«Ці лю­ди мо­жуть не­ймо­вір­не!»

Укра­їн­ські па­ра­лім­пій­ці по­вер­ну­ли­ся до­до­му. Свої пе­ре­мо­ги в Ріо всі як один при­свя­ти­ли во­ї­нам АТО

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­дим ЛУБЧАК, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Зу­стрі­ча­ти на­ших спортс­ме­нів в ае­ро­пор­ту «Бо­ри­спіль» в до­во­лі до­що­ву по­го­ду при­їха­ли кіль­ка­сот лю­дей. У біль­шо­сті в ру­ках — кві­ти, рі­зно­ко­льо­ро­ві по­ві­тря­ні куль­ки, пла­ка­ти. Атмо­сфе­ра — свя­тко­ва. По­при те, що рейс при­був із за­пі­зне­н­ням, в тер­мі­на­лі F, де зу­стрі­ча­ли спортс­ме­нів, не пе­ре­ста­ва­ли лу­на­ти на­ро­дні пі­сні та Гімн Укра­ї­ни. А вбо­лі­валь­ни­ки: близь­кі, рі­дні, дру­зі спортс­ме­нів, пред­став­ни­ки обла­сних ор­га­ні­за­цій На­ціо­наль­но­го ко­мі­те­ту спор­ту ін­ва­лі­дів та про­сто при­хиль­ни­ки Ігор лег­ко зна­йо­ми­ли­ся між со­бою, ба­га­то усмі­ха­ли­ся, спіл­ку­ва­ли­ся та фо­то­гра­фу­ва­ли­ся.

■ «При­ле­ті­ли!» — хтось ви­гу­кнув на весь тер­мі­нал. І всі одра­зу ки­ну­ла­ся до схо­дів на дру­гий по­верх, щоб пер­ши­ми при­ві­та­ти чем­піо­нів. «Ге-ро-ї! Ге-ро-ї! Ге-ро-ї!» — гу­дить тер­мі­нал. Від ви­гу­ків май­же не бу­ло чу­тно ве­ду­чої «UA:Пер­ший» Іло­ни Дов­гань, ко­тра мо­де­ру­ва­ла зустріч па­ра­лім­пій­ців. Один за одним на ім­про­ві­зо­ва­ну сце­ну по­ча­ли ви­хо­ди­ти спортс­ме­ни. У біль­шо­сті — на гру­дях ме­да­лі. За­га­лом українці при­ве­зли із Ріо 117 ме­да­лей, із яких 41 — зо­ло­та, 37 — срі­бних та 39 — брон­зо­вих. На­ші па­ра­лім­пій­ці вста­но­ви­ли 109 ре­кор­дів у пла­ван­ні, лег­кій атле­ти­ці та па­у­ер­лі­фтин­гу, з яких 22 ре­кор­ди сві­ту, 54 ре­кор­ди Єв­ро­пи і 32 па­ра­лім­пій­ські ре­кор­ди. І впер­ше в істо­рії по­сі­ли тре­тє мі­сце за­галь­но­ме­даль­но­го за­лі­ку.

■ Першим спортс­ме­нів при­ві­тав мі­ністр мо­ло­ді та спор­ту Укра­ї­ни Ігор Жда­нов. Ко­ро­тко по­дя­ку­вав­ши за по­да­ро­ва­не свя­то спор­ту, він одра­зу наголосив: «Ми вже про­ве­ли ро­бо­ту і ви­пла­ти­ли вам, па­ра­лім­пій­ці, за тим ма­кси­му­мом, який за­кла­де­но в держ­бю­дже­ті. Мо­же­те пе­ре­ві­ри­ти свої бан­ків­ські кар­тки. Га­даю, 2018 ро­ку у вас будуть та­кі ж при­зо­ві, як і в олім­пій­ців. Я вдя­чний усій збір­ній. Сла­ва Укра­ї­ні!».

■ «Хо­чу по­дя­ку­ва­ти всім укра­їн­цям, які в нас ві­ри­ли, а та­кож дер­жа­ві: Мі­ні­стер­ству спор­ту, Мі­ні­стер­ству со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки, Мі­ні­стер­ству фі­нан­сів, Пре­зи­ден­то­ві й усім, хто ро­бив мо­жли­вим наш виступі на­шу пе­ре­мо­гу в Ріо » , — сказав го­ло­ва На­ціо­наль­но­го па­ра­лім­пій­сько­го ко­мі­те­ту Укра­ї­ни Ва­ле­рій Су­шке­вич, який по­вер­нув­ся з Ріо ра­зом із спортс­ме­на­ми. — Хо­тів би звер­ну­ти­ся до на­шої вла­ди із про­ха­н­ням: за­без­пе­чте від­по­від­ний рі­вень со- ці­аль­ної під­трим­ки для ін­ва­лі­дів. То­му що ці лю­ди мо­жуть не­ймо­вір­ні ре­чі, во­ни мо­жуть до­ся­га­ти пе­ре­мо­ги на честь Укра­ї­ни. А на­шу пе­ре­мо­гу в Ріо ми при­свя­чу­є­мо во­ї­нам АТО — ге­ро­ям, які від­сто­ю­ють не­за­ле­жність кра­ї­ни».

■ За­вер­шаль­не сло­во на­да­ли чем­піо­но­ві Па­ра­лім­пі­а­ди-2016 у скла­ді збір­ної Укра­ї­ни з фут­бо­лу 7х7 Та­ра­со­ві Ду­тко. «Від іме­ні спортс­ме­нів звер­та­ю­ся до ке­рів­ни­цтва на­шої кра­ї­ни: про­шу по­ба­чи­ти та по­чу­ти на­шо­го на­став­ни­ка Ва­ле­рія Су­шке­ви­ча. По­чу­ти в кон­текс­ті на­шої пе­ре­мо­ги, то­му що тут, в Укра­ї­ні, за­ли­ши­ла­ся ве­ли­ка кіль­кість лю­дей, яким не­об­хі­дна не­гай­на та на­галь­на під­трим­ка. Це — лі­ку­ва­н­ня, про­те­зу­ва­н­ня й тер­мі­но­ва до­по­мо­га. Во­на по­трі­бна уча­сни­кам АТО, які по­вер­ну­ли­ся в ду­же важ­ко­му ста­ні», — за­явив Ду­тко.

Пі­сля пів­го­дин­ної офіційної зу­стрі­чі ко­ри­дор із за­го­ро­джу­валь­них стрі­чок зня­ли, і близь­ко со­тні лю­дей нав­ви­пе­ред­ки ки­ну­ли­ся ві­та­ти спортс­ме­нів. А ра­зом з ни­ми — з три де­ся­тка жур­на­лі­стів, які акре­ди­ту­ва­ли­ся на зустріч.

■ «Ми більш ніж до­бу доби­ра­ли­ся. Важ­ка до­ро­га, й, зві­сно, за­раз всі не­ймо­вір­но втом­ле­ні. Але щой­но за­йшли до за­ли ае­ро­пор­ту, як вся вто­ма зни­кла, — та­кої ко­ло­саль­ної під­трим­ки й по­дя­ки від укра­їн­ців не очі­ку­ва­ли. Дя­ку­є­мо всім за те­пло і ві­ру в нас», — ко­мен­тує «Дню» во­ло­дар зо­ло­тої та двох брон­зо­вих ме­да­лей з пла­ва­н­ня на Па­ра­лім­пій­ських іграх-2016 Ма­ксим Ве­ра­кса. У ньо­го на гру­дях — три ме­да­лі, а в ру­ках чи­ма­ло кві­тів. До­ки ми спіл­ку­є­мо­ся, Ма­кси­ма по­стій­но за­чі­па­ють вбо­лі­валь­ни­ки — да­ру­ють кві­ти, про­сять сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся, да­ти ав­то­граф. «Від­чу­ваю се­бе про­сто зір­кою, — усмі­ха­ю­чись го­во­рить спортс­мен. — Най­важ­ча ме­даль — зо­ло­та. Во­на найбільш дов­го­о­чі­ку­ва­на для ме­не і за ва­гою, зна­є­те, ду­же тяж­ка. Че­сно, це важ­ку­ва­то, але ду­же по­че­сно но­си­ти на шиї та­кі від­зна­ки. Для всіх нас уже зав­тра по­чи­на­є­ться но­вий олім­пій­ський цикл, що озна­чає тіль­ки одне — тре­ну­ва­н­ня, тре­ну­ва­н­ня й ще раз тре­ну­ва­н­ня. Що­до ме­не, то я вже до­ро­слий спортс­мен, ба­га­то ра­зів пред­став­ляв

Укра­ї­ну (Ма­ксим Ве­ра­кса — во­сьми­ра­зо­вий па­ра­лім­пій­ський чем­піон 2008, 2012 та 2016 ро­ків та чо­ти­ри­ра­зо­вий брон­зо­вий при­зер 2008, 2012 та 2016 ро­ків). Але якщо будуть си­ли і тре­не­ри в ме­не ві­ри­ти­муть, то го­то­вий під­три­му­ва­ти збір­ну й на­да­лі».

«Пра­виль­ні сло­ва го­во­рив мі­ністр про під­трим­ку па­ра­лім­пій­сько­го ру­ху, — про­дов­жує спортс­мен. — Але на­справ­ді й у на­шо­му спор­ті, й за­га­лом у жит­ті лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю про­блем ви­ста­чає. Тих про­блем, які ні дер­жа­ва, ні про­сті лю­ди чо­мусь не по­мі­ча­ють. Ми, па­ра­лім­пій­ці, вко­тре до­ве­ли, що лю­ди з обме­же­ни­ми фі­зи­чни­ми мо­жли­во­стя­ми мо­жуть ви­сту­па­ти силь­но, гі­дно й ре­зуль­та­тив­но. І не тіль­ки в спор­ті. До­ве­ли, що ми не «за­ли­шки су­спіль­ства», про що, на жаль, і до­сі до­во­ди­ться чу­ти. Зна­є­те, у двох по­пе­ре­дніх Па­ра­лім­пій­ських іграх збір­на Укра­ї­ни бу­ла че­твер­тою в ме­даль­но­му за­лі­ку. За­раз — при­ве­зли тре­тє мі­сце. Це ж фе­но­ме­наль­ний та істо­ри­чний ре­зуль­тат! Я ві­рю, що це мо­же да­ти сти­мул укра­їн­сько­му су­спіль­ству для по­зи­тив­них змін; да-

ти по­штовх пе­ре­гля­ну­ти своє став­ле­н­ня до лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. Ко­жен хо­че жи­ти, пра­цю­ва­ти й ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе. Ми по­ка­зу­є­мо, що мо­же­мо бу­ти ко­ри­сні дер­жа­ві. Так, у нас обме­же­ні мо­жли­во­сті, але ми та­кі ж лю­ди, як і ін­ші — за­слу­го­ву­є­мо на лю­бов, по­ва­гу та під­трим­ку».

«Я теж ду­же хо­чу і мрію, щоб та­ка ре­зуль­та­тив­на та істо­ри­чна на­ша пе­ре­мо­га, цей успіх да­ли мо­жли­вість вла­ді зга­ду­ва­ти про лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю не ли­ше один день у чо­ти­ри ро­ки. І не ли­ше — про спортс­ме­нів, — про­дов­жує дум­ку во­ло­дар­ка чотирьох зо­ло­тих та брон­зо­вої ме­да­лі Ігор в Ріо

Єли­за­ве­та Ме­ре­шко. — Пе­ре­д­усім це пи­та­н­ня до вла­ди, яка щонайменше по­вин­на бу­ла б по­ка­за­ти при­клад су­спіль­ству. Ми — українці, які лю­блять свою кра­ї­ну і до­кла­да­ють ма­кси­мум зу­силь для її по­пу­ля­ри­за­ції, а нав­за­єм про­си­мо ли­ше рів­них із усі­ма ін­ши­ми лю­дьми умов для жи­т­тя. От за­раз за­пи­ту­ють у ме­не жур­на­лі­сти, як мо­жна до­ся­гну­ти та­ко­го ре­зуль­та­ту, в чо­му се­крет? Дру­зі, жо­дних се­кре­тів. Тре­ба пра­цю­ва­ти — ба­га­то, ду­же ба­га­то. Осо­би­сто я на­віть не спо­ді­ва­ла­ся на п’ять ме­да­лей. Орі­єн­ту­ва­ла­ся щонайменше на одну. Але ко­ли упер­то го­ту­є­шся до ко­жно­го стар­ту, ро­зу­мі­єш, що мо­жеш біль­ше. Дя­кую за фан­та­сти­чно те­плу зустріч — мо­ре кві­тів і при­єм­них слів. Да­вай­те ра­зом лю­би­ти й роз­ви­ва­ти на­шу кра­ї­ну».

Не всти­гає Єли­за­ве­та зі мною до­го­во­ри­ти, як до неї під­хо­дить жін­ка з кві­та­ми в ру­ках, при­сі­дає біля віз­ка, обі­ймає та ці­лує її. «Ви — ма­ма?» — за­пи­тую. «Ні, я про­сто вбо­лі­валь­ни­ця, — від­по­від­ає ки­ян­ка Ма­ри­на Си­тник. — Я при­їха­ла, щоб щи­ро їм по­дя­ку­ва­ти. Си­ла ду­ху і па­трі­о­тизм цих лю­дей про­сто вра­жає. Я на­ма­га­ла­ся ди­ви­ти­ся ма­кси­маль­но всі транс­ля­ції, не­ймо­вір­но вбо­лі­ва­ла за збір­ну. Зві­сно, ко­ли ді­зна­ла­ся час при­льо­ту ко­ман­ди, не мо­гла не при­їха­ти — на­віть уно­чі та в дощ. Фі­зи­чно здо­ро­ві лю­ди ча­сто «ла­ма­ю­ться», па­да­ють ду­хом при пев­них жит­тє­вих об­ста­ви­нах, го­во­рять, що все про­па­ло, що біль­ше не ба­чать пер­спе­ктив у жит­ті. А я ди­ви­лась на на­ших ге­ро­їв біля екра­на ко­жно­го дня і пла­ка­ла. Бо лю­ди з обме­же­ни­ми фі­зи­чни­ми мо­жли­во­стя­ми по­ка­зу­ють не­о­бме­же­ну си­лу ду­ху. Всі во­ни — гар­ні, опти­мі­сти­чні й впев­не­ні в со­бі. А ще — зав­жди на­ла­што­ва­ні на пе­ре­мо­гу».

Гор­дість укра­їн­сько­го пла­ва­н­ня — Де­ни­са Ду­бро­ва — зу­стрі­ча­є­мо на ви­хо­ді з тер­мі­на­лу. Він втом­ле­ний. Го­во­рить, що пі­сля зма­гань та пе­ре­льо­ту мріє тіль­ки про одне — здо­ро­вий сон і за­га­лом пов­но­цін­ний кіль­ка­ден­ний від­по­чи­нок. «Ме­ні бу­ло ду­же важ­ко ви­бо­ро­ти пер­шу ме­даль. Хо­ча я й здо­був спо­ча­тку «срі­бло», але це да­ло ме­ні по­штовх до кра­щих ста­рань і сут­тє­во по­кра­щи­ло са­мо­впев­не­ність. По­ду­мав, якщо я вже по­ка­зав, що мо­жу «срі­бло» за­во­ю­ва­ти, то нев­же не по­ста­ра­юсь кра­ще та не ві­зьму для се­бе та кра­ї­ни ще «зо­ло­то»? Ви­бо­ров три! ( Усмі­ха­єть

ся.) А в кін­ці зма­гань про­сто три­мав темп, від­пра­цьо­ву­ю­чи на то­му рів­ні, який за­ни­зи­ти вже про­сто не міг, — го­во­рить Де­нис Ду­бров, який здо­був три зо­ло­ті, три срі­бні та дві брон­зо­ві ме­да­лі на Па­ра­лім­пій­ських іграх у Ріо. — Зна­є­те, нас за­раз тут жур­на­лі­сти і пред­став­ни­ки вла­ди називають ге­ро­я­ми. Справ­жні ге­рої — це во­ї­ни АТО. Ці лю­ди фа­кти­чно збе­рі­га­ють на­шу кра­ї­ну. А ми її ли­ше тро­хи по­пу­ля­ри­зу­є­мо. Я ві­рю, що ко­ли в кра­ї­ну при­йде мир, ме­да­лей бу­де біль­ше».

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.