3000 миль від Ріо

«16-22.09.2016»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Сьо­го­дні­шня моя ко­лон­ка не схо­жа на по­пе­ре­дні. Во­на не про ве­ли­ку по­лі­ти­ку, це не істо­ри­чний екс­курс. Так, зда­ва­ло­ся б, при­ва­тна про­він­цій­на істо­рія, втім, за якою ре­аль­на за­гро­за на­віть не до­лям, а жи­т­тю ре­аль­них лю­дей.

Гля­да­чі і чи­та­чі лю­блять тра­гі­чні істо­рії зі ща­сли­вим фі­на­лом. Га­зе­ти, те­ле­ба­че­н­ня, соціальні ме­ре­жі спов­не­ні роз­по­від­ей, як бо­рю­ться і пе­ре­ма­га­ють смер­тель­ні хво­ро­би, як ін­ва­лі­ди за­во­йо­ву­ють ме­да­лі на Олім­пій­ських іграх, як, зав­дя­ки са­мо­від­да­ним ма­мам, хво­рі на ау­тизм або ДЦП ді­ти ви­ро­ста­ють пов­но­цін­ни­ми чле­на­ми су­спіль­ства, ве­дуть на­си­че­не твор­че жи­т­тя. Ре­аль­не жи­т­тя в аб­со­лю­тній біль­шо­сті ви­пад­ків ра­зю­че від­рі­зня­є­ться від ці­єї па­схаль­ної ли­стів­ки. — Про­сто­ри на­ших міст ма­кси­маль­но во­ро­жі до ін­ва­лі­дів, не­до­сту­пність більш-менш пре­сти­жної ро­бо­ти, та­бу на від­ві­ди­ни ни­ми ка­фе і ре­сто­ра­нів (ще не вщу­хло ві­длу­н­ня львів­ських та ки­їв­ських скан­да­лів із цьо­го при­во­ду), ді­тям-ін­ва­лі­дам не ра­ді в шко­лах. Жа­лі­сли­ві лі­ка­рі у 100% ви­пад­ків на­по­ле­гли­во ре­ко­мен­ду­ють по­ро­ді­л­лям по­шко­ду­ва­ти се­бе і за­ли­ши­ти ді­тей із вро­дже­ни­ми пси­хо­нев­ро­ло­гі­чни­ми роз­ла­да­ми — мов­ляв, про них пі­клу­ва­ти­ме­ться дер­жа­ва. І най­ча­сті­ше їх за­ли­ша­ють... А як про них пі­клу­є­ться дер­жа­ва, про цю мов­ча­зну мен­шість на­ших спів­гро­ма­дян, мо­жна уяви­ти хо­ча б за тим, як во­на пі­клу­є­ться про тих, хто має го­лос, хто ще хоч якось мо­же по­сто­я­ти за се­бе. Чо­го очі не ба­чать, то­го сер­цю не жаль.

Не див­но, що єди­ний в Укра­ї­ні ди­тя­чий бу­ди­нок-ін­тер­нат че­твер­то­го про­фі­лю за­хо­ва­ний у да­ле­кій гли­бин­ці — ра­йон­но­му цен­трі Він­ни­цької обла­сті Ла­ди­жи­ні. Че­твер­тий про­філь — це най­важ­чий ви­рок, тут жи­вуть ді­ти із вро­дже­ни­ми пси­хо­нев­ро­ло­гі­чни­ми роз­ла­да­ми, які не мо­жуть са­мо­стій­но, або не мо­жуть вза­га­лі пе­ре­су­ва­ти­ся, яким по­трі­бен осо­бли­вий що­ден­ний до­гляд. Ска­жі­мо так: не ті ін­ва­лі­ди, які мо­жуть при­вез­ти в Укра­ї­ну зо­ло­ті ме­да­лі, на яких да­ле­ко не ко­жен про­сто на­ва­жи­ться по­ди­ви­тись. Та все-та­ки не зов­сім за­бу­ті. Ось уже кіль­ка ро­ків, ще до то­го, як пі­сля Май­да­ну це ста­ло мо­дно, бу­дин­ку-ін­тер­на­ту до­по­ма­га­ють во­лон­те­ри з усі­єї Укра­ї­ни — Він­ни­ці, Хар­ко­ва, Ки­є­ва. Не пе­ре­ра­хо­ву­ють гро­ші — по­ча­ли з ігра­шок, одя­гу, пре­дме­тів гі­гі­є­ни, ор­га­ні­за­ції до­гля­ду і до­зві­л­ля, пі­зні­ше во­ни пов­ні­стю від­ре­мон­ту­ва­ли один із трьох кор­пу­сів, обла­днав­ши йо­го но­ви­ми ме­бля­ми, вклю­ча­ю­чи ме­ди­чні ліж­ка, твор­чи­ми май­стер­ня­ми, сен­сор­ни­ми кім­на­та­ми. На гро­ші во­лон­те­рів вда­ло­ся найня­ти на ро­бо­ту 8 ре­а­бі­лі­то­ло­гів, то­ді як у дер­жа­ви не зна­йшло­ся гро­шей на жо­дно­го.

Не те щоб па­схаль­на кар­тин­ка, адже за­ли­ша­ли­ся ще два кор­пу­си, але цим хло­пцям усе під си­лу.

Да­руй­те за ба­наль­ність, у про­він­цій­но­му Ла­ди­жи­ні, як і в ко­жно­му укра­їн­сько­му мі­сте­чку, як у дзер­ка­лі від­обра­жа­ю­ться про­бле­ми всі­єї Укра­ї­ни. Тут теж є лю­ди, які ста­ли акти­ві­ста­ми не для то­го, щоб до­по­ма­га­ти, а то­му що в на­ші дні бо­роть­ба з корупцією мо­же ста­ти на­дій­ним дже­ре­лом до­хо­ду. За всі ро­ки «Ла­ди­жин­ська гро­мад­ська Ра­да» не до­по­мо­гла ді­тям бу­дин­ку-ін­тер­на­ту ні­чим — ні ігра­шок, ні лі­ків, ні на­віть про­стої во­лон­тер­ської ро­бо­ти з при­би­ра­н­ня те­ри­то­рії або до­гля­ду за ді­тьми. На­то­мість за остан­ні мі­ся­ці де­ся­тки скарг у всі ін­стан­ції на керівництво ін­тер­на­ту зі зви­ну­ва­че­н­ня­ми у пи­я­цтві на ро­бо­чо­му мі­сці, у кра­діж­ках. Ма­са са­мо­пі­а­ру на про­бле­мах бу­дин­ку-ін­тер­на­ту, хо­ча се­ред чле­нів ці­єї гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції чи­сли­ться кіль­ка ко­ли­шніх спів­ро­бі­тни­ків ін­тер­на­ту, звіль­не­них звід­ти за ці­єю са­мою стат­тею. Усе б ні­чо­го, як­би ви­кла­де­не на по­ча­тку лі­та в ме­ре­жі ци­ми «акти­ві­ста­ми» сум­бур­не ві­део зі спів­ро­бі­тни­ця­ми бу­дин­ку-ін­тер­на­ту, які ні­би­то ви­но­сять із ку­хні про­ду­кти (вре­шті­решт, го­ре­зві­сні про­ду­кти не ви­явив на­віть при­бу­лий на мі­сце на­ряд поліції), не по­ро­ди­ло скан­да­лу обла­сно­го мас­шта­бу, що ді­йшов до Упов­но­ва­же­но­го Пре­зи­ден­та з прав ді­тей.

У бу­ди­нок-ін­тер­нат за­ча­сти­ли ко­мі­сії, зокрема з Ки­є­ва, про ньо­го за­го­во­ри­ли мі­сце­ві чи­нов­ни­ки, які ро­ка­ми за­кри­ва­ли очі на про­бле­ми ін­тер­на­ту. При­чо­му за­ча­сти­ли якось див­но. Пам’ята­є­те во­лон­те­рів, які ро­ка­ми до­по­ма­га­ють бу­дин­ку-ін­тер­на­ту? Так от, до скла­ду ко­мі­сій, на від­мі­ну від мі­сце­вих скан­да­лі­стів, їх не за­про­си­ли жо­дно­го ра­зу. Більш то­го, жо­дно­го ра­зу ви­со­кі го­сті не від­ві­да­ли но­вий, без­до­ган­но від­ре­мон­то­ва­ний і обла­дна­ний во­лон­те­ра­ми кор­пус, ні­би сві­до­мо шу­ка­ли ли­ше не­до­лі­ки, ні­би від са­мо­го по­ча­тку хо­ті­ли бу­ди­нок-ін­тер­нат за­кри­ти.

У ре­зуль­та­ті з’явив­ся про­ект рі­ше­н­ня Він­ни­цької обла­сної ра­ди, в яко­му ди­тя­чий бу­ди­нок-ін­тер­нат має бу­ти пе­ре­про­фі­льо­ва­ний на пси­хо­нев­ро­ло­гі­чний ін­тер­нат. На­чеб­то ні­чо­го сер­йо­зно­го, про­ста ре­ор­га­ні­за­ція, але для неї вже най­ближ­чи­ми ти­жня­ми пла­ну­є­ться пе­ре­ве­сти ін­ва­лі­дів, що ста­ли «зай­ви­ми», — 39 ді­тей до 18 ро­ків і 8 не­хо­дя­чих хво­рих зі стар­шої гру­пи до ін­ших уста­нов. Стар­ших — у бу­дин­ки для лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, а ді­тей — у Стри­жев­ський бу­ди­нок-ін­тер­нат тре­тьо­го про­фі­лю. При­чо­му три­по­вер­хо­ві кор­пу­си Стри­жев­сько­го бу­дин­ку-ін­тер­на­ту аб­со­лю­тно не обла­дна­ні для не­хо­дя­чих хво­рих — тут не­має пан­ду­сів, тут вузь­кі две­рі, без ве­ли­кої пе­ре­бу­до­ви (про яку, ясна річ, не йде­ться) тут ла­ди­жин­ські ді­ти-ін­ва­лі­ди будуть на­ві­ки за­му­ро­ва­ні у своїх кім­на­тах. Та й про на­ле­жний до­гляд не йде­ться. — На ва­кан­тні 5 місць пла­ну­є­ться пе­ре­ве­сти 39 осіб. Не го­во­ря­чи вже про те, що на 150 хво­рих тут ли­ше один ре­а­бі­лі­то­лог. А що ж 8 не­хо­дя­чих, які ле­две усві­дом­лю­ють се­бе, хво­рих стар­шої гру­пи? Чи по­трі­бно го­во­ри­ти, що ча­сти­на з них не пе­ре­жи­ве пе­ре­їзду, ре­шта без на­ле­жно­го що­ден­но­го до­гля­ду, який во­ни мо­жуть отри­ма­ти ли­ше у про­філь­ній уста­но­ві, по­мруть за кіль­ка мі­ся­ців.

Го­лос тих, хто кри­чить про вря­ту­ва­н­ня люд­ських жит­тів, не чу­ють у ка­бі­не­тах чи­нов­ни­ків ні в Ла­ди­жи­ні, ні у Він­ни­ці, ні в Ки­є­ві. На­віть на вер­ши­ні Олім­пу в Ки­є­ві вро­дже­ний ін­стинкт ве­лить чи­нов­ни­кам до­слу­ха­ти­ся ли­ше до скан­да­лі­стів, до то­го, хто ста­но­вить за­гро­зу їхній кар’єрі, до ті­єї ж «Ла­ди­жин­ської гро­мад­ської Ра­ди», а не до во­лон­те­рів, що вкла­ли ду­шу, від­да­ли ро­ки сво­го жи­т­тя на до­гляд за хво­ри­ми ді­тьми. — Якщо пре­тен­зії до ди­ре­кто­ра, то чо­му не обме­жи­тись йо­го звіль­не­н­ням, на­ві­що руй­ну­ва­ти до­лі ді­тей? — На це пи­та­н­ня у чи­нов­ни­ків не­має від­по­віді. А «Ла­ди­жин­ська гро­мад­ська Ра­да» на про­по­зи­цію до­по­мог­ти не скар­га­ми, а спра­вою, про­по­нує хі­ба що взя­ти на се­бе пе­ре­роз­по­діл спон­сор­ської до­по­мо­ги від во­лон­те­рів — ве­дмідь про­по­нує охо­ро­ня­ти мед. Утім, у він­ни­цьких ка­бі­не­тах не під за­пис ше­по­чу­ться про грант Єв­ро­со­ю­зу, при­зна­че­ний на соціальні про­гра­ми в обла­сті. — Ви­вез­ти най­тяж­чих ін­ва­лі­дів і за мі­ні­му­му зу­силь ство­ри­ти на мі­сці ди­тя­чо­го бу­дин­ку-ін­тер­на­ту кра­си­ву кар­тин­ку для за­хі­дних спон­со­рів. Адже гля­да­чі і чи­та­чі лю­блять тра­гі­чні істо­рії зі ща­сли­вим фі­на­лом. Не­хай для екран­но­го вті­ле­н­ня ці­єї істо­рії й до­ве­де­ться ла­ма­ти до­лі, жив­цем по­хо­ва­ти кіль­ка де­ся­тків осіб.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.