ме­да­лі ще «га­ря­чі» і вас чу­ють, не­об­хі­дно в го­лос озву­чу­ва­ти про­бле­ми лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю, яких в Укра­ї­ні, на жаль, ви­ста­чає?

— Без­умов­но. Якщо не го­во­ри­ти про спортс­ме­нів, то в на­шій кра­ї­ні для лю­дей зін­ва­лі­дні­стю ду­же ма­ло мо­жли­во­стей для ре­а­лі­за­ції. Я вже не ка­жу про умо­ви для ком­фор­тно­го жи­т­тя. Про­блем ви­ста­чає. І це не ли­ше пи­та­н­ня осо­би­сті­сної ре­а­лі­за­ції та ада­пта­ції. Це пи­та­н­ня еле­мен­тар­них зру­чно­стей для жи­т­тя. Та­кі лю­ди, як я — на віз­ках — від­чу­ва­ють не­ймо­вір­ний дис­ком­форт під час зви­чай­но­го пе­ре­су­ва­н­ня мі­стом. Ви не мо­же­те со­бі уяви­ти. Ко­жно­го ра­зу, ко­ли є по­тре­ба самому ви­йти в мі­сто — це ви­про­бу­ва­н­ня. Пан­ду­сів пра­кти­чно не­має. Ко­жні схо­ди — це ви­про­бу­ва­н­ня. Ка­та­стро­фі­чно ма­ло гро­мад­сько­го транс­пор­ту, який обла­дна­ний те­хні­чною мо­жли­ві­стю ком­фор­тно­го за­їзду для лю­дей на віз­ках.

Зна­є­те, нам го­во­ри­ли пе­ред Ігра­ми, що Бра­зи­лія — ду­же бі­дна кра­ї­на, там ве­ли­че­зна зло­чин­ність, і т.д. А що я тут по­ба­чив — то­таль­но увесь гро­мад­ський транс­порт, всі зу­пин­ки, всі пе­ре­хо­ди — ада­пто­ва­ні для лю­дей на віз­ках. Жо­дних про­блем не­має. А в нас най­більш ци­ні­чно ви­гля­дає те, що на­віть в но­во­бу­до­вах, ко­ли зво­дять ба­га­то­квар­тир­ні бу­дин­ки чи якісь офі­сні при­мі­ще­н­ня, став­лять но­ві пан­ду­си або лі­фти для ві­зо­чни­ків, а во­ни — аб­со­лю­тно не­зру­чні та не ада­пто­ва­ні. Так, для кра­си. Це я кіль­ка слів ска­зав про лю­дей на віз­ках. Про­бле­мам ін­ших лю­дей зін­ва­лі­дні­стю мо­жна при­свя­ти­ти день спіл­ку­ва­н­ня. Однак, ска­за­ти, що вза­га­лі ні­чо­го не ро­би­ться, та­кож не мо­жна. Лю­ди отри­му­ють стипендії. Є во­лон­тер­ські ор­га­ні­за­ції. А най­більш яскра­вий при­клад до­по­мо­ги — зга­да­на про­гра­ма «Ін­ва­спорт», яка по­да­ру­ва­ла дру­гий шанс ти­ся­чам лю­дей.

ФОТО РЕЙГЕР

ФОТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.