МЕЧ і КНИ­ГА.

«Се­стра моя, Со­фія» як син­тез но­ві­тніх сми­слів древ­ньо­го ду­хов­но­го во­гню

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - На­та­лія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Бол­га­рія... Це дзвін ви­со­кої зо­рі, ро­кіт по­ту­жних ві­трів, це хви­лі ча­су, що за­ли­ва­ють гір­ські кря­жі й тро­ян­до­ві до­ли­ни, з жор­сто­ким зав­зя­т­тям змі­та­ють ве­ли­чні па­ла­ци, сяй­ли­ві хра­ми, не­ймо­вір­ної кра­си са­ди, кві­тни­ки, ви­но­гра­дни­ки... Та ось по­чи­на­є­ться від­плив і зно­ву ви­хо­дять на би­тий шлях ми­сли­те­лі й схим­ни­ки, ху­до­жни­ки, по­е­ти, во­ї­ни, ши­ро­ким по­то­ком пли­ве на­род, не­у­по­ко­ре­ний, без­смер­тний, як са­ма зем­ля, про­ся­кну­та сльо­за­ми, по­том і кров’ю, ду­хом тво­ре­н­ня, ду­хом пе­ре­мо­ги.

Бол­га­рія й Укра­ї­на пов’яза­ні по­між со­бо­ю­спіль­ним ро­до­вим ко­рі­н­ням, істо­рі­єю, куль­ту­рою. У пра­дав­ні ві­ки на­ші пред­ки су­пер­ни­ча­ли на ра­тних по­лях, але зго­дом ра­зом бо­ро­ни­ли­ся від спіль­них во­ро­гів, при­хо­ди­ли на до­по­мо­гу один одно­му в скру­тні хви­ли­ни. І ми не за­бу­ли, що Бол­га­рія пер­шо­ю­ви­зна­ла УНР у 1918 ро­ці. Са­ме Бол­га­рія чверть сто­лі­т­тя то­му пер­шо­ю­ви­зна­ла і не­за­ле­жну Укра­ї­ну. Сьо­го­дні Бол­га­рія актив­но під­три­мує су­ве­ре­ні­тет та те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність Укра­ї­ни, курс єв­ро­ін­те­гра­ці­них ре­форм та по­ря­док ден­ний в ді­а­ло­зі Укра­ї­на — ЄС. Во­на ра­ти­фі­ку­ва­ла Уго­ду про асо­ці­а­ці­юу 2014 р., під­три­мує за­про­ва­дже­н­ня без­ві­зо­во­го ре­жи­му для гро­ма­дян Укра­ї­ни. Во­на по­стій­но си­гна­лі­зує про го­тов­ність ді­ли­ти­ся до­сві­дом і на­да­ва­ти екс­пер­тну до­по­мо­гу Укра­ї­ні в ім­пле­мен­та­ції Уго­ди про асо­ці­а­цію. Бол­га­рія не ви­зна­ла ане­ксії Кри­му і під­три­мує сан­кції про­ти Ро­сії. Бол­га­рія ра­зом із США пла­ну­ють спіль­не па­тру­лю­ва­н­ня у Чор­но­му мо­рі з ме­то­ю­стри­му­ва­н­ня вій­сько­вих за­зі­хань Ро­сії.

Во­дно­час у са­мій Бол­га­рії по­лі­то­ло­ги від­зна­ча­ють різ­ке за­го­стре­н­ня кон­фрон­та­ції у по­гля­дах на Ро­сію, яке є ре­зуль­та­том за­ко­рі­не­них фаль­ши­вих мі­фів і за­дав­не­но­го страху. Їх під­го­до­вує та ж гі­бри­дна агре­сія, фа­кти­чно вій­на, яку ве­де Ро­сія і на те­ри­то­рії Бол­га­рії, сі­ю­чи сум­ні­ви і на­са­джу­ю­чи дум­ку, що всі не­га­ра­зди і про­бле­ми кра­ї­ни — від ро­зір­ва­них зв’яз­ків із Ро­сі­єю. Що Ро­сія-ви­зво­ли­тель­ка « ви­зво­лить » і цьо­го ра­зу Бол­га­рі­ю­від обіймів хти­вої Єв­ро­пи.

Тож я не став­лю­пи­та­н­ня: чо­му ра­птом са­ме Бол­га­рія ни­ні по­тра­пи­ла під при­ціль­ний об’єктив ав­тор­сько­го ко­ле­кти­ву га­зе­ти «День», чи­їм зу­си­л­ля­ми і та­лан­том ми зо­бов’яза­ні по­яві роз­кі­шно­го і му­дро­го ви­да­н­ня кни­ги «Се­стра моя, Со­фія»? Рад­ше у гли­би­нах під­сві­до­мо­сті зріє зди­ву­ва­н­ня: чо­му аж те­пер? Чо­му так пі­зно ми від­па­ли по­гля­дом від кри­во­го ім­пер­сько­го дзер­ка­ла Ро­сії, огля­ну­ли­ся дов­круж і зі зди­ву­ва­н­ням впі­зна­ли се­бе в ін­ших, чи­стих, кри­шта­ле­вих і до­сто­ту прав­ди­вих сві­ча­дах, ве­ли­ча­вих кни­гах, іскри­стих роз­пи­сах, сяй­них іко­нах? По­чу­ли се­бе у Сло­ві ін­ших народів, від­чу­ли йо­го кра­су і си­лу?

Бо та­ки пі­сля «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род» — кни­ги, яка чи­стим сві­тлом сяй­ну­ла в укра­їн­сько­му ін­те­ле­кту­аль­но­му се­ре­до­ви­щі, ціл­ком за­ко­но­мір­но, що ін­те­ле­кту­аль­ні по­шу­ки при­ве­ли ав­то­рів «Дня» до ін­ших та­єм­ни­чих і пре­кра­сних две­рей. І зно­ву — Свя­тої Со­фії. Ті­єї, що ве­ли­ча­во кві­тне на свя­тих ки­їв­ських па­гор­бах. Ті­єї, що кли­че нас із зем­лі бол­гар­ської. Та­єм­ни­цю­я­кої так при­стра­сно на­ма­гав­ся роз­га­да­ти не­за­бу­тній Сер­гій Крим­ський у своєму «Ефе­кті ви­со­ко­го не­ба». Ця ста­т­тя, як чі­ткий до­ро­го­вказ, з’яв­ля­є­ться і у цій книж­ці, вка­зу­ю­чи на­пря­мок по­шу­ків, ви­вер­шу­ю­чи ар­хі­те­кто­ні­ку кни­ги, її кон­це­пцію. І, як зав­жди, не стіль­ки від­по­від­ає, скіль­ки ста­вить все но­ві й но­ві за­пи­та­н­ня.

«Ця кни­га, — пи­ше у сво­їй пе­ред­мо­ві го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Ів­ши­на, — спро­ба про­ясни­ти найбільш ва­жли­ві пи­та­н­ня істо­рії Бол­га­рії, а че­рез них — ще більш то­чно від­чу­ти «ву­зли» не­пі­зна­ної укра­їн­ської істо­рії... Бол­га­рія дає нам ча­сти­ну від­по­від­ей на пи­та­н­ня про Укра­ї­ну. Якщо бол­гар­ську істо­рі­ю­на­ма­га­ли­ся ви­кри­ви­ти, то на­шу — при­вла­сни­ти. Ми пі­зна­є­мо се­бе та­ки­ми, яки­ми ми се­бе ра­ні­ше не зна­ли. Со­фія — це про нас. Со­фія — це про них. Со­фія — це про но­ву ви­со­ту, яку тре­ба здо­бу­ти. До- слі­джу­ю­чи цей ци­ві­лі­за­цій­ний про­стір, вза­єм­ні про­ни­кне­н­ня, які від­бу­ва­ли­ся ти­ся­чі ро­ків, ми ро­зу­мі­є­мо, що во­ни й до­сі за­ли­ша­ю­ться жи­ви­ми та акту­аль­ни­ми».

В істо­рії Бол­га­рії є дві тра­гі­чні по­дії, ко­лись до­бре ві­до­мі чи­та­ю­чій пу­блі­ці, по­за­як во­ни гли­бо­ко про­ни­кли в істо­ри­чну, в то­му чи­слі укра­їн­ську, ху­до­жню­лі­те­ра­ту­ру. Втім, пі­до­зрі­ваю, що во­ни геть не­ві­до­мі біль­шо­сті чи­та­чів ни­ні­шніх че­рез різ­ке змі­ще­н­ня чи­та­цьких орі­єн­ти­рів.

Осінь 1014 ро­ку. «Ар­мія мо­гу­тньої Ві­зан­тій­ської ім­пе­рії ото­чує під го­ро­ю­Вла­си­ни­це­ю­вій­сько, зі­бра­не бол­гар­ським ца­рем Са­му­ї­лом для за­хи­сту сво­єї дер­жа­ви від за­гар­бни­ків із Кон­стан­ти­но­по­ля і не­вдов­зі роз­би­ває во­ї­нів Са­му­ї­ла. 15 ти­сяч бол­гар­ських во­ї­нів по­тра­пи­ли в по­лон ві­зан­тій­ців. Ім­пе­ра­тор Схі­дної Рим­ської і мпе­рії Ва­си­лій ІІ — пе­ре­мо­жець би­тви під Вла­си­ни­цею— на­ка­зує ослі­пи­ти всіх по­ло­не­них до одно­го й від­пра­ви­ти до ца­ря Са­му­ї­ла, яко­го не бу­ло на по­лі бою. На­каз бу­ло ви­ко­на­но (за це Ва­си­лій ІІ отри­мав у при­двор­них лі­то­пи­сців «по­че­сний» ти­тул « бол­га­ро­вбив­ця » ) . Са­му­їл, по­ба­чив­ши цих 15 ти­сяч не­ща­сних, не ви­три­мав го­ря й не­вдов­зі по­мер від сер­це­во­го на­па­ду. Че­рез три з по­ло­ви­но­ю­ро­ки Бол­га­рія оста­то­чно по­тра­пи­ла під вла­ду Ві­зан­тії, став­ши одні­є­юз пів­ні­чних про­він­цій ім­пе­рії. Ім­пе­ра­тор Ва­си­лій ІІ із за­до­во­ле­н­ням сказав: «Цьо­го на­ро­ду біль­ше не­має. І ні­ко­ли йо­го від­те­пер не бу­де » . ( Ігор Сюн­дю­ков «Який на­род є не­пе­ре­мо­жним?»

Кві­тень 1876 ро­ку. В рі­зних ре­гіо­нах Бол­га­рії ви­бу­хну­ло пов­ста­н­ня про­ти ту­ре­цької оку­па­ції. У роз­та­шо­ва­не в Ро­до­пах не­ве­ли­чке се­ло Ба­так ви­ру­шив аж во­сьми­ти­ся­чний за­гін ба­ши­бу­зу­ків, во­я­ків му­суль­ман­сько­го ві­ро­спо­віда­н­ня, сум­но ві­до­мих жор­сто­кі­стю, від­су­тні­стю ди­сци­плі­ни й ма­ро­дер­ством. Пі­сля двох днів зброй­ної бо­роть­би се­ля­ни зда­ли­ся. Їм бу­ло обі­ця­но про­ще­н­ня. Лі­де­ри пов­стан­ців вийшли на пе­ре­мо­ви­ни. «Те, що від­бу­ло­ся по­тім, змі­ни­ло істо­рі­ю­не ли­ше Бол­га­рії, а й усі­єї От­то­ман­ської ім­пе­рії. Ту­ре­цькі військові спо­ча­тку ви­би­ли зу­би й ви­ко­лу­па­ли очі сіль­сько­му го­ло­ві, а по­тім на­са­ди­ли жи­ву лю­ди­ну на кіл і пе­кли на від­кри­то­му во­гні. Пі­сля цьо­го во­ни сплюн­дру­ва­ли се­ло: всіх чо­ло­ві­ків уби­ли, жі­нок зґвал­ту­ва­ли і вби­ли, ді­тей, які схо­ва­ли­ся у шко­лі — спа­ли­ли; ре­шту, хто встиг схо­ва­ти­ся у цер­кві св. Не­ді­лі, — вби­ли і спа­ли­ли ра­зом із хра­мом. За рі­зни­ми під­ра­хун­ка­ми, то­го дня на той світ від­пра­ви­ли від 2 до 13 ти­сяч хри­сти­ян. Ця стра­шна подія стала то­чко­ю­не­по­вер­не­н­ня не ли­ше для са­мих бол­гар, а й для всі­єї Єв­ро­пи; уже 1876 ро­ку на мі­сце тра­ге­дії при­бу­ли за­хі­дні жур­на­лі­сти...» (Ан­дрій Люб­ка, «Кра­ї­на в якій по­чи­на­ю­ться і не за­кін­чу­ю­ться Бал­ка­ни»).

Кни­га «Се­стра моя, Со­фія» за­вер­шу­є­ться кіль­ко­ма сто­рін­ка­ми най­ва­жли­ві­ших дат з істо­рії Бол­га­рії в кон­текс­ті істо­рії Укра­ї­ни. Се­ред ве­ли­чних дат, які фі­ксу­ють військові по­хо­ди, ге­ро­ї­чні би­тви, пов­ста­н­ня, ца­рю­ва­н­ня, під­ко­ре­н­ня, є одна, зов­сім ко­ро­тка. Май­же не­при­мі­тна. 815 — 885, 827 — 869 — да­ти жи­т­тя Ки­ри­ла і Ме­фо­дія, ве­ли­ких про­сві­ти­те­лів Бол­га­рії та ці­ло­го слов’ян­сько­го сві­ту. Їх ви­зна­ють свя­ти­ми хри­сти­я­ни як схі­дно­го, так і за­хі­дно­го ві­ро­спо­віда­н­ня. Та ви­да­є­ться, що на­віть та­ко­го освя­че­н­ня їхніх імен не­до­ста­тньо, аби зба­гну­ти, чим бу­ла на­справ­ді ді­яль­ність цих істин­них, за ви­зна­н­ням са­мо­го Ва­ти­ка­ну, «по­кро­ви­те­лів Єв­ро­пи». В убо­гих оде­жах, без ар­мій і під­трим­ки вла­до­мож­ців, гна­ні зві­ду­сіль, во­ни при­не­сли слов’ян­сько­му сві­ту най­ва­жли­ві­ший дар — Сло­во, во­ни од­кри­ли уста міль­йо­нам ні­мих, да­ли мо­жли­вість ба­чи­ти міль­йо­нам за­слі­пле­них. І са­ме Сло­во на­ві­ки за­кар­бує тра­ге­дію15 ти­сяч ослі­пле­них бол­гар­ських во­ї­нів, і во­но ж заб’є на спо­лох уже в ХІХ сто­літ­ті, під­ні­ме бол­гар на боротьбу про­ти все­силь­ної От­та­ман­ської ім­пе­рії і, зре­штою, пе­ре­мо­жно за­сі­яє у стра­жден­ній, спов­не­ній гір­ко­ти і лю­бо­ві твор­чо­сті Іва­на Ва­зо­ва. Йо­го кни­га «У яр­мі», на­пи­са­на тут, на укра­їн­ській зем­лі, про­бу­дить при­спа­ні, при­гно­бле­ні си­ли на­ро­ду. А ми, ук-

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.