Улю­бле­ні то­чки на кар­пат­ській ма­пі

«12 обру­чів» За­кар­па­т­тя, по­тра­пи­ти в які ма­ти­ме­те за ща­стя

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Оле­на КУРЕНКОВА, фото автора

Ко­ли ме­ні до рук по­тра­пив ро­ман Юрія Ан­дру­хо­ви­ча «12 обру­чів», я са­ме пе­ре­бу­ва­ла на За­кар­пат­ті, і, мо­же, са­ме то­му, ма­ю­чи пе­ред очи­ма той кра­є­вид, який пе­ред­ба­чив сю­же­том автор, більш-менш ося­гну­ла зміст книж­ки.

Але­го­ри­чний образ 12-ти обру­чів — 12 не­по­втор­них мо­мен­тів на­пов­не­но­сті люд­сько­го жи­т­тя — я асо­ці­а­тив­но пе­ре­не­сла на мі­сця, які зу­стрі­ча­ла під час по­до­ро­жі За­кар­па­т­тям.

«1-й ОБРУЧ — КРАСА ДІВОЧОСТІ»

До най­біль­шо­го озе­ра укра­їн­ських Кар­пат, у ма­льов­ни­чий ку­то­чок вну­трі­шніх Гор­ган на ви­со­ті 990 м, зві­ду­сіль при­їжджа­ють з оздо­ров­чою ме­тою або для ви­клю­чно есте­ти­чної на­со­ло­ди. За 20 км від об’єкта роз­та­шу­вав­ся Си­не­вир­ський пе­ре­вал, най­ви­со­ко­гір­ні­ший ав­то­мо­біль­ний пе­ре­вал в Укра­ї­ні (793 м); він має фор­му пла­то, з яко­го від­кри­ва­ю­ться роз­кі­шні кра­є­ви­ди на дов­ко­ли­шні кар­пат­ські вер­ши­ни. Си­не­вир — це окре­мий не­ве­ли­чкий світ із вла­сним мі­кро­клі­ма­том: во­да в озе­рі на­віть у лі­тні дні не про­грі­ва­є­ться біль­ше, аніж на 1 м. За­бо­ро­не­не ку­па­н­ня до­ве­де­ться за­мі­ни­ти про­гу­лян­кою дов­ко­ла Мор­сько­го Ока (кру­глий острів у цен­трі озе­ра на­га­дує зі­ни­цю).

«2-й ОБРУЧ — ГУЦУЛЬСЬКИЙ ТАНЕЦЬ, НАПРИКІНЦІ ЯКО­ГО УСІ СІДАЮТЬ ДОКУПИ НА РУШНИКАХ»

Для справ­жніх по­ці­но­ву­ва­чів ці­лю­щих кар­пат­ських вод не­ве­ли­чке се­ли­ще на пів­день від Ху­ста — справ­жня Мек­ка. Оскіль­ки тем­пе­ра­ту­ра при­ро­дної во­ди до­сить ви­со­ка, а її лі­ку­валь­ні вла­сти­во­сті зав­дя­ки ви­со­ко­му вмі­сту йо­ду та бро­му — до­во­лі по­ту­жні, пе­ре­бу­ва­ти дов­ше 15 хви­лин у тер­маль­но­му ба­сей­ні без­пе­рерв­но не ре­ко­мен­ду­ють. Не­спо­ді­ва­ний, але ва­жли­вий мо­мент: якщо ви — не­пе­ре­бор­ний ін­тро­верт, го­туй­те се­бе до най­гір­шо­го. До­ве­де­ться на час лі­ку­ва­н­ня у дру­жній атмо­сфе­рі ку­па­ти­ся з ве­ли­че­зною кіль­кі­стю лю­дей, отри­му­ва­ти до­бро­зи­чли­ві штур­ха­ни лі­ктя­ми й ко­лі­на­ми. За тер­пля­чість вас ви­на­го­ро­дять пор­ці­єю від­бір­них укра­їн­ських на­ро­дних пі­сень, обі­цяю.

«3-й ОБРУЧ — ОБІЙМИ ДАЛЕКОГО МИ­НУ­ЛО­ГО»

У то­му, що світ — не без до­брих лю­дей, пе­ре­ко­нує існу­ва­н­ня з 2011 ро­ку в Укра­ї­ні єди­но­го Цен­тру ре­а­бі­лі­та­ції бу­рих ве­дме­дів. Во­дно­час по­тре­бу ство­ри­ти та­кий за­клад ви­кли­ка­ла не­люд­ська жор­сто­кість що­до цих бла­го­ро­дних, силь­них тва­рин. Ни­ні у Цен­трі — по­над двад­цять пред­став­ни­ків вря- то­ва­них ко­со­ла­пих. Є істо­рії про­сто шо­ку­ю­чі. Ве­дме­ди­ки бу­ли за­ді­я­ні у пе­ре­сув­но­му цир­ку й тан­цю­ва­ли на роз­жа­ре­ній пли­ті, їх утри­му­ва­ли в ан­ти­са­ні­тар­них умо­вах і мо­ри­ли го­ло­дом, во­ни бу­ли при­ман­ка­ми для ми­слив­ських со­бак... За­раз же усі ці ге­рої — у пов­ній без­пе­ці, для них роз­ро­бле­но спе­ці­аль­ний зба­лан­со­ва­ний ра­ціон і спо­ру­дже­но бар­ло­ги й лі­тні ба­сей­ни, щоб пу­хна­сті ви­хо­ван­ці Цен­тру від­чу­ва­ли се­бе як удо­ма.

«4-й ОБРУЧ — ОБІЙМИ ВІТРУ, КРУЖІННЯ ЕНЕР­ГІЙ»

Усі охо­чі пов­прав­ля­ти­ся у ли­жно­му спор­ті чи сно­у­бор­дин­гу з першим кар­пат­ським сні­гом чим­дуж спі­шать до се­ла Пи­ли­пець. Це ми­ле, ві­чно «від­по­чи­валь­не» се­ло Мі­жгір­сько­го ра­йо­ну лі­ни­во спо­гля­дає на най­ви­щий пік ту­рист­ських мрій про під­ко­ре­н­ня ви­сот — го­ру Гим­ба — з бе­ре­гів рі­чок Пло­шан­ка і Ри­пин­ка. Са­ма ж Гим­ба зав­ви­шки 1497 м роз­та­шо­ва­на якраз на ме­жі Сва­ляв­сько­го і Мі­жгір­сько­го ра­йо­нів і вхо­дить до гір­ської си­сте­ми По­ло­ни­на Бор­жа­ва. Влі­тку, що­би з го­ри спо­гля­ну­ти справ­жню кар­пат­ську по­ло­ни­ну, до­ста­тньо ли­ше за­пла­ти­ти сим­во­лі­чну су­му, обі­руч вхо­пи­ти­ся за по­ру­чень дво­крі­сель­но­го ви­тя­га — і на­со­ло­джу­ва­ти­ся 25-хви­лин­ною про­гу­лян­кою ви­со­тою. Ви са­мі пе­ре­ко­на­є­те­ся, що лег­ший шлях — не зав­жди менш ці­ка­вий.

«5-й ОБРУЧ — ЗЕ­ЛЕ­НА НЕТОРКАНІСТЬ»

Це аб­со­лю­тно уні­каль­ний при­ро­дний об’єкт, роз­та­шо­ва­ний на пів­ні­чних схи­лах гір­сько­го хреб­та По­ло­ни­на Бор­жа­ва по­бли­зу під­ніж­жя го­ри Гим­ба. Він яв­ляє со­бою по­ту­жний во­дний стру­мінь, який спа­дає п’ятьма ка­ска­да­ми з пов­ної ви­со­ти 14 м. Ди­во­ви­жна при­ро­да при­ле­глої до во­до­спа­ду мі­сци­ни на­ди­хає на сво­бо­ду са­мо­ви­ра­же­н­ня: раз на рік на по­ло­ни­ні коло Ши­по­ту від­бу­ва­є­ться ві­до­мий фестиваль суб­куль­тур.

«6-й ОБРУЧ — КІЛЬЦЕ ДВОБОЮ ВЕЛЕТНІВ»

«Кар­па­ти, ні­би під­ко­ва ма­гні­ту, при­тя­га­ють до се­бе усі ми­сли­мі у світі за­бо­бо­ни, во­ни ні­би­то в цен­трі див­ної кру­го­вер­ті фан­та­зії...» Впі­зна­є­те ряд­ки з ро­ма­ну Бре­ма Сто­ке­ра «Дра­ку­ла»? Якраз про­їжджа­ю­чи повз Хуст, ми­мо­во­лі зга­ду­єш про цю «тем­ну» сто­ро­ну Кар­пат: від­то­че­ні, су­во­рі обри­си гір мов­би бо­рю­ться за ува­гу спо­гля­да­ча із важ­ким, низь­ким і гли­бо­ким не­бом. На цьо­му тлі ви­дні­є­ться Хуст­ський за­мок, що ді­йшов до нас в ру­ї­нах від XVIII сто­лі­т­тя; йо­го де­хто по­мил­ко­во вва­жав за за­мок Вла­да Це­пе­ша (Дра­ку­ли), який на­справ­ді роз­мі­ще­ний у су­сі­дній ру­мун­ській Тран­силь­ва­нії. За­ли­шки ви­ві­тре­но­го ка- мі­н­ня фор­те­ці ви­три­ма­ли усі істо­ри­чні ви­про­бу­ва­н­ня, ко­трі ви­па­да­ли на до­лю За­кар­па­т­тя. Спо­ру­дже­на у 1090—1191 рр. для кон­тро­лю над со­ля­ним шля­хом із Со­ло­тви­на, во­на пе­ре­жи­ла ча­си па­ну­ва­н­ня і Га­ли­цько-Во­лин­ської дер­жа­ви, й угор­ців, і Тран­сіль­ва­нії, ча­сті на­па­ди та­тар. Ми, на жаль, не вмі­є­мо бе­рег­ти місць ко­ли­шньої сла­ви: 1799 ро­ку схі­дну ча­сти­ну зам­ку ро­зі­бра­ли для по­бу­до­ви ка­то­ли­цької цер­кви і де­кіль­кох ін­ших мі­ських спо­руд.

«7-й ОБРУЧ — КО­ЛИ З НЕЗНАЙОМЦЕМ ПОЧУВАЄШСЯ ЛЕГ­КО І ВІЛЬ­НО, НА­ЧЕ СТО РО­КІВ ЗНАЄШСЯ»

Ця те­за стає до­ско­на­ло влу­чною, якщо цим «незнайомцем» на­ре­кти го­лов­не мі­сто обла­сті — са­мо­бу­тнє і не­по­втор­не. Ужго­род — мі­сто, яке з пер­шо­го по­гля­ду, до­ти­ку до йо­го істо­рії стає рі­дним. За­кар­пат­ська обла­сна фі­лар­мо­нія, ко­ли­шня си­на­го­га, за­сно­ва­на ор­то­до­ксаль­ною гро­ма­дою єв­ре­ї­ва­шке­на­зі, — бу­дів­ля, якою мі­сто по пра­ву ду­же пи­ша­є­ться. І не то­му, що її зве­де­н­ня зод­чи­ми Дю­лою Папп і Фе­рен­цом Са­бол­чем 1904 ро­ку сим­во­лі­зу­ва­ло по­яву першої за­лі­зо­бе­тон­ної спо­ру­ди в Ужго­ро­ді, а, вла­сне, че­рез ви­шу­ка­ність фор­ми її мав­ри­тан­сько­го сти­лю і кра­су оздо­бле­н­ня ро­же­вим мар­му­ром. Роз­кі­шний ін­тер’єр же вда­сться роз­гле­ді­ти ли­ше під час фі­лар­мо­ній­но­го кон­цер­ту або про­тя­гом ли­ше одні­єї го­ди­ни що­дня за екс­кур­сій­ним кви­тком.

«8-й ОБРУЧ — ЦЕ КО­ЛИ СТИСКАЄТЬСЯ СЕР­ЦЕ»

Во­да спа­дає п’ятьма ви­ра­зни­ми ка­ска­да­ми із за­галь­ної ви­со­ти 36 м, га­ран­ту­ю­чи цьо­му во­дно­му об’єкту зва­н­ня най­ви­що­го во­до­спа­ду укра­їн­ських Кар­пат. Ви­ди­мою є ли­ше не­ве­ли­ка час­тка кра­си та мо­гу­тно­сті во­дних мас, спо­гля­да­ти її мо­жна зі спе­ці­аль­но вста­нов­ле­но­го де­рев’яно­го міс­тка біля під­ніж­жя. Вклю­че­ний у 1997 ро­ці до Кар­пат­сько­го біо­сфер­но­го за­по­від­ни­ка, во­до­спад є одні­єю з «най­зру­чні­ших» ту­ри­сти­чних атра­кцій, адже він — прямо оба­біч тра­си Н-09 Ясі­ня — Ра­хів, і за будь-яких умов про­сто не мо­же бу­ти не­по­мі­че­ною.

«9-й ОБРУЧ — КО­ЛИ ЗАЛИШАЄШСЯ САМНА САМ»

Пів­го­ди­ни пі­шої про­гу­лян­ки від цен­тру Му­ка­че­во­го че­рез рі­чку Ла­то­ри­цю і при­ва­тний се­ктор при­ве­дуть вас до Свя­то-Ми­ко­ла­їв­сько­го мо­на­сти­ря. Цей осе­ре­док пра­во­слав’я, який з ХVІІІ сто­лі­т­тя не при­пи­няв ді­я­ти, має істо­ри­чне ко­рі­н­ня ще в ХІ сто­літ­ті, ко­ли чен­ці Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри на Чер­не­чій го­рі за­сну­ва­ли мо­на­стир. Зні­ве­че­ний та­та­ра­ми 1242 ро­ку мо­на­стир у ХІV сто­літ­ті від­ро­див князь Фе­дір Ко­рі­а­то­вич. Із ХІХ ст. він стає ре­зи­ден­ці­єю пра­во­слав­них єпис­ко­пів Му­ка­чів­ської та Ужго­род­ської єпар­хії, осе­ред­ком мо­на­стир­ської осві­ти. З 1940-х Свя­то-Ми­ко­ла­їв­ський мо­на­стир — жі­но­ча оби­тель, де в усьому від­чу­ва­є­ться жі­но­ча ру­ка...

«10-й ОБРУЧ — ПО­ЛОН, З ЯКО­ГО НЕ­МО­ЖЛИ­ВО ПОВЕРНУТИСЯ, НІ­ЧО­ГО НЕ ВТРА­ТИВ­ШИ»

Пам’ята­є­те ро­ман І. Ба­гря­но­го «Ти­гро­ло­ви» зі шкіль­ної про­гра­ми? Де­нис Сір­ко з ді­тьми й Гри­го­рі­єм ви­ру­ша­ли на так зва­не «пан­то­ва­н­ня», тоб­то по­лю­ва­н­ня на оле­нів за­ра­ди їхніх цін­них м’яких мо­ло­дих рі­жок — пан­тів. По­ді­бну про­це­ду­ру, ви­яв­ля­є­ться, до­сі про­во­дять в Укра­ї­ні, прав­да, у більш гу­ман­ний спо­сіб. На єди­ній ві­тчи­зня­ній фер­мі пля­ми­стих оле­нів, яка пра­цює ще з 1987 ро­ку, тва­рин роз­во­дять в умо­вах, ма­кси­маль­но на­бли­же­них до при­ро­дних, що­би раз на рік спи­лю­ва­ти у них ріж­ки, з яких по­тім ви­го­тов­ля­ють лі­ки «Пан­то­крин». У пер­ший рік сю­ди за­ве­зли 32 пред­став­ни­ки з Ка­ре­лії, за­раз же мо­жна на­лі­чи­ти шість-сім де­ся­тків. Пі­сля спи­лю­ва­н­ня пан­тів тва­ри­на за­ли­ша­є­ться не­у­шко­дже­ною, їй ли­ше зма­зу­ють ан­ти­се­пти­ком мі­сця лі­кві­да­ції рі­жок — і від­го­до­ву­ють, щоб змен­ши­ти стрес.

«11-й ОБРУЧ — КО­ЛИ ДВОЄ СТА­ЮТЬ ОДНИМ»

На­вряд чи хтось зва­жи­ться за­пе­ре­чу­ва­ти істи­ну: українці ду­же на­їв­ні. Ми вті­ша­є­мо­ся, ро­зу­мі­ю­чи, що ма­є­мо у на­шій кра­ї­ні якусь осо­бли­ву при­на­ду. Одні­єю з та­ких, за дав­ньою тра­ди­ці­єю, вва­жа­є­мо гео­гра­фі­чний центр Єв­ро­пи у с. Ді­ло­во­му, що по­бли­зу Ра­хо­ва. І ні­хто б не мав жо­дних сум­ні­вів що­до то­го, чи пра­виль­но ав­стрій­ці ще в да­ле­ко­му 1887 ро­ці ви­мі­ря­ли це «по­стій­не, то­чне, ві­чне мі­сце», як­би ще близь­ко де­ся­тка місць у Єв­ро­пі не на­рі­ка­ли се­бе зу­хва­ло «істин­ни­ми» гео­гра­фі­чни­ми цен­тра­ми.

«12-й ОБРУЧ — ЦЕ КОЛО ВІЧНОСТІ, ПО­ЧА­ТОК І КІ­НЕЦЬ В ОДНО­МУ»

Одне з най­за­мо­жні­ших кар­пат­ських сіл, Іза, роз­та­шу­ва­ло­ся на бе­ре­гах во­до­йми з про­мо­ви­стою на­звою Рі­ка за 5 км від Ху­ста, на ме­жі схо­дже­н­ня двох гір­ських па­сом. Зві­ду­сіль при­на­джує ту­ри­стів роз­ви­не­ний са­ме тут про­ми­сел ло­зо­пле­ті­н­ня, про­ду­кцію яко­го мо­жна ба­чи­ти аб­со­лю­тно скрізь. Тра­ди­ція ви­го­тов­ле­н­ня ше­дев­рів із ло­зи у се­лі ся­гає ХІХ сто­лі­т­тя, ко­ли Іван Ка­шко роз­по­чав актив­ний про­даж пле­те­них ко­ши­ків ав­тор­сько­го ви­ко­на­н­ня на ба­за­рі у Ху­сті. Усе ж при­єм­но, що хо­ча б на де­яких кла­пти­ках Ба­тьків­щи­ни ві­ко­ві­чні тра­ди­ції не від­сі­ва­ю­ться крізь нев­пин­ну змі­ну по­ко­лінь, а й до­сі жи­вуть.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.