ПРО­ТИ­СТО­Я­Н­НЯ

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Пов­ну вер­сію чи­тай­те на сай­ті www.day.kiev.ua

ра­їн­ці, до­бре зна­є­мо, якою все­мо­гу­тньою си­лою і не­по­бор­ною збро­єю мо­же ста­ти Сло­во. Яким дже­ре­лом ду­ху є наш «Ко­бзар».

■ Тож ми не мо­же­мо обійти ува­гою ста­т­тю Оле­ни Чмир «Мо­ва на­шо­го пер­во­сло­ва» про те, як ви­ни­кла пи­сем­но-лі­те­ра­тур­на тра­ди­ція Ки­ри­ла і Ме­фо­дія. Це де­таль­не, по­де­ку­ди су­ху­ва­те до­слі­дже­н­ня, за мо­їм гли­бо­ким пе­ре­ко­на­н­ням, є кон­тра­пун­ктом кни­ги, її зо­ло­тою сер­це­ви­ною. Бо по­я­ва КНИ­ГИ усе змі­нює. Не одра­зу, але по­сту­по­во по­сі­я­не Сло­во дає свої схо­ди, утво­рює па­ра­лель­ний світ на роз’єд­на­ній, па­ла­ю­чій від битв і по­жеж, не­на­ви­сті й зло­би, зем­лі.

■Є у бол­гар­сько­му фоль­кло­рі ві­до­ма ле­ген­да про на­ре­че­ну Сон­ця, Ма­рію, яка, при­був­ши до дво­ру сво­го обран­ця, за на­мов­ля­н­ням злої ма­чу­хи дов­гі ро­ки мов­ча­ла, «го­ві­ла», ні­би­то цим ви­ка­зу­ю­чи свою по­кір­ність і ша­ну ді­ве­рю, све­кру­сі, на­ре­че­но­му. Сон­це не за­хо­ті­ло цьо­го тер­пі­ти, по­ки­ну­ло ні­му на­ре­че­ну і по­сва­та­ло ін­шу дів­чи­ну — Де­ну Де­ни­цю. Під час він­ча­н­ня Ма­рія їм при­слу­го­ву­ва­ла. До­го­рі­ла сві­чка, яку во­на три­ма­ла, об­па­ли­ла їй паль­ці. Ро­злю­ти­ла­ся на­ре­че­на, обі­зва­ла Ма­рію глу­хою, ні­мою, слі­пою та лі­ни­вою. І ра­птом во­на за­го­во­ри­ла: «Та­ту мій і све­кре мій, ви­ба­чте ме­ні моє го­ві­н­ня і кла­ня­н­ня. Я не глу­ха і не ні­ма, не слі­па і не лі­ни­ва— моя ма­ти на­ка­за­ла ме­ні го­ві­ти. А він, мій су­дже­ний, не схо­тів ді­жда­ти­ся та за­ли­шив ме­не». У ле­ген­ди ща­сли­вий кі­нець. Зво­ру­ше­не Сон­це, зві­сно, по­вер­ну­ло свою ко­ли­шню обра­ни­цю. А про­те, якщо пе­ре­ве­сти мо­ву мі­фів на жор­сто­кі істо­ри­чні ре­а­лії, то са­ме та­ко­го «мов­ча­н­ня» спо­кон­ві­ку до­би­ва­ли­ся від Бол­га­рії все но­ві й но­ві за­во­йов­ни­ки. Мов­ча­н­ня та істо­ри­чно­го за­бу­т­тя. Не ду­ма­ти, не шу­ка­ти сво­го ко­рі­н­ня, не зна­ти, хто та­кі бол­га­ри. Чи, в пе­ре­кла­ді на на­ші ре­а­лії, сло­ва­ми Михайла Гру­шев­сько­го — «Хто та­кі українці і чо­го во­ни хо­чуть?»

■ Ми на­справ­ді ма­ло зна­є­мо про пред­ків бол­гар, то­му стат­ті Во­ло­ди­ми­ра Ри­чки, Іго­ря Гри­він­сько­го, Петра Кра­лю­ка чи­та­ю­ться як своє­рі­дний де­те­ктив, а до­слі­дже­н­ня Гри­го­рія Ха­ли­мо­нен­ка «Аспа­рух, Ку­брат та ін­ші» та Іго­ря Сме­шка «Не­спо­ді­ва­на Ки­їв­ська Русь», де ро­би­ться спро­ба від­кри­ти та­єм­ни­чу за­ві­су над по­хо­дже­н­ням су­ча­сних бол­гар, — вза­га­лі спри­йма­ю­ться як від­кри­т­тя. Це сер­йо­зні й гли­бо­кі до­ку­мен­таль­ні роз­від­ки, во­ни про­дов­жу­ють, але не став­лять оста­то­чної кра­пки у по­шу­ку ге­не­зи­су древ­ніх слов’ян. У бур­хли­во­му ка­за­ні народів, пле­мен, ро­дів, які бра­ли участь у ве­ли­ко­му пе­ре­се­лен­ні народів, по­чи­на­ю­чи з V сто­лі­т­тя на­шої ери, ми по­стій­но на­ти­ка­є­мо­ся на во­йов­ни­че плем’я бул­гар, бол­гар, чи про­то­бол­гар, як за­раз прийня­то на­зи­ва­ти. Гри­го­рій Ха­ли­мо­нен­ко ве­де їх від Ве­ли­кої ки­тай­ської сті­ни че­рез єв­ро­пей­ські рів­ни­ни і го­ри до сво­го гор­до­го осід­ку над Чор­ним мо­рем, де ко­лись жи­ли древ­ні фра­кій­ці, які сла­ви­ли­ся мо­гу­тні­стю і во­ле­лю­бні­стю і да­ли сві­то­ві не­пе­ре­мо­жно­го Спар­та­ка.

■ Пер­ша згад­ка про бол­гар мі­сти­ться в ла­тин­сько­му хро­но­гра­фі 354 ро­ку, де у спи­ску пле­мен і на­ро­дно­стей При­чор­но­мор’я і При­ка­спію (по­том­ків Си­ма) зга­ду­ю­ться бул­га­ри (Vulgares). Анай­дав­ні­ша ре­тро­спе­ктив­на згад­ка про бул­гар мі­сти­ться у вір­мен­сько­го істо­ри­ка V ст. Мов­се­са Хо- ре­на­ці. За йо­го сло­ва­ми, за вір­мен­сько­го ца­ря Ар­ша­ка I, сина Ва­гар­ша­ка, бул­га­ри по­се­ли­лись на вір­мен­ських зем­лях: «У дні Ар­ша­ка ви­ни­кли ве­ли­кі сму­ти в це­пі ве­ли­кої Кав­казь­кої го­ри, в Кра­ї­ні бул­гар; ба­га­то з них, від­окре­мив­шись, при­йшли в на­шу кра­ї­ну»... Са­ме на той час при­па­да­ють пер­ші лі­то­пи­сні згад­ки про фор­му­ва­н­ня слов’ян. І жо­дним чи­ном не за­пе­ре­чу­ю­чи вплив ко­чів­них народів, які вийшли чи то з по­низ­зя Ки­таю, чи то з Ірану, на фор­му­ва­н­ня слов’ян­сько­го аре­а­лу, не всту­па­ю­чи в по­ле­мі­ку з ав­то­ри­те­тни­ми уче­ни­ми, я вже ж на­смі­лю­ся за­ува­жи­ти, що хви­лі ве­ли­ко­го за­гу­лу народів при­йшли­ся са­ме на зем­лю ста­ро­дав­ньої хлі­бо­роб­ської ци­ві­лі­за­ції, яку ми на­зи­ва­є­мо Три­піль­ською (ни­ні до­да­ла­ся ще й на­зва ру­мун­сько­го поселення Ку­ку­тень), да­то-

ва­ної 5500 та 2750 ро­ка­ми до н. е., що роз­та­шо­ву­ва­ла­ся між Кар­па­та­ми та Дні­пром на су­ча­сних те­ри­то­рі­ях Укра­ї­ни, Мол­до­ви та Ру­му­нії, за­галь­ною пло­щею по­над 350 тис. км. У ча­си роз­кві­ту куль­ту­ри їй на­ле­жа­ли най­біль­ші за роз­мі­ром поселення у Єв­ро­пі: кіль­кість жи­те­лів де­яких із них пе­ре­ви­щу­ва­ла 15 тис. осіб. Це та істо­ри­чна кон­стан­та, яку не­мо­жли­во не вра­хо­ву­ва­ти при будь-яких істо­ри­чних до­слі­дже­н­нях і схе­мах.

■ Ла­ри­са Ів­ши­на влу­чно під­мі­чає, що «істо­рія Бол­га­рії і дав­ньої Укра­ї­ни-Ру­си» роз­ви­ва­ла­ся ба­га­то в чо­му на «про­ти­фа­зах»: під­не­се­н­ня одні­єї з дер­жав від­бу­ва­ло­ся па­ра­лель­но з роз­гро­мом або за­не­па­дом ін­шої. Пер­ше Бол­гар­ське цар­ство за­ва­ли­ло­ся на 170 ро­ків. Са­ме у цей час у Ки­є­ві до вла­ди при­хо­дить Яро­слав Му­дрий, і від­бу­ва­є­ться під­не­се­н­ня Ру­ської дер­жа­ви». У 1187 ро­ці по­стає Дру­ге Бол­гар­ське цар­ство, від­ро­джу­є­ться на­ціо­наль­на дер­жа­ва, а у ХІІІ ст., в той час, ко­ли у нас тут до­бря­че «по­гу­ляв Ба­тий — нав­па­ки, дру­ге Бол­гар­ське цар­ство бу­ло у пе­рі­о­ді роз­кві­ту. По­тім, че­рез 200 ро­ків, при­хо­дять тур­ки — дру­ге Бол­гар­ське цар­ство при­пи­няє своє існу­ва­н­ня 1396 ро­ку. Стра­шне яр­мо, іго, 500 ро­ків ту­ре­цько­го па­ну­ва­н­ня...»

■ Ні, я не на­ма­га­ю­ся пе­ре­ка­за­ти зміст ці­єї скла­дної, ба­га­то­ша­ро­вої кни­ги, яку нам за­про­по­ну­вав «День». Тут ви зна­йде­те ба­га­то істо­рії, імен, по­дій, не­ві­до­мих кра­є­ви­дів і змо­же­те про­сте­жи­ти чі­ткі па­ра­ле­лі з істо­рі­єю укра­їн­ською. І зу­пи­ни­ти­ся на тих ту­гих істо­ри­чних за­мі­сах, які нас по­єд­ну­ють. Не­да­рем­но так ба­га­то і, ма­буть, упер­ше в укра­їн­ській істо­рі­о­гра­фії при­ді­ле­но ува­ги гео­по­лі­ти­чним по­гля­дам і ді­яль­но­сті ки­їв­сько­го кня­зя

Свя­то­сла­ва, цьо­го, мов­ля­чи сло­ва­ми Михайла Гру­шев­сько­го, «за­по­рож­ця на ки­їв­сько­му сто­лі», йо­го дер­зно­вен­ній мрії по­єд­на­ти два мо­гу­тні дер­жав­ні утво­ре­н­ня Бол­га­рії й Ки­їв­ської Ру­сі, яка тіль­ки-но вхо­ди­ла в по­ру сво­го роз­кві­ту. Від­да­ю­чи на­ле­жне хо­ро­бро­сті й да­ле­ко­гля­дно­сті кня­зів Свя­то­сла­ва і йо­го сина Во­ло­ди­ми­ра Хре­сти­те­ля, та ще та­лан­ту і при­скі­пли­во­сті ав­то­рів, які про це пи­шуть, все ж тре­ба за­зна­чи­ти, що не меч, а кни­га зре­штою по­єд­нає на­ші два на­ро­ди, не вій­на, а му­дрість, не зем­ні кри­ва­ві до­ро­ги битв і ра­тних аван­тюр, а не­бе­сні шля­хи прав­ди і спіль­ної ві­ри.

■ О, так, жи­во­твор­на мі­сія бол­гар­ських про­сві­ти­те­лів на на­шій зем­лі по­сі­я­ла зер­на справ­жньо­го по­бра­тим­ства між дво­ма на­ро­да­ми. В ли­хі ча­си пі­сля за­во­ю­ва­н­ня осма­на­ми Бол­га­рії са­ме на на­шій зем­лі шу­ка­ти­муть по­ря­ту­нок і при­ту­лок там­те­шні се­ля­ни, мі­ща­ни, військові, вель­мо­жі та свя­щен­но­слу­жи­те­лі. Бі­жен­ці швид- ко ін­те­гру­ва­ти­му­ться в то­ле­ран­тне для них се­ре­до­ви­ще, оскіль­ки сут­тє­во не від­рі­зня­ли­ся від ко­рін­но­го укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня: бу­ли з ним спо­рі­дне­ні мов­но, ре­лі­гій­но, куль­тур­но і сві­то­гля­дно. Се­ред них бол­гар­ські свя­ще­ни­ки, не­ви­зна­ні, гна­ні Кон­стан­ти­но­по­лем, але сві­до­мі сво­єї мі­сії — здо­бу­ти ав­то­ке­фа­лію для сво­єї цер­кви. «Ва­жли­во за­зна­чи­ти, — пи­ше у сво­їй стат­ті «Чим жи­ли, що ду­ма­ли, яким бо­гам мо­ли­лись...» Ігор Шпик, ана­лі­зу­ю­чи хви­лі бі­жен­ців, що ко­ти­ли­ся на пра­дав­ню Укра­ї­ну, — що не всі, хто при­хо­див із Бал­кан на Русь, бу­ли емі­гран­та­ми — існу­ва­ли й ін­ші ка­те­го­рії лю­дей, які на пев­ний час опи­ни­ли­ся на схі­дно­слов’ян­ських зем­лях у при­ва­тних або слу­жбо­вих спра­вах. Зде­біль­шо­го йде­ться про ду­хов­них осіб (від па­трі­ар­хів, ми­тро­по-

ли­тів, єпис­ко­пів, ар­хі­ман­дри­тів), мо­ло­дих мо­на­хів — шу­ка­чів дже­рел ду­хов­но­го зба­га­че­н­ня, цер­ков­но­слу­жи­те­лів, ко­трі пра­гну­ли ви­свя­ти­ти­ся у ви­щий ду­хов­ний сан то­що. Всі во­ни ста­но­ви­ли один із най­ді­є­ві­ших ка­на­лів схі­дно­хри­сти­ян­ської, зокрема бол­гар­сько-укра­їн­ської, ре­лі­гій­но­куль­тур­ної ко­му­ні­ка­ції». Са­ме у до­бу Се­ре­дньо­віч­чя це при­ве­ло до стрім­ко­го посилення ро­лі та­ких цен­трів схі­дно­го пра­во­слав’я, як Кон­стан­ти­но­поль та Афон, в чи­слен­них оби­те­лях яких про­жи­ва­ли та на­вча­ли­ся чен­ці як із Бол­га­рії, так і з Ру­си-Укра­ї­ни, а укра­їн­ська кни­жність зба­га­ти­ла­ся чи­слен­ни­ми пе­ре­кла­дни­ми й ори­гі­наль­ни­ми тво­ра­ми бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри. Зна­ме­ни­те ста­ро­укра­їн­ське ор­на­мен­таль­не пи­сьмо — в’язь, та­кож за­по­зи­че­не із бол­гар­ської тра­ди­ції. Са­ме в той час по­чи­на­є­ться не­бу­ва­лий роз­квіт укра­їн­ської іко­ни, під бол­гар­ським впли­вом по­чи­на­є­ться від­хід від ві­зан­тій­ських іко­но­пи­сних ка­но­нів і роз­ви­ток вла­сних зо­бра­жаль- них за­со­бів. У ре­зуль­та­ті, від­бу­ва­є­ться своє­рі­дний ін­те­ле­кту­аль­ний стри­бок схі­дних слов’ян на шля­ху ду­хов­но­го роз­ви­тку — пе­ре­хід від інер­тно­го, па­сив­но­го сприйня­т­тя і за­сво­є­н­ня пів­ден­но­слов’ян­ських ду­хов­них цін­но­стей до сві­до­мої й актив­ної роз­бу­до­ви вла­сної ду­хов­но­сті.

■ Це був не одно­сто­рон­ній рух. Із «Лі­то­пи­су» Са­мій­ла Ве­ли­чка ми зна­є­мо, які грі­зні ли­сти пе­ре­да­вав че­рез сво­го по­силь­но­го кон­стан­ти­но­поль­ський па­трі­арх геть­ма­ну Ма­зе­пі, який го­стин­но по­се­лив у Ні­жи­ні Охрид­сько­го (бол­гар­сько­го) ар­хі­єпис­ко­па Ме­ле­тія, по­гро­жу­ю­чи не­слу­хам епі­ти­мі­єю й ана­фе­мою, аби не смі­ли ве­ли­ча­ти то­го па­трі­ар­хом. Це схо­же на істо­ри­чний па­ра­докс: бол­гар­ські свя­ще­ни­ки, чен­ці, не­су­чи слов’ян­ськи­ми зем­ля­ми сві­тло Хри­сто­вої ві­ри, не ма­ли вла­сної па­трі­ар­шої ка­те­дри і на­пря­му, бу­ли під­по­ряд­ко­ва­ні Кон­стан­ти­но­поль­ській па­трі­ар­хії, ко­тра пиль­но сте­жи­ла за до­три­ма­н­ням цер­ков­них ка­но­нів та ні­як не вни­ка­ла в ре­аль­ні про­бле­ми бол­гар­ських ві­рян

■ Про боротьбу бол­гар за вла­сну ав­то­ке­фа­лію ми мо­же­мо більш де­таль­но ді­зна­ти­ся із стат­ті Юлі­а­ни Лав­риш «Ду­хов­на ав­то­ке­фа­лія: чо­му Бол­га­рії вда­ло­ся?». І впа­да­ю­чи у від­чай від по­ра­зок на шля­ху до тво­ре­н­ня вла­сної укра­їн­ської по­мі­сної цер­кви, рем­ству­ю­чи на без­ді­яль­ність і хи­тру­ва­н­ня цер­ков­них чи­нов­ни­ків Кон­стан­ти­но­по­ля, все ж ма­ти­ме­мо на ува­зі, що для на­ших сусідів бол­гар, на зем­лях яких хри­сти­ян­ство за­брунь­ку­ва­ло­ся ще у дру­го­му сто­літ­ті, ця до­ро­га зайня­ла не одне сто­лі­т­тя. Ці­ла епо­ха жер­тов­но­сті, бо­роть­би, тра­ге­дій, во­лі, тор­же­ства ду­ху. Бо­роть­ба за ду­хов­не звіль­не­н­ня три­ва­ла по­ряд із бо­роть­бою за звіль­не­н­ня на­ціо­наль­не.

І ми бу­ли у цій бо­роть­бі по­руч. Ру­ка в ру­ку.

■ Бо на­віть на­по­ля­га­н­ня цар­ських дер­жи­морд не зму­си­ли бол­гар ви­да­ти, на­при­клад, Михайла Дра­го­ма­но­ва, який свої остан­ні шість ро­ків жив і пра­цю­вав у Со­фії. У 1889 р. він, прийняв­ши за­про­ше­н­ня бол­гар­сько­го уря­ду, пе­ре­їздить із Же­не­ви до Со­фії, де стає про­фе­со­ром но­во­за­сно­ва­но­го уні­вер­си­те­ту. Від­то­ді М. Дра­го­ма­нов ви­сту­пає клю­чо­вою по­ста­т­тю в куль­тур­них кон­та­ктах укра­їн­сько­го та бол­гар­сько­го народів до ча­су сво­єї смер­ті у 1895 р. Як і Ле­ся Укра­їн­ка, ко­тра май­же рік го­стю­ва­ла у Михайла Дра­го­ма­но­ва в Со­фії. Це хви­лю­ю­чі, пра­кти­чно не­ві­до­мі сто­рін­ки жи­т­тя і твор­чо­сті ви­да­тної укра­їн­ської по­е­те­си, про них де­таль­но пи­шуть Ан­то­ні­на Які­мо­ва у стат­ті «По­ло­ви­на сер­ця й ду­ші за­ли­ши­ла­ся за Ду­на­єм» та Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко — «Тут у ме­не ба­га­то ро­бо­ти».

■ Кни­га «Се­стра моя, Со­фія» яв­ляє со­бою які­сно но­вий етап в осми­слен­ні вла­сних не­про­стих сто­рі­нок ми­ну­ло­го, ін­те­ле­кту­аль­ний про­рив у зов­сім ін­ші, не­зві­да­ні сфе­ри, по­шук за­галь­но­єв­ро­пей­ських си­нер­гій зро­ста­н­ня і зму­жні­н­ня. Ви­хід на ін­ший про­стір, як влу­чно під­мі­чає Окса­на Пахльовська, — про­стір Со­фії. Про­стір Му­дро­сті. Хо­че­ться ві­ри­ти, що КНИ­ГА як са­краль­ний, кон­цен­тро­ва­ний син­тез сві­тла і знань про­сві­тлить ду­ші й роз­віє мо­рок, який не­суть нам пів­ні­чні ві­три. Бо Кни­га зав­жди пе­ре­ма­гає Меч.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.