Юрій Ма­ка­ров:

«Ком­пе­тен­тні лю­ди сво­єю па­сив­ні­стю вкла­да­ють мо­ло­ток у ру­ки лю­дей не­ком­пе­тен­тних»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

По­збав­ле­н­ня від то­по­ні­мі­чно­го та ми­сте­цько­го спад­ку СРСР до­сі ли­ша­є­ться спір­ним про­це­сом, який ви­кли­кає го­стрі су­пе­ре­чки і на­віть скан­да­ли. До­ста­тньо ли­ше зга­да­ти не­о­дно­зна­чну ре­а­кці­ю­на ви­ко­на­н­ня му­зи­ки Про­коф’ єва під час свя­тку­ва­н­ня рі­чни­ці Не­за­ле­жно­сті чи де­мон­таж ба­ре­льє­фів Ва­лен­ти­на Бо­ри­сен­ка з бу­дів­лі Укра­їн­сько­го дому. Про де­ко­му­ні­за­ці­ю­та про­бле­ми, що її су­про­во­джу­ють, ми по­го­во­ри­ли з жур­на­лі­стом, те­ле­ве­ду­чим, до­ку­мен­та­лі­стом Юрі­єм МАКАРОВИМ.

— На­скіль­ки за­пі­зни­ла­ся де­ко­му­ні­за­ція як та­ка?

— Те­о­ре­ти­чно — на 25 ро­ків. Пра­кти­чно ж ми ро­зу­мі­є­мо, що до остан­ньо­го ча­су зро­би­ти це бу­ло не­мо­жли­во. По­во­єн­на Ні­меч­чи­на ма­ла оку­па­цій­ну адмі­ні­стра­цію, ні­хто ні­ко­го не пи­тав: про­сто де­на­ци­фі­ку­ва­ли, і все. Але в нас ди­кта­ту­ру осві­че­них пол­ков­ни­ків не впро­ва­диш. До­ки не з’яви­ла­ся кри­ти­чна ма­са по­ко­лі­н­ня, яке не спри­йма­ло ко­му­ні­сти­чну есте­ти­ку як свою, ні­чо­го не від­бу­ва­ло­ся. Як ка­зав Віт­ген­штейн, «ети­ка і есте­ти­ка — це одне й те са­ме » . Це осо­бли­во вір­но для есте­ти­ки ра­дян­ської. І ма­ли з’яви­ти­ся, по­вто­рюю, ті лю­ди, для яких це вже по­збав­ле­не са­краль­ної си­ли. Ані 10, ні на­віть 5 ро­ків то­му це бу­ло не­ре­аль­но.

— Які за­со­би де­ко­му­ні­за­ції по­трі­бні за­раз?

— В пер­шу чер­гу — про­го­во­рю­ва­н­ня. Гро­мад­ський пси­хо­ана­ліз, якщо зав­го­дно. Адже весь цей мо­тлох існує у сві­до­мо­сті лю­дей, які за­ста­ли СРСР у більш- менш при­том­но­му ві­ці, або у тих, що, не ма­ю­чи цьо­го до­сві­ду, на­то­мість жив­ля­ться го­то­ви­ми на­віть не мі­фа­ми, а за­бо­бо­на­ми — бо там над­то ма­лі шма­тки для мі­фу, щось про на­ба­га­то сма­чні­ше мо­ро­зи­во або яскра­ві­ше сон­це. Най­біль­ші про­бле­ми, зві­сно, у то­го, хто має від­по­від­ний до­свід, але ви­ті­снив йо­го. Йо­го тре­ба ви­ко­лу­па­ти на по­верх­ню. Ми ж ба­чи­мо, що ді­є­ться, ко­ли це не від­бу­ва­є­ться і цей до­свід, нав­па­ки, на­ма­га­ю­ться пе­ре­фор­ма­ту­ва­ти, отри­мав­ши на ви­хо­ді та­кий со­бі « Ко­му­нізм 2.0 » . Хо­ро­ший при­клад — «Ста­рые пе­сни о глав­ном». Я то­ді не від­чув не­без­пе­ки, ме­ні стра­шен­но спо­до­бав­ся цей про­ект і су­пу­тня есте­ти­ка. Пін- ап ( грай­ли­вий, фри­воль­ний стиль пла­ка­тно- ре­клам­ної гра­фі­ки, по­ши­ре­ний в се­ре­ди­ні XX сто­лі­т­тя. — Д. Д.) кар­тин­ки про ко­му­нал­ки, мов­ляв, ко­му­нал­ки — це ве­се­ло... Тоб­то у лю­дей, які сьо­го­дні став­ля­ться до СРСР більш- менш ні­жно — це все пі­нап, ко­сплей ( ро­льо­ве пе­ре­в­дя­га­н­ня в ге­ро­їв пев­них філь­мів чи істо­ри­чних епох. — Д. Д.), « Ста­рые пе­сни о глав­ном » . І якщо трав­ма ко­му­ні­зму не бу­де про­го­во­ре­на, то во­на у ви­гля­ді спля­чо­го ві­ру­су існу­ва­ти­ме й да­лі, і збе­рі­га­ти­ме­ться ймо­вір­ність, що ла­тен­тне за­па­ле­н­ня зно­ву вир­ве­ться на по­верх­ню. Як це від­бу­ва­є­ться, мо­жна по- ди­ви­ти­ся не ли­ше в Ро­сії, а й більш на­яв­но в ЛДНР. В Лу­ган­до­нії ні­я­ко­го ін­шо­го сен­су не­має.

— Все ж та­ки де­ко­му­ні­за­ція су­про­во­джу­є­ться до­во­лі не­о­дно­зна­чни­ми рі­ше­н­ня­ми. Адже під зни­ще­н­ня ін­ко­ли по­тра­пля­ють пам’ятки, що ма­ють пев­ну ми­сте­цьку вар­тість. Де має бу­ти ме­жа?

— По­вто­рю, тре­ба це спо­ча­тку про­го­во­ри­ти і ді­йти пев­но­го кон­сен­су­су. А по­тім ру­ха­ти­ся да­лі. Бо­я­кщо це не ро­блять осві­че­ні лю­ди, цим по­чи­на­ють опі­ку­ва­ти­ся лю­ди не­осві­че­ні. То­ді ски­да­ють мер­ку­рів­сько­го Ле­ні­на, яко­му мі­сце не про­ти Бес­са­раб­ки, але в му­зеї. На­ма­га­н­ня зруй­ну­ва­ти пам’ятник Щор­су — справ­ді вар­вар­ство. У Бо­ри­сен­ка, що­до ба­ре­льє­фів яко­го під­няв­ся та­кий шум, був один ге­ні­аль­ний твір — мо­ну­мент бій­цям Першої кін­ної ар­мії на тра­сі Ки­їв-Чоп, ви­ко­на­ний в 1960-ті ро­ки, ко­ли, хай і аб­со­лю­тно шту­чний, був ре­не­санс ві­ри в ко­му­нізм. Цей но­вий міф пев­ний час пра­цю­вав і дав чи­ма­ло яскра­вих тво­рів ми­сте­цтва. А ось у 1970-ті, ко­ли в це вже ні­хто не ві­рив, по­ча­ли­ся мон­стри. Сам пам’ятник Бо­ри­сен­ка роз­тя­гну­ли ван­да­ли. Я вва­жаю, що це втра­та. Про­сто йо­го вча­сно тре­ба бу­ло ку­дись пе­ре­вез­ти, аби він втра­тив ау­ру куль­ту.

— То що ж тре­ба з цьо­го збе­рі­га­ти?

— Має ви­зна­чи­ти­ся фа­хо­ве се­ре­до­ви­ще. На­при­клад, зро­зу­мі­ти, хто для нас Дов­жен­ко: не тіль­ки ге­ній, а й аб­со­лю тно сві­до­мий ру­пор ті­єї си­сте­ми. Ста­лін лю­бив гу­ля­ти з ним. Ми ма­є­мо ви­ки­ну­ти Дов­жен­ка чи все ж та­ки прийня­ти йо­го, зна­ю­чи, чо­го вар­тий ко­жний з йо­го тво­рів і в який час во­ни ство­рю­ва­ли­ся? При зва­же­но­му під­хо­ді йо­го спа­док, так би мо­ви­ти, де­то­кси­ку­є­ться. Те са­ме сто­су­є­ться тво­рів мо­ну­мен­таль­но­го ми­сте­цтва, лі­те­ра­ту­ри. Ко­жне зі зви­чних по­нять тре­ба роз­па­ко­ву­ва­ти. У сло­во­спо­лу­чен­ні «Роз­стрі­ля­не Ві­дро­дже­н­ня » на­го­лос ро­би­ться на пер­шо­му сло­ві. Але ві­дро­дже­н­ня чо­го? З одно­го бо­ку — укра­ї­ні­за­ція, а з дру­го­го — ре­пре­сив­ні то­та­лі­тар­ні пра­кти­ки, які ці ве­ли­кі ав­то­ри сво­є­ю­твор­чі­стю бла­го­слов­ля­ли. Во­ни бу­ли край­ні лі­ві. Пи­та­н­ня: то­ді­шні ми­тці ма­ли мо­жли­вість не бу­ти лі­ви­ми? Ма­ли. Во­ни мо­гли ста­ти край­ні­ми пра­ви­ми. Як Те­лі­га. Хто більш цін­ний для нас: Те­лі­га чи Хви­льо­вий? Обидва не­пра­ві. На­ша про­бле­ма — як ми це пе­ре­тра­ви­мо. І це ма­ють ви­рі­шу­ва­ти лю­ди, які ма­ють сто­су­нок до ін­те­ле­кту­аль­ної ро­бо­ти. Однак це ви­ма­гає пев­ної від­ва­ги в по­до­лан­ні інер­ції на­шо­го істе­блі­шмен­ту: ко­ли ти щось ка­жеш про­ти те­чії, то одра­зу отри­му­єш тав­ро мра­ко­бі­са. Я на­віть по­сва­рив­ся че­рез це з кіль­ко­ма лю­дьми. А ін­ша при­чи­на без­ді­яль­но­сті на­ших ін­те­ле­кту­а­лів, на мо­ю­дум­ку, — еле­мен­тар­ні лі­но­щі, спо­ді­ва­н­ня, що то по­лі­ти­чна кон’ юн­кту­ра, са­ме роз­смо­кче­ться. Дідь­ка ли­со­го! Це про­бле­ма отру­ти все­ре­ди­ні со­ці­у­му. Якщо ти ду­ма­єш, що во­но са­ме ми­не­ться, то ти вкла­да­єш бол­гар­ку і від­бій­ний мо­ло­ток в ру­ки ра­ди­ка­ла, який кни­жок не чи­тає. Я до йо­го ім­пуль­су став­лю­ся з ро­зу­мі­н­ням. Я сво­їй зна­йо­мій ми­сте­цтво­знав­чи­ні ка­жу: «Не мо­жу то­ле­ру­ва­ти пам’ятник Ей­хма­ну по­се­ред Ба­би­но­го Яру». Во­на: «Не пе­ре­сми­куй­те! » Во­на щи­ро вва­жає це пе­ре­сми­ку­ва­н­ням. Та­ка нев­ро­ти­чна ре­а­кція озна­чає, що ця есте­ти­ка, ця пу­хли­на до­сі си­дить. А ба­га­то лю­дей спри­йма­ють це ду­же го­стро зі сво­го бо­ку, осо­бли­во ті, хто по- вер­нув­ся з фрон­ту, адже для них це по­дра­зник. ЛДНР весь в есте­ти­ці СРСР, ве­те­ран по­вер­та­є­ться сю­ди і ба­чить цю­есте­ти­ку не­до­тор­ка­ною, і для ньо­го це обра­за. — Що ж ро­би­ти да­лі? — Негайно від­кри­ти Ді­сней­ленд, парк роз­ваг, де зі­бра­ти по­ді­бні мо­ну­мен­ти — на тій же ВДНХ або на за­ки­ну­то­му за­во­ді. Тоб­то ре­зер­ва­цію, де збе­рі­га­ти­муть всіх цих ідо­лів не­за­ле­жно від ху­до­жньої якості. Для цьо­го на­віть не по­трі­бні над­зви­чай­ні зу­си­л­ля. Пам’ята­є­те ви­став­ку в На­ціо­наль­но­му му­зеї з їхніх фон­дів? Те­пер те ж са­ме з гра­фі­кою, і там є ро­бо­ти ду­же ви­со­кої ми­сте­цької вар­то­сті. Кла­си­чний «со­вок» — рад­ше для па­но­пти­ку­му. Кре­а­тив­ні про­актив­ні лю­ди мо­гли б ви­га­да­ти, яким чи­ном осу­ча­сни­ти ту ж ста­тую Щор­са і зня­ти з не­ю­про­кля­т­тя пря­мо­го агресивного по­си­лу, зро­би­ти її мо­гиль­ним пам’ятни­ком мі­фу, не ідо­лом, а пев­ним ху­до­жнім зна­ком, який пе­ред­ба­чає іна­кший тип пе­ре­д­усім есте­ти­чної, а не іде­о­ло­гі­чної ко­му­ні­ка­ції. Як­би це ста­ло­ся, то да­ний пам’ятник на своєму мі­сці опи­нив­ся би по­за не­без­пе­кою. Бо, по­вто­рюю, па­сив­ність ком­пе­тен­тних лю­дей озна­чає, що во­ни вкла­да­ють мо­ло­ток в ру­ки лю­дей не­ком­пе­тен­тних.

На­ша про­бле­ма — як ми це пе­ре­тра­ви­мо. І це ма­ють ви­рі­шу­ва­ти лю­ди, які ма­ють сто­су­нок до ін­те­ле­кту­аль­ної ро­бо­ти. Однак це ви­ма­гає пев­ної від­ва­ги в по­до­лан­ні інер­ції на­шо­го істе­блі­шмен­ту: ко­ли ти щось ка­жеш про­ти те­чії, то одра­зу отри­му­єш тав­ро мра­ко­бі­са. Я на­віть по­сва­рив­ся че­рез це з кіль­ко­ма лю­дьми. А ін­ша при­чи­на без­ді­яль­но­сті на­ших ін­те­ле­кту­а­лів, на мою дум­ку, — еле­мен­тар­ні лі­но­щі, спо­ді­ва­н­ня, що то по­лі­ти­чна кон’ юн­кту­ра, са­ме роз­смо­кче­ться. Дідь­ка ли­со­го! Це про­бле­ма отру­ти все­ре­ди­ні со­ці­у­му. Якщо ти ду­ма­єш, що во­но са­ме ми­не­ться, то ти вкла­да­єш бол­гар­ку і від­бій­ний мо­ло­ток в ру­ки ра­ди­ка­ла, який кни­жок не чи­тає. Я до йо­го ім­пуль­су став­лю­ся з ро­зу­мі­н­ням

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.