Пу­тін – як На­по­ле­он

Ім­пе­рія, що пре­тен­ду­ва­ла на ві­чність, за­кін­чи­ла­ся в одну мить...

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Пре­зи­дент Ро­сії Во­ло­ди­мир Пу­тін сво­єю по­ве­дін­кою на­га­дує одно­ча­сно кіль­кох осіб: від сум­но­зві­сно­го роз­па­лю­ва­ча Дру­гої сві­то­вої вій­ни до сво­го улю­бле­но­го Ми­ко­ли І. То­го са­мо­го Ми­ко­ли І, за ца­рю­ва­н­ня яко­го гро­мад­ське жи­т­тя в Ро­сії де­да­лі швид­ше про­ва­лю­ва­ло­ся в без­дон­не бо­ло­то, а ар­мія під гу­чні фан­фа­ри не­по­мі­тно ро­би­ла ре­грес — від бли­ску­чо­го по­хо­ду в Па­риж 1814- го до без­слав­но­го крим­сько­го про­гра­шу 1855- го. І ко­ли остан­ні крі­па­ки Єв­ро­пи про­дов­жу­ва­ли тер­пі­ти на со­бі прим­хи сво­їх па­нів, а кра­щі пи­сьмен­ни­ки дер­жа­ви (так, як Тур­ге­нєв із «За­пи­ска­ми охо­тни­ка») без­плі­дно бо­ро­ти­ся з цен­зу­рою, яка упер­то за­бо­ро­ня­ла їм ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти у сво­їх тво­рах сло­во «ха­та» за­мість «изба», чи вка­зу­ва­ла, що не тре­ба пи­са­ти в опо­відан­ні «ро­сій­ський дво­ря­нин», а тре­ба про­сто « дво­ря­нин » , в той же са­мий час, ко­ли Пе­тро Ча­а­да­єв був ого­ло­ше­ний бо­же­віль­ним за свої «Фі­ло­со­фі­чні ли­сти » , а 22- рі­чний Оле­ксандр Гер­цен за­сла­ний у В’ ятку за роз­би­тий на ве­чір­ці бюст ім­пе­ра­то­ра, ін­ший лі­те­ра­тор, Не­стор Ку­коль­ник ствер­джу­вав: якщо « При­ка­жет го­су­дарь, зав­тра бу­ду аку­ше­ром » , а шеф жан­дар­мів Бен­кен­дорф не менш ка­те­го­ри­чно: «Про­шед­шее Рос­сии было уди­ви­тель­но, ее на­сто­я­щее бо­лее чем ве­ли­ко­ле­пно, что же ка­са­е­тся до бу­ду­ще­го, то оно выше все­го, что мо­жет на­ри­со­вать се­бе са­мое сме­лое во­обра­же­ние».

■ Але для ме не Во ло ди мир Пу тін більш за все асо ці юєть ся з остан нім фран цузь ким ім пе ра то - ром, На­по­ле­о­ном ІІІ, «ма­лень­ким пле мін ни ком ве ли ко го дядь ка » , як йо го на зи ва ли су час ни ки. Справ ді, па ра ле лей за ба га то. На - по ле он ІІІ, спо чат ку прос то Шарль- Луї На по ле он, пе ре міг на ви бо рах пре зи ден та Фран ції 1848 ро ку, пер ших на род них ви - бо­рах у кра­ї­ні, здо­бу­тих у ре­зуль­та ті по­ва­ле­н­ня ко ро лівсь кої мо - нар хії та де мо кра тич ної ре во лю - ції. За На­по­ле­о­на го­ло­су­ва­ли і се­ля­ни, що скла­да­ли то­ді біль­шість на­се­ле­н­ня у Фран­ції, й ін­те­ле­ктуа ли, бо всім їм він міг за го ди ти сво­єю по пу ліс­тсь кою про гра - мою — обі цяв: ство ри ти « ве ли ку Фран­цію», яка ке­ру­ва­ти­ме до­лею сві ту так са мо, як за ча сів йо го дядь ка; по до ла ти без ро біт тя і за - ли­ши­ти че­рез чо­ти­ри ро­ки сво­є­му на ступ ни ко ві ве ли ку дер жа ву, « вла ду — міц ною, сво бо ду — не - по­ру­шною, про­грес — та­ким, що від був ся на ді лі » . Пре зи ден та Фран ції то ді оби ра ли ли ше один раз на чо­ти­ри ро­ки, і пе­ре­о­бра­ти­ся зно­ву ко­ли­шній пре­зи­дент вже не міг. Але, від чув ши со лод кість вла­ди, Шарль-Луї На­по­ле­он, знов ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи по­пу­ліст­ські га­сла, на­при­кін­ці сво­єї пре­зи­дент­ської ка ден ції при ду шив Рес пуб лі - ку та ого­ло­сив се­бе до­ві­чним ім­пе­ра­то­ром.

■ Бі дою На по ле о на ІІІ ста ло те, що всі си­ли, всі со­ки сво­го на­ро­ду і сво­єї дер­жа­ви він ви­ко­ри­сто ву вав ли ше на те, щоб до вес ти сві то ві, що він гід ний на ступ ник сво­го дядь­ка, На­по­ле­о­на І. Він не дбав про еко­но­мі­ку кра­ї­ни, про її до­бро­бут, дум­ки йо­го бу­ли зайня­ті ви ключ но зов ніш ньою по лі ти - кою. Чим тіль ки не зай ма ла ся Фран­ція за На­по­ле­о­на ІІІ — во­ю­ва­ла в Ал­жи­рі та Ін­до­ки­таї, вчи­ла ту­ре­цько­го сул­та­на, як йо­му по­во­ди ти се бе з хрис ти­я­на ми в Па лес - ти ні, зни щу ва ла в Мек си ці рес - пу­блі­ку та на­став­ля­ла там ім­пе­ра­то ром Мак си мі лі а на I, во ю ва ла в Кри­му з Ро­сі­єю. На­по­ле он ІІІ ого­ло­сив, що жо­дне пи­та­н­ня в Єв­ро­пі не мо­же ви­рі­шу­ва­ти­ся без йо­го до зво лу. Він за бо ро нив Прус сії об’ єд на ти Ба ва рію та за рейнсь кі ні мець кі зем лі в єди ну Ні мець ку дер жа ву, так са мо як за бо ро нив сар динсь ко му ко ро лю, що та кож бо­ров­ся то­ді за об’єд­на­н­ня Іта­лії, вво­ди­ти свої вій­ська в Рим, ого­ло­сив ши, що Рим зав ж ди бу де сто - ли цею Римсь ко го па пи й ні ко ли не бу де іта лійсь кою сто ли цею. Зда­ва­ло­ся, що ли­ше На­по­ле­он має пра во ви рі шу ва ти, як жи ти і що ро­би­ти ці­ло­му сві­то­ві.

■ Але за­кін­чи­ло­ся це вмить і ду­же швид­ко — до­ве­де­на без­глу­здою по лі ти кою На по ле о на ІІІ до вій ни Прус сія в кіль кох бит вах роз би ла фран цузь кі війсь ка, На - по­ле­он ІІІ здав­ся нім­цям у по­лон, у зайня­то­му нім­ця­ми Па­ри­жі бу­ло про го ло ше но Ні мець ку ім пе - рію, а іта­лій­ські вій­ська уві­йшли до Ри­ма. Ім­пе­рія, що пре­тен­ду­ва­ла на ві­чність, за­кін­чи­ла­ся в одну мить, а ті лю ди, що бо го тво ри ли двад цять ро ків то му Шар ля- Луї На­по­ле­о­на, те­пер про­кли­на­ли йо­го. Шко­да, що істо­рія зно­ву ні­ко­го ні­чо­го не вчить.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.