Гру­шев­ський – на ча­сі!

29 ве­ре­сня в Укра­ї­ні від­зна­ча­є­мо гран­діо­зну да­ту — 150-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го істо­ри­ка, за­снов­ни­ка на­ціо­наль­ної істо­рі­о­гра­фії, гро­мад­сько-по­лі­ти­чно­го ді­я­ча

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ті­на ПЕРЕСУНЬКО

29 ве­ре­сня в Укра­ї­ні від­зна­ча­є­мо гран­діо­зну да­ту — 150-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го укра­їн­сько­го істо­ри­ка, за­снов­ни­ка на­ціо­наль­ної істо­рі­о­гра­фії, гро­мад­сько-по­лі­ти­чно­го ді­я­ча Михайла Сер­гі­йо­ви­ча Гру­шев­сько­го. Цьо­го­річ, на від­мі­ну від по­пе­ре­дніх менш зна­чу­щих йо­го юві­ле­їв, укра­їн­ська вла­да на ди­во­ви­жу ма­ло по­тур­бу­ва­лась про гі­дне по­ша­ну­ва­н­ня то­го, для ко­го са­мо­стій­ність Укра­ї­ни бу­ла не ли­ше ав­тор­ською істо­ри­чною роз­роб­кою, але й по­лі­ти­чним ви­кли­ком. Хо­ча в атмо­сфе­рі тих гео­по­лі­ти­чних і гу­ма­ні­тар­них про­блем, що на­ви­сли над на­шим гро­ма­дян­ством, він мав би бу­ти одні­єю з най­акту­аль­ні­ших по­ста­тей в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі. Аби хоч якось ком­пен­су­ва­ти цей ін­те­ле­кту­аль­ний ва­ку­ум, про­від­ні укра­їн­ські на­у­ков­ці ор­га­ні­зу­ва­ли між­на­ро­дну кон­фе­рен­цію «Твор­ча спад­щи­на Михайла Гру­шев­сько­го: ми­ну­ле і сьо­го­ча­сне», яка від­бу­де­ться 29—30 ве­ре­сня в при­мі­щен­ні Істо­ри­ко-ме­мо­рі­аль­но­го му­зею Михайла Гру­шев­сько­го у Ки­є­ві.

Про роль і значення ака­де­мі­ка для су­ча­сної по­лі­ти­чної елі­ти, ви­да­н­ня йо­го зі­бра­н­ня тво­рів і акту­аль­ність на­ціо­наль­ної гу­ма­ні­та­ри­сти­ки в умо­вах гі­бри­дної вій­ни з Ро­сі­єю го­во­ри­мо з одним із ор­га­ні­за­то­рів кон­фе­рен­ції, ди­ре­кто­ром Ін­сти­ту­ту укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії і дже­ре­ло­знав­ства ім. М. С. Гру­шев­сько­го НАН Укра­ї­ни, до­кто­ром істо­ри­чних на­ук, Ге­ор­гі­єм ПАПАКІНИМ.

— У чо­му по­ля­гає мі­сія ва­шо­го Ін­сти­ту­ту з ура­ху­ва­н­ням то­го, що уста­но­ва но­сить ім’я Михайла Гру­шев­сько­го?

— Наш Ін­сти­тут ство­ре­ний згі­дно з по­ста­но­вою Пре­зи­дії Ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни і роз­по­ря­дже­н­ня Уря­ду у 1991 ро­ці як спад­ко­є­мець Ар­хе­о­гра­фі­чної ко­мі­сії АН УРСР. Але то­ді ще не на­зи­вав­ся іме­нем Гру­шев­сько­го. Спо­ча­тку це був Ін­сти­тут укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії, по­тім до­да­ли «і дже­ре­ло­знав­ства». А 1992 ро­ку «отри­ма­ли» Гру­шев­сько­го.

Не бу­ду при­хо­ву­ва­ти — за пра­во но­си­ти ім’я Михайла Гру­шевсь- ко­го бу­ла за­пе­кла боротьба. Пре­тен­ден­тів на той час се­ред ака­де­мі­чних ін­сти­ту­цій бу­ло ба­га­то, най­зна­чні­шим з них ви­сту­пав Ін­сти­тут істо­рії Укра­ї­ни, але так ста­лось, що са­ме Ін­сти­тут укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства ви­бо­ров це по­че­сне ім’я, та­ко­го ака­де­мі­чно­го і на­ціо­наль­но­го па­тро­на.

Я ду­маю, що це рі­ше­н­ня бу­ло ду­же пра­виль­ним, оскіль­ки Гру­шев­ський — це та­ка особистість, яку ма­ло на­зва­ти ли­ше істо­ри­ком. Він за­ймав­ся і со­ціо­ло­гі­єю, і ар­хе­о­ло­гі­єю, і куль­ту­ро­ло­гі­єю, і су­спіль­ство­знав­ством, і лі­те­ра­ту­рою. Одна «Істо­рія укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри» чо­го вар­та. Ми­хай­ло Гру­шев­ський — це та­ка по­стать, яку не мо­жна вмі­сти­ти в жорс­ткі рам­ки одні­єї на­у­ки. Він був лю­ди­ною з ши­ро­ки­ми гу­ма­ні­тар­ни­ми за­ці­кав­ле­н­ня­ми.

І не ви­пад­ко­во став па­тро­ном на­шо­го Ін­сти­ту­ту, адже дже­ре­ло­знав­ство — не до­по­мі­жна на­у­ка для істо­рії, що ли­ше ви­до­бу­ває для істо­ри­ків си­ро­ви­ну. За­раз дже­ре­ло­знав­ство роз­гля­да­є­ться як осно­ва усіх со­ціо­гу­ма­ні­тар­них на­ук. Адже що та­ке дже­ре­ло? Якщо ди­ви­тись гло­баль­но, то це все, що ство­ри­ла лю­ди­на упро­довж сво­го життя, що ство­ри­ла ци­ві­лі­за­ція упро­довж сво­го роз­ви­тку, що ство­ри­ло люд­ство упро­довж сво­го існу­ва­н­ня. Це все і є дже­ре­ло як пер­шо­о­сно­ва всьо­го роз­ви­тку. Будь-якої на­у­ки. Цим ко­ри­сту­є­ться не ли­ше істо­рія, але й лі­те­ра­ту­ра, юри­спру­ден­ція, по­лі­то­ло­гія, куль­ту­ро­ло­гія, укра­ї­но­знав­ство — усі на­у­ки со­ціо­гу­ма­ні­тар­но­го на­прям­ку.

За­раз, у XXI сто­літ­ті, лі­те­ра­тур­не дже­ре­ло­знав­ство стає ду­же акту­аль­ною те­мою в аме­ри­кан­ських і єв­ро­пей­ських до­слі­дже­н­нях, бо це ком­пле­ксний, а не фра­гмен­тар­ний під­хід до до­слі­дже­н­ня лі­те­ра­ту­ри, істо­рії чи фі­ло­со­фії — і ми їх та­кож до­слі­джу­є­мо. З ви­дань на­шо­го Ін­сти­ту­ту ві­зьме­мо остан­ню пу­блі­ка­цію на­у­ко­вої спад­щи­ни Миколи Шар­ле­ма­ня. Йо­го книжка при­свя­че­на Дав­ній Ру­сі і до­слі­джує «Сло­во о пол­ку Іго­ре­вім». Зна­є­мо, що ба­га­то хто вва­жає, що це пі­зні­ша під­роб­ка. Ав­тор до­слі­дже­н­ня — при­ро­до­зна­вець, не істо­рик. Він ви­вчив фа­у­ну, яка зга­ду­є­ться в «Сло­ві», і на під­ста­ві цьо­го до­во­дить, що твір ав­тен­ти­чний. Бо де­які тва­ри­ни, зга­ду­ва­ні у «Сло­ві», існу­ва­ли тут ли­ше у XIII сто­літ­ті, як при­мі­ром ле­ви, ко­трі за­хо­ди­ли сю­ди з Кав­ка­зу. Ось це і є ін­стру­мен­та­рій то­чної на­у­ки при­ро­до­знав­ства, який ви­ко­ри­сто­ву­є­ться для ви­вче­н­ня дже­ре­ла.

Тоб­то мо­жна ска­за­ти, що від дже­ре­ло­знав­ства ве­де свій ро­до­від уся со­ціо­гу­ма­ні­тар­на сфе­ра зна­н­ня. І Гру­шев­ський, оче­ви­дно, ін­ту­ї­тив­но це усві­дом­лю­ю­чи, за­ймав­ся усі­ма ци­ми на­у­ка­ми. Ми, зві­сно, не пре­тен­ду­є­мо на та­ку гло­баль­ність, то­му що це все ще тре­ба до­во­ди­ти. За­раз де­хто во­ліє роз­гля­да­ти нас як та­кий со­бі до­по­мі­жний ре­сурс до Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни. Не офі­цій­но, зви­чай­но. По­тро­ху ми бу­де­мо ла­ма­ти та­ку су­спіль­ну ре­аль­ність і ви­хо­ди­ти на те, аби за­яв­ля­ти про дже­ре­ло­знав­ство як про осно­ву со­ціо­гу­ма­ні­та­ри­сти­ки.

— Чи мо­же­мо ствер­джу­ва­ти, що су­ча­сна Укра­ї­на, яка та­кож по­тре­бує дже­рел для са­мо­від­тво­ре­н­ня і ві­зії май­бу­тньо­го, опа­но­вує твор­чу спад­щи­ну Михайла Гру­шев­сько­го? Чи є для на­ших по­лі­ти­ків Гру­шев­ський дже­ре­лом для про­це­сів дер­жа­во­тво­ре­н­ня, чи сьо­го­дні ли­ше екс­плу­а­ту­є­ться йо­го істо­ри­чна по­стать?

— Пи­та­н­ня не­о­дно­зна­чне, і, роз­гля­да­ю­чи йо­го в істо­ри­чній ре­тро­спе­кти­ві, я ба­чу тут кіль­ка ета­пів. Пер­ший — це по­ча­ток 90-х ро­ків. То­ді на Гру­шев­сько­го ди­ви­лись з де­що ро­ман­ти­чної по­зи­ції, як на «пер­шо­го пре­зи­ден­та Укра­ї­ни». Са­ме з 1992 ро­ку пі­шло роз­кру­чу­ва­тись та­ке аб­со­лю­тно не­на­у­ко­ве твер­дже­н­ня. Гру­шев­ський з’яв­ля­є­ться на ку­пю­рі, йо­му став­лять пам’ятни­ки. Бу­ла ство­ре­на Ра­да при Пре­зи­ден­то­ві з ви­вче­н­ня твор­чої спад­щи­ни Гру­шев­сько­го (до ре­чі, вже лі­кві­до­ва­на). І на тлі то­го під­не­се­н­ня бу­ло прийня­то рі- ше­н­ня про ви­да­н­ня зі­бра­н­ня йо­го тво­рів, чим і займається наш Ін­сти­тут.

За­раз я не мо­жу ска­за­ти, що ма­є­мо та­кий вже ве­ли­кий ре­спект су­ча­сної вла­ди до Михайла Сер­гі­йо­ви­ча Гру­шев­сько­го. Кон­кре­тний при­клад — це 150-річ­чя від дня йо­го на­ро­дже­н­ня. З фор­маль­но­го бо­ку, все об­став­ле­но як тре­ба. Є указ Пре­зи­ден­та, який прийня­то за­зда­ле­гідь ще ми­ну­ло­го ро­ку. То­ді ж ви­да­но і роз­по­ря­дже­н­ня Уря­ду на ви­ко­на­н­ня цьо­го ука­зу. За­твер­дже­но план за­хо­дів, ство­ре­но ор­га­ні­за­цій­ний ко­мі­тет. Ма­є­мо кон­ста­ту­ва­ти, що ко­мі­тет існує, до йо­го скла­ду на­віть не­що­дав­но бу­ло вне­се­но змі­ни, але, на жаль, він діє не­до­ста­тньо ефе­ктив­но. Пер­ше за­сі­да­н­ня від­бу­ло­ся ли­ше 4 ли­пня. Во­дно­час на­ре­шті вда­ло­ся по­су­ну­ти ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми подаль­шої пу­блі­ка­ції зі­бра­н­ня тво­рів Гру­шев­сько­го, і, спо­ді­ва­юсь, юві­лей­но­го ро­ку дру­ком ви­йде не один, а при­найм­ні чо­ти­ри то­ми на­у­ко­вої спад­щи­ни ака­де­мі­ка.

— На яко­му ета­пі пе­ре­бу­ває спра­ва ви­да­н­ня зі­бра­н­ня тво­рів Михайла Гру­шев­сько­го?

— Ро­бо­та роз­по­ча­лась на­при­кін­ці 90-х ро­ків. Пер­ший том ви­йшов 2002 ро­ку. 25 то­мів із за­пла­но­ва­них 50 ми вже ви­да­ли. Іно­ді ка­жуть, що це має бу­ти пов­не зі­бра­н­ня, але я ду­маю, що на пов­не ми все одно не спро­мо­же­мось. Гру­шев­ський — це та­ка по­стать, яко­го пов­ні­стю охо­пи­ти не­мо­жли­во, тим біль­ше ви­да­ти усі йо­го тво­ри. Еле­мен­тар­ний при­клад: ви­дав він в рам­ках ді­яль­но­сті ще в Ки­їв­ській ар­хе­о­гра­фі­чній ко­мі­сії 1893— 1894 ро­ків два то­ми до­ку­мен­тів про Бар­ське ста­ро­ство. Це бу­ла йо­го мо­но­гра­фія. А ко­ли чи­та­єш, то до­слі­дже­н­ня ви­гля­дає фа­кти­чно на на­шу кан­ди­дат­ську ди­сер­та­цію. Це та­ка ве­ли­че­зна ро­бо­та, яку в рам­ках то­го ж пов­но­го зі­бра­н­ня тво­рів — не­мо­жли­во пе­ре­да­ти. Якщо від­рі­за­ти ли­ше пе­ред­мо­ву, то це бу­де не­до­ста­тньо кон­стру­ктив­ний ма­те­рі­ал. А якщо ви­да­ва­ти пов­ні­стю два то­ми, то це вже бу­де не 50 то­мів, а 150 то­мів. Бо він та­ких збір­ни­ків до­ку­мен­тів ви­дав ду­же ба­га­то. То­му це не пов­не зі­бра­н­ня тво­рів.

Хро­но­ло­гі­чно ми ді­йшли до ви­дань 1918 ро­ку. За­раз тре­ба ви­да­ва­ти те, що він на­пи­сав пі­зні­ше. Осо­бли­во за ра­дян­ський пе­рі­од. Але там ду­же ба­га­то праць, які нам по­трі­бно опри­лю­дни­ти, ви­да­ти, пе­ред­ру­ку­ва­ти. Во­ни роз­ки­да­ні по рі­зних ви­да­н­нях.

У нас є ще ін­ша се­рія — це ли­сту­ва­н­ня Гру­шев­сько­го. Тут не­о­ра­не по­ле. Це ще на 7—10 ро­ків, а мо­же, й біль­ше. Крім то­го, не бу­де­мо за­бу­ва­ти, що за кор­до­ном ви­да­є­ться йо­го «Істо­рія Укра­ї­ни-Ру­си» ан­глій­ською мо­вою. Ду­же сер­йо­зне ви­да­н­ня, іні­ці­йо­ва­не Укра­їн­ським на­у­ко­вим ін­сти­ту­том Гар­вард­сько­го Уні­вер­си­те­ту (США). На­ші фа­хів­ці до­по­ма­га­ють здій­сню­ва­ти пе­ре­клад ан­глій­ською.

— Нев­же для вла­ди кра­ї­ни, яка бо­ре­ться сьо­го­дні за ре­аль­ну са­мо­стій­ність, не є акту­аль­ни­ми ідеї то­го, для ко­го ці ре­чі бу­ли пер­шо­ря­дни­ми?

— Чо­мусь Гру­шев­ський вва­жа­є­ться не на ча­сі. Він ко­лись жив... Яке він має від­но­ше­н­ня до сьо­го­де­н­ня? Але якщо ми по­чне­мо роз­би­ра­тись, то якраз за­раз йо­го спад­щи­на ду­же акту­аль­на. Ві­зьме­мо хо­ча б йо­го пу­блі­ци­сти­ку. Йо­го кла­си­чні пу­блі­ци­сти­чні пра­ці — «Хто такі укра­їн­ці і за що во­ни бо­рю­ться?», «На по­ро­зі но­вої Укра­ї­ни», «По­во­ро­ту не бу­де!». Бе­ри і чи­тай — там все про­пи­са­но. Ідеї і дум­ки аб­со­лю­тно су­ча­сні. Тре­ба пі­ді­йма­ти цю спад­щи­ну, по­вер­та­ти­ся до неї, по­ка­зу­ва­ти, що Ми­хай­ло Сер­гі­йо­вич був не тіль­ки про­від­ним су­спіль­но-по­лі­ти­чним ді­я­чем сво­го ча­су, він ба­чив набагато да­лі, і йо­го дум­ки акту­аль­ні й за­раз.

«Вій­на біль­шо­ви­ків з Укра­ї­ною рі­шу­чо по­ста­ви­ла хрест над сею іде­о­ло­гі­єю, розв’яза­ла вся­кі мо­раль­ні ву­зли, які ще мо­гли в чи­їх-не­будь очах зв’язу­ва­ти укра­їн­ця з мо­сков­ським гро­ма­дян­ством спе­ці­аль­но. Во­на, так би ска­за­ти, зня­ла з Мо­сков­щи­ни пра­во «осо­бо бла­го­при­ят­ству­е­мой» на­ції й да­ла по­чу­т­тя пра­ва ке­ру­ва­тись в сво­їх

від­но­си­нах до неї єди­но до­бром укра­їн­сько­го на­ро­ду, а не яки­мись ін­те­ре­са­ми спіль­ної ре­во­лю­ції, спіль­ної куль­ту­ри, спіль­ної отчи­ни чи що» («На по­ро­зі Но­вої Укра­ї­ни: гад­ки і мрії») .

Ці дум­ки тре­ба під­но­си­ти на щит. Про це тре­ба го­во­ри­ти. На жаль, маю кон­ста­ту­ва­ти, що в су­ча­сно­му ме­ді­а­про­сто­рі Ми­хай­ло Сер­гі­йо­вич Гру­шев­ський про­сто від­су­тній.

— Яки­ми дже­ре­ла ко­ри­сту­вав­ся сам Гру­шев­ський? На ко­го він по­си­лав­ся і хто був йо­го дер­жав­ни­цьким іде­а­лом?

— Тут не тре­ба ба­га­то ду­ма­ти — це Ко­за­цька до­ба. Для ньо­го во­на бу­ла най­яскра­ві­шою. І, зви­чай­но, Бо­г­дан Хмель­ни­цький як про­від­ник ці­єї до­би був для ньо­го взір­цем дер­жав­но­го ді­я­ча. Ві­до­мий істо­рик Оме­лян Прі­цак, який до­слі­джу­вав Гру­шев­сько­го як істо­рі­о­со­фа, пи­сав, що, по­чи­на­ю­чи з Ко­за­цької до­би, не Гру­шев­ський опа­но­ву­вав до­ку­мен­та­ми свою «Істо­рію Укра­ї­ни-Ру­си», а до­ку­мен­ти по­ча­ли опа­но­ву­ва­ти ним. Гру­шев­ський по­то­пає в мо­рі до­ку­мен­тів, які йо­го за­хо­пи­ли. І са­ме Ко­за­цька до­ба стає для ньо­го най­ва­жли­ві­шою.

— Чи мо­жна вва­жа­ти якісь істо­ри­чні роз­роб­ки Гру­шев­сько­го за­ста­рі­ли­ми? Адже на­у­ка йде впе­ред.

— Є та­ка дум­ка. На­віть де­які ака­де­мі­ки ка­жуть, що він вже ска­зав своє сло­во, і не вар­то йо­го ни­ні зга­ду­ва­ти. Але я не ду­маю, що в за­галь­них ри­сах щось з йо­го на­у­ко­вих до­ро­бок за­ста­рі­ло. Сам Гру­шев­ський по­стій­но онов­лю­вав свій на­у­ко­во-тер­мі­но­ло­гі­чний апа­рат, по­гля­ди на істо­ри­чний про­цес, про­те основ­ної кон­це­пції не пе­ре­гля­дав. Йо­го кон­це­пція роз­ви­тку Укра­ї­ни-Ру­си ле­жить в осно­ві су­ча­сної укра­їн­ської істо­ри­чної на­у­ки. І зно­ву ж та­ки, вра­хо­ву­ю­чи за­хо­пле­н­ня Гру­шев­ським Ко­за­цькою до­бою, яка у нас за­раз до­ба най­більш до­слі­дже­на? Са­ме ко­за­цька. До 1903—1904 ро­ків Гру­шев­ський був пе­ре­ва­жно істо­ри­ком по­зи­ти­ві­стом, по­тім став істо­ри­ком со­ціо­ло­гом. Тим не мен­ше він був ком­пле­ксним істо­ри­ком. І най­біль­ший йо­го по­двиг — це зві­сно «Істо­рія Укра­ї­ни-Ру­си» і «Істо­рія укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри». Але основ­не — це йо­го схе­ма укра­їн­ської істо­рії. Це те, що ні­ко­ли не за­ста­ріє. І ні­хто не змо­же її спро­сту­ва­ти. Ро­сія її не ви­знає, як і не ви­зна­ва­ла. Але схе­ма Гру­шев­сько­го є і пра­цює.

— Чо­му ця схе­ма, ло­гі­ка спад­ко­єм­но­сті укра­їн­ської дер­жав­но­сті, не ля­гає в осно­ву су­ча­сної по­лі­ти­чної тра­ди­ції? Ми свя­тку­є­мо 25-річ­чя дер­жав­ної не­за­ле­жно­сті, від­ки­да­ю­чи пе­рі­од УНР, Ко­за­цької до­би чи ті­єї ж Дав­ньої Ру­си. На­то­мість вва­жа­є­мо­ся на­сту­пни­ка­ми ра­дян­ської Укра­ї­ни — пе­рі­о­ду на­шої фа­кти­чної оку­па­ції. Як ма­є­мо зба­лан­су­ва­ти в одну до­ктри­ну су­ча­сну по­лі­ти­ку і на­ціо­наль­ну істо­рію?

— На мою дум­ку, при­чи­на в ду­же дов­го­му пе­рі­о­ді без­дер­жав­но­го існу­ва­н­ня. Аби у нас дер­жа­ва без­пе­рерв­но існу­ва­ла хо­ча би до XVIII сто­лі­т­тя, це бу­ла б одна істо­рія. Але ми ма­є­мо без­дер­жав­не існу­ва­н­ня XIV—XVII сто­літь, по­тім з кін­ця XVIII сто­лі­т­тя. І та­ким чи­ном у нас цей дер­жа­во­твор­чий про­цес ви­явив­ся ро­зір­ва­ним. До­во­ди­ло­ся ні­би по­чи­на­ти все від по­ча­тків. Істо­рія на­ро­ду, а Гру­шев­ський до­слі­джу­вав істо­рію на­шо­го на­ро­ду, роз­ви­ва­лась. На­род і на­ція є дже­ре­лом дер­жав­но­сті. Але оскіль­ки бу­ли такі три­ва­лі пе­рі­о­ди без­дер­жав­но­сті, то ми в цьо­му і спо­ти­ка­є­мось.

По­ди­ві­мо­ся, як Ми­хай­ло Гру­шев­ський вів ко­ре­ні укра­їн­ської дер­жав­но­сті. Герб — це Ки­їв­ська Русь, або се­ре­дньо­ві­чна Русь, пра­виль­ні­ше ска­за­ти, і він на­по­ля­гає на то­му, що це герб Укра­ї­ни. Уні­вер­са­ли УНР — за­по­зи­че­н­ня з пе­рі­о­ду Ге­тьман­щи­ни. Зна­ко­во, що він бе­ре сим­во­ли ми­ну­ло­го укра­їн­ської дер­жав­но­сті, від­так чітко ро­зу­мів тя­глість роз­ви­тку Укра­ї­ни.

На жаль, 1991 ро­ку чо­мусь обра­ли ін­шу по­лі­ти­чну до­ктри­ну — що ми на­но­во здо­бу­ва­є­мо не­за­ле­жність. Тре­ба бу­ло так са­мо, як кра­ї­ни Бал­тії, го­во­ри­ти про від­нов­ле­н­ня дер­жа­ви. На­віть акт, який бу­ло про­го­ло­ше­но 30 черв­ня 1941 ро­ку у Льво­ві ОУН (Б), про­го­ло­шу­вав від­нов­ле­н­ня Укра­їн­ської дер­жа­ви. Там бу­ло чі­тке ро­зу­мі­н­ня тя­гло­сті на­шої істо­рії. 1991 ро­ку про тя­глість не зга­ду­ва­ли. І ска­за­ли, що все на­но­во — але як це на­но­во? Та­ка ж істо­рія по­за­ду!

— Яке ва­ше став­ле­н­ня до про­це­сів ре­фор­му­ва­н­ня На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук? Як від­би­ва­є­ться на на­у­ко­вій ро­бо­ті ско­ро­че­н­ня дер­жав­но­го фі­нан­су­ва­н­ня?

— Це ду­же скла­дне пи­та­н­ня. Ціл­ком зро­зумі­ло, що На­ціо­наль­ну ака­де­мію на­ук по­трі­бно ре­фор­му­ва­ти. Однак, на жаль, дер­жа­ва по­ки що не ро­зу­міє, що на­у­ка, а гу­ма­ні­тар­на пе­ре­дов­сім, є теж сут­тє­вим пи­та­н­ням на­ціо­наль­ної без­пе­ки. Якщо ми не бу­де­мо фі­нан­су­ва­ти на­шу на­у­ку, то ми бу­де­мо по­зи­ча­ти на­у­ко­вий до­ро­бок у ко­гось з-за кор­до­ну. І пла­ти­ти над­зви­чай­но ве­ли­кі ко­шти! То­му ко­ли нам ка­жуть, ви­ко­ри­сто­вуй­те біль­ше іно­зем­них гран­тів... але які іно­зем­ці бу­дуть фі­нан­су­ва­ти укра­їн­ську ар­хе­о­гра­фію і дже­ре­ло­знав­ство? Ні­хто! Ну ще яки­мись істо­ри­чни­ми до­слі­дже­н­ня­ми су­мі­жної сфе­ри мо­жна за­ці­ка­ви­ти іно­зем­но­го до­но­ра. Але на­ші пи­та­н­ня — це на­ші пи­та­н­ня.

2016 ро­ку ми отри­ма­ли на фі­нан­су­ва­н­ня спів­ро­бі­тни­ків рів­но по­ло­ви­ну то­го, що по­трі­бно на­шо­му Ін­сти­ту­ту. Отри­ма­ти з-за кор­до­ну по­ло­ви­ну ко­штів для опла­ти пра­ці на­у­ков­цям ми не мо­же­мо ні за яких об­ста­вин. Ска­жі­мо, ан­гло­мов­не ви­да­н­ня Гру­шев­сько­го — це іно­зем­ний грант, але не для ці­ло­го Ін­сти­ту­ту і всіх спів­ро­бі­тни­ків, а ли­ше для двох на­у­ков­ців. На жаль, ме­ні зда­є­ться, що в Пре­зи­дії Ака­де­мії біль­ше пе­ре­йма­ю­ться ре­фор­му­ва­н­ням шля­хом опти­мі­за­ції, що озна­чає ско­ро­че­н­ня шта­ту, від­ді­лів, ін­сти­ту­цій. Та­кий шлях мо­же при­зве­сти до то­го, що десь бу­де біль­ша кон­цен­тра­ція ко­штів. Але чи мо­жна допу­сти­ти, щоб бу­ло лі­кві­до­ва­но ці­лий Ін­сти­тут? Бу­дья­кий — все­сві­тньої істо­рії чи схо­до­знав­ства, які є уні­каль­ни­ми в на­шій дер­жа­ві. Не­має біль­ше ін­сти­ту­ції, яка б за­йма­лась про­бле­ма­ми Схо­ду або все­сві­тньої істо­рії. Ми ж фа­кти­чно істо­рії Ро­сії не до­слі­джу­є­мо. А ма­є­мо зна­ти істо­ри­чні ко­ре­ні то­го, що від­бу­ва­є­ться за­раз.

Якщо лі­кві­ду­ють Ін­сти­тут ар­хе­о­гра­фії, то не бу­де укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства, не бу­де роз­ви­ва­тись со­ціо­гу­ма­ні­та­ри­сти­ка. Ду­же не­ре­аль­но ду­ма­ти, що якийсь уні­вер­си­тет змо­же взя­ти на се­бе фун­кції то­го ж па­то­нів­сько­го зва­рю­ва­н­ня. Тоб­то все рів­но ми при­ре­че­ні на те, що у нас на­да­лі існу­ва­ти­ме ака­де­мі­чна і ву­зів­ська на­у­ка. Я не хо­чу обра­жа­ти ву­зи, але при су­ча­сно­му на­ван­та­жен­ні ви­кла­да­чів за­йма­ти­ся ґрун­тов­но на­у­ко­вою пра­цею — ду­же важ­ко. Я пев­ний час ви­кла­дав і знаю ре­а­лії. В пов­но­му ком­пле­ксі до­слі­джу­ва­тись про­бле­ми мо­жуть ли­ше в рам­ках ака­де­мі­чної на­у­ки. Мо­же, ко­лись це бу­де не так. Але по­ди­ви­мо­ся на до­свід ін­ших дер­жав. На­при­клад, в Ка­на­ді не­має Ака­де­мії на­ук, але є Ко­ро­лів­ське на­у­ко­ве то­ва­ри­ство, яке фа­кти­чно ви­ко­нує ті ж фун­кції. Во­но не зна­хо­ди­ться на пов­но­му дер­жав­но­му утри­ман­ні. Але пев­не дер­жав­не фі­нан­су­ва­н­ня отри­мує і мо­же сво­єю чер­гою фі­нан­су­ва­ти до­слі­дже­н­ня. Про по­ля­ків я й не ка­жу — во­ни збе­ре­гли свою Ака­де­мію на­ук.

Да­лі бу­де

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.